Причини поразки та значення діяльності Центральної Ради

Закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового,, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

Дата добавления: 2015-05-22