Реформа державного апарату 10 страница

У Верховній Раді УРСР дев'ятого скликання, обраній 15 квіт­ня 1975 р., функціонувало 17 постійних комісій; закордонних справ, у справах молоді, важкої промисловості, легкої і харчової промис­ловості, місцевої промисловості, транспорту і зв'язку, сільського го­сподарства, комунального і побутового обслуговування, торгівлі, освіти і науки, культури, охорони здоров'я і соціального забезпе­чення, охорони природи, а також мандатна, законодавчих пропози­цій і иланово-бюджетна. Діяльність постійних комісій регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Украінської РСР,

затвердженим 29 червня 1966 р. на дев'ятій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання¹. У ньому визначались завдання, права і обов'язки постійних комісій, форми та методи їх організаційної дія­льності. Правовий статус постійних комісій Верховної Ради УРСР закріплювала й Конституція УРСР 1978 р., де в ст. 109 зазначалось, що «Верховна Рада Української РСР обирає з числа народних де­путатів Української РСР постійні комісії для ведення законопроек-тної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що нале­жать до відання Верховної Ради Української РСР, а також для сприяння проведенню в життя законів Української РСР та інших рішень, прийнятих Верховною Радою Української РСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій» 25 березня 1980 р. було затверджено нову редакцію Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР².

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового ста­новища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлума­чить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині СО-х — пер­шій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конс­титуції, союзного і республіканського законодавства, підготовці пи­тань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури респуб­ліканських органів управління, вирішенні адміністративно-терито­ріальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регу­лювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кри­мінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавст­ва.

Здійснюючи права УРСР у галузі зовнішніх відносин, Прези­дія Верховної Ради республіки ратифікувала конвенції та інші міжнародно-правові акти. Конституція УРСР Н)78 р. у ст. 105 ви­значала, що «Президія Верховної Ради Української РСР с шдзвіт- ним Верховній Раді Української РСР органом, який забезпечує ор­ганізацію роботи Верховної Ради Украінської РСР та здійснює інші повноваження в межах, передбачених Конституцією Української РСР і законами Украінської РСР». До складу Президії за посадою «ходили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови

¹ Засідання В^рхоиної Ради Української РСР шостого скликання Перша сесія (11—12 квтія 1963 року): Стеногр. звіт. — К, — С 181. 183, 185. 187. 189, 197.

Вооиосп Верховної Ради УРСР. — 1966. — Там само. — 1980. — № 15. — Ст. 209.

Розділ 7, Держава і право України у 60-х — 80-х роках

§ 3. Державний апарат

Верховної Ради УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету народного контролю УРСР, голови постійних комісій Вер­ховної Ради УРСР. Очолював Президію голова Верховної Ради УРСР. Стаття 106 Конституції УРСР перелічувала питання, які пе­ребували у віданні Президії Верховної Ради УРСР.

Порядок діяльності Верховної Ради УРСР визначався регла­ментом Верховної Ради УРСР та іншими законами республіки, що видавались на підставі Конституції УРСР 1978 р. Регламент Верхо­вної Ради УРСР був прийнятий на першій сесії Верховної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 р.¹

Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку пе­ріоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 р. На початку 1967 р. сис­тема органів державного управління УРСР складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, державного коміте­ту Ради Міністрів УРСР по хлібопродуктах і комбікормовій проми­словості, державного комітету Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, ко­мітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР по продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріаль­но-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входи­ли також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі п. «є» ст. 43 Конституції УРСР 1937 р.²

У подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово пере­будовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування. У середині 70-х років система органів Державного управління УРСР складалась із Ради Міністрів УРСР, 29 союзно-республіканських міністерств (будівництва під-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР — 1980 — М 15. — Ст. 268

² Історія держави і права Української РСР: У 2 т. 1917—1967 рр. — К., 1967. — Т.2. —
С 295.

приємств важкої індустрії; вищої та середньої спеціальної освіти; внутрішніх справ; вугільної промисловості; геології, енергетики і електрифікації; заготівель; закордонних справ; зв'язку; культури; легкої промисловості; лісного господарства; лісної та деревооброб­ної промисловості, меліорації та водного господарства; монтажних і спеціальних будівельних робіт; м'ясної та молочної промисловості; оборони; освіти; охорони здоров'я; промислового будівництва; про­мисловості будівельних матеріалів; радгоспів; сільського господарс­тва; торгівлі; фінансів; харчової промисловості; чорної металургії; юстиції), 6 республіканських міністерств (автомобільного транспор­ту; будівництва і експлуатації шосейних доріг; комунального госпо­дарства; місцевої промисловості; побутового обслуговування насе­лення; соціального забезпечення), державних комітетів (у справах будівництва; з професійно-технічної освіти; з використання трудо­вих ресурсів; з телебачення і радіомовлення; з кінематографії; у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі; з охорони природи; а нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничого нагляду, а також плановий і цін), головних управлінь Ра­ди Міністрів УРСР (з нафтопереробної та нафтохімічної промисло­вості; матеріально-технічного постачання), комітету народного кон­тролю УРСР, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР «Укрсільгосп-техніка», центрального статистичного управління при Раді Мініст­рів УРСР, комітетів (з фізичної культури і спорту; по державним преміям УРСР в галузі науки і техніки), головних управлінь (архів-■е, річкового флоту та ін.), управлінь (з іноземного туризму та ін.)

Ралі Міністрів УРСР¹.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 р. була цілком присвячена ■«значенню правових основ організації та діяльності Ради Мініст­рів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР — уряд республіки — ви­мічалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР була відповідальною аеред Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік актувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При визначенні прав Ряди Міністрів УРСР Конституція виходила із такого загального ення: «Рада Міністрів Української РСР правомочна вирішу-

всі питання державного управління, що належать до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією Української РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР

Президії, Голови Верховної Ради Української РСР» (ст. 118).

¹ Шсгортя государства и права Укрлинской ССР — К, 1976. — С. 665— 666.

І'омііл 7. Держала і право України у СО-х - 80-х роках

3. Державний апарат

19 грудня 1978 р. був прийнятий Закон «Про Раду Міністрів Укра­їнської РСР», який докладно регламентував правове становище уряду України¹. Так, в ст. 2 цього Закону перелічувались основні напрямки діяльності Ради Міністрів УРСР. Розділ II докладно ви­значав компетенцію Ради Міністрів, тобто основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки; соціального розвитку і культури, планування економічного і соціального розвитку; фінан­сів, кредиту і цін; науки і техніки; забезпечення законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної діяльності.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступ­ників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За подан­ням голови Ради Міністрів УРСР Верховна Рада УРСР могла вклю­чити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керів­ництва народним господарством, та інших питань державного уп­равління як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду. Відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 р. Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпоря­дження, які були обов'язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Ра­ді Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управ­ління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Союз­но-республіканські міністерства і державні комітети були поклика­ні керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР. Республіканські мі­ністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР.

Місцевими органами влади у період, що розглядається, були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради де­путатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 р. — Ради народ­них депутатів). У 1960—1970 рр. було прийнято низку правових ак­тів союзного і республіканського рівнів, що повинні були удоскона­лити роботу окремих ланок системи місцевих органів державної

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1979. — Ж І. — Ст. 7. 464

влади і управління, наприклад укази Президії Верховної Ради СРСР про основні права і обов'язки сільських і селищних, район­них, міських районних у містах і обласних Рад¹, а також закони УРСР про ці Ради. Так, 2 липня 1968 р. на третій сесії Верховної Ради УРСР сьомого скликання було прийнято закони про сільські і селищні Ради депутатів трудящих. 15 липня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла закони про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих. У цих законах розглядалися всі основні пи­тання утворення і діяльності Рад, їхні права й обов'язки в різних галузях господарського, соціально-культурного і державного будів­ництва, послідовне розмежування компетенції між різними ланка­ми Рад. Ставлячи собі за мету зміцнення авторитету і посилення активності депутатів, їх відповідальності перед виборцями, Верхов­на Рада СРСР 20 вересня 1972 р. прийняла Закон «Про статус де­путатів Рад депутатів трудящих в СРСР».

Основоположні начала організації та діяльності місцевих Рад містила Конституція УРСР 1978 р. У главі 9 «Система і принципи діяльності Рад народних депутатів», зокрема, визначалось, що строк повноважень Рад — п'ять років. Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, а також утворювали постійні комісії, створювали виконавчі і розпорядчі, а також інші підзвітні їм органи (ст. 80), Ради утворювали органи народного контролю (ст. 81). Демо­кратичні засади передбачала ст. 83 Конституції, де говорилося, що «діяльність Рад народних депутатів будується на основі колектив­ного, вільного, ділового обговорення і вирішення питань, гласності, регулярної звітності виконавчих і розпорядчих органів, інших ство­рюваних Радами органів перед ними та населенням, широкого за­лучення громадян до участі в їх роботі». Вибори делегатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Конституція УРСР містила спе­ціальний розділ VI «Місцеві органи державної влади і управління в Українській РСР» з двома главами: «Місцеві Ради народних депу­татів» і «Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів». Конституція передусім визначала систему місцевих Рад (ст. 124), а також основні напрямки їх діяльності. Місцеві Ради були покликані керувати на своїй території державним, господарським і соціаль­но-культурним будівництвом; затверджувати плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання; здійснювати керівництво підпорядкованими їм державними органа­ми, підприємствами, установами та організаціями; забезпечувати

^; В*домости Верховного Совета СССР. — 1968. — X» 16. — Ст 131; 1971. — № 12 — Ст 132—133.

І (і 5

и»м

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяти зміцненню обороноздатності країни. Місце­ві Ради приймали рішення в межах повноважень, наданих їм зако­нодавством Союзу РСР і Української РСР.

Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були ви­конкоми, які обиралися ними. Виконкоми скликали сесії Рад, орга­нізовували підготовку і проведення виборів до Рад, здійснювали ін­шу організаторську діяльність. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком питань, які ви­рішувалися тільки сесією Ради. Вони координували діяльність постій­них комісій, сприяли депутатам у виконанні їх повноважень. До­кладно компетенція виконкомів визначалась законами про місцеві Ради народних депутатів УРСР.

Досить розгалуженою ланкою в апараті управління місцевих Рад були відділи та управління виконкомів, створення яких нале­жало до компетенції самих Рад. Відділи та управління створювали­ся усіма місцевими Радами, за винятком сільських, селищних і ра­йонних в містах. У своїй діяльності вони підпорядковувались Раді, її виконкому та вищому органу державного управління. Перелік відділів та управлінь виконкоми! місцевих Рад і порядок їх утво­рення встановлювались законодавством СРСР і УРСР.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій сою­зних республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права і обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних норматив­них актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. були розширені та конкретизовані права і обов'язки сіль­ських і селищних Рад¹. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій ре­дакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, район­ної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів, про районну Раду народних, депутатів УРСР, про місь­ку, районну в місті Раду народних депутатів УРСР, про селищну Раду народних депутатів УРСР, про сільську Раду народних депу­татів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. Покращити діяльність місцевих Рад по обліку, роз­гляду і виконанню наказів виборців було покликано Положення про організацію роботи з наказами виборців в Українській РСР, затвер­джене указом Президії Верховної Ради УРСР від ЗО вересня 1981 р.

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. — 1978. — М 49. — Ст. 797. 466

Судові і правоохоронні органи. У період, що розглядається, було прийнято чимало нормативних актів, спрямованих на удоско­налення організації органів правосуддя, прокуратури, юстиції, вну­трішніх справ, що були покликані своєю діяльністю забезпечити охорону прав і свобод громадян, інтересів держави і суспільства, боротись за всебічне зміцнення правопорядку, суворе дотримання законності. Усю систему правоохоронних органів пронизували цен-тралістські начала.

Судова система УРСР на початку даного періоду функціону­вала на підставі Закону про судоустрій УРСР, прийнятого ЗО черв­ня 1960 р., з внесеними до нього в наступні роки змінами. Заходи щодо подальшого поліпшення роботи судів були намічені в постано­ві ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1970 р. «Про захо­ди щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів». Ви­явивши суттєві недоліки в діяльності судів, постанова визначила шляхи їх подолання і найважливіші завдання судових органів. У ній підкреслювалось, що діяльність судів мас грунтуватися на до­триманні соціалістичної законності і здійснюватися в обстановці ви­сокої відповідальності за доручену справу, бездоганного виконання службового обов'язку. Були також накреслені заходи щодо поліп­шення роботи з кадрами, перед якими стояли відповідальні завдан­ня по відправленню правосуддя. Отже, і судова система була об'єк­том пильної уваги партійних органів.

Основоположні начала судової системи республіки визначила Конституція УРСР 1978 р., в ст. 149 якої зазначалось, що «пра­восуддя в Українській РСР здійснюється тільки судом». Судами ж в УРСР визнавалися Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київсь­кий міський суд, районні (міські) народні суди. В Конституції зазна­чалось, що всі суди УРСР утворюються на засадах виборності суд­дів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народ­них судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Рада­ми народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, а також об­ласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Ра­дою УРСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх проживання або роботи відкритим голосуванням, а народні засідателі вищих судів — відпо-з:дними Радами народних депутатів.

Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю в республіки. Він складався з голови Верховного Суду УРСР, його заступників, членів і народних засідателів (ст. 151). Демокра­тичний характер мала ст. 152 Конституції, в якій зазначалося, що

«тим

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

3. Державний шкіриш

розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснюється колегіально; в суді першої інстанції — з участю народних засідате­лів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користувалися всіма правами суддів. Зміцненню законності покликана була слу­жити ст. 153 Конституції, де зазначалося, що «судді і народні за­сідателі є незалежними і підкоряються тільки законові. Суддям і народним засідателям забезпечуються умови для безперешкодного і ефективного здійснення їх прав та обов'язків. Будь-яке втручання в діяльність судів і народних засідателів по здійсненню правосуддя є неприпустимим і тягне за собою відповідальність за законом». Конституція наголошувала, що організація і порядок діяльності су­дів Української РСР визначаються законами Союзу РСР і Україн­ської РСР. І такі акти були прийняті. Так, ЗО листопада 1979 р. при­йняли Закон СРСР «Про Верховний Суд РСР». Законом СРСР від 25 червня 1980 р. затверджувалася нова редакція Основ законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР¹. На їх основі в У РСР у 1981 р. були прийняті закони про судоустрій УРСР, про вибори районних (міських) народних суддів УРСР, а та­кож про порядок відкликання народних суддів і народних засідате­лів районних (міських) народних судів УРСР.

Вирішення господарських спорів між підприємствами, устано­вами, організаціями здійснювалось органами державного арбітра­жу. У січні 1974 р, з метою підвищення ролі органів держарбітражу в забезпеченні правильного і однакового застосування законодавст­ва при вирішенні господарських спорів, посилення впливу цих ор­ганів на підприємства, установи, організації у справі дотримання державної дисципліни, виконання планових завдань і договірних зобов'язань, а також підвищення рівня керівництва органами держ­арбітражу Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було пе­ретворено в союзно-республіканський орган. Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР². Було також затверджено Положення про держав­ний арбітраж при Раді Міністрів УРСР³. ЗО листопада 1979 р. при­йнято Закон СРСР «Про державний арбітраж СРСР»⁴, де визнача­лись завдання органів держарбітражу, їх система, положення, що

¹ Ведомости Верховного Совета СССР — 1980. — № 27. — Ст. 545 Докладніше про
це див.: Агеева Г Н. Законодательство о судоустройстве в СССР. — М., — 1983.

² СП СССР. — 1974. -Мі- Ст. 119.

³ ЗП УРСР. — 1974. -М6.- Ст 40

⁴ Ведомости Верховного Совета СССР. — 1979. — М 49. — Ст. 844.

регулювало організацію, порядок діяльності та компетенцію органів держарбітражу.

Однією з ланок правоохоронної системи УРСР була респуб­ліканська прокуратура. На початку періоду, що розглядається, во­на будувалась і діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів сформульовані в Конституції СРСР 1977 р., яка визначала зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки, відповідаль­ність і підзвітність Генерального прокурора СРСР. Конституція встановлювала, що прокуратура являє собою систему єдиних цент­ралізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Гене­рального прокурора СРСР. Про прокуратуру йшлося і в главі 19 Конституції УРСР 1978 р., де визначалось, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, дер­жавними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими орга­нізаціями, службовими особами, а також громадянами на території України здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлег­лими йому Прокурором УРСР і нижчими прокурорами (ст. 162). Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР. Районні та міські прокурори призначалися Про­курором УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Строк повноважень Прокурора УРСР і всіх нижчих прокурорів — п"ять років.

На підставі і відповідно до Конституції СРСР ЗО листопада 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначались завдання, основні напрямки, принципи орга­нізації та діяльності органів прокуратури, а також система цих ор­ганів¹. Згідно з Законом прокуратура являла собою виключно цент­ралізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Інакше за умов функціонування командно-ад-міністративної системи управління і не могло бути.

У період, що розглядається, було здійснено ряд заходів щодо подальшого удосконалення організації та діяльності органів внут-

^: Баско* В. И. Прокурорский надзор в СССР — М., 1991, Семенов В. М. Правоохра-юггельиьіе органи в СССР. — М, 1990; Организация суда и прокуратури в СССР / Под ред Н. А. Баженова — М, 1988.

Розділ 7. Держава і прано України у 60-х — 80-х роках

3. Державний апарат

рішніх справ. Так, з метою забезпечення єдиного оперативного управління діяльністю органів охорони громадського порядку у бо­ротьбі зі злочинністю було створене союзно-республіканське мініс­терство охорони громадського порядку СРСР¹. 25 листопада 1968 р. його перейменовано у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відпо­відно були перейменовані Міністерства охорони громадського по­рядку республік і управління (відділи) виконкомів². Головними за­вданнями МВС СРСР були: забезпечення громадського порядку, своєчасне попередження і припинення злочинів, їх викриття і роз­слідування; виправлення і перевиховування засуджених у дусі су­млінного ставлення до праці, суворого дотримання законів, орга­нізація роботи щодо забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів народного господарства; забезпечення безпеки дорожнього руху; широке використання досягнень науки і техніки в роботі з охорони порядку й у боротьбі зі злочинністю.

Органи внутрішніх справ складалися з підрозділів міліції, ви­правно-трудових закладів, пожежної охорони, слідства, штабних та інших служб. Міліція підрозділялась на територіальну і транс­портну. Перша — забезпечувала охорону порядку в містах та ін­ших населених пунктах і на автомобільних дорогах, які зв'язували ці пункти; друга — виконувала аналогічні завдання на залізнично­му, водному і повітряному транспорті. До складу міліцейської слу­жби входили карний розшук, служба боротьби з рознроданням соціалістичної власності, адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ, підрозділи відомчої міліції. Удосконаленню діяльності міліції спри­яли прийняті в період, що розглядається, нормативні акти. Так, пе­вну роль у підвищенні рівня роботи міліції відіграла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 листо-пада 1968 р. «Про заходи по зміцненню міліції»³. Важливе значення для подальшого удоско­налення правового регулювання діяльності міліції мав указ Прези­дії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 р. «Про основні обов'яз­ки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і бо­ротьбі зі злочинністю», в якому визначались завдання, принципи діяльності, основні права і обов'язки радянської міліції. Було також прийнято нове Положення про радянську міліцію.

Керівництво судами і органами державного нотаріату в УРСР з березня 1963 р. по серпень 1970 р. покладалося на Верховний Суд республіки, а на місцях — на обласні суди. Вирішення деяких пи-

¹ Ведомости Верховного Соеета СССР. — 19вб. — *А ЗО — Ст. 594. ^г Відомості Верховної Ради УРСР. — 1968. — М 51. — Ст 346.

³ Коржихина Т. П. История государственньїх учреждений СССР. — М., 1986. — С.352

тань по керівництву юстицією було віднесено до компетенції Юри­дичної комісії при Раді Міністрів СРСР та юридичних комісій при Радах Міністрів союзних республік. З метою підвищення рівня дер­жавного керівництва судами та іншими установами юстиції, поліп­шення правової роботи в народному господарстві, подальшого удо­сконалення законодавства у 1970 р. було створено союзно-респуб­ліканське Міністерство юстиції СРСР, на яке покладалося організа­ційне керівництво судами, сприяння підвищенню рівня їх діяльнос­ті. Його важливіші функції полягали у систематизації й підготовці пропозицій по кодифікації законодавства. Крім того, на Міністерст­во покладалися функції по керівництву адвокатурою, нотаріатом, органами ЗАГСу. В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції облвиконкомів були утворені 6 жовтня 1970 р. Компетенція, орга­нізація і діяльність Мінюсту УРСР визначались у Положенні про Міністерство юстиції Української РСР¹.

Дата добавления: 2015-05-22