Відродження української культури у 20-х рр. ХХ ст

З 1919 р. в Україні діяла нова система навчання, рідко з якою, основою освіти стала “єдина трудова школа” з загальним терміном навчання 10 років, що мала два ступені – семирічна школа – був обов'язковим для всього населення, безплатним і орієнтованим на поєднання загальної та

професійно-трудової освіти. Після семирічки навчання можна було йти в загальні школи, технікуми. У 1920 р. під керівництвом наркома Гринка в Україні проведено реформу освіту, що відрізнялася від аналогічних російських реформ. Університети в Україні було ліквідовано, на їх місце та педагогічних інститутів організовано так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети – професійної освіти та соціального виховання. У 1921 р. при ІНО створені “робітничі факультети” (робітфаки) для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селян бідноти. Паралельно розгорнута широка компанія ліквідації неписемності. Через неї за 10 років перейшло два мільйони селян. Рисою освітніх реформ була їх робітничо-селянська орієнтація. Українську Академію мистецтв більшовики перетворили на Київський художній інститут, ліквідували таким чином автономію цього закладу; натомність на “гетьманську” Академію наук вони зважали й обмежилися прийняттям Положення про Всеукраїнську Академію наук, постанова уряду від 14 червня 1927 р., яке так ніколи в повному обсязі й не було впроваджене в життя. Наслідком культурного життя Україна в перші роки комуністичної диктатури було з одного боку різке розширення соціалістичної бази української культури, залучення до культури “вчорашніх малописемних мас”, а з іншого боку неминуче низьке зниження “планки” мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посередній рівень. Столицею Української Соціалістичної Республіки тоді був Харків. Але Київ у культурному відношенні залишався своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія Наук, Київський Художній інститут, Київська консерваторія і музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка. в Києві діяло 5 українських театрів: Державний ім. Шевченка, Народний, з районних, а також три російські – ім.Леніна, Державний, Червоноармійський. У 1922 Лесь Курбас створив театр “Березіль”. Харків був літературним центром. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась кімната-кабінет української партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети “Вісті” і організатора всіх починань, і особливо, що стосувались літератора Василя Елиана-Блакитного. Ним було створено “Гарт”, “Плуг” і на-Блакитного. Ним було створено “Гарт”, “Плуг” і разом з М.Хвильовим ВАПЛІТЕ. В Харкові були провідні видавництва і редакції журналів, де могли друкуватися українські літератори і культурні діячі. Всеукраїнська Академія Наук. У статті Української Академії Наук відзначалася єдина вимога до членів та співробітників Академії – “визначення національної культури з її оруддям – українською мовою”. Більшовицька влада затвердила повний статус Академії, де йшло про “науково-творчу діяльність – на користь комуністичного суспільства”. Проте впродовж десятиріччя радянської влади Академія Наук зберегла автономію від політичної влади, в ній навіть не було партійного осередку. Величезна праця здійснювалася в галузі українознавства – етнографії та фольклористики. Етнографічна комісія на чолі з фольклористом А.Лободою, ректором Київського ІНО, старалась на широку кореспондентів, кількість який зросла з 400 в 1926 до 10 000 в 1928 р. В українській академії наук велися дослідження староукраїнської культури та літератури. Важко переоцінити досягнення історичних установ, що працювали під керівництвом Грушевського. Насамперед великий доробок ученого, який опублікував 4 і 5 томи історії української культури та томи “Історія України-Руси” до 9 включно. Без урахування доробку української науки, в тому числі гуманітарної, неможливо говорити про національне відродження в двадцятих роках. Сам процес українського ренесансу мав багато складових. В 20-ті роки тількипочали розкриватися різноманітні можливості української культури. розкриватися різноманітні можливості української культури. З наближенням “великого перелому” ситуація в українській нації ставала дедалі драматичною.У квітні 1928 р. мали відбутися вибори академічного керівництва. Перед від’їздом до Харкова на колегію ННО Кримський і Єфремов домовились з Грушевським на такий варіант: президент ВУАН – К.Воблий, віце-президент – І.Шмалпаузен, секретар – Кримський. Але на другу зустріч Грушевський не прийшов. Збори відбулися 3 травня 1928 р. в результаті яких обрали керівництво: президентом – Заболотного, віце-президентом – Воблого, Кримського – секретарем. Нарком не затвердив Кримського на посаді секретаря і розпочались поневіряння вченого, які закінчились у 1912 р його розстрілом.Після 1928 р. почалось упокорення Академії Наук, підпорядкування її партійному контролю. І якби основу ВУАН не складали наукові установи природничо-наукового, математичного та прикладного циклу, осередокукраїнської науки був би розгромлений вщерть - так як була розгромлена його гуманістична частина. Літературна дискусія, що почалася 1925 р. у поцентрованому вигляді, виявила всі протиріччя культурного розвою України й сприяла великий вплив на процеси в театральному, музичному, мистецькому житті. 30 квітня 1925 р. у літературному додатку до офіційних урядових “Вістей” з’явиласьстаття письменника М.Хвильового “Про сатану в бочці”. Головним об'єктому критиці була “пролетарська маскультура”, безграмотне графоманство, яке крилося за комуністичними деклараціями. Стаття Хвильового розпочала так звану “літературну дискусію”, що закінчилась у 1928 р. Ця стаття булла виявом протиріч між ним та Елланом. Конфлікти Хвильового та Еллана розпочались через те, що Еллан диктував свою точку зору у всіх сферах розвитку української культури.Політика “пролетарних письменників” грунтувалась на вірі в особливу місію пролетаріату не лише в світовій історії, але і в культурі.М.Хвильовий у своїх творах відкрито обгрунтовує свою політико-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло “Геть від Москви” Це гасло означало передусім кінець драгоманській політиці, використання російської культури як посередника між Україною і Європою, прямее звернення до Європи. Але були і глибші мотиви, не приймання російської культури як посередника навіть крім мотиву конкуренції на книжному ринку де слабкість української позиції Хвильовий вважає в “рабській природі” української інтелігенції. Багато було різних літературно-мистецький угрупувань, що складали в ті роки громадянське суспільство. Зокрема існувало ВАПЛІТЕ до складу якого входило 27 чол.: Бажан, Досвітній, Куліш, Любченко, Яловий, Яновський та ін. на противагу ВАПЛІТЕ партія ініціювала створення створення Всеукраїнської спілки пролетарних письменників (ВУСПП) на чолі з І.Микитенком. Український авангард. На початку 20-х рр. діяли традиційні українські театри і театри лівого та європейського напряму, серед яких ім. Франка, ближчий до психологічної драми “Мистецьке об’єднання Березіль”. Визначною постаттю в Україні був Лесь Курбас. Після переїзду театру вХарків Курбас, нарешті знайшов свого драматурга, то був М.Куліш. 28-25 березня 1927 р. з продовженням 15-16 квітня прийшов І Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8 ранкуі закінчувалися о 2 ночі. Головним. Суперниками були Юра з його курсом на психологічну реалістичну драму й Курбас з його авангардиським розумінням театру. Попереду дули визначні вистави Курбаса за М.Кулішем “Мино Мизайло”. Аналогічні поділи проходили і через середовище художників. Центроммалярного руху була російська спілка АХРР, до якої увійшли художники, які родом бачили мистецтво фуралізму – І.Бродський, О.Герасимів, І.Гренов, Б. Йогансон. На Україні до подібної спілки АХЧУ входили: І.Бианевич, Р.Кричевський, Г.Світлицький, С.Прохоров, М.Самониш. Доавангардиської АРМУ ввійшли О.Богомазов, М.Бойчук, В. Меллер, К.Гвоздик, В.Седляр. Київський художній інститут називали тоді “українськимБазелем”. Тут працювали майстри реалістичного живопису, але інститут став притягальним центром не тільки для українського, а й для російського авангардизму. Сюди приїжджають Малевич, який в Росії не міг знайти роботи. Діяла “Лепонфут”, що об’єднувала поетів і художниківультралівого авангарду. Ліві авангардиські художники більше тяжіли до комуністичного руху. Національна демократія більше тяжіла до реалістичних традицій й знаходила ознаки специфічного українського національного стилю. Яскравий вираз нова епоха знайшла в архітектурі. Було покінчено зекспериментами в дусі конструктивізму, що залишили слід уже на рості доби шукань, використання старовинної української традиції. Зразок важної “героїчної”, а по суті, імперської архітектури – будинок урядуУРСР, що починався як будинок НКВС УРСР, будинок Верховної Ради УРСР. В кінці 20-х років найпопулярнішим видом мистецтва стає кіно, особливо після появи звукового кіно. Німий фільм Довженка “Аранак” спрямований ідейно-політично проти ЗУНР, відрізнявся щирістю почуттів є поєднанням карикатури з глибокою поетичністю. Не лише вся Україна – вся колишня імперія в час революції жила звідчуттям космічного масштабу своєї історії. Від напівбожевільних нападів Муравйова до Місяця й Марса, ми бачимо передусім новийвсесвітньо-історичний масштаб оцінки. 31. Народність і народні елементи в українській культурі 18 ст. Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку.

Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямовану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв.у результатів росіянізації укр. Культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у 18 ст. спостерігалося її піднесення.проте розвиток культури гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

У 18 столітті Лівобережна і Слобідська Україна відзначалася майже суцільною письменністю. В Україні високого рівня досягла початкова освіта.протягом 18 століття вона дещо змінилась й тепер складалась з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давли приватні уроки дітям з багатих сімей. Для дітей старшини та чиновництва також створювалися спеціальні закриті навчальні заклади – пансіони, інтернати тощо. Зразком для інших шкіл України залишалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році указом Петра І був наданий статус академії.

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала.

Найпоширенішим літературним жанром стали панегірики і панегіричні вірші.Видавали панегірики майже всі друкарні, особливо пов´язані з навчальними закладами; авторами бували викладачі, а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовою частиною навчального процесу чи його доповненням.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література.Поряд з перекладною літературою з´являються оригінальні твори, що найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов´язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Література другої половини XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

З давніх часів Україна славилася театральним мистецтвом. Особливого розвитку в цей час набула шкільна драма, яку плекали в Києво-Могилянській академії. На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган – імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У 18 ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру

В архітектурі у 18 ст. в Україні поширився стиль бароко, що вирізнявся пишністю й багатством оздоблення. Його характерною ознакою є ліплення, різьблення, позолота. У цьому стилі у Києві було збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври, Андріївську церкву, Маріїнський палац та ін. розвивася український живопис. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький.

В Україні працювало багато обдарованих митців, які оздоблювали палаци, будинки, церкви. Багато з них пізніше змушені були переїхати до Росії. Українські культурні надбання 18 ст. стали вагомими внеском до скарбниці європейської культури.

Дата добавления: 2015-05-22