Перебудова державного апарату УСРР у звлзку з утворенням СРСР 2 страница

Нові умови викликали необхідність реформи збройних сил. Важливе значення мала розробка нових принципів комплектуван­ня Червоної армії. Першим кроком у цьому напрямі стала постано­ва ВУЦВК «Про обов'язкову військову службу» від 3 січня 1923 р.². видана на підставі декрету ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 28 ве­ресня 1922 р. У постанові ВУЦВК зазначалося: «Всі громадяни УСРР чоловічої статі, незалежно від їхнього місцеперебування, притягаються до відбування обов'язкової військової служби». Вод-

¹ Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад робітничих, селянських та червоноармійсь-

ких депутатів — X. 1932. — С. 223—231. ¹ ЗУ УСРР. — 1923. — № 1. — Ст. 2.

ночас цей акт закріплював принцип класового комплектування Червоної армії і флоту. Постановою визначалися строки прохо­дження дійсної військової служби, порядок увільнення, перебуван­ня в запасі тощо.

У другій половині 1923 р. було визнано своєчасним перехід до міліційних начал у будівництві збройних сил. З цією метою 8 серп­ня 1923 р. ЦВК і Раднарком СРСР видали декрет «Про організацію територіальних військових частин і проведення військової підго­товки трудящих», де детально визначався порядок комплектування Червоної армії — так звана змішана система збройних сил (кадрові військові частини і територіальні військові формування).

З метою розроблення питань, пов'язаних з організацією тери­торіальних формувань, а також допризовною позавійськовою підго­товкою трудящих, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 11 листопада 1925 р. при окрвиконкомах, де були розташовані терито­ріальні частини, створюються спеціальні органи — постійні тери­торіальні наради, в усіх інших округах — постійні наради з питань позавійськової підготовки трудящих.

У зв'язку із завершенням демобілізації та різким скорочен­ням чисельності Червоної армії ЦК РКП(б) виробив план реформи збройних сил. Внаслідок проведення реформи розширилися і зміц­ніли, поряд з кадровою армією, територіальні формування, які в 1925 р. становили понад 50% усієї системи збройних сил, було реор-швано інститут військових комісарів і в управлінні військовими частинами запроваджено принцип єдиноначальності.

Реформа Червоної армії охоплювала також реорганізацію вій­ськового управління. Перебудовувався центральний апарат і апа­рат військових округів. В Україні було скасовано губернські війсь­кові комісаріати і створено корпусні та дивізійні територіальні управління. Важливі завдання у військовій галузі покладалися на місцеві органи державної влади. Активно розгорнулося будівництво національних військових частин.

Схвалений 18 вересня 1925 р. ЦВК і Раднаркомом СРСР Закон • Про обов'язкову військову службу» підбив перші підсумки рефор­ми Червоної армії й остаточно закріпив принцип централізованого будівництва збройних сил СРСР як єдиної союзної держави.

Прокуратура, суд і ДПУ (ДІІК) УСРР. Нові форми відносин, створені на основі непу, перехід до ринкової економіки і заміна прямих адміністративних методів управління нею цивільно-право­вим регулюванням мали набути свого виразу в запровадженні принципу законності і захисту у судовому порядку. Все це й обумо-

і 4. Держала і >і;ш«о України «умовах непу

4. Перебудова державного апарату УСРР у м'яіку і утяоренням СРСР

вило суттєві зміни в структурі і практичній діяльності правоохо­ронних органів.

Так, прийняття Основ судоустрою СРСР і союзних республік, ліквідація губерній та перехід на триступеневу систему управління потребували перебудови органів Прокуратури УСРР. Це завдання було розв'язано постановою ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. «Про на­дання чинності Положенню про судоустрій УСРР». За ним держав­на прокуратура, як і раніш, перебувала у складі наркомюсту, але 11 керівник — народний комісар юстиції діставав назву Генерального прокурора республіки. Під його загальним керівництвом перебував відділ прокуратури наркомюсту УСРР, помічники та прокурори наркомюсту УСРР. Було створено також спеціальну прокуратуру з трудових справ. Місцеві органи прокуратури УСРР складали про­курори округів, які безпосередньо підпорядковувалися Генерально­му прокурору УСРР. Положення 1925 р. повніше і детальніше ви­значило права й обов'язки Прокуратури УСРР, її кожного округу, значно розширило ці права відповідно до завдань подальшого зміц­нення законності.

Ще у ті часи, коли прокуратура тільки розпочинала свою дія­льність, більшовицька партія взяла її під свій контроль. Так, у гру­дні 1922 р. ЦК РКП(б) своїм циркуляром установив, що партійні ор­гани повинні здійснювати контроль за діяльністю прокуратури, за­слуховуючи доповіді прокурорів на засіданнях губкомів партії.

Прокуратура УСРР проводила досить важливу роботу. Як за­значала сесія ВУЦВК у жовтні 1925 р., «діяльність органів проку­ратури було скеровано на охоплення прокурорським наглядом усіх органів влади до сільрад включно». Насамперед прокуратура сте­жила за тим, щоб справи якнайшвидше розглядалися в судово-слідчих органах, щоб скоріше вирішувалися земельні спори тощо. Працівники органів прокуратури практикували виїзди до сіл, де приймали і розглядали заяви і скарги селян, систематично контро­лювали окремі райони.

У 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР схвалили Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з цим актом військові прокурори та їхні помічники були при всіх військових з'єднаннях. Військові прокурори округів, фронтів, окремих армій підпорядковувалися старшому помічникові прокурора Верховного Суду СРСР з військової колегії та військової прокуратури. Проку­рори корпусів, дивізій та інших з'єднань підпорядковувалися про­куророві округу.

Суттєвих змін зазнала судова система республіки. Прийняття в 1924 р. загальносоюзного закону — Основ судоустрою Союзу РСР

•юзних республік — викликало необхідність перегляду Поло­ження про судоустрій УСРР 1922 р., яке вже значно застаріло. З ме­тою погодження судоустрою УСРР із загальносоюзним законом та постановою IX Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід на тристу­пеневу систему управління сесія ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. затвер­дила нове Положення про судоустрій УСРР¹.

Єдина система судових установ УСРР складалася з народних та окружних судів і Верховного Суду УСРР. Для розгляду справ особливих категорій поряд з єдиною системою діяли спеціальні су­ди: судово-земельні комісії, арбітражні комісії, військові трибунали тощо.

Основною ланкою в системі судових органів УСРР, як і ра­ніше, лишався народний суд. Окружний суд складався з пленуму і відділів: цивільного, кримінального, адміністративного та дисцип­лінарної колегії. Верховний Суд УСРР мав такий склад: президія, пленум і кілька колегій.

Особливістю Положення про судоустрій УСРР 1925 р. було те, ноно регламентувало питання організації і діяльності не лише судових органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегії захисни­ків, державного нотаріату, інститутів судової експертизи.

У зв'язку з тим, що до Положення про судоустрій УСРР 1925 р. протягом 1926—1929 рр. було внесено численні зміни й допо­внення, ВУЦВК і Раднарком УСРР 11 вересня 1929 р. затвердили нове Положення про судоустрій УСРР.

У республіці зберігалася колишня судова система — народ­ний суд, окружний суд, Верховний Суд УСРР. Судовими установа­ми Молдавської АСРР були народні суди і Головний суд АМСРР. Зберігалися також спеціальні суди й арбітражні, судово-земельні, трудові сесії народного суду тощо. Мережа судів у округах визна­чалася за новим Положенням не наркомюстом УСРР, а окружним зиконкомом. Народні судді районів обирались окружними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. Народні засідателі мали виконувати свої обов'язки два дні на рік, а не шість, як було раніше.

Детально визначалася структура окружного суду, який скла­дався з пленуму, цивільного відділу, кримінального відділу, надз­вичайної сесії та особливої сесії у справах про неспроможність коо­перативних організацій. Дисциплінарні комісії було скасовано. У По­ложенні визначався також склад Верховного Суду УСРР.

ЗУ УСРР. — 1925. — X» 92—93. — Ст. 522.

Розділ 4. Держава і право України в умовах непу

§ 4. Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

До 1925 р. слідчий апарат перебував у подвійному підпоряд­куванні — суду і прокуратури. Тепер, використовуючи досвід РСФРР. увесь слідчий апарат передавався прокуратурі. Судові ви­конавці були як при окружних судах, так і при народних.

Положення 1925 р. мало спеціальний розділ, присвячений ор­ганізації і діяльності Головного суду Молдавської АСРР — найви­щого судового органу цієї республіки.

Окрім єдиної системи судових установ, як і раніше, в Україні діяли спеціальні дисциплінарні суди і військові трибунали.

Для боротьби зі службовими провинами, що не переслідува­лися у кримінальному порядку, ВУЦВК і Раднарком УСРР у люто­му 1926 р. прийняли Положення про дисциплінарні суди. При ВУЦВК, окружних виконавчих комітетах діяли окружні дисцип­лінарні суди, члени яких обиралися окрвиконкомами строком на один рік. Дисциплінарні суди застосовували такі стягнення, як за­уваження, попередження, сувора догана, переведення на іншу по­саду, відшкодування заподіяних збитків тощо. У 1927 р. дисцип­лінарні суди було скасовано.

Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовос­лужбовцями, розглядалися трибуналами. Тут діяло загальносоюзне законодавство. 20 серпня 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згід­но з Положенням, трибунали утворювалися при військових окру­гах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР.

Услід за РСФРР в Україні було створено громадські суди У 1928 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про жит­лові примиренські конфліктні комісії, а в червні 1929 р. затвердили Положення про громадські суди і примиренські камери, які мали розглядати деякі кримінальні і цивільні справи. Громадські суди утворювалися на заводах, фабриках, у громадських і державних установах. їхні списки складалися наркомюстом УСРР за згодою з Всеукраїнською радою профспілок, а їх організація покладалася на окружні суди. Обиралися громадські суди загальними зборами робітників і службовців строком на один рік. Вони мали право вда­ватися до таких стягнень, як попередження, громадський осуд, штраф до 10 крб.

При сільських і селищних Радах утворювалися примиренські камери у складі голови, його заступника і двох членів-засідателів. Голова і його заступник обиралися сільською або селищною Радою строком на один рік, засідателі — загальними зборами виборців. Засідання примиренських камер відбувалися відкрито. Як і громад-

ські суди, камери накладали такі стягнення, як громадська догана, попередження, відшкодування збитків, примусові роботи на строк до семи діб, штраф до 10 крб. А головне, підвищилася каральна роль цього органу, він мав право на позасудову репресію.

Зміни відбувалися і в структурі Державного політичного уп­равління (ДПУ). У зв'язку з утворенням СРСР та об'єднанням дія­льності союзних республік у питаннях боротьби з контрреволюцією ДПУ основі затвердженого ЦВК СРСР 15 листопада 1923 р. Поло­ження було перетворене в Об'єднане державне політичне управлін­ня (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Положен­ня також передбачало утворення при голові ОДПУ колегії, члени якої затверджувалися Раднаркомом СРСР. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу». Це надавало можливість використовувати органи ОДНУ у внутрішньопартійній боротьбі за лідерство в правлячій партії, а також для придушення політичної опозиції та інакомислячих у країні.

28 березня 1924 р. закритою постановою ЦВК СРСР затвердив Положення про права ОДПУ щодо адміністративних заслань, виси­лок і ув'язнення у концентраційних таборах. Ці заходи можна було застосовувати на строк до трьох років на підставі постанов Особли­вої наради у складі трьох членів колегії ОДНУ, прийнятих у прису­тності представника прокуратури. Особлива нарада була утворена і при ДПУ УСРР, однак її права були обмежені висилкою у межах України¹.

На цій основі ВУЦВК і Раднарком УСРР 13 серпня 1924 р. за­твердили нове Положення про Державне Політичне Керування ДІІК) Української Соціалістичної Радянської Республіки, за яким «Державне Політичне Керування УСРР засновується при Раді На­родних Комісарів УСРР для боротьби з політичною контрреволю­цією, шпигунством та бандитизмом». Призначуваний ВУЦВК голо­ва ДІІК при Раднаркомі УСРР водночас був і уповноваженим ОД­ПУ (ОДПК) СРСР при Раднаркомі УСРР. Місцеві органи ДІІК УСРР функціонували спочатку при губвиконкомах, а потім при окрвиконкомах. Діяли й особливі відділи корпусів та дивізій Укра-кого військового округу, транспортні відділи ДПК, органи ДІІК з охорони кордонів України. Голова ДПК УСРР входив до складу Раднаркому УСРР і мав право ухвального голосу. ДПУ було зобо­в'язане виконувати усі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй

Усенко /. В, Україна в роки непу: доля курсу на революційну законність. — С 32—33.

Розділ 4 Держава і право України в умовах непу

оперативній діяльності керуватися директивами і розпорядження­ми ОДНУ СРСР. Нагляд за справами, що порушувалися органами ДПУ УСРР, здійснював прокурор УСРР через спеціально призна­ченого для цього помічника у межах, обумовлених окремими зако­нодавчими актами¹.

Роль ДПУ УСРР зростала. Його органи залучалися до ви­рішення економічних і національних питань. ДПУ брало активну участь у розв'язаному за секретною вказівкою ЦК РКІІ(б) криваво­му поході проти церкви. У 1922—1923 рр. в Україні органи ДПУ провадили масові арешти священиків і ксьондзів, руйнували церк­ви, костьоли². У 1927—1928 рр. органи ДНУ «викрили» у Шахтин­ському районі Донбасу велику організацію «буржуазних спеціаліс­тів», які нібито діяли за завданням іноземних розвідок. За сфабри­кованою ДПУ «шахтинською справою» половину засуджених було розстріляно, а решту — засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Українізація державного і господарського апарату УСРР. Більшовики, враховуючи негативний досвід взаємин між центром і периферією перших років радянської влади в Україні, дійшли ви­сновку, що на шляху до суспільної одноманітності, яку забезпечу­вала політика русифікації, слід пройти через етап політики, яка дістала назву «українізації» Свого розмаху вона набула після утво­рення Союзу РСР, коли XII з'їзд РКИ(б) у квітні 1923 р. постано­вив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління союзних республік; видавати закони про вживання рідної мови в усіх дер­жавних установах; створювати національні військові формування; розширювати видання літератури національними мовами тощо. То­чніше, це була політика коренізації, тобто політика переведення на рідну мову (в Україні — не тільки на українську, а й, залежно від складу населення, на російську, єврейську, німецьку, польську та ін.) засобів масової інформації, державних установ, навчальних за­кладів, а також залучення до органів влади і правлячої партії міс­цевих кадрів³.

У цей час українське партійне і державне керівництво накре­слило широку програму «українізації» державного апарату. Конк­ретний план розвитку української культури і української мови, українізації державного і господарського апарату, органів освіти і культурно-освітніх установ, преси, видавництв тощо, а також за-

¹ Шаповал Ю.. Пристайко В., Золотарьов В. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи,
факти, документи — К. 1997 — С. 9.

² Семсненхо В. И. Слепая верность: из истории Всеукршшской ЧК // Провинциаль-
иая ЧеКа. — X,, 1994. — С 27—28.

» Скрипник М. О. Статті Й промови — X., 1931 — Т. 2 Ч. 2. — С. 142—143.

§ 4. Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

безпечення прав інших національностей було розроблено комісією ЦК КП(б)У з національного питання.

Правовою основою всієї роботи з українізації апарату УСРР та забезпечення прав інших національностей стали постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправ­ності мов та про допомогу розвитку української мови» від 1 серпня 1923 р. і декрет Раднаркому УСРР «Про заходи у справі україніза­ції шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», виданий 27 липня 1923 р.¹ Підтвердивши рівноправність мов усіх національ­ностей, що проживали в Україні, ВУЦВК і Раднарком УСРР вста­новили, що з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмов­ляє українською мовою, вона мас переважати в офіційних відно-іх. Визнавалося за необхідне посилити українізацію всього державного апарату республіки, накреслити широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на українську мову діловод­ства центральних і місцевих органів та установ, вивчення праців­никами державних установ української мови, забезпечення корис­тування мовами більшості населення в місцевостях, де проживали нацменшості, із збереженням гарантій для решти національностей.

У травні 1924 р. VIII українська партійна конференція вказа­ла на необхідність подальшого поглиблення та розширення роботи, спрямованої на здійснення національної політики і висування укра­їнських працівників на відповідальні посади. Вона ж запропонувала ЦК вжити заходів щодо посилення роботи серед нацменшостей, створивши для цього необхідну матеріальну базу.

На виконання цих рішень у державних установах, навчальних закладах організовувалася широка мережа гуртків і курсів вивчен­ая української мови².

ЗО квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли поста­нову «Про заходи термінового проведення повної українізації ра­дянського апарату»³. Усі радянські, профспілкові і громадські орга­нізації закликались до нового напруження сил для повного завер-ня плану українізації державного і господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємст­ва переводились на діловодство українською мовою «стуиенево, але ■є пізніше як 1 січня 1926 року». В усіх республіканських відомст­вах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з украініза-

¹ ЗУ УСРР — 1923. — № 29. — Ст. 430, 435.

^: Національні відносини в Україні у XX ст: 36. док. і матеріалів. — К., 1994. — С. 4.

'ЗУ УСРР — 1925 — X» 26 — Ст. 202

Розділ 4. Держава і право України в умовах непу

ції. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з керівництва українізацією.

Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л. Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку із завданням «зміц­нити партійну організацію України». В Україні він протягом 1925— 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес «українізації» був для більшовицької партії ли­ше тактичним засобом «зближення» з українським народом¹.

На кінець 1925 р. були досягнуті певні успіхи у справі «укра­їнізації» держапарату та культурно-освітніх установ. 78 % шкіл со­ціального виховання на той час було переведено на українську мо­ву, технікуми українізовано на 39 % і т. д. Завершилась украї­нізація сільського держапарату. Щодо центрального, окружних і районних апаратів, то в них вже працювало понад 50% українців.

Поряд з українізацією радянського і господарського апарату значна увага приділялася розвиткові культури інших національно­стей, що проживали в Україні, забезпечення їхніх прав та ін­тересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК і такі самі комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших національнос­тей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої робо­ти мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацменшин створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці².

Процес українізації викликав хвилю національного відро­дження, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаче­ним і небажаним для правлячої партії наслідком українізації ви­явилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка не­забаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав таланови­тий український письменник М. Хвильовий. Услід за ним під удар потрапив нарком освіти УСРР О. Шумський, який вважав, що про­цес українізації відбувається дуже повільними темпами. Потім на­стала черга відомого економіста М. Волобуева³.

Період, коли стало можливим здійснення політики коренізації (українізації), був недовгим. З формуванням наприкінці 20-х років

§ 4. Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

командно-адміністративної системи під гаслами інтернаціоналізму та дружби народів у країні була реанімована з царських часів по-іка русифікації. Курс на злиття націй, примарною ознакою яко­го став висновок партійних теоретиків про формування нової істо­ричної спільності — радянського народу, відзначався насильни­цькою асиміляцією націй в СРСР, занепадом національних культур, традицій і звичаїв.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середо­вищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специ­фіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались т» з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів сою­зних республік, відстоював право на вільний розвиток економічно­го, культурного й духовного життя всіх народів СРСР¹.

¹ Гунчак Т. Україна перша половина XX століття. — С 189.

² Колісник В. П. Національно-етнічні відносини в Україні: теоритичні засади т«
конституційно-правові аспекти — С. 216.

' Національні відносини в Україні у XX ст. — С, 4.

ше про це див.; Гунчак Т, Україна: перша половина XX століття. —. —ЇМ

Розділ 4. Держала і право Укриши в умовах непу

§ 5. Зміни «Конституції Української СІЧ¹

§ 5. Зміни в Конституції Української СРР

еретворення, що сталися в усіх сферах життя України, потребували внесення значних змін до Основного Закону республіки — Конституції УСРР. Насамперед це було обумовлено утворенням єдиної союзної держави — СРСР, у складі якої перебувала тепер Україна. VIII Всеукраїн­ський з'їзд Рад дав спеціальне доручення ВУЦВК «згідно із договором про утворення Союзу РСР і Конституцією СРСР пере­глянути Конституцію УСРР та подати її на затвердження майбут­ньому IX Всеукраїнському з'їздові Рад». Зміни випливали також із факту проведення нової економічної політики. Необхідно було крім того законодавчо закріпити в Конституції утворення Молдавської АСРР у складі УСРР, а також перехід республіки на триступеневу систему управління в результаті завершення адміністративно-те­риторіальної реформи 1925 р.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад (3—10 травня 1925 р.) постано­вою «Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки» затвердив невідкладні зміни в діючій Конституції УСРР і доручив ВУЦВК підготувати до чергового з'їзду Рад пере­роблений текст Конституції.

Зокрема, ст. 4 Конституції УСРР у новій редакції закріплюва­ла той факт, що Українська СРР віднині ставала складовою части­ною єдиної союзної держави. У ній законодавчо оформлювалося та­кож утворення у складі УСРР Молдавської АСРР.

Конституція визначала права УСРР і компетенції її централь­них органів влади у зв'язку з «входженням» України до складу СРСР, приводила ці положення у відповідність з Конституцією СРСР 1924 р.

Важливі зміни були внесені до ст. 7, де надавався перелік ор­ганів центральної влади республіки. В новій редакції ст. 7 проголо­шувала, що верховним органом державної влади УСРР є Всеукра­їнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК. Між сесіями ВУЦВК найвищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим орга­ном вважалася Президія ВУЦВК Отже, відповідно до цієї статті серед верховних органів влади Раднарком УСРР не передбачався. Він залишався розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК і в ме­жах наданих йому прав видавав декрети і постанови, обов'язкові до виконання на всій території Української СРР.

У Конституції визнавалася перевага союзних органів. Консти­туція встановлювала, що віднині відносини між верховними органа­ми влади УСРР та СРСР визначаються Конституцією Союзу РСР (ст. 8). Наступна ст. 9 підкреслювала обов'язкову силу декретів і постанов верховних органів влади Союзу РСР на території УСРР у межах, визначених Конституцією СРСР. Стаття 19 у новій редакції встановлювала, що чергові з'їзди Рад скликаються один раз на рік, надзвичайні — за особливими постановами ВУЦВК. Відповідно до прийнятих у 1924 р. положень Конституція УСРР у новій редакції докладно визначала компетенцію, взаємовідносини, порядок під­звітності і відповідальність ВУЦВК, Раднаркому та наркоматів УСРР, склад Раднаркому, а також правове становище уповноваже­них наркоматів СРСР при уряді України та об'єднаних наркоматів (статті 11—16).

У ст. 17 Конституції йшлося про те, що Молдавська АСРР мас свого постійного представника при уряді УСРР, який користується правом дорадчого голосу в усіх центральних органах влади та управління УСРР. У Конституції давався перелік місцевих органів влади АМСРР стосовно триступеневої системи управління, запро­вадженої УСРР (ст. 18).

Законодавчо закріпивши основні зміни в державному апараті УСРР у зв'язку з утворенням Союзу РСР, Конституція УСРР стала правовою основою організації і діяльності всіх органів державної ■лади і державного управління, оскільки держапарат УСРР став складовою частиною державного механізму Союзу РСР.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс лише першорядні і найнеоб-хідніші зміни в Конституцію УСРР 1919 р. Остаточний їх текст мав скласти ВУЦВК. Розроблення проекту нової Конституції було до­ручено народному комісаріату юстиції УСРР. Підготовлений проект розглядався в комісії законодавчих проектів при Раднаркомі, і тільки після цього його направили на розгляд усім членам і канди­датам у члени ВУЦВК, а також окружним виконавчим комітетам. Активно обговорювався проект Конституції на місцях. На початку 1929 р. остаточний проект нової Конституції УСРР був готовий. В його основу було покладено Конституцію СРСР 1924 р. і Консти­туцію УСРР 1919 р. з внесеними до неї в 1925 р. змінами.

15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад одноголосно за­твердив нову Конституцію УСРР. За своєю структурою Основний Закон значно відрізнявся від Конституції 1919 р. Нова Конституція складалася з 82 статей і п'ятьох розділів. Уперше до Конституції УСРР були введені розділи про виборчі права та про бюджет Укра-

Розділ 4. Держава і право України «умовах непу

5. Зміни в Конституції Української СРР

інської СРР. До останнього розділу Конституції увійшла й стаття про столицю УСРР¹.

У ст. 1 Конституції Українська Республіка проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де вся «влада» нале­жить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Таким чином, державна форма у вигляді Республіки Рад, як і ра­ніше, визнавалась Конституцією класовою організацією².

Дата добавления: 2015-05-22