Реформа державного апарату 6 страница

Керівництво України також підтримало М. Хрущова. До речі, ■вртійні та державні керівники України деякий час дружньо співп-іи з М. Хрущовим, були його опорою. О. Кириченко, М. Під-Д. Полякський та П. Шелест входили до складу Політбюро,

<у було лише 11 осіб. Такий стан був корисний для України,; підвищував її державну вагу.

Розділ б. Держави і право України в період десталіниацн

іініці органи д«ржанної влади та уираиліііия. Вживаються заходи щодо посилення представницького складу Верховної Ради, зокрема від робітників. Так, у березні 1959 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 126 робітників, тобто 27,6 % її складу. При цьо­му зростає кількість депутатів Верховної Ради — українців (на 1 червня 1954 р. вони становили 75 %)•

Розширяються компетенція Верховної Ради, обсяг її нормот-ворчоі та контрольно-розпорядчої діяльності. Не зайвим буде по­вторити, що Законом СРСР від 11 лютого 1957 р. до компетенції со­юзних республік, тобто їхніх Верховних Рад, передано право само­стійно вирішувати низку важливих питань з управління, передусім економікою. Таким чином, з 1957 р. Верховна Рада УРСР поряд із затвердженням бюджету республіки почала затверджувати щоріч­ні народногосподарські плани (раніш це входило до компетенції уряду). У такий спосіб об'єднувалася діяльність із затвердження держбюджету і народногосподарського плану, що дуже важливо, оскільки виконання бюджету і планує процесом взаємозв'язаним.

У 1959 р. в УРСР було прийнято закон, який установив поря­док відклику депутатів Верховної Ради, а також депутатів Рад ін­ших рівнів, що не виправдали довір'я виборців. Виборці дістали право відкликати таких депутатів у будь-який час¹.

Законодавча діяльність Верховної Ради відбувалася при залу­ченні до неї широких мас. Найбільш значні законопроекти виноси­лися на попереднє всенародне обговорення. Але при цьому ще збе­рігалося багато формалізму і показухи.

Збільшення обсягу роботи Верховної Ради СРСР обумовило виникнення нового структурного підрозділу — Економічної комісії при Раді Національностей. Вона була створена 11 лютого 1957 р., формувалась на паритетних началах — по два представники від кожної союзної республіки.

В УРСР у цей період Верховну Раду очолювали: до січня 1954р. М. Гречуха (обіймав цю посаду з 1939 р), потім його змінив Д. Коротченко. Він мав значний досвід партійного керівництва, а в роки війни входив до керівництва партизанським рухом в Україні.

Відразу ж після смерті Сталіна була спрощена організація Ради Міністрів СРСР. На чолі Ради Міністрів залишилася лише Президія. До неї увійшли голова Ради Міністрів та його перші за­ступники. Після того, як цю посаду у 1955 р. залишив голова уряду Г. Маленков, його змінив М. Булганін. Але він виступав проти ради­кальних змін у господарському житті та управлінні державою.

¹ Ведомости ВС УССР. — 1959. — *А 32. — Ст. 170. 416

І

У 1958—1964 рр. посаду голови Ради Міністрів СРСР обіймав М. Хрущов. Президія ЦК КПРС настояла на тому, щоб він поєдну­вав цей пост з посадою першого секретаря ЦК КПРС. Це поєднан­ня, а також сама особа лідера мали надати значного авторитету по­саді голови Раді Міністрів і Раді Міністрів у цілому. Але це також сприяло посиленню виконавчої влади, зрощувало її з партійним ке­рівництвом, створювало можливість єдиноначального управління, аза певних умов — і зловживання владою.

І справді, поступово М. Хрущов зосередив у своїх руках усю повноту державної влади, все частіше діяв єдиновладно, авторита­рно. Виникла небезпека нового культу — культу М. Хрущова.

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив його від обов'яз­ків першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР через помилки, яких він допустився. Але у постанові пленуму було записано, що М. Хрущов йде у відставку «у зв'язку із похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Багато учасників пленуму вважали, що відставка М. Хрущова необхідна для поліпшення управління державою. Насправді ж, як тепер вста­новлено, супротивники Хрущова боялися подальших демократич­них перетворень, особливо обов'язкової ротації складу партійного і державного керівництва (М. Хрущов домігся на XXI з'їзді партії внесення цього положення в програму КПРС), самі намагалися зай­няти вищі пости в партії та державі. Уся процедура зміщення М Хрущова — поспішне скликання пленуму, відсутність обгово­рення на ньому, пелена таємничості над цим усуненням — переко­нує, що це була змова проти нього, проти продовження курсу на десталінізацію, свого роду двірцевий переворот. Відразу ж після цього розпочались атаки на курс XX з'їзду, країну повертали на шлях ресталінізації. Пленум автоматично підтвердив рішення Пре­зидії ЦК.

Натхненником і організатором зміщення Хрущова був секре­тар ЦК партії з ідеології М. Суслов. Він же і виступив на Пленумі з доповіддю, в якій висунув звинувачення проти Хрущова. Активну роль у змові відіграв тодішній голова КДБ СРСР Семичастніш

Секретар ЦК КПУ Шелест на Пленумі також викривав поми­лки Хрущова. Пізніше, після перебігу багатьох років з дня Плену­му, Шелест повинився. Він сказав, що помилки Хрущова не пере­важали його заслуг, і не було нагальної потреби відправляти Хру­щова у відставку, ще й на таких умовах. Адже його, по суті, безпідставно усунули від суспільного життя.

У науці висловлено безліч різних, інколи діаметральних, ду­мок про Хрущова як керівника партії і держави. Об'єктивністю і

Розділ 6. Держала і право України в період десталінізаціі

стриманістю виділяється погляд істориків І. П. Кожукало і Ю. І. Ша-иовала¹. Вони відзначають енергію Хрущова, добре знання ним життя людей. Нагадують, що він багато зробив для відродження України у повоєнні роки, проте вважають, що Хрущов був поро­дженням адміністративно-командної системи і не зміг від неї відмо­витися. У цьому його трагедія.

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС прийняв також рішен­ня не допускати надалі поєднання в одній особі посади першого се­кретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

В Україні не було поєднання постів секретаря ЦК КПУ і голо­ви Ради Міністрів, але також вживалися заходи до урегулювання роботи Ради Міністрів. У спеціальній постанові «Про організацію роботи в Раді Міністрів Української РСР» засуджувалися недоліки в діяльності цього органу і передбачалися заходи щодо їх усунен­ня². Протягом кількох років Раду Міністрів очолював М. Кальченко, у 1962 р. на цю посаду був призначений В. Щербицький, а в червні 1963 р. — І. П. Казанець³.

Міністерства. У процесі удосконалення апарату управління в УРСР підвищилась роль Ради Міністрів як органу загальної компе­тенції, міністерств та відомств — як органів галузевої компетенції Тривали пошуки системи міністерств та інших центральних ві­домств. Залежно від конкретних потреб управління одні міністерст­ва об'єднувалися, інші — розукрупнилися. Багато комітетів при Раді Міністрів були перетворені в міністерства. Кількість міністерств в СРСР та союзних республіках то зменшувалась, то збільшувалась. При цьому зменшувалась кількість загальносоюзних міністерств і збільшувалась кількість союзно-республіканських. Так, у 1956 р. було скасовано Міністерство юстиції СРСР, у зв'язку з чим Мініс­терство юстиції УРСР стало республіканським⁴. У другій половині 50-х років в Україні діяло 26 союзно-республіканських і 6 респуб­ліканських міністерств. Скасовувалися зайві та паралельно діючі установи й організації. У 1955—1956 рр. в Україні було ліквідовано 4867 структурних підрозділів організацій та установ. А протягом 1954—1955 рр. в міністерствах і на підприємствах України було скорочено понад 61 тис. осіб, а у 1956 р. ліквідовано ще 31 555 управ-

¹ Кожукало І. 17., Шаповал Ю. І І ті тяжкі повоєнні роки. У км Про минуле заради
майбутнього. — 1989. — С 145.

² ЗП УРСР. — 1955. — М 11—12. — С. 58

³ Відомості Верховної Ради УРСР — 1962. — № 11 — С. 143, 144
* Там само — 1956. -Мв,- Ст. 97

лінських посад'. Більшість скорочених перейшли в інші сфери ви­робництва. Одночасно були заощаджені кошти, які витрачалися на утримання апарату.

Водночас створювалися нові підрозділи та посади. Так, для ліпшого вивчення і запровадження у народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної та зарубіжної техніки у міністер­ствах уводилася посада заступника міністра з питань нової техніки із покладенням на нього обов'язків голови технічної ради міністерс­тва. Відповідно Рада Міністрів УРСР 15 квітня 1955 р. прийняла постанову, яка забороняла будь-яке розширення штату апаратів державних, господарських, кооперативних і громадських організа­цій. Заборонялось також створювати нові посади або здійснювати реорганізацію управлінського і державного апаратів, змінювати по­садові оклади без дозволу державної штатної комісії при Раді Міністрів УРСР².

Одночасно уточнювалась компетенція міністерств у зв'язку з ускладненням їх діяльності, появою нових обов'язків. Йшло розме­жування компетенції між союзно-республіканськими міністерства­ми і міністерствами союзних республік. Союзно-республіканські міністерства здійснювали загальне керівництво, визначали планові завдання і контролювали їх виконання в союзних республіках, а та­кож постачання устаткуванням, фінансування капіталовкладень.

У цій складній роботі не обходилося й без непродуманих рішень. Не всі перетворення були необхідними і справджували се­бе, нерідко були просто хибними. А все ж таки стан державного управління вже у другій половині 50-х років значно поліпшився.

В управлінні народним господарством, особливо промисловіс­тю, все ще зберігалися надмірна централізація, відірваність цент­рального апарату від місць. Це сприяло відомчості, бюрократизму, послаблювало і порушувало нормальні територіальні зв'язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованими в одному економічному районі, заважало оперативності на місцях, якнайскорішій ліквідації вад як у виробництві, так і в управлінні ним, перешкоджало спеціалізації і кооперуванню виробництва, ус­кладнювало комплексний розвиток господарства економічних райо­нів. Як наслідок, величезна виробнича потужність підприємств та ініціатива управлінських органів і керівників на місцях залишалися •є використаними.

Баран В. К. Україна після Сталіна. — С 34, Історія Українсько! РСР — Т. 9. — СЗО4 ^: ЗП УРСР. — 1955 — № 17. — Ст 134.

Розділ б. Держача і праио України м період

З метою усунення цих недоліків створювалися нові органі.ча-ційні форми упрашйння промисловістю. У травні 1957 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про подальше удосконалення організа­ції управління промисловістю і будівництвом¹. Галузевий принцип управління промисловістю анулювався. Частина союзних і союзно-республіканських міністерств, які відали народним господарством, скасовувалась. В Україні за реформою 1957 р. було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств Брав гору територіаль­ний принцип управління. Відповідно будувалася й структура упра­вління промисловістю та будівництвом. Верховні Ради союзних рес­публік мали створювати економічні адміністративні райони. У кож­ному з них Рада Міністрів республіки утворювала раднаргоспи. В Україні було створено 11 таких районів. Найбільшими раднаргос-пами були Київський, Львівський та Харківський. Під управління раднаргоспів України перейшло приблизно 2,8 тис. підприємств (у 1953 р. у віданні України перебувало лише 34?о підприємств)².

Спочатку ця нова система управління відіграла позитивну роль в розвитку народного господарства. Успішно здійснювалися спеціалізація і кооперування низки споріднених підприємств і ви­робництв у межах районів. Утворювалися заводи з ремонту устат­кування, виробництва заготовок та інструменту для обслуговуван­ня підприємств різних галузей промисловості. В Україні, як і в ін­ших союзних республіках, з'явилися об'єктивні передумови розвит­ку економічної самостійності. Але самостійність ця була примар­ною. Як показують дослідження, Україна так і не здобула права роз­поряджатися своїми економічними досягненнями. У 1959—1961 рр., наприклад, вона перерахувала до загальносоюзного бюджету 14 % свого національного доходу, що нічим не було відшкодовано³.

Згодом стали виявлятися й негативні наслідки нової системи управління. Послабилося централізоване керівництво. Реформа 1957 р. усунула бар'єри на шляху виробничої кооперації усередині економічного району, але спорудила їх на його кордонах. Кожна га­лузь промисловості це технічна і виробнича єдність. Нова ж систе­ма підривала цю єдність, оскільки управління галуззю було роз­дрібнено між багатьма економічними районами. Усталені виробничі відносини між підприємствами різних економічних районів почали руйнуватися. Порушена була також єдина економічна політика, оперативність керівництва слабшала, створювалася обстановка без­відповідальності, виникали місницькі настрої на шкоду загально­державним інтересам.

¹ Ведомости ВС СССР. 1957. № 11. Ст 275. Відомості ВР УРСР 1957. № 9 Ст.109;
Хрестоматія а історії держави і права Укриши — Т. 2. — С. 511—518.

² Субтельний О. Україна: Історія.— С. 438.

³ Історія України: нове бачення. — Т. 2. — 1996. — С Звб.

Робилися спроби удосконалити систему раднаргоспів, позба­витися наслідків децентралізації. У 1960 р. в УРСР з цією метою був створений республіканський РНГ, який мав координувати дія­льність усіх раднаргоспів, які діяли в економічних районах респуб­ліки¹. Пізніше, у 1962 р., довелося створити РНГ СРСР, а згодом — і ВРНГ СРСР, яка відповідала за стан справ у промисловості та бу­дівництві усього СРСР. Отже, поновилась командно-адміністратив­на система управління народним господарством. Усі ці заходи ста­новище не виправили, а тільки ускладнили.

Керівники держави не враховували, а можливо, не бажали брати до уваги досвід управління радянською промисловістю, усією економікою У перші роки радянської влади, в період створення ос­нов соціалістичного промислового виробництва, формування галу-.іій промисловості, зосередження їх в єдиному господарстві радна­ргоспи забезпечували потреби управління. Але в роки так званого завершення будівництва фундаменту соціалізму, організації єдино­го народногосподарського комплексу в масштабах усієї країни вони вже не відповідали завданням управління, які, власне, залишилися командними. Реформу 1957 р. так і не вдалося пов'язати і центра­лізованим плануванням, з єдиною науковою політикою. У 1965 р. від раднаргоспів відмовилися. В країні, як і раніше, не було ринку засобів виробництва, підприємства не набули самостійності. Сьогод­ні багато вчених (економісти, зокрема) визнають, що РНГ у 1957— 1965 рр. не забезпечили докорінного зламу в економіці, але засте­рігають проти безпідставної негативної оцінки їх діяльності, бо іс­торія цих формувань по суті не вивчена.

Державні комітети. З грудня 1957 р. при Держплані СРСР. а пізніше і при ВРНГ СРСР, почали створюватись держкомітети, які мали забезпечити проведення єдиної технічної політики у пев­ній галузі промисловості. Але галузеві держкомітети не могли за­безпечити планового підвищення технічного рівня виробництва, бо не керували підприємствами безпосередньо, а лише контролювали іх, і то у вузькій сфері. До того ж між ними і раднаргоепами неми­нуче виникали конфлікти. Тому були організовані, крім галузевих, виробничі держкомітети (у газовій промисловості, енергетиці, елек­трифікації). Вони безпосередньо управляли підприємствами своєї галузі промисловості, що ще більше зміцнювало принцип відомчос-командну природу радянської економіки. 11 січня 1963 р ЦК КПРС прийняв постанову про підвищення ролі держкомітетів та їх

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1960. — № 24. — Ст 202: ЗП УРСР. — 1960 — №7. — Ст 105

Розділ 6. Держава і право України в період десталішмціг

§ 4. Державний лад

відповідальність за розвиток галузей промисловості. Але і це не прискорило технічного прогресу.

Місцеві органи державної влади й управління — Ради. XX з'їзд КПРС накреслив програму пожвавлення діяльності Рад, яка була конкретизована у постанові ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами»¹. В ній ставили, по суті, правильні завдання удо­сконалення діяльності місцевих Рад: звільнити їх від непотрібної опіки з боку партійних і вищих державних органів; розвивати їх самостійність, активність; розширяти їхні права; всебічно зміцню­вати їхні зв'язки з народом, перетворити їх в організаторів мас в господарському та культурному будівництві, в роботі щодо зміц­нення державою соціалістичної законності, забезпечення охорони громадського порядку і прав громадин; поставити в центр діяльнос­ті рад розв'язання нагальних питань економічного і культурного життя, підняти відповідальність рад і їх депутатів, посилити ра­дянські органи досвідченими і підготовленими кадрами.

Проте головною умовою успішного розв'язання цих завдань, як і раніше, вважалось партійне керівництво Радами, його подаль­ше зміцнення. І вже це одне зводило нанівець усі зусилля щодо де­мократизації Рад, оскільки надійна опора командно-адміністратив­ної тоталітарної системи — інтеграція партійного і державного апа­ратів, як у центрі, так і на місцях — зберігалась.

Іншою важливою умовою було уточнення компетенції та струк­тури місцевих Рад і їхніх органів, юридичне оформлення їх стату­су. До 1960 р. в союзних республіках були прийняті нові положення про сільські та районні Ради, які оформили зміни й усунули прога­лини у регулюванні та діяльності цих ланок системи Рад. Відповід­но до нових завдань і повноважень Рад змінюється їхня структура. Вона спрощується, деякі відділи ВК скасовуються. Це полегшує розмежування компетенції між структурними підрозділами Рад та їх посадовими особами.

Головною частиною у структурі Ради проголошувалась сесія — розпорядчий орган Рад. Установлювалась регулярність скликання сесій двічі на рік, на їх обговорення і вирішення передавались усі найважливіші питання, що входили до компетенції Ради.

Виконком як виконавчий орган не повинен був підмінювати Ради у вирішенні питань, що підлягали розгляду на сесії. Встанов­лювалась обов'язковість звітів виконкому, його відділів, керівних працівників Ради, а також господарських працівників на її сесіях

Водночас робилася спроба підняти авторитет виконкомів місцевих Рад, розширювалась їх компетенція за рахунок передачі на само­стійне вирішення деяких питань місцевого життя, наприклад ад­міністративно-територіального поділу¹.

Підвищувалося значення такої структурної частини Ради, як її постійні комісії, через які Ради підтримували зв'язок з виборця­ми. Але несподівано робота щодо удосконалення діяльності Рад бу­ла перервана. У грудні 1962 р. за наполяганням М. Хрущова обласні Ради депутатів трудящих були поділені за виробничою ознакою на промислові та сільські, нібито для забезпечення найкращого повся­кденного та оперативного керівництва. За таким же принципом здійснювалася реорганізація обласних партійних органів. Але ця акція суперечила здоровому глузду, ігнорувала досвід радянського будівництва, послаблювала Ради, оскільки руйнувала їх єдність, проте, безсумнівно, працювала на ідею про повну підміну держав­них органів партійними. Після відставки Хрущова цей поділ було скасовано.

Правоохоронні органи перебудовувалися. Цього вимагали і завдання удосконалення держапарату, і завдання зміцнення закон­ності. Зміцнювалася єдність системи загальних судів. Уже восени 1953 р. було ліквідовано такі знаряддя масових репресій, як трибу­нали військ МВС, а пізніше й адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя («особлива нарада» при МВС СРСР і такі ж установи на місцях). У лютому 1957 р. було ліквідо­вано й транспортні суди.

Роль Верховного Суду СРСР як вищого органу радянської су­дової системи підвищувалася. Положення про Верховний Суд СРСР, затверджене у лютому 1957 р., поновило норму попереднього Поло­ження про Верховний Суд СРСР: до його складу як члени входили уже відповідно до свого службового становища також голови верхо­вних судів союзних республік.

Розширилися повноваження Верховного Суду. Насамперед він став займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати роз'яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Верховному Суду надавалося право законодавчої ініціативи. Він міг входити до Президії Верховної Ра­ди СРСР з пропозиціями щодо питань тлумачення законів.

Щоправда, дещо скорочувалися наглядові функції Верховного Суду СРСР. Це було здійснено у зв'язку із загальною перебудовою порядку нагляду вироків і рішень, які набрали законної сили. За

¹ Справочник партийного работника. — М. 1957. — С. 448. 422

Вмомосп Верховної Ради УРСР. — 1956. — ЛЛ 8. — Ст. 138

Розділ 6. Держава і право України н т-рих)

загальним правилом наглядове провадження здійснювалося в ме­жах союзної республіки. Проте цей порядок не принижував ролі Верховного Суду СРСР як глави судової влади, бо він здійснював свої наглядові повноваження саме тоді, коли вимагалося втручання вищої судової інстанції держави.

Реорганізація радянського суду в Україні була завершена на­прикінці 1958 р. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закону про судоус­трій УРСР від ЗО червня 1960 р.¹ Ці акти визначили завдання пра­восуддя, принципи організації та діяльності судових органів, сприй­няли зазначені вище зміни і внесли нові. Вони торкалися передусім організації нижчої ланки судової системи — народних судів.

Замість дільничої системи народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста. При цьому збільшувався строк пов­новажень народного суду — він обирався вже не на три, а на п'ять років.

Передбачалася підзвітність народних суддів перед виборця­ми, а народних судів — перед відповідальними Радами. Ці заходи забезпечували стабільність правосуддя і підвищували відповідаль­ність народних суддів. Запроваджувався новий порядок обрання народних засідателів — на загальних зборах робітників та службо­вців і строком на два роки, з тим щоб домогтися більшої участі на­селення у здійсненні правосуддя.

І нарешті, слід вказати на ще одну зміну в організації судової системи, точніше — в управлінні нею. Внаслідок ліквідації у травні 1956 р. Міністерства юстиції СРСР і перетворення Міністерства юс­тиції УРСР, як і міністерств інших союзних республік, в союлно-ре-спубліканське міністерство. Були ліквідовані управління при ви­конкомах крайових і обласних Рад депутатів трудящих. Частина функцій цих управлінь передавалась крайовим і обласним судам (контроль за діяльністю народних судів, проведення в них ревізій). На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. В УСРС облюсти були скасовані у 1956 р.² Життя не виправдало цих змін, тому в 1962 р. крайові та обласні суди звільнялися від здійснення цих не властивих судам повноважень. Було поновлено попередній порядок управління судовою системою з боку Міністер­ства юстиції та його місцевих органів

З метою підвищення авторитету суду, зміцнення законності було прийнято нову Постанову «Про дисциплінарну відповідаль-

¹ В«домости ВС СССР. — 1959. — МІ— Ст. 12; Ведомости ВС УССР. — 1960. —
Л*»23. — Ст. 176—177.

² Відомості Верховної Ради УРСР — 1956. — М 7. — С. 133

ІЛ

шсть суддів». Воно передбачало відповідальність суддів за пору­шення ними трудової дисципліни, за упущення в роботі внаслідок недбалості чи недисциплінованість, або за вчинення провини, недо-стойної звання судді. Справи про дисциплінарні провини суддів розглядала колегія:і дисциплінарних справ, заснована при облас­них, крайових та Верховному судах. Вона ж накладала на суддів іінарні стягнення. Рішення колегії вважалося остаточним.

24 травня 1955 р. затверджено Положення про прокурорський нагляд в СРСР (раніше не було спеціального законодавчого акта, який би регулював організацію і діяльність прокурорського нагля-чсіх його ланок), яке не тільки поновило демократичні принци­пи організації та діяльності прокуратури, а й розширило права прокуратури, врегулювало діяльність її ланок.

Це Положення покладало на органи прокуратури нагляд за правильним і однаковим застосуванням законів СРСР, союзних і автономних республік, регламентувало централізований устрій про­куратури. За Положенням органи прокуратури на місцях мали:снювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади, і підпорядковуватись тільки Генеральному прокуро­рові На останнього покладався вищий нагляд за точним дотриман­ням законів усіма міністерствами і підвідомчими їм підприємствами. службовими особами, а також громадянами СРСР.

У лютому 1959 р в Прокуратурі СРСР і прокуратурах союз-мкх республік були створені спеціальні нарадчі органи¹. В колегіях •вговорювалися всі найважливіші питання діяльності прокуратури.

У травні 1960 р. прокуратурам союзних республік передава­лася функції транспортної прокуратури, яка була ліквідована у складі прокуратури СРСР.

Реорганізація органів держбезпеки і внутрішніх справ відбу­валася через зміцнення партійного і державного керівництва ними.

Відразу після смерті Сталіна Берія, намагаючись захопити «ладу, домігся об'єднання МДБ і МВС в одне міністерство — МВС ГРСР — і сам очолив його. При цьому він прагнув поставити МВС СРСР над урядом і партією Проте після арешту Берії органи дер­жбезпеки знову були виділені у самостійне відомство. Спеціально для керівництва ними при Раді Міністрів СРСР був утворений Комітет державної бевпеки Ці органи мали подвійне підпорядку­вання.

Вживалися заходи щодо поліпшення роботи органів внутріш­ніх справ, щоправда, не усі з них були ефективними. Так, у 1960 р.

Ведомостм ВССССР -■ івМ N1 - Оі 87; М И —О» 22Г.

Иолдгл 6. Держава і право України в період десталіниацп

МВС СРСР було ліквідовано¹. Керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалось МВС союзних республік, які 5 верес­ни 1962 р. були переіменовані в міністерства охорони громадського порядку². Подібна реорганізація послабила керівництво цими орга­нами (у 1966 р. від неї відмовилися).

УВС при крайових і обласних Радах перетворювалися в УВС при виконкомах цих Рад³. Відтак місцеві органи внутрішніх справ переходили у підпорядкування Радам та їх виконкомам. Раніше ж, коли УВС діяли при Радах, вони обмежувалися координацією робо­ти з виконкомами. Відповідно міські та районні відділи перетворю­валися у відділи міліції при виконкомах міських і районних Рад. Поновлювався принцип подвійного підпорядкування в організації та діяльності органів внутрішніх справ на місцях.

Підсумок цим перетворенням було підведено у 1962 р. видан­ням нового Положення про міліцію. Тоді ж були затверджені текст і порядок принесення присяги. Встановлювалося щорічне святкуван­ня дня Радянської міліції.

У другій половині 50-х років підвищується участь трудящих і органів громадської самодіяльності у здійсненні правосуддя і під­триманні громадського порядку, запобіганні правопорушенням.

Як і раніше, суду в усій його діяльності допомагали народні засідателі. Вони роз'яснювали масам вироки і рішення судів, пере­віряли виконання окремих ухвал, правильність і своєчасне стягнен­ня аліментів на утримання дітей, проводили виховну роботу з умо­вно і умовно-достроково звільненими. Народні засідателі допомага­ли й товариським судам.

Всю цю роботу координували і спрямовували Ради народних засідателів — самодіяльні органи, керовані судами.

Дата добавления: 2015-05-22