Музичне і театральне мистецтво в Україні доби бароко . Творчість перших українських композиторів

Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за

національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній

культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у

процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час

кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони

продовжили цю діяльність у XX ст.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і

в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна

передумова національного відродження — проголошення державного

суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не

реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії.

Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у

системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного

відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди.

На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження

національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в

масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо

складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні

межі яких неоднакові.

Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття

"національне відродження", обмежують його лише культурною фазою,

ототожнюють з ві женням народних традицій і звичаїв, розширенням

сфери вживання української мови, створенням національної школи,

національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми

дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед

політико-культурним процесом, кінцева мета якого — "завоювання

національної незалежності та проголошення національної держави".

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під

поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку

конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація,

"дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний

розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох

виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи:

академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного

відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна

спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців,

фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і

духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні

пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування,

звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак

усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна

тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає

літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну

літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як

обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих

навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових

дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна свідомість,

відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком

інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури,

преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження,

коли широкі маси народу долучаються до -національного руху.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається

організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють

національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною

мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення

автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та

проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину

політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне

самовизначення.

Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу

застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця

XVIII — початку XX ст. Він простежує' генезу, дає періодизацію

національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази —

наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у

підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчиласядродженням народних традицій і звичаїв, розширенням їні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася

навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, яка набула

прискорення в революційних обставинах 1917—1920 pp. Однак українці не

витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до

поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення

Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка,

згідно з якою початок українського національного відродження

пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який

першим увів українську народну мову до літератури, а також з його

послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком

літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став

Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники

української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем

М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом

з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая",

започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний

ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного

відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної

корективи.

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного

відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три

десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в

останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика

Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження

потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та

збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на

Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась

національна культура, зокрема література і народна поезія.

Другим важливим чинником українського національного відродження була

ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході.

Першими серед слов'янських народів, які захопилися ідеями народності на

початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх середовищі були

опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці

з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали

вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у

загальноєвропейському та словенському руслі.

Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. і

поширився як напрям (течія) у літературі та мистецтві Європи і США.

Поява романтизму пов'язана з виникненням та піднесенням антифеодальних

національно-визвольних рухів.

У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники

романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши

на перший план духовне життя людини. Вони вдавалися до зображення

незвичайних явищ і обставин, виняткових героїв, наділених сильним

характером і пристрастями.

За ідейним спрямуванням і суспі уванням і суспільними ідеалами в романтизмі склалося двітечії — прогресивна та революційна. Прогресивні революційні романтикиУкраїни (Т.Шевченко, М.Шашкевич та інші) поширювали ідеї народності,гуманізму, розвивали національну мову, оспівували народно-визвольнірухи. Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизаціїнаціонального відродження в Україні висловив відомий представникновітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив триетапи на шляху українського національно-культурного відродження:шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.),модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньоїісторії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацькоїдержави до Першої світової війни. На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна йогосила виступило українське дворянство козацького походження наЛівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі.Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польськоїшляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жеврітиукраїнський територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції.Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатнийісторик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежностіукраїнського народу". Головним девізом цього періоду національноговідродження було гасло: "повернутися до козаччини". На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродженняпровіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенціяУкраїни, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізьпронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик"повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української елітивикристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність",котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак укультурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, щопо-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху нашляху національно-культурного відродження були зумовленізовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами. На третьому, модерністському етапі генези українськийнаціонально-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народнихмас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерногоукраїнства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольнихзмагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалисяполітичні партії. Вони очолили національне відродження, сталипровідниками української національної ідеї, а в програмних документахчітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху —проголошення незалежної Української держави. Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні нарізних етапах його еволюції визначалася змістом української національноїідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла ізльними ідеалами в романтизмі склалося аціональної еліти, що вийшла ізсередовища українського дворянства, письменників, діячів науки ікультури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображенівіковічні прагнення українського народу до свободи, національноїнезалежності, державного суверенітету. Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думкуІ.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першомуперіодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенстваяк виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). Надругому етапі національно-культурного відродження виникло типовегалицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" тавиходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій періоднаціонально-культурного відродження у Галичині характернийзапочаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під часПершої світової війни. Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурноговідродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність

українців XIX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.

Дата добавления: 2015-05-22