Україна в планах Німеччини та СРСР напередодні війни

Економічне становище.

Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвинутою країною. Та економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо вражаючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі — нафтова і лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 p., більшість найманих робітників працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному польському або іноземному капіталу. Позиції українців були сильні тільки в кооперації.

У 1929 р. Польща потрапила під руйнівний вплив світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників й до кризи не досягнула рівня передвоєнного часу. Криза спричинила дальше падіння рівня життя. Становище робітників ще більш ускладнилося внаслідок безробіття. Воно набуло на початку 1930-х pp. катастрофічних розмірів.

На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками. Тому частина мешканців села, які шукали для себе кращої долі і землі, мігрувала до Канади, Сполучений Штатів Америки, і навіть до Аргентини.

У кінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалась наявністю двох протилежних полюсів. На заході це була нацистська Німеччина, що очолила так званий антикомінтернівський пакт, до якого входили ще й Японія та Італія. На сході – Радянський Союз. Нездоланні суперечності розділяли Німеччину і СРСР.

Проте, сталось майже неймовірне: 23 серпня 1939 р. світ був уражений звісткою про підписання радянсько-німецького договору про ненапад. Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленностями, існування яких Радянський Союз категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. І менше всього Сталін з Молотовим переслідували мету відвернення війни — тоді Німеччина ще не була готовою до нападу на СРСР, навіть не мала відповідного плану, хоча, звичайно, таку мету плекала давно.

Безпосереднім результатом пакту „Ріббентроп-Молотов" був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула світова війна. Згідно з пактом СРСР був поставлений у становище фактичного союзника воюючої Німеччини і це давало гітлерівському урядові підстави тиснути на радянське керівництво з метою спонукати його до якнайшвидшого вступу у війну проти Польщі зі сходу. Сталінський уряд, вживши необхідних заходів на такий поворот подій, - був створений Український фронт на чолі з С Тимошенком - усе ж не поспішав віддавати наказ про перехід кордону. Лише після неодноразових демаршів з боку німців таке рішення було прийняте.

Але не так наполягання нацистської сторони підштовхнули Сталіна до вступу у війну, як те, що вермахт, громлячи польські війська, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які таємними протоколами мали підпасти під радянський контроль. Сталінський уряд 17 вересня 1939 р дав наказ військам вступити на території Західної України та Західної Білорусії.

Головним завданням радянських військ було якнайшвидше зайняти Львів. Але це було метою і німецького командування, яке кинуло на львівський напрямок 18-й корпус, що майже повністю оточив місто. 22 вересня о 14 00 год частини 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ.

28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором — про дружбу і кордон. Протягом 50 років самий факт укладення такого договору між „першою в світі країною перемігшого соціалізму" — Радянським Союзом і „ворогом усього миролюбного людства" — нацистською Німеччиною, як і його зміст, становив одну з найбільших державних таємниць в СРСР. Для цього були підстави Адже в очах світової прогресивної громадськості Радянський Союз робив докорінний поворот у своїй антифашистській зовнішній політиці. Таку більш ніж сумнівну переорієнтацію СРСР визнав нарком закордонних справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що „не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму”.

Та як би там не було, новий договір СРСР з Німеччиною, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Крім того, створював умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій, населених переважно українцями. Після пред'явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.

Одним з найсерйозніших випробувань для населення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. Слід зазначити, що спочатку процес радянізації відбувався за співчутливості і навіть за підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації. Місцеві комуністи, комсомольці, прибічники радянської влади створювали робітничі загони, селянську міліцію, розганяли органи окупаційної влади, запроваджували „революційний порядок". Усе це згодом видавалося за початок соціалістичної революції на заході України, рушійною силою якої були широкі народні маси. Насправді ця революція, а точніше радянізація, відбувалася за сценарієм, розробленим у Києві і затвердженим у Москві.

Широкомасштабна радянізація відбувалася і на селі. Повсюдно „селянські комітети" заходилися розподіляти поміщицьку землю, реманент, худобу, посівний матеріал. Але отримавши від радянської влади у своє володіння понад 1 млн га землі, західноукраїнське селянство стало побоюватися колективізації. Колгоспи таки почали насаджуватися без належних умов і підготовки. Але виробництво сільськогосподарської продукції не зросло.

Заходи радянізації включали в собі розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Сенсацією було повсюдне запровадження української мови, а також українського репертуару в театрах й різке збільшення кількості українських шкіл (до 6,5 тис) з одночасним скороченням польських. Радянська влада наче зразу наголосила на своїх пріоритетах, збільшивши заробітну платню працівникам освіти та охорони здоров'я. А якщо додати до цього переведення преси і видавництв на українську мову, пропагування українського фольклору різноманітними хоровими, драматичними, хореографічними ансамблями та студіями, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою, то можна говорити про своєрідну українську культурну революцію у західноукраїнському регіоні.

Минуло не так вже багато часу, і місцева громадськість, придивившись до того, що відбувалося з подивом стала помічати дедалі більше ознак “показухи" і фальші радянської українізації. А непримиренне, вороже ставлення нових властей до Української греко-католицької церкви, що користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.

Найнеприємнішим було те, що більшовики утверджуючи українські радянські цінності, нещадно руйнували й без того слабкі культурницькі осередки й громадські центри, місцеві традиції українців, з якими були змушені рахуватися навіть польські колонізатори. Зробивши добру справу заснувавши у Львові на базі Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка філіал Академії наук, власті ліквідували НТШ, а ряд його активних діячів репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли надіслані з Києва „надійні кадри".

З осені 1939 по осінь 1940 р у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10% населення. Всього вислано 312 тис. сімей.

Крім загального завдання здійснити максимально швидко соціальне нівелювання населення нових територій з рештою населення республіки репресивні акції ставили за мету забезпечити „вільне волевиявлення трудящих" для відновлення радянської влади і входження до складу Української РСР. За короткий час відбулися заходи, пов'язані з процесом оформлення включення Західної України і Буковини до складу СРСР та УРСР. А сесії Верховних рад СРСР та УРСР ухвалили потрібні рішення.

Хоч як не намагалася сталінська пропаганда, а за нею і партійні історики, подати включення Західної України до складу Радянського Союзу як наслідок всенародного волевиявлення, посилаючись на типово радянські наслідки голосування, коли у „виборах" брали участь „майже всі" виборці, а голосували вони, як правило, „майже одностайно, в дійсності було не так. Вже на першому етапі радянізації далеко не всі були задоволені і новими порядками, і новими „хазяями життя". Чим далі все більше людей почали відвертатися від „совітів".

У краї була сила, що за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації — Організація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, подекуди чинила збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Висновок.

Отже, приєднання західної частини українських земель до Великої України в рамках Радянського Союзу було здійснене в умовах протистояння двох тоталітарних систем і насильницькими методами.

Дата добавления: 2015-05-22