Реформа державного апарату 12 страница

прийнятий Водний кодекс УРСР¹, введений у дію з 1 листопада 1972 р. Водне законодавство було покликане забезпечити раціо­нальне використання вод для потреб населення і народного госпо­дарства, охорону вод від забруднення і виснаження, попереджен­ня і ліквідацію шкідливого впливу вод, поліпшення стану водних об'єктів, зміцнення законності в галузі водокористування. Водне за­конодавство визначало компетенцію Союзу РСР і союзних респуб­лік у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадсь­ких організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встановлювало державний контроль за викорис­танням і охороною вод, кримінальну і адміністративну відповідаль­ність за порушення водного законодавства.

Основу водних відносин в УРСР становила державна влас­ність на води, що робило їх, як і у випадку із землею, практично безгосподарними і призводило до катастрофічних екологічних на­слідків на водних об'єктах.

9 липня 1975 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік про надра. Вони пере­дбачали заходи щодо охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств у цій галузі. Закон встановлював відповідальність за порушення законо­давства про надра.

У 1977 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи лісового за­конодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони мали служити підвищенню продуктивності лісів, поліпшенню їх відтворення і поси­ленню охорони, забезпеченню раціонального використання лісних ресурсів, подальшому зміцненню економіки. Лісове законодавство передбачало відповідальність службових осіб і громадян за незакон­ну порубку і пошкодження дерев і чагарників, недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знешкодження лісової фауни та ін.

25 червня 1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тва­ринного світу. Усі вище названі законодавчі акти увійшли до єдиної системи природоохоронного законодавства, покликаного захищати землю та її надра, води і ліси, тваринний світ і атмосферне повітря.

Кримінальне законодавство. У період, що розглядається, вкраїні міцніла тенденція, яка намітилась ще на початку 60-х ро­ків, на посилення кримінально-правового примусу як методу упра­вління суспільством. Завдання кримінального законодавства, як і раніше, мало здебільшого репресивний характер. Це виражалось, наприклад, у прийнятті 23 липня 1966 р. Президією Верховної Ради СРСР указу «Про кримінальну відповідальність іноземців і осіб без

¹ Відомості Верховної Ради УРСР — 1972. — М 24. — Ст. 200. 482

§ 4. Основні риси права

громадянства за злісне порушення правил пересування на терито­рії СРСР»¹. Відповідно до цього були внесені зміни і доповнення до КК УРСР. Будь-який вияв невдоволення радянською владою під­падав під дію сумнозвісної ст. 62 КК УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда»².

Найбільш значні й важливі зміни до радянського криміналь­ного законодавства вніс Закон СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий 11 липня 1969 р. Цим Законом до Основ бу­ли внесені статті 23^і та 44^і про особливо небезпечного рецидивіста і незастосування умовно-дострокового звільнення, змінені статті 23, 44, 45, 47 про правила визначення виду виправно-трудової устано­ви засудженим до позбавлення волі, про умовно-дострокове звіль­нення від покарання, про погашення судимості та ін. Відповідні зміни і доповнення були внесені також до КК УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. «Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці» в радянському кримінальному праві введено новий інститут — умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, визначені підста­ви і умови його застосування до засуджених. Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 18 травня 1972 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено поняття злочину, який спричинив особли­во тяжкі наслідки (ст. 23). Основи доповнювала також ще ст. 7^і, де давалося визначення поняття тяжкого злочину і наводився вичерп­ний перелік його видів.

Досить суттєві зміни і доповнення до кримінального законо­давства СРСР і УРСР було внесено указами Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого і 15 лютого 1977 р. Цими законодавчими актами вводилося відбування покарання в колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширювалося коло засуджених, до яких могли застосуватися умовно-дострокове звіль­нення і заміна невідбутого покарання більш м'яким. Основи були доповнені статті 23² та 44² про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці та про умовне звільнення із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У кримінальному законодавстві вводився новий інститут — відст-

• Сборник документе» по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР
(1953—1991 гг). Ч. 1. Законодательство СССР. — Казань, 1992. — С. 9

* Кужьмипгць О.. Калиновський В. Дігтяр П Історія держави і права — К, 2000 —
С289

Розділ 7. Держава і право України у ЄО-х — 80-х роках

4. Основні риси права

рочка виконання вироку щодо неповнолітніх засуджених. Пізніше, у 1982 р., можливість застосування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі була поширена і на повнолітніх осіб. Указом Пре­зидії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1980 р. до складу зґвал­тування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтуван­ня малолітніх, якими вважалися дівчата, котрим не виповнилось 14 років. Відповідні зміни і доповнення були внесені і до КК УРСР.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. і необхід­ністю приведення кримінального законодавства у відповідність до неї указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1981 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодав­ства Союзу РСР і союзних республік» до останніх були внесені зміни і доповнення, головним чином термінологічного характеру.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 р. «Про посилення відповідальності за хуліганство» було підвище­но кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора відповідальність за хуліганство, осо­бливо пов'язане із застосуванням або спробою застосування зброї.

З метою скорочення застосування покарання у вигляді позба­влення волі та посилення боротьби з рецидивною злочинністю ука­зами Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня і 15 жовтня 1982 р. до Основ кримінального законодавства та інших законодавчих актів СРСР були внесені відповідні зміни і доповнення. їх суть в основно­му полягала у збільшенні строку виправних робіт до двох років, підвищенні розміру штрафу, запровадженні нового правила про можливість скасування умовного засудження в разі порушення в період випробувального строку обіцянки зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довести своє виправлення, а також у зміні умов, за яких призначалося покарання за правилами ст. 36 Основ кримінального законодавства у випадках вчинення нового злочину умовно засудженим, звільненим з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, а також засудженим, до якого була застосована відстрочка виконання вироку та ін. У зв'язку із цим значні зміни і доповнення було внесено до КК УРСР.

На посилення боротьби з розкраданням державного і громад­ського майна був спрямований указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 грудня 1982 р., згідно з яким особи, що вчинили дрібне розкра­дання державного або громадського майна, поряд із притягненням до адміністративної чи кримінальної відповідальності або застосу­ванням до них заходів громадського впливу адміністрацією за узго­дженням з профкомом могли позбавлятись повністю або частково

премій, винагород за підсумками річної роботи підприємств (уста­нов), пільгових путівок в будинки відпочинку або санаторії, їм мог­ло бути перенесено чергу на одержання жилплощі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. • Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального законодавс­тва Союзу РСР і союзних республік та Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено відбу­вання покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили необережні злочини, змінено деякі положення закону про умовно-дострокове звільнення.

У КК України найбільш поширеним кримінальним покаран­ням було позбавлення волі, яке розглядалося як універсальний за­сіб досягнення мети кримінального покарання, як панацея від прак-но абсолютної більшості злочинів. Однак такий підхід призвів до переповнення вииравио-трудових установ, які з причин об'єктив­ного характеру не забезпечували повністю виконання покладених на них функцій виправлення і перевиховання засуджених¹. У бага­тьох випадках особи, перебуваючи у виправно-трудових установах, набували антисоціальної орієнтації.

Виправно-трудове законодавство. 11 липня 1969 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. На їх базі в Україні 23 грудня 1970 р. був затверджений і з 1 червня 1971 р. введений у дію Ви­правно-трудовий кодекс УРСР². Це законодавство мало завдання забезпечити виконання кримінального покарання.

ВТК УРСР мав такі розділи: вииравно-трудове законодавство Союзу РСР і УРСР; загальні положення виконання покарання у ви­ді позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без лозбавлення волі; порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбав-ня волі, підстави звільнення від покарання; допомога особам, звільненим із місць ув'язнення; спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання, участь громадськості у пе­ревихованні засуджених.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. до Основ виправно-трудового законодавства було включено новий роз-— порядок і умови виконання умовного засудження до позбав­лення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 р. було затвер-

Грищук В. К Кодифікація кримінального законодавства України проблеми історії і методології. — Л„ 1992. — С 156 ¹ Вмомості Верховної Ради УРСР. — 1971. — И» 1. — Ст. б.

їх:,

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

джено Положення про порядок і умови виконання кримінальних по­карань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на за­суджених. У цьому акті визначалися порядок і умови виконання по­карань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадського осуду, конфіс­кації майна, позбавлення воїнського або спеціального звання.

Процесуальне законодавство. В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 р. Ос­нов цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та ви­даного відповідно до них у липні 1963 р. Цивільного процесуального кодексу УРСР.

ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного су­дочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої ін­станції, касаційній та наглядній інстанціях, визначав виконання су­дових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних дер­жав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.

Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи госпо­дарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів грома­дян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставле­ний захист інтересів не громадян, а держави.

У ЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних спра­вах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службо­вого становища, статі, національності, расової належності та вірос­повідання.

У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., і Криміналь­но-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 р.

КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної спра­ви, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про за­стосування примусових заходів медичного характеру.

Завданнями радянського кримінального судочинства проголо­шувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і

4. Основні риси права

забезпечення правильного застосування законів з тим, щоб кож­ний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відпо­відальності і засуджений.

11 липня 1969 р. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра тільки у випадках, коли існували підстави припуска­ти, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і З лютого 1970 р. була розширена участь захисника у кримінально­му процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту ого­лошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення.

Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 р. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступа­ти в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через пе­рекладача, право обвинуваченого на захист. Конституційне закріп­лення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах.

Проте багато які з перелічених демократичних принципів да­леко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінально-процесу­альне законодавство не забезпечувало належних юридичних гаран­тій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розсліду­вання призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі у різний спосіб вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випад­ках, коли в ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушу­вались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинува­чених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесу­альне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча в усіх

7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

ш

цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова під­слідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії попе­реднього слідства — наслідок сталінсько-беріевської «юстиції», який серйозно ущемляв гарантії прав громадян.

* ♦ ♦

Підсумовуючи наведене про стан держави і права України в другій половині 60-х — на початку 80-х рр., можна зробити такі ви­сновки: політичне життя України відбувалося під знаком незавер­шеності, половинчастості, непослідовності та суперечливості, від­ставання у вирішенні об'єктивно назрілих завдань, відсутності кон­че необхідних змін. Значною мірою це було зумовлено тим, що бюрократична партійно-державна правляча верхівка СРСР нама­галась зберегти командно-адміністративний метод управління, який набув найбільшого розвитку у 30-ті роки за умов культу особи Ста­ліна, — жорстко вольовий, що спирався на бюрократичний апарат, а не на народну ініціативу, з пріоритетом ідеї, а не потреб і спо­дівань людей. Його лише очистили з урахуванням «хрущовськоі відлиги» (і то не повністю) від найбільш одіозних прийомів, пе­редусім пов'язаних з масовими репресіями, але сам стиль управ­ління — авторитарно-патерналістський, антидемократичний — за­лишився майже без змін. Тоталітарний лад цього періоду став «золотим віком» партократії.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і за­кріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, по­літично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократич­ного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя. Щонайменше пробудження його національ­ної свідомості таврувалося як прояв так званого буржуазного на­ціоналізму і жорстоко придушувалося.

Панування бюрократичних сил призводило до порушень вла­дою законності, прав і свобод громадян. До середини 80-х років ста­ла особливо помітною економічна, соціальна, політична криза ра­дянського суспільства. Суспільство потребувало радикального оно­влення.

Розділ восьмий

Держава і право України в період перебудови (1986—1991 рр.)

§ 1. Соціально-скономічіїа і політична ситуація

еребудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і держави. З самого початку фундатори пере-будовних процесів, виходячи із своїх комуністичних по­глядів на суспільство, планували здійснення лише «кос­метичних» заходів. Але поступово виявилось, що замало, обмежитися, хай навіть прискореними, змінами в соціаль-ио-економічній сфері. Слід було кардинально змінити погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих, хто перебував при реаль­ній владі, користуючись привілейованим становищем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдушний опір з їх боку прогресивним починанням.

По суті, перебудова виявилась типовою, з усіма притаманни­ми ій обмеженнями «революцією зверху». Вона замишлялась як об-

(.VI

Розділ 8. Держала і право України в період перебудови (1986—1991 рр.)

1. Соціально-економічна і політична ситуація

межена в часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумо­вила неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла розпочатися лише у разі приходу на вищі партійні та держа­вні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КІІРС був обраний М. Го­рбачов, наймолодший на той час член політбюро. Це було свідчен­ням прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати чинну соціально-економічну систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, на якому багато питань суспільно-еко­номічного життя були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Про­те багато з наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істот­ну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним гос­подарством республіки, яку розглянула і в основному ухвалила Верховна Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 р. Схемою забезпечувалися організаційні основи для переходу від ад­міністративно-командних до економічних методів управління, ство­рювалися умови для втілення в життя Закону СРСР від ЗО червня 1987 р. «Про державне підприємство (об'єднання)».

Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 рес­публіканські органи управління, здійснено передачу багатьох упра­влінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднан­ням. Загалом кількість працівників управління республіканського рівня зменшилася вдвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя. Згідно з нови­ми вимогами визначалися основні напрямки діяльності Ради Мініс­трів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було ліквідова­но 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорга­нізовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.

У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів що­до підвищення ефективності виробництва, удосконалення програм­но-цільових методів планування, забезпечення управління науко­во-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-техніч­них комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприєм-

ства і об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки переводилися на повний госпрозрахунок і самофінан­сування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, коопера­тивні форми господарювання. Розгорнулася робота зі створенням асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі під­приємства та об'єднання виробничої сфери республіки і частково невиробничих галузей народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 бу­дівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового обслуговування. Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному включенню до гос­подарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва.

Важливим елементом економічних перетворень в Україні ста­ли заходи щодо структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів ви­робництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40 % — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60 % — залізної руди то­що. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи «А» в Україні становила на початок 90-х років 70 %

Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства Украї­ни були зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, ре­спубліка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції виробля­лося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд України, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.

Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фон­доозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн осіб. У ряді регіонів України люди пенсійного віку стано-зили половину сільських мешканців.

В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господа­рювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єднан-яя. Були зроблені перші кроки в напрямку розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів.

Розділ 8. Держала і право України в період перебудови (1986—1991 рр)

1. Соцюльно-еконамічна і політична ситуація

У період перебудови велика увага стала приділятися розвит­ку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівниц­тва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій.

Економічна реформа перших років перебудови не дала відчу­тних результатів. Це було зумовлено, по-перше, тим, що сама мо­дель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно зумовлювала розлад економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефекти­вності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це немину­че призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконт-рольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушен­ня договірних зв'язків.

Від стану економіки залежала ефективність соціальних про­грам. Ще на початку реформістських процесів планувалася розроб­лення спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживан­ня й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промис­лового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Велику роль у вирішенні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві органи влади.

Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже вдвічі перевищував збільшення виробничих ка­пітальних вкладень. У результаті цього з'явилася можливість акти­вніше здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна частина житла будувалася госпо­дарським способом. Розпочалася приватизація квартир. Здійснюва­лись централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати пра­цівникам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Передбачалися додаткові пільги з оплати праці у вугільній промис­ловості.

Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну плату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення за­робітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробницт­ва. За два роки (до літа 1989 р.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд крб. або на 23 %, тобто приблизно на стільки ж, на скільки за попередні сім років До цього слід додати неотоварені карбованці,

які вже мало населення. Результатом стало те, що в Україні, на­приклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10 млрд крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку. Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалася спекуляція, запанував «чорний ринок». Усе це болісно відбивалося на інтересах більшості споживачів, на­самперед соціальне слабо захищених верств населення.

В Україні а 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, ство­рило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реа­лізації продукції, і як наслідок — до порожніх полиць магазинів. Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й віль­ні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед на­роду захід не вирішив усіх проблем

З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту спожив­чого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньо­вою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичен­ня ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих това­рів, а також продукції виробничо-технічного призначення з викори­станням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Дата добавления: 2015-05-22