Історико-філософські дослідження в другій половині ХХ ст.: дискусія-діалог вчених української діаспори та радянської України 3 страница

Нарешті, третя частина – «крона». На певному етапі відбувається «розгалуження» філософської традиції, виділяються «гілки» (тобто окремі філософські традиції в межах великої), які починають самостійно розвиватися. Потім на цих «гілках» з’являються свої «відгалуження». Між «гілками» існують складні взаємозв’язки – частково їх можна трактувати як співробітництво, частково – як конкуренцію. Одні «гілки», в силу різних обставин, розвиваються краще, навіть можуть «пригнічувати» інших. А інші «всихають», перестати розвиватися.

Так, розпад відносно єдиної грецької філософської традиції почався ще в елліністичний період. У часи Середньовіччя відбулося «розгалуження» великої європейської філософської традиції на візантійську, арабо-перську, православно-слов’янську, вірменську, грузинську, західноєвропейську («латинську»), а також на єврейську. Щоправда, коли ведемо мову про ці традиції, треба мати на увазі умовність даних назв і термінологічну невизначеність. Наприклад, щодо філософської думки, котра функціонувала на землях Арабського халіфату в період Середньовіччя, то для її означення використовуються різні поняття – арабська, мусульманська, арабо-перська філософія, філософія мусульманського Сходу тощо. Термін православно-слов’янська ввів сам автор для означення філософської думки, що існувала в європейських народів, котрі прийняли православ’я й використовували старослов’янську мову як мову міжкультурної, в т.ч. філософської, комунікації. До складу цих народів входили не лише народи слов’янські, а й деякі романські етноси (румуни, молдавани). Єврейська ж філософія довгий час функціонувала як автономна складова філософії Арабського халіфату.

У період Нового часу, коли відбувалося становлення й розвиток модерних націй, починають формуватися національні філософії. І зараз філософію, її історію ми переважно сприймаємо через національні виміри.

Хоча у зв’язку з глобалізаційними процесами, розвитком принципово нових комунікативних технологій, які змінюють уявлення про час і простір, фрагментизують і деформують текст, цілком імовірним стає виникнення нових форм філософствування. Очевидно, вираженням цих тенденцій став постмодернізм, для якого притаманна невизначеність, культ неясностей, помилок, прогалин; фрагментарність, принцип монтажу, «деканонізація» тощо [14]. «Наш час, – вважає М.Маклюен, – це час подолання бар’єрів, відмови від старих категорій, час постійних пошуків» [15]. Схоже, в майбутньому філософія набуде незвичних, з точки зору дня сьогоднішнього, форм.

Загалом картина філософського розвитку є складною. Хоча ми можемо простежити певні закономірності в історії як великих, так і «малих» філософських традицій, варто мати на увазі, що розвиток кожної з них має особливості, на нього впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Кожна філософська традиція виробляє «своє обличчя» і прямолінійно порівнювати її з іншими традиціями не варто.

До речі, сам термін «філософія» функціонує лише в європейській та арабській культурах. Етимологічно подібного терміну немає ні в Індії, ні в Китаї. Однак це не означає, що там немає філософії, як це твердять деякі європейські автори [16]. Звісно, в індійській та китайській культурах дійсно відсутня філософія, якщо виходити з класичного європейського розуміння. Проте в них є сфери знань, котрі подібні до європейської філософії. Правда, вони іменуються інакше, тим самим відображаючи інакшість цих філософських традицій.

В Індії використовувався термін «даршана», що буквально означає бачення. При цьому мається на увазі бачення внутрішнє. Таке розуміння філософії орієнтувало на самозаглиблення. Ця філософія – не динамічне прагнення до мудрості, в якому на першому місці знаходиться розум, а осягнення її в результаті споглядання, де головну роль відіграє чуття, інтуїція. Людина може внутрішнім зором «побачити» мудрість. Шлях до цього – глибоке самозосередження, медитація.

Показовою є легенда про Сіддхартху Гаутаму – засновника буддизму. Він став носієм істини для інших людей у результаті просвітлення в Банареському саду, де йому відкрилися чотири благородні істини. Правда, до цього просвітлення він пройшов великий шлях духовних шукань.

У Китаї для означення філософії немає чітко визначеного поняття. Тут використовувався терміни «цзи», іноді «сюе». Під останнім словом, котре перекладається як вчення, розумілися не лише доктрини філософського характеру, туди відносилися й вчення релігійного типу. В Індії, як і в Китаї, релігія й філософія не розмежовуються, як у традиції європейській. Хоча коли ми звернемося до античної філософії, там теж такого розмежування не було. Філософські школи того часу переважно виступали як релігійно-філософські союзи.

Щодо ієрогліфа «цзи», то його знаходимо в іменах видатних китайських мислителів – Лао-цзи, Кун Фу-цзи і т.д. Сам термін має подвійне значення. З одного боку, цзи – мудрець, з іншого, – дитина. Тут відразу пригадується прислів’я: мовляв, вустами дитини глаголить істина. У певному сенсі, це дійсно так. Сучасні дослідження показали, що в дітей (орієнтовно до 8 років) добре розвинутим є передчуття, своєрідне яснобачення. У більшості дорослих воно зникає. Саме завдяки цьому діти іноді видаються дорослим у своїх діях та словах «геніальними». Китайська ж філософія зорієнтована на «передчуттєве» осягнення дійсності. Це і знайшло відображення в терміні «цзи».

З точки зору китайців, мудрість дана окремим людям, які володіють вродженими знаннями. Інші повинні засвоювати ці знання шляхом навчання. Звідси така велика повага до освіти в китайській культурі. У цьому контексті варто осмислювати використання такого терміну, як «сюе». Останній, як говорилося, буквально означає вчення, знання. Під ним переважно розуміли тлумачення та коментарі до класичних філософських праць. Дехто з дослідників схильний перекладати термін «сюе» як філософія. Але це не шукання мудрості, а лише канонізована мудрість, яку треба вивчати. Поняття «сюе» радше відповідає європейському терміну схоластика.

Загалом характеризуючи основні філософські традиції, можна виділити такі основні моменти, притаманні їм:

1. Поширення на великих територіях, де між етносами існують культурні взаємозв’язки й формується (хай навіть дуже аморфна) культурна єдність.

2. Специфічне розуміння мудрості (філософія, даршана, цзи), яке певним чином визначає підхід до основних філософських проблем.

3. Існування авторитетних текстів (для європейської традиції – твори Платона, Аристотеля, частково Біблія й Коран; для індійської – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, Махабхарата, Тіпітака, інші важливі буддійські тексти; для китайської т.зв. П’ятикнижжя, «Лунь-юй», «Дао де цзин»). Дані тексти визначають специфіку підходів, інтерпретацій, а також філософської мови (термінології).

4. Особлива термінологія, яка стає важливим комунікаційним засобом для мислителів, котрі діють в межах філософської традиції. Завдяки цій термінології вони можуть досягати порозуміння. Для європейської традиції важливими філософськими термінами є ідея (ідеальне), матерія (матеріальне), Бог (абсолют), першооснова (архе, атом), буття, форма, рух, простір, час тощо. Центральними термінами індійської традиції можна вважати такі поняття, як брахман, атман, ахімса, дхарма, карма, мокша, сансара. Важливими поняттями китайської філософської традиції є дао, де, тянь, і, лі, ці, інь-ян і т.п.

5. Акцентація уваги на певних філософських проблемах, яким віддається перевага. Наприклад, у європейській філософській традиції на перші місця виходять проблеми пізнання й питання можливості перетворення світу на основі «достовірних знань». Звідси т.зв. «основне питання філософії», яке має гносеологічний характер. Сумнівно, що це «основне питання» може мати якесь особливе значення в межах чи то індійської, чи китайської традиції. Індійська філософська традиція загалом зорієнтована на питання внутрішнього самозаглиблення людини, досягнення нею «спокою», гармонії зі «всім світом». Китайська традиція теж акцентує увагу на проблемах гармонії людини та оточуючої дійсності. При цьому велика увага приділяється соціальній проблематиці. Китайські мислителі передусім переймалися проблемою досягнення оптимальних взаємовідносин між особою і суспільством (конфуціанство, моїзм, школа фа-цзя) або питаннями гармонії між особою та навколишнім середовищем, переважно природою (даосизм, школа інь-ян).

У межах філософських традицій виникають напрямки (школи), які мають відносну самостійність. Послуговуючись загальноприйнятою філософською термінологією та звертаючись до актуальних проблем, притаманних традиції, вони здійснюють їхню селекцію та дають специфічну інтерпретацію. Деякі школи набувають міжчасового й інтернаціонального характеру. Показовим є буддизм. Виникнувши в межах індійської традиції, він став не лише однією із неведичних шкіл Індії, але також посприяв поширенню цієї традиції в східноазійському регіоні. Більше того, зазнавши трансформації, буддизм перетворився у потужну течію в межах китайської традиції. Якщо звернутися до традиції європейської, то тут інтернаціональний та міжчасовий характер отримали платонізм, аристотелізм, епікурейство та ряд інших.

Дата добавления: 2015-05-22