Реформа державного апарату 11 страница

У період, що розглядається, дальший розвиток одержала ад­вокатура. 15 червня 1965 р. до Положення про адвокатуру УРСР 1962 р. були внесені зміни². Положення встановлювало, що обласні колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту на попередньо­му слідстві та в суді, представництва з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для надання іншої юридичної допомоги грома­дянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. У Положенні визначались завдання і склад колегій, їхніх органів, права і обов'язки адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями. 30 листопада 1979 р. прийнято Закон «Про адвокатуру СРСР»³, де зазначалось, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, вихованню громадян у дусі дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі та гідності інших осіб.

Колегія адвокатів утворювалась за заявою групи засновників. Вищим органом колегії були загальні збори (конференція) членів колегії, виконавчим органом — її президія. Загальне керівництво колегіями адвокатів здійснювали Ради народних депутатів. Мініс­терства юстиції СРСР і УРСР контролювали дотримання колегіями адвокатів законодавства, яке регулювало діяльність адвокатури, встановлювали порядок оплати юридичної допомоги і оплати праці адвокатів. Для організації роботи адвокатів по наданню правової

^: ЗП УРСР. — 1972. — М 9. — Ст. 85

^: Відомості Верховної Ради УРСР. — 1965. — М 26. — Ст. 428.

¹ В*домости Верховного Совета СССР. — 1979. — М 49. — Ст 846

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

3. Державний апарат

допомоги в містах та інших населених пунктах утворювались юри­дичні консультації. Нове Положення про адвокатуру УРСР, затвер­джене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1981) р., детально регла­ментувало діяльність колегій адвокатів республіки, розширило ви­ди юридичної допомоги громадянам¹.

Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів. Нотаріатом називалася система державних органів (нота­ріальних контор), до обов'язків яких входило посвідчення безсиір-них прав і фактів, які мають юридичне значення. Організація і дія­льність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема Законом СРСР від 19 липня 1973 р. «Про державний нотаріат», а також За­коном УРСР від 15 грудня 1974 р. з тією ж назвою, який набрав чинності 1 травня 1975 р.

Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціо­нував розгалуженні! державний апарат, організація і діяльність якого були врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського рівня В цих актах багато йшлося про демокра­тію, широкі права представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної законності. Проте в умовах панування командно-ад­міністративної системи управління ці положення у багатьох випад­ках залишалися лише деклараціями. Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних республік, всупереч їх статусу зако­нодавчих органів, в основному «одностайно» голосували за пропо­зиції та законопроекти державно-партійного апарату. Призначення І переміщення вищих посадових осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з'ясувати їх причини. Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних струк­турах. Верховні Ради були передусім декларативними, ніж працю­ючими органами. Такими ж безправними органами виявилися й місцеві Ради всіх ступенів. їх безправ'я визначалося перш за все вкрай слабкою матеріально-фінансовою базою. У діяльності місце­вих Рад головну роль відігравали виконкоми. На сесіях депутати лише «одностайно» голосували за підготовлені апаратом виконко­мів рішення. Відтиснення представницьких органів державної вла­ди управлінським апаратом на другий план призвело до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи численні інструкції та накази, які фактично мали силу закону. До речі, і пра­ктика формування представницьких органів влади спрямовувалась на підбір досить «слухняного» складу депутатів, згодних «одно­стайно» штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення. Практика організації виборів Рад усіх рівнів була такою,

¹ Історія адвокатури України — К, 1992. — С. 49. 472

що у бюлетені для голосування стояло прізвище тільки одного кан­ата в депутати. Оскільки висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними комітетами, то фактично це були не ви­бори депутатів, а їх призначення.

Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних органів. Так, у 70-х і 80-х роках на органи проку­ратури покладалося безліч невластивих прокурорському наглядові обов'язків, які в значній мірі підсували на другий план її головні функції нагляду за законністю. Суди, високе призначення яких ши­роко проголошувалося в актах різного рівня, насправді нерідко роз­глядалися як звичайна, рядова складова частина системи право­охоронних органів¹. Працівники цих органів одержували низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залеж­ності від місцевих властей. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, втручалися в роботу суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних принципів незалеж­ності суду і прокуратури.

Набуло поширення так зване.телефонне право», завдяки якому, застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато право­порушників із числа «номенклатури» ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка пря­мо забороняла правоохоронним органам збирати будь-який «нега-

ка мо.менклатурщиків партійних і радянських органів. У роки застою нерідкими були заборони допитувати посадових осіб. Непід­судними були й колегіальні органи громадських організацій (пере­дусім КПРС)². Система номенклатури формувала в країні цілком залежну від партапарату судову владу³. Спостерігалися також інші численні негативні явища в організації та діяльності державного апарату⁴, тому наприкінці періоду, що розглядається, виникла на­гальна необхідність його докорінного реформування.

Гуценко К. Ф., Кавалев М. А. Правоохранительние органьї. — М, 1997. — С. 250, 297.

імітуев А. Г. Советская бюрократи*. Система политико-зкшюміїческого господ- ст»а и ее кри.іис (1919—1991) — Бєлгород. 1993. — С 281.

Салицкий В. М. Проблему ставошмякя судебной системи в обновляющейся Рос-ап // Актуальніше проблеми совремеиного права. — М., 1995. — С. 8. • Курицин В. М. Проблеми политической системи общества // На пороге кризи-са — С. 124—171

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

4 Основні риси права

§ 4. Основні риси права

раво, як відомо, відбиває і закріплює особливі риси сус­пільного ладу, того чи іншого державного утворення, пев­ного періоду його розвитку. Закони та інші нормативні ак­ти тою чи іншою мірою висвітлюють відповідні процеси, що відбувалися в економічній, політичній і суспільній сферах СРСР і УРСР протягом періоду, що розглядаєть­ся. У них явно простежуються суперечливі процеси в розвитку ра­дянського суспільства, керівна роль КПРС, жорсткий централізм, адміністративно-командний стиль управління суспільством.

Законодавство ґрунтувалося на принципах пріоритету всього державного над особистістю, суть яких: держава — усе, особистість ніщо. Безправ'я громадянина, його правова беззахисність — найха­рактерніші особливості радянського законодавства.

Незважаючи на те, що Законом СРСР «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів», ухвалених Верховною Радою СРСР 11 лютого 1957 р., бу­ли чітко визначені повноваження Союзу РСР у законодавчій сфері, в подальшому законодавство УРСР та інших союзних республік розвивалось, в основному, під безпосереднім впливом загальносою­зних нормативних актів. Причому при прийнятті загальносоюзних законів законодавцям союзних республік прямо наказувалось вно­сити зміни і доповнення у відповідне законодавство республіки. Це свідчить про переважання централістських установок в законо­творчості, які суттєво обмежували права союзних республік в зако­нотворчій сфері. А якщо до цього додати, що на території республік безпосередньо діяли численні загальносоюзні закони та інші норма­тивні акти в усіх галузях права, то від прав союзних республік в законотворчій діяльності майже нічого не залишалося.

У період, що розглядається, тривала розпочата ще наприкінці 50-х років кодифікація радянського законодавства на союзному і республіканському рівнях у цілому ряді галузей права. При загаль­ному упорядкуванні радянського законодавства були розроблені та видані: Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, рес­публіканські кодекси відповідно до загальносоюзного законодавст­ва, хронологічні зібрання законодавчих актів; систематичні зібран­ня актів чинного законодавства республік.

Результатом удосконалення законодавства в країні стало ви­дання Зводу законів СРСР і зводів законів радянських республік

В Україні видання Зводу законів УРСР здійснювалось на під­ставі постанови ЦК Компартії України, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР від 28 вересня 1976 р. «Про підготовку та видання Зводу законів Української РСР», від 4 серпня 1978 р. «Питання Зводу законів Української РСР» та постанови Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР від 5 вересня 1983 р. «Про план підготовки законодавчих актів Української РСР і поста­нов Уряду Української РСР на 1983—1985 роки». Поставлені в за­значених документах завдання щодо удосконалення законодавства, його кодифікації, створення укрупнених актів і актів, які б запов­нювали прогалини в чинному законодавстві УРСР, визначення кола нормативних актів, вміщених до Зводу, строків і послідовності під­готовки та видання його розділів були головними орієнтирами при створенні Зводу законів УРСР. Звід законів УРСР був виданий як офіційне видання Президії Верховної Ради УРСР. Це означало, що він є таким же джерелом офіційного опублікування законодавства, як, наприклад, «Відомості Верховної Ради УРСР» і «Зібрання постанов уряду УРСР», і що на нього можна посилатися при ви­рішенні справ у державних органах. Звід законів УРСР будувався як зібрання актів. Проте він значно відрізнявся від інших зібрань і збірників чинного законодавства, в тому числі й від систематичного і хронологічного зібрань, виданих Міністерством юстиції УРСР Зга­дані збірники були результатом суто систематизаційної роботи, ін­корпорації законодавства. Але їх видання, яке, по суті, відіграло роль «інвентаризації» нормативних актів, стало важливим кроком до вищої стадії систематизації законодавства — підготовки і видан­ня Зводу законів УРСР¹.

Адміністративне законодавство регулювало суспільні відно­сини в галузі державного управління. В період, що розглядається, здійснювалось видання законів та інших нормативних актів з окре­мих галузей і сфер управлінських відносин, а також актів, які ви­значали структуру і управлінську діяльність окремих категорій ор­лі державного управління. Серед цих актів слід назвати Загаль­не положення про міністерства Союзу РСР (1967 р.) і Положення про окремі міністерства та відомства, що містили адміністративно-правові норми. Такі ж норми містилися і в новому законодавстві лро місцеві Ради, що визначено організацію виконавчих і розпоряд-

¹ Вмомості Верховної Ради УРСР — 1976 — № 42. — Ст. 381, 1978 — X» 35. — Ст.505; 1983. — М* 38. — Ст 766, Звід законів Української РСР — К, 1982— 1986 рр

7. Держава і право Укриши у 60- г 80-х ромв

4. Основні риси права

чих органів Рад. Досить багато норм адміністративного права місти­ло законодавство про охорону здоров'я, народну освіту, земельний, лісний, водний кодекси УРСР, а також Статут залізниць СРСР від 6 квітня 1964 р.. Ветеринарний статут СРСР від 22 грудня 1967 р,, Повітряний кодекс СРСР від 26 грудня 1961 р., Митний кодекс СРСР від 5 травня 1964 р., Кодекс торгового мореплавства СРСР від 17 вересня 1968 р. Норми адміністративного права складали основ­ний зміст перелічених актів, навколо яких об'єдналися норми ци­вільного, трудового, фінансового та інших галузей права¹.

Адміністративне законодавство передбачало відповідальність за порушення законодавства про охорону грунту, надр, водних ре­сурсів, рибних запасів, лісів і лісонасаджень, тваринного світу, рос­лин, пам'яток природи, курортних місцевостей, атмосферного по­вітря. Адміністративну відповідальність було встановлено також за порушення законодавства про працю, правил про охорону праці та техніку безпеки, за ухилення під суспільно корисної праці та анти-суспільний паразитичний спосіб життя, за марнотратне витрачання електричної та теплової енергії, за потраву посівів у колгоспах і радгоспах, за порушення законодавства про боротьбу з бур'янами, за порушення правил користування засобами транспорту (автомо­більного, водного), за незаконне виготовлення і використання радіо-передавального обладнання, за порушення правил охорони кабель­них і повітряних ліній далекого зв'язку та радіорелейних споруд, за порушення правил торгівлі, за дрібну спекуляцію, за порушення правил забудови, зберігання і тримання в неналежному стані жит­лового фонду, будинків і споруд, за порушення санітарних правил, за крадіжку і псування бібліотечних книжок, за дрібне хуліганство, за злісну непокору законним розпорядженням або вимогам праців­ників міліції та народних дружинників при виконанні ними своїх обов'язків по охороні громадського порядку, за порушення правил пожежної безпеки, правил військового обліку, за порушення гро­мадського порядку та ін.

З метою упорядкування законодавства про адміністративну відповідальність 13 жовтня 1980 р. вперше в історії радянського права були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення, які стали базою для кодифікації всього законодавства про адміністративну відпо­відальність. В них були сформульовані положення про адміністра­тивну відповідальність, визначено коло органів і осіб, уповнова­жених накладати адміністративні стягнення, порядок розгляду і

вирішення адміністративних справ. Вперше в радянському законо­давстві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку), яким визнавалась протиправна, винна (навмисна або необережна) дія (бездіяльність), що посягає на державний або гро­мадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи грома­дян або встановлений порядок управління, за яку законодавством передбачалась адміністративна відповідальність. Як загальне пра­вило, встановлювалось, що адміністративній відповідальності під­лягають особи, яким до моменту вчинення правопорушення випов­нилось 10 років. При цьому зберігався принцип, згідно з яким до осіб у віці від 16 до 18 років застосовувалися, як правило, заходи впливу, передбачені республіканськими положеннями про комісії у справах неповнолітніх. Основи закріплювали і уточнювали систему

:ністративних стягнень (попередження, штраф та ін.), що скла­лася. Конфіскація, позбавлення прав водія і прав полювання, ви­правні роботи могли встановлюватися лише законодавчими актами СРСР і союзних республік, а адміністративний арешт — тільки за­конодавством Союзу РСР. В Основах закріплювалося положення, згідно з яким ніхто не міг бути підданий примусовому впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підста­вах і в порядку, встановлених законодавством. В Україні на базі Основ був розроблений і 7 грудня 1984 р. прийнятий Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення¹.

Цивільне і господарське законодавство. У період, що розгля­дається, однією з характерних особливостей цивільного права було забезпечення всебічного зміцнення державної та суспільної власно­сті, закріплення за індивідуальною власністю споживацького харак­теру. При цьому в Конституції СРСР підкреслювалось, що майно, яке перебуває в особистій власності або користуванні громадян, не зовинно слугувати для одержання нетрудових доходів, використо­вуватися на шкоду інтересам суспільства. В Конституції деклару­валося розширення цивільно-правових гарантій охорони особистих «майнових прав громадян. Так, ст. 57 встановлювала, що громадя­ни СРСР мають право на судовий захист від посягань на їх честь і

;сть. Отже розширювалася сфера цивільно-правового регулю­вання, бо до цього подібні делікти підлягали захисту в криміналь-во-правовому порядку.

Відповідно до Конституції СРСР указом Президії Верховної Ради СРСР від ЗО жовтня 1981 р. було внесено зміни і доповнення яв Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

¹ История государства и правії Укришено* ССР. — К, 1976. — С. 725. 476

Верховної Ради УРСР. — 1984. — М 51. — Ст. 1122.

Розділ 7. Держала і прало України у 60-х — 80-х роках

4. Основні риси права

Згодом зміни і доповнення внесено і до цивільного законодавства України.

Особливе значення у цивільному законодавстві надавалося регулюванню зобов'язальних відносин, суть яких полягала у забез­печенні найсуворішої планової та договірної дисципліни, підвищен­ню ролі прямих договорів з метою стимулювання господарської ініціативи підприємств. Зокрема, на це спрямовувалося Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене Радою Міністрів СРСР у 1965 р. Підвищені вимоги до договору поставки знайшли своє відображення в Положенні про поставки виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки това­рів народного споживання, затверджених постановою Ради Мініст­рів СРСР від 10 лютого 1981 р.

Житлове законодавство. На початку 80-х років було коди­фіковано житлове законодавство. У 1981 р. прийняті Основи жит­лового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а у 1983 р. — житлові кодекси союзних республік. В УРСР такий Кодекс був прийнятий ЗО червня 1983 р. У житловому законодавстві визнача­лися порядок надання громадянам жилої площі, підстави для по­ліпшення житлових умов (забезпеченість жилою площею на одного члена сім'ї нижче встановленого для даної місцевості рівня, невід­повідність жилого приміщення санітарним і технічним вимогам та ін.). У законодавстві також передбачалися категорії громадян, які мали право на першочергове і позачергове одержання житла. Зако­нодавство приділяло увагу питанням збереження житлового фон­ду, його експлуатації та ремонту. В Основах і ЖК УРСР передбача­лась відповідальність службових осіб і громадян за неналежне використання житлового фонду та інші порушення житлового за­конодавства.

Сімейне законодавство. Радянське сімейне законодавство про шлюб і сім'ю декларувало зміцнення сім'ї, охорону інтересів матері та дитини, здоров'я молодого покоління. Про ці та інші завдання йшлося в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, прийнятих 27 червня 1968 р., а також у виданому відповідно до них 20 червня 1969 р. Кодексі про шлюб та сім'ю УРСР¹. Увага зміцненню сім'ї приділялась і в Конституції УРСР 1978 р. Шлюбно-сімейне законодавство визнавало законним тільки шлюб, укладений в органах ЗАГСу. Лише такий шлюб породжував права і обов'язки подружжя. Релігійний обряд одруження не мав юридичної сили. Виходячи з цілей шлюбу, законодавство чітко ви-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1969. — № 26. — Ст. 204. 478

значало умови вступу до шлюбу (взаємна згода, досягнення шлюб­ного віку, неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості), а також порядок укладання шлюбу (спіль­на письмова заява, пред'явлення документів, які посвідчують осо­бу, перебіг відповідного строку після подачі заяви з метою перевір­ки серйозності намірів тих, хто вступає до шлюбу, урочистість укладання шлюбу тощо). КпШС УРСР встановлював, що шлюб гро­мадян України з іноземними особами, а також шлюб іноземних осіб поміж собою в УРСР має укладатися на загальних підставах.

КпШС УРСР допускав припинення шлюбу шляхом розлучен­ня, передбачаючи розірвання шлюбу в судовому порядку. Водночас у випадках, передбачених в законодавстві, допускалось розірвання шлюбу в органах ЗАГСу.

КпШС УРСР визначав також особисті та майнові права по­дружжя. Підтверджувалась спільність майна, надбаного подруж­жям під час шлюбу. Вони мали рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя також користувалися рівними правами на майно в тому разі, якщо один із подружжя був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

КпШС УРСР визначав і основні обов'язки батьків щодо вихо­вання дітей, особисті та майнові права батьків і дітей, порядок уси­новлення (удочеріння), опіки і піклування.

Трудове законодавство. У період, що розглядається, трудові відносини регулювали передусім прийняті 15 липня 1970 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. Вони містили не тільки загальні принципи, які були вихідним положен­им для наступного законодавства СРСР і союзних республік, а й норми, що безпосередньо регулювали певну групу трудових відно­син. Питання праці робітників і службовців, не передбачені Основа­ми, могли регулюватися законодавством СРСР і союзних республік у межах їх компетенції. Відповідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 р. прийняла Кодекс законів про працю УРСР, введе-їий у дію з 1 червня 1972 р.

КЗпП УРСР містив норми, які визначали завдання і загальні яоложення трудового законодавства, а також норми про колектив-ижя договір, що укладався органами профспілки від імені колекти­ву робітників і службовців з адміністрацією підприємства, організа-зіі, про трудовий договір між працівниками і підприємством, ор­ганізацією; про робочий час; час відпочинку; нормування праці; «•робітну плату; гарантії та компенсації для службовців, обраних яв виборні посади, при переведенні на роботу в іншу місцевість,

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

і. Основні риси прана

при направленні на підвищення кваліфікації та в інших випадках, гарантії при покладанні на робітників і службовців матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, організації; трудову дисципліну; охорону праці; працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчан­ням; трудові спори; профспілки і участь робітників та службовців в управлінні виробництвом; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

Про основні права й обов'язки робітників та службовців йшла мова в Конституції УРСР 1978 р. Так, вона визначала зміст права на працю, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, ос­вітою і з урахуванням суспільних потреб. Закріплювалось право робітників і службовців на відпочинок, охорону здоров'я, здорові та безпечні умови праці, об'єднання в профспілки, участь в управлінні виробництвом, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, а також втрати працездатності, годувальника. Разом з тим Консти­туція УРСР до основних обов'язків громадян відносила обов'язок кожного одатного до праці громадянина УРСР сумлінно працювати в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, суворо дотри­муватися трудової та виробничої дисципліни.

Зрозуміло, вимога дотримання трудової та виробничої дисци­пліни не мас нічого гідного осуду (хоча дисципліна сама по собі не забезпечує продуктивної праці і без відповідних матеріальних та організаційних умов перетворюється у пустий ритуал). Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління вирішення зазначеного завдання здійснювалося значною мірою при­мусовими заходами. Про це свідчить, наприклад, зміст постанов ЦК КІІРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРІІС «Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці», «Про додаткові захо­ди щодо зміцнення трудової дисципліни» (1983 р.), а також указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. про внесення змін до трудового законодавства. Ці акти посилювали боротьбу з прогульниками та іншими злісними порушниками трудової дисцип­ліни. До них застосовувалися такі види стягнень, як зменшення чергової відпустки на число днів прогулу, переведення на іншу нижчеоплачувану роботу на певний строк та ін.

Було підвищено і відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству при виконанні ними тру­дових обов'язків, у тому числі й за випуск бракованої продукції. З метою охорони інтересів підприємств, попередження уходів з ро­боти і скорочення плинності кадрів встановлювалося, що робітники

і службовці в разі розірвання трудового договору за власним ба­жанням без поважних причин мали письмово за д»4 місяці попере­дити про це адміністрацію, а а поважних причин — за один місяць.

ІІрироднорссурсове законодавство. У період, що розгляда­ється, було прийнято чимало правових актів, які регулювали охо­рону і раціональне використання землі, її надр, вод та інших об'єк­тів природи.

Особлива увага приділялась охороні землі. 13 грудня 1969 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. На підставі цього загальносоюзно­го акта 8 липня 1970 р. був прийнятий Земельний кодекс УРСР¹, який набрав чинності з 1 січня 1972 р. ЗК УРСР складався з 11 роз­ділів: загальні положення (право користування, порядок надання земель у користування, права і обов'язки землекористувачів, охо­рона земель і підвищення родючості грунту, підстави припинення права землекористування, вилучення земель для державних і гро­мадських потреб, використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, відшкодування збитків землекористувачам, заподіяних вилученням землі або тимчасовим зайняттям земель­них ділянок, державний контроль за використанням землі, компе­тенція місцевих органів державної влади і управління в галузі регулювання земельних відносин), землі сільськогосподарського при­значення (землекористування колгоспів, колгоспного двору, сільсь­когосподарських підприємств, установ і організацій, робітників і службовців, які проживають у сільській місцевості); землі населе­них пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунк­тів), землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного лісового фонду; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр державне землевпорядку­вання; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.

Земельне законодавство встановлювало виключне право влас­ності держави на землю, яка здійснювала повноваження власника щодо усіх земель, незалежно від того, у чиєму користуванні вони перебували. Монопольне право власності держави на землю обумо­влювало відсутність справжнього господаря на землі, призводило до погіршення якості цього багатства суспільства.

У грудні 1970 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи вод­ного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 вересня 1971 р. Відповідно до них 9 червня 1972 р., був

Відомості Верховної Ради УРСР — 1970. — М* 29. — Ст. 205.

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

Дата добавления: 2015-05-22