В.Д. Гончаренко 2 страница

Ухвалу про утворення районних об'єднань було, наприклад, прийнято в середині березня на Бахмутській конференції Рад Дон­басу. Обиралися й повітові Ради. У деяких губерніях України прой­шли губернські з'їзди Рад робітничих і солдатських депутатів.

25—27 квітня у Києві відбувся крайовий (обласний) з'їзд робіт­ничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного регіо­ну, на якому були представники від Ради Київської, Волинської, По­дільської, Чернігівської та Полтавської губерній. На з'їзді розгляда­лися питання про ставлення до війни і Тимчасового уряду, про взаємовідносини Рад і громадських комітетів, а також заслухані допо­віді з місць¹. У Харкові 25 квітня— 6 травня відбувся перший облас­ний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криво­різького басейнів. З'їзд обговорив питання про становище робітників Донбасу і підвищення їм зарплати, про війну і мир, земельне питання та ін. Було обрано обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів. У травні в Одесі відбувся перший з'їзд Рад робітничих, сол­датських, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Всього у берез­ні — червні 1917 р. відбулося 11 обласних і губернських з'їздів та кон­ференцій Рад України².

Формування Рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду по суті означало початкок ліквідації державного апарату са­модержавства.

¹ 1917 г. на Киевщине: Хроника собьітий. — X., 1928. — С. 51—56.

² Великая Октябрьская социалистическая революция на Украяне: Сб. документов и
материалов. — К., 1957. — Т. 1. — С. 176, 193—195, 257 и др.

В Україні, як і в усій країні, Ради ліквідовували органи царсь­кої влади, розганяли поліцію, створювали робітничу міліцію. Вони вживали заходів щодо демократизації місцевих дум, земств, судо­вих органів, домагалися введення 8-годинного робочого дня, підви­щення зарплати. Ради намагалися боротися з голодом, робили пер­ші кроки на шляху встановлення робітничого контролю над вироб­ництвом.

Проте не всі Ради приділяли належну увагу розв'язанню на­ціональної проблеми. Поступово виділяються, з одного боку, Ради, в яких посилюється вплив більшовиків з їхнім ігноруванням на прак­тиці, а не в демагогічних заявах, ідеї українського самовизначення, і Ради, де керівна роль належала українським есерам та українсь­ким соціал-демократам з їх реальною боротьбою за відродження української державності. Саме ці Ради набували дедалі більшої по­пулярності серед українського народу¹.

Професійні спілки та фабрично-заводські комітети. Масове
профспілкове будівництво розпочалося в Україні у другій половині
березня. До кінця місяця виникло понад 100 профспілок. Найбільшу
професійну організованість виявили металурги, машинобудівники,
залізничники та гірники. Спілки металургів і машинобудівників бу­
ли створені у великих промислових центрах України — Харкові,
Києві, Катеринославі, Миколаєві. Профспілка «Металіст» була од­
нією з найактивніших та найорганізованіших в Україні. Профспіл­
ки залізничників створювалися на всіх великих залізничних стан­
ціях. Спілки гірників сформувалися у багатьох містах і робітничих
селищах Донбасу і Криворіжжя. Організовувалися профспілки та­
кож інших загонів трудящих. У деяких містах, наприклад, виника­
ли спілки будівельників, друкарів, трамвайників, кушнірів, тютюн­
ників, конторників, перукарів, фармацевтів, офіціантів і навіть най­
менш організованих за характером своєї праці дворових робітників
і хатньої прислуги. \

В окремих великих промислових центрах були організовані профспілкові об'єднання. У Києві, наприклад, 1.4 квітня було обрано Центральне бюро професійних спілок міста. На цей час у місті профспілки об'єднували 66 тис. робітників і службовців². Разом з Радами і фабзавкомами, які створювалися на підприємствах, вони боролися за реалізацію вимог робітників, нерідко вживаючи рішу­чих заходів, аж до організації страйків.

Безпосередньо на підприємствах за ініціативою робітників вини­кали фабрично-заводські та рудникові комітети, котрі стали важли-

Верт И. История советского государства. — М., 1998. — С. 84. ^: История Києва.— К, 1964. — Т. 2, — С. 386.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

1. Перемога Лютневої революції

вою формою організації робітників. В Україні створення фабзавкомів мало масовий характер. На більшості шахт, рудників та заводів Дон­басу вони були сформовані протягом березня. До кінця місяця завод­ські комітети були створені на більшості підприємств Катеринослава, Києва, Харкова й Одеси. До складу фабзавкомів звичайно обирали найактивніших робітників. Функції та права фабзавкомів залежали від ступеня свідомості робітників. Фабзавкоми, як і профспілки, зосе­редили свою увагу на реалізації здобутих політичних свобод, налаго­джували охорону підприємств, створювали робітничу міліцію, боро­лися за встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, зміну правил внутрішнього розпорядку та охорони праці, поліпшення постачання робітників, їх культурного дозвілля. Окремі фабзавкоми навіть увільняли від роботи деяких представників адміністрації. У ра­зі саботажу з її боку вони брали на себе регулювання і організацію виробництва шляхом установлення робітничого контролю. Незабаром після Лютневої революції був установлений контроль профспілок або фабзавкомів за прийняттям на роботу і звільненням з роботи. У Хар­кові у березні 1917 р. робітники заводів «ВЕК», «Герлях і Пульст» ви­рішили доручити такий контроль радам старост. До літа 1917 р. конт­роль робітників за прийняттям на роботу і звільненням було встанов­лено майже на всіх підприємствах Харкова.

Поступово фабзавкоми виникли практично на всіх підприємс­твах України. Наприкінці травня відбулася конференція завкомів Харкова, на якій була сформована Рада завкомів металообробної промисловості. 22 червня відбулися збори представників об'єдна­них завкомів Придніпров'я. Здійснювалася робота щодо узагаль­нення досвіду діяльності фабзавкомів і профспілок, які дедалі біль­ше ставали засобом залучення трудящих до активної політичної діяльності¹.

Услід за робітниками свої комітети почали створювати солда­ти та матроси. Солдатські та флотські комітети стали повсюдно ви­никати після прийняття постанови солдатської секції Петроградсь­кої Ради від 1 березня 1917 р., відомої під назвою наказу № 1 по гар­нізону Петроградського військового округу². Постановою було за­пропоновано утворити в усіх військових частинах виборні солдатські комітети, на які покладалося керівництво усім внутрішнім розпо­рядком життя підрозділів і частин. У політичних виступах військо­ві частини мали підпорядковуватися тільки Раді та своїм коміте-

¹ Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. — Т. 1. — С. 201—
221, 329.

² Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. — М.,
1990. — С. 468.

там. Зброя ставилася під контроль ротних та батальйонних коміте­тів. Скасовувалося титулування офіцерів, заборонялося брутальне поводження з солдатами. Відомі також випадки виникнення офі­церських Рад.

Армія та її позиція мали велике значення у політичному жит­ті України, оскільки українська територія була театром воєнних дій Південно-Західного фронту, тут знаходилися також його тили і Румунського фронту. Київський і Одеський військові округи були найбільшими в країні. Основна частина Чорноморського флоту, яка обслуговувала Румунський та Кавказький фронти, була розташо­вана в Севастополі. Всього у військах і на флоті в межах України перебувала майже половина особового складу діючої армії напере­додні повалення царизму — 3250 тис. солдатів і офіцерів та 40 тис. моряків. Крім того, в тилових гарнізонах України розміщувалося приблизно 400 тис. солдатів і офіцерів¹.

В армії створювалися солдатські комітети — ротні, баталь­йонні, полкові, бригадні, дивізійні, корпусні, армійські та фронтові, а на флоті — матроські. Вони були органами самоврядування сол­датських і матроських мас на фронті та в тилу. Ротні, батальйонні та полкові комітети обиралися загальними зборами солдатів, а сол­датські комітети вищої ланки — на відповідних з'їздах. За характе­ром своєї діяльності комітети наближалися до Рад солдатських де­путатів. Такими були передусім солдатські комітети нижчої ланки (ротні, ескадронні, батарейні, корабельні, батальйонні, полкові, гар­нізонні). Солдатські комітети усували з постів одіозних офіцерів, втілюючи в життя принцип виборності начальників, організовували братання на фронті, контролювали витрати боєприпасів, надавали солдатам короткострокові відпустки, прагнули поліпшити побут сол­датів. Аналогічні функції виконували також флотські комітети.

Тимчасовий уряд і Ставка, усвідомлюючи, що вони не можуть ліквідувати виборні армійські та флотські організації, намагалися, з одного боку, оволодіти ними, а з іншого — проводили політику об­меження їхньої компетенції.

Більшовики, усвідомлюючи роль озброєних сил у революції, боролися за зміцнення в них свого впливу. Для масової роботи се­ред солдатів і матросів при більшовицьких комітетах у Луганську, Катеринославі, Харкові, Києві та в інших містах утворювалися спе-;ьні військові організації. Унаслідок антиурядової агітації армія була значною мірою виведена з-під політичного впливу Тимчасово­го уряду і підтримувала позицію Рад робітничих депутатів, а чима-

¹ Рибалка /. К., Довгопол В. М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. — К., 1982. — С. 19.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

ла частина її відстоювала позиції розбудови української національ­ної державності.

Потяг трудових селян до формування власних організацій ви­явився в утворенні на селі Рад селянських депутатів, а в деяких містах і містечках — Рад робітничих, селянських і солдатських де­путатів. Перші, щоправда, поодинокі, Ради селянських депутатів з'явились в березні 1917 р. Усього у першій половині 1917 р. в Укра­їні були створені та діяли 4 губернські (Київська, Чернігівська, Харківська, Таврійська) і 44 повітові Ради селянських депутатів, а також багато волосних і сільських Рад.

На місцях вибиралися також селянські комітети. Волосні ко­мітети обирались, як правило, на волосних сходах, де правом голо­су здебільшого користувалися домогосподарі і рідше — усе доросле населення. Селянство ліквідувало на селі старі органи влади — по­сади земських начальників, урядників, стражників, волосних стар­шин.

Трудящі утворювали також власні збройні формування. Від­разу ж після повалення царизму за ініціативою робітничих депута­тів на підприємствах формувалися загони робітничої міліції (із роз­рахунку 100 міліціонерів на кожну 1000 робітників). Вони відіграли значну роль у боротьбі зі спробами поновити монархічні установи. Загони робітничої міліції робили обшуки в осіб, котрі приховували товари і штучно створювали господарські та продовольчі труднощі, арештовували спекулянтів, примушували промисловців виконува­ти постанови Ради, стежили за правильним розподілом продуктів. Робітнича міліція поєднувала у своїй діяльності охорону заводів з підтриманням порядку на підприємствах і в місті, відтак стаючи органом боротьби зі злочинністю і з порушниками громадського по­рядку в країні¹.

В Україні рішення про утворення робітничої міліції було ухвалено, наприклад, на мітингу робітників харківського заводу «Гельферіх-Саде». Резолюцію цього мітингу взято за основу поста­нови про робітничу міліцію, прийняту 3 березня 1917 р. на загаль­номіському огляді революційних сил, який організувала Рада робіт­ничих депутатів. 10 березня на пленарному засіданні Харківської Ради начальник міліцейської комісії П. Кін заявив, що робітнича міліція створюється насамперед для запобігання можливим спро­бам контрреволюційного перевороту.

У березні 1917 р. робітнича міліція також виникала в промис­лових центрах Донбасу. Активно формувалася вона і на підприємс-

1. Перемога Лютневої революції

твах Києва і Одеси. Загони робітничої міліції підпорядковувалися Радам робітничих депутатів, де на той час вирішальну роль відігра­вали меншовики та есери, і власним виборним органам — міліцейсь­ким радам. Останні відали призначенням нарядів, навчанням міліціо­нерів та їхнім матеріальним забезпеченням.

Більшовики, готуючись до захоплення влади, почали створю­вати озброєні формування, які повністю підпорядковувалися їм. Вони організовували загони Червоної гвардії безпосередньо при більшовицьких партійних комітетах. Згодом їх стали формувати і на підприємствах. Більшовики залучали до створення червоногвар­дійських загонів завкоми тих підприємств, де переважав їх вплив. Спираючись на червоногвардійців, вони боролися з політичним плюралізмом, за своє єдиновладдя, перешкоджаючи формуванню демократичних політичних структур.

Перші в Україні червоногвардійські загони були організовані більшовиками Харкова, Києва, Одеси та Катеринослава, услід за ними вони були створені у Донбасі та в інших промислових цент­рах¹. Червона гвардія будувалася за виробничо-територіальним принципом. Первинною бойовою одиницею в дружинах (загонах) був десяток, десятки складали сотні. Сотники кожного району ра­зом з районним начальником дружини утворювали районний штаб Червоної гвардії, який підпорядковувався Центральному міському ~табу або раді робітничих дружин міста. Цілі та завдання бойових лружин, їх внутрішня організація, права й обов'язки червоногвар­дійців та виборних начальників, засоби дотримання дисципліни, по­рядок бойового навчання закріплювалися у статутах.

Більшовики України використовували досвід більшовиків Пе­трограда, узагальнений у статуті Червоної гвардії Виборзького ра-•:у. З урахуванням цього досвіду наприкінці квітня була прийня-Інструкція (Статут) Одеської Червоної гвардії. Водночас було розроблено проект статуту Катеринославської Червоної гвардії, за-тзерджений трохи пізніше — 4 червня 1917 р. В інших містах України схвалення статутів червоногвардійських загонів відбулося у вересні — жовтні 1917 р. Чисельність Червоної гвардії в Україні в цей період значно збільшилася. Червона гвардія — ударна си­ла більшовиків — відіграла велику роль під час жовтневого зброй-0 постання. Вона стала найважливішою складовою частиною збройних сил більшовицької влади, яка установилася після жовтня 1917 р. в Росії, а після грудня 1917 р. — і на значній частиш

лїНИ.

¹ Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. У документах і мате­ріалах: У 3-х т. — К, 1997. — Т. 1. — С. 89—90, 95—96.

¹ Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. — Т. 1. — С. 90—91.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

§ 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

ісля перемоги Лютневої революції Росія залишалася уні­тарною державою, яка ігнорувала інтереси національних регіонів. Усі вони управлялися з одного центру. Тимча­совий уряд Росії на чолі з князем Г. Львовим, утворений 2 березня 1917 р., був органом буржуазної влади і спочат­ку формувався переважно з представників буржуазних партій і близьких до буржуазії поміщиків (П. Мілюков, О. Гучков та ін.). Найміцніші позиції в уряді займала партія кадетів — головна партія російської буржуазії. Посаду міністра юстиції обіймав тру­довик О. Керенський¹.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політично близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст, військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тіль­ки зосередити у своїх руках урядову владу. Він утворювався як ви­щий орган держави у сферах законодавства, нагляду і верховного управління, який повинен був, таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих органів царизму. Тимчасо­вий комітет Державної думи, проголосивши передачу всієї влади Тимчасовому уряду, водночас вказував на неможливість видання ним законодавчих актів, які докорінно змінюють державний і со­ціальний лад².

Есеро-меншовицькі лідери Петроградської Ради згідно зі свої­ми політичними установками схвалили утворення Тимчасового уря­ду. Проте спочатку вони відмовилися увійти до складу уряду й об­межилися виробленням політичної платформи для нього. Ця по­літична платформа з деякими поправками була схвалена Тимчасо­вим урядом і надрукована 3 березня у вигляді програмної Деклара­ції. Уряд заявив про своє прагнення довести війну до переможного

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 8—9.

² Лихачев М. Т. Структура центрального государственного аппарата Времеїгаого
правительства // Сов. гос-во и право. — 1985. — № 1. — С. 120.

кінця і неухильно виконувати договори та угоди, укладені царем із союзними державами.

У галузі внутрішньої політики уряд обіцяв увести демократи­чні права і свободи, здійснити повну політичну амністію, підготу­вати скликання Установчих зборів, замінити поліцію народною міліцією. Однак уряд виявив певну нерішучість, відкладаючи реа­лізацію кардинальних заходів, а також вирішення питання про зе­млю та національних проблем аж до скликання Установчих зборів. Така непослідовність та нерішучість підривали його авторитет в очах народу, полегшували більшовицьку агітацію.

Незадоволення значної частини населення політикою Тимча­сового уряду призвело до масових антиурядових виступів, які, у свою чергу, спричинили кризу уряду. Квітнева криза привела до утворення 5 травня 1917 р. першого коаліційного уряду. Зі складу Тимчасового уряду було виведено кадета II. Мілюкова й октябриста О. Гучкова, водночас за угодою між Тимчасовим урядом та викон­комом Петроградської Ради до нього увійшли шість міністрів-соціа- ШСТІВ. Партії меншовиків та есерів перетворилися на урядові пар­тії, безпосередньо відповідальні за політику уряду. Загострення зов-іньої та внутрішньополітичної обстановки внаслідок невдалого червневого наступу на фронті викликало на початку наступного місяця нову політичну кризу, котра призвела до встановлення єди­новладдя Тимчасового уряду. Ради втратили реальну владу.

Тимчасовий уряд, котрий розпочав діяльність на початку бе-;ня, здійснив деякі зміни в апараті управління і утворив нові установи, продемонструвавши цим своє прагнення демократизації іітичного ладу Росії. Водночас слід наголосити на жорсткості:ітики уряду щодо національно-державного будівництва, його прагненні зберегти унітарність країни. Державність, яка встанови-я в Росії після Лютневої революції та протистояла Радам, була їжавністю буржуазної республіки. Від царизму була успадкова-Державна дума. Тільки в умовах наростання революційної кри-Тимчасовий уряд на початку жовтня видав указ про її розпуск. Така сама доля спіткала й Державну раду, хоча спочатку Тимчасо­вий уряд обмежився тим, що вивів з неї осіб, тісно пов'язаних з ко­лишнім царем і найбільш йому відданих.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства — центральні органи галузевого управління — тимча-\'ряд залишив в основному недоторканими. З числа цент­ральних відомств царської Росії ліквідували лише міністерство ім-іторського двору. З утворенням першого коаліційного уряду бу-засновано кілька нових міністерств — пошт і телеграфів, праці,

Г -■•-

Розділ. 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

продовольства та державного піклування. Бюрократично-чиновни-цький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним духом, за­лишився старим навіть у міністерствах, які передавалися мініст-рам-соціалістам. Не все можна було зробити відразу.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцню­вала також через особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та міністерствах, що виникли ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг, зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі наради з оборони, палива, перевезень та інші державно-монополістичні органи. Утворювалися також нові наради, необхід­ність яких диктувалася економічною та політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося визначене коло питань державного управління. 21 червня 1917 р. при Тимчасовому уряді була сформована економічна нарада (або Економічна рада), якій Тимчасовий уряд доручив розроблення «загального плану організа­ції народного господарства і праці», а також «законопроектів та за­гальних заходів з урегулювання господарського життя». Рішення виконавчого органу Економічної ради — Головного економічного ко­мітету, міг скасувати тільки Тимчасовий уряд. Головою комітету був голова уряду, а членами — представники міністерства. Ці еко­номічні органи були бюрократичними установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в країні.

Новим регулюючим органом був і загальнодержавний комітет, створений наприкінці березня замість центральних продовольчих органів, які існували при царизмі. Йому доручалося розроблення продовольчого плану, керівних принципів і загальних заходів щодо продовольчої справи.

Особливі економічні наради і комітети мали свої установи на місцях, у тому числі в Україні. Так, 13 березня 1917 р. міністерство торгівлі та промисловості сформувало Тимчасовий комітет Донець­кого басейну для об'єднання у цьому регіоні діяльності особливих нарад з палива, оборони, перевезень і продовольства. Особлива на­рада з оборони сформувала у великих економічних районах спе­ціальні міжзаводські наради. Такі наради функціонували, наприк­лад, у Катеринославському промисловому районі¹.

21 квітня 1917 р. для розв'язання земельного питання було сформовано Головний земельний комітет — дорадчий орган при міністрі землеробства. Цьому органу доручалася підготовка проек­ту реформи, він також спрямовував діяльність місцевих земельних комітетів. Діяльність Головного земельного комітету продемонстру-

¹ Зкономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистичее-кой революции: Документи и материальї. — М.; Л., 1957. — 4.1. — С. 243.

вала нерішучість та непослідовність Тимчасового уряду в розв'я­занні аграрного питання.

Юридична нарада, утворена 22 березня 1917 р. на основі Конс­титуційного бюро, заснованого ЦК кадетської партії, складалася з її відомих представників. Цій нараді доручалося обговорення право­вих проблем, які поставали у зв'язку з розробленням економічних і державних планів. Тут розроблялися законопроекти для Тимчасо­вого уряду. На юридичну нараду покладалися також підготовчі ро­боти, пов'язані з відкриттям Установчих зборів¹.

Влада величезного центрального державного апарату, який очолював Тимчасовий уряд, природно, повністю поширювалася і на Україну, оскільки він негайно проголосив лозунг «єдиної та непо­дільної» Росії.

Буржуазні місцеві органи влади в Україні, як і в Росії, стали утворюватися відразу ж після одержання звістки про революцію у Петрограді. Цей процес відбувався паралельно з організацією Рад робітничих і селянських депутатів. У березні спочатку у великих промислових і адміністративних центрах, а згодом — в усій Україні були створені комітети громадських організацій. Вони складалися переважно з членів міських дум, хоч до участі у формуванні бур­жуазної влади на місцях залучалися також представники інших організацій.

Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Пред­ставники меншовиків і есерів також входили до складу рад об'єд­наних громадських організацій і брали участь у їхній діяльності.

Торговельно-промислові кола прагнули до того, щоб їхні орга­ни на місцях мали вигляд законних спадкоємців влади. Голова Ка­теринославської земської управи на нараді земців і фабрикантів, звертаючись до губернатора, заявив, що зібрання просить «його превосходительство про утворення комітету громадських діячів... при їхньому превосходительстві»². Цей місцевий орган влади в Ка­теринославі дістав назву «Комітет представників громадських де­мократичних організацій».

Буржуазія створювала власні комітети, щоб з їх допомогою захопити владу. Місцеві комітети негайно заявили про своє визнан­ня Тимчасового уряду і зверталися до населення із закликом підко­ритися цьому урядові.

Проте у деяких центрах України комітети громадських орга­нізацій поступово виходили з-під контролю Тимчасового уряду.

¹ Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при Правитель-

ствующем Сенате (далі — СУ). — 1917. — № 2.02. — С. 1244. - Борьба за Советьі на Екатеринославщине. — Д., 1957. — С. 89.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій у складі представників від гу­бернської, міської та повітових управ, земського союзу, союзу міст, воєнно-промислового комітету, біржового комітету, кооперативів тощо. Виконком цієї Ради протягом перших пореволюційних міся­ців вважався найвищою владою у місті. З будинку Думи було знято біло-синьо-червоний триколір Російської імперії та вивішено жорс­токо гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий український прапор, а також прапори численних у місті національних меншин.

Громадські ради і комітети створювалися в усіх губерніях України. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище в них мали представники торгово-проми­слових кіл і управлінської бюрократії¹.

У громадських комітетах, як уже зазначалось, велику роль відіграли представники партії кадетів, які спочатку мали в україн­ських містах великий вплив. Партія кадетів, яка після Лютневої революції виступала за республіканську форму правління і назива­ла себе партією народної свободи, закликала до припинення кла­сової боротьби і доведення світової війни до переможного кінця. В Україні близьким за програмними положеннями до партії кадетів було «Товариство українських поступовців» (ТУП), перетворене у червні 1917 р. в українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Але ТУП на відміну від кадетів вимагало автономії для України.

Дата добавления: 2015-05-22