Населення 3 страница

Окрім цих військових частин, у складі російської армії були три полки Чорноморського козацького війська, три полки Бузького козацького війська, прикордонні загони «лісових козаків», сформовані у правобережних губерніях, та ескадрон (понад 1 тис. вершників) херсонських козаків під командуванням В.Скарчинського.

Чисельність українських військових формувань у складі російської армії

Кінні козацькі полки

(кожен значок дорівнює одному полку)

Українське козацьке військо * * * * (вершн.)

Малоросійські кінно-козацькі полки

полтавські * * * * * * * * * (вершн.)

чернігівські * * * * * *(вершн.)

Бузьке козацьке військо * * * (вершн.)

Чорноморське козацьке військо * * * (вершн.)

Загони «лісових козаків» та ескадрон херсонських козаків В.Скарчинського * * * * * (вершн.)

Земське ополчення

(кожен значок дорівнює 4 тис. осіб)

Чернігівське ополчення * * * * * * * (пех.)

Полтавське ополчення * * * * (пех.)

5. Участь українських формувань у війні

Головні завдання, що їх мали виконувати українські формування у складі російської армії, на першому етапі війни у червні – вересні 1812 р. були такими:

· Українське козацьке військо з Правобережжя повинно було разом, захищати Київський напрямок від австрійського корпусу К.Шварценберга;

· ополченню з Чернігова й Полтави було доручено утримувати 800-кілометровий «кордонний цеп», який захищав від спроб проникнення французів крізь північні кордони України;

· Малоросійські кінно-козацькі полки влилися до російської армії, з якою вони брали участь у воєнних операціях.

У вирішальній битві між російською та французькою арміями під селищем Бородіно на шляху до Москви взяли участь регулярні полки, сформовані в українських губерніях,– Харківський, Київський, Чернігівський, Новоросійський драгунські полки, Охтирський, Сумський, Маріупольський, Ізюмський гусарські, Глухівський, Катеринославський і Малоросійський кірасирські полки.

У розпалі Бородінської битви п’ять солдатів Чернігівського драгунського полку несподівано увірвалися на французьку батарею, знищили обслугу і, розвернувши гармати, відкрили вогонь по сторопілих французах. Захищаючи стик між 1-ю та 2-ю арміями від спроб французів прорватися крізь нього, майже повністю загинув Таврійський піхотний полк. Воїни Ізюмського, Єлисаветградського і Чернігівського полків під час рейду корпусів Ф.Уварова і М.Платова відкинули за р.Войну італійську кавалерійську дивізію і знищили три ескадрони французької армії.

Героїчні дії солдатів російської армії не змогли змінити загального перебігу битви, оскільки росіянам доводилося відбивати атаки вдвічі або втричі переважних сил. Наприкінці битви Наполеон захопив усі російські позиції. Французи втратили у битві 28 тис. вояків, росіяни – 46,6 тис. чоловік. Останні після цього полишили Москву, чого й домагався Наполеон, тому він уважав битву виграною. Одначе М.Кутузов сповістив Олександра І про перемогу російської армії.

Сцена війни 1812 р.

2 вересня, коли російські війська кинули Москву, попередньо підпаливши її, до російської столиці вступили французи. Місячне перебування в Москві стало пасткою для «Великої армії», яка була міцною, поки рухалася і воювала, а в загарбаному місті швидко перетворювалась на зграю мародерів. Погіршувало становище Наполеона і те, що Олександр І відкидав його неодноразові пропозиції про укладання мирної угоди.

Після довгих вагань Наполеон вирішив залишити Москву і відступити на Україну. «Оскільки за таких обставин слід зупинитися на плані найбільш безпечному,– пояснив він своє рішення,– я наважився на відступ до Києва, що вдається найвигіднішим». Проте росіяни спромоглися зірвати цей план. У битві під Малоярославцем (12.10.1812 р.) вони завдали поразки французам і змусили їх відступити з Росії розореною Смоленською дорогою. Спроби тилових частин французької армії прорватися на Україну крізь «кордонний цеп» також були ударемнені частинами полтавського і чернігівського ополчення.

Бій під Малоярославцем

Перейшовши в наступ, українські ополченські полки приєдналися до російської армії і разом із нею стали переслідувати французів, що відступали. Разом із російською армією вони взяли участь у визволенні Білорусії. Тим часом «Велика армія» відступала, поступово зменшуючись і перетворюючись на деморалізовану масу. Наприкінці листопада 1812 р. кілька тисяч обірваних французьких солдат, що залишилися від неї, перетнули кордон Російської імперії. Олександр І вирішив розпочати закордонний похід і остаточно знищити імперію Наполеона.

На Волині у грудні 1812 р. було зосереджено всі 15 малоросійських кінно-козацьких полків, частини ополчення та Українську кінно-козацьку дивізію. Загальна чисельність українських формувань, які брали участь у закордонному поході, перевищувала 55 тис.

Як і раніше, російське командування покладало на українські частини вирішення складних завдань. 32-тисячному ополченню з Чернігова та Полтави разом із козацькими полками довелося брати польські фортеці Замостя, Мозлін, Торн та ін. Решта частин воювала на території Німеччини.

Українські частини не розминулись і зі славнозвісною «битвою народів» 16–18 жовтня 1813 р. під Лейпцигом. У цій грандіозній битві, де зійшлося до півмільйона вояків, у складі російської армії було вісім українських козацьких полків. Після перемоги під Лейпцигом російські війська оволоділи Парижем. У боях за французьку столицю відзначилися три полки бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія.

Пам'ятник Битви народів біля Лейпцига

Разом із частинами російської армії українські частини розміщувались у Парижі як окупаційні війська. Саме тут українці мали можливість зблизька познайомитися з ідеями Французької революції: принципи рівності, братерства, свободи, права людини і громадянина, а найголовніше – визнання нації єдиним джерелом державної влади ймовірно спонукали замислитися над можливістю реалізації їх на Батьківщині.

В’їзд переможців до Парижа

У жовтні – листопаді 1814 р. українські частини повернулись із закордонного походу додому. Втрати в українських частинах були значними. Лише зі складу Малоросійських кінно-козачих полків загинуло під час закордонного походу більш як 5,5 тис. вояків. Це вже були інші люди, сповнені розуміння вагомості того, що вони здійснили, які сподівалися на кращу долю. Проте надії покращання свого життя і долі рідної землі виявилися марними.

Українські землі в системі міжнародних відносин першої половини XIХ ст. (1812-1830 рр.)

6. Доля українців – учасників війни

Тепер, коли Олександр І мав лаври переможця над Наполеоном, він хутко забув свої заяви, дані в буремному 1812 р. За указом імператора всі козацькі полки та ополчення було розформовано. Більшість ополченців повернули до кріпацького стану, а за свою службу кожен дістав два рублі винагороди.

Оскільки імператор відмовився від своїх обіцянок, частина козаків Малоросійських кінно-козацьких полків, яка бажала нести військову службу, вимушена була виїхати на Кубань до Чорноморського козачого війська. Інші повернулися до власних домівок, позаяк більшість із них була досить заможною і належала до державних селян.

Сформована на Правобережжі переважно з кріпаків, Українська кінно-козацька дивізія разом із полками Бузького козацького війська стала об’єктом жорстокого соціального експерименту, здійсненого царизмом. З метою скорочення видатків на утримання армії імператор, на пропозицію свого друга О.Аракчеєва, видав указ про організацію військових поселень, у яких військова служба поєднувалась із сільськогосподарською працею. На Україні військові поселення було організовано у Слобідсько-Українській, Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях.

О. А. Аракчеєв

Цим, можна сказати, Олександр І формально дотримав свого слова і не повернув козаків у кріпацтво, але становище військових поселенців було навіть гіршим, ніж селян-кріпаків.

Усе життя поселенців від ранку до ночі регламентувалося військовим уставом. Численні приписи та інструкції визначали особисте життя у сім’ї, виховування дітей, порядок у хаті та ін. Часті раптові інспектування у будь-який час будинків, військові паради не давали можливості вести господарство і робили їх життя гіршим, ніж у в’язниці. Такою виявилася подяка Олександра І доблесним українським козакам – рятівникам його імперії.

7. Місце України в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.

Відносини між Російською та Османською імперіями знову загострились в 20-х рр. ХІХ ст., оскільки перша наполягала на своєму праві виступати захисником усіх православних підданих султана. Підтримка Росією грецького визвольного повстання проти турків спричинила початок чергової війни. Як і попередні війни, російсько-турецька війна 1828–1829 рр. лягла тягарем на українські землі. Знову селяни повинні були постачати необхідні для російської армії продовольство і фураж, надавати волів і підводи для перевезення вантажів.

Російська армія була послаблена експериментами О.Аракчеєва зі створенням військових поселень і не мала необхідних сил для ведення тривалої війни. У цій скрутній ситуації імператор Микола І, як і його попередник, згадав про козаків. У 1828 р. було створене Дунайське козацьке військо у Південній Бессарабії, де впродовж двох десятиліть селилися задунайські козаки, які поверталися з Туреччини на Батьківщину. Дунайське військо стало однією з найбільш боєздатних частин російської армії.

Несподівану допомогу отримала під час війни російська армія і від козаків-задунайців.

Участь козаків-задунайців у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр.

Внаслідок успішних дій війну було швидко завершено. Туреччина зазнала поразки та була вимушена за Адріанопольським договором 1829 р. віддати Росії гирло Дунаю і східне узбережжя Чорного моря. Українці знову, вже вкотре, допомогли імперії реалізувати її геополітичні інтереси.

Запитання і завдання

1. Наведіть факти, що російсько-турецька війна 1806 1812 рр. була важким тягарем для населення Наддніпрянщини.

2. Чим відрізнялося ставлення до франко-російської війни представників різних суспільних верств Наддніпрянщини?

3. Яке місце посідала Україна у воєнних планах французького і російського імператорів?

4. Чому та як було створено українські військові формування у складі російської армії?

5. Охарактеризуйте внесок українських військових формувань у перемогу Російської імперії у війні.

6. Якою була доля українців учасників франко-російської війни 1812 р.?

7. Визначте вплив війни Французької та Російської імперій на світогляд малоросійського дворянства, козаків, селян.

8. Змоделюйте ймовірні наслідки реалізації планів Наполеона І стосовно майбутнього українських земель.

9. Які спільні риси характеризують місце Наддніпрянщини у російсько-турецьких війнах першої половини ХІХ ст.?

§ 5. Запорізькі козаки на нових землях

Пригадайте: 1. Коли і як російський уряд ліквідував Запорізьку Січ? 2. Як склалася доля козаків, які залишилися під владою Російської імперії після ліквідації Січі? 3. Як було засновано Задунайську Січ? Яким було становище козаків у турецьких володіннях? 4. Яку роль відігравала Запорізька Січ у житті українців за роки її існування?

1. Доля запорізьких козаків у ХІХ ст.

«Дві гілки зрубаного дерева» – так називали історики долю козаків після ліквідації російським урядом Запорізької Січі. Одна гілка залишилася на землях Російської імперії та була вимушена освоювати незаселені землі між Азовським морем та р.Кубань; друга – знайшла притулок у володіннях турецького султана, де заснувала Нову Січ у дельті Дунаю. Трагедія цих відірваних від рідної землі людей поглиблювалась і тим, що під час постійних війн між Росією і Туреччиною вони вимушені були іти брат на брата, вбивати єдиновірців задля чужої справи.

Російська та Османська імперії залюбки використовували козаків для реалізації своїх цілей, але ця служба позбавляла сенсу саме існування козацтва. Запорізькі козаки завжди були захисниками рідної землі, і ця мета надихала, надавала сил у боротьбі проти ворогів. Служба імперії формально зберігала козацтво, але позбавляла його головної ролі – захисника свого народу.

Проте роль українського козацтва у ХІХ ст. не можна применшувати. Навіть у ті скрутні часи воно і за межами українських земель зуміло зберегти культуру, традиції та історичну пам’ять свого народу.

2. Чорноморське козацьке військо

Створене з козаків-запорожців, які залишились у Російській імперії, Чорноморське козацьке військо жило на землях між Південним Бугом і Дністром. Проте довго затриматися на цих землях воно не змогло. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. завдяки козакам імперія змогла захопити в Туреччини землі між Дністром і Чорним морем з фортецями Кінбурном і Хаджибеєм. Після перемоги російський уряд став роздавати ці землі, а разом з ними й ті, на яких жили козаки, російським вельможам та іноземним колоністам. Перспектива обернення на кріпосних селян спонукала козаків домагатися від російського уряду дозволу на переселення в інші місця.

Імператриця Катерина ІІ вирішила задовольнити прохання козаків. З цього вона мала подвійну користь: позбувалася козаків з України і завдяки їх переселенню на Таманський півострів забезпечувала захист кордонів імперії. У 1792 р. Чорноморське козацьке військо було переселено на Чорноморську оборонну лінію на правому березі Кубані, захист якої став основним обов’язком козаків.

Попервах традиційні форми життя козаків залишалися такими ж, як і раніше. Головний кіш Чорноморського козачого війська, очолюваний військовим (кошовим) отаманом, був розташований у новозаснованому м.Катеринодарі. Усі землі було переділено на 40 куренів, з яких 38 мали ті самі назви, що існували у Війську Запорізькому. Курені очолювали отамани, яких обирали козаки. Одначе козацька старшина, що отримала чини і привілеї російської армії, більше не хотіла контролю за своєю діяльністю з боку військової ради і можливості втрати своїх посад.

Козацька старшина розробила, а російський уряд затвердив нові правила козацького життя. За ними ліквідувалася військова рада, затверджувалася приватна власність старшини на землі, що їх раніше було призначено всьому війську. Нарешті, було скасовано давні козацькі заборони стосовно жіноцтва. Катеринодар став не Січчю, а звичайним містом, у якому жили сімейні козаки.

Обов’язком чорноморських козаків стала військова служба імперії. Вони захищали ділянку кордону на правому березі р.Кубань від нападів гірських народів. Козаки-чорноморці діяли також у складі російської армії у 1794 р. в Польщі, під час франко-російської війни 1812 р. та російсько-турецьких війн.

Російський уряд періодично переселяв сюди отчайдухів Лівобережжя. У такий спосіб імперія мала подвійну користь: прибирала з Лівобережжя тих, хто міг розпочати боротьбу за свої втрачені права, і забезпечувала себе хоробрими вояками.

Витяг з листа князя О.Барятинського військовому міністру О.Мілютіну з пропозиціями стосовно реорганізації Чорноморського козацького війська.

«У Чорноморському козацькому війську, що складається з малоросів і зберігає традиції Запорізької Січі, їхня окремішність набуває форми національності та виявляється в їхній неприхильності до інородців, яких козаки неприязно називають москалями. Злиття Чорноморського війська з Кавказьким лінійним може протидіяти цьому, але важливо, щоб це злиття пройняло також і побут козаків».

Поміркуйте: 1. Що викликало занепокоєність і невдоволення імперської знаті в житті козаків-чорноморців? 2. Чому імперські урядовці докладали зусиль для того, щоб примусити чорноморських козаків забути свої давні звичаї й традиції? 3. Чому збереження чорноморцями власних форм національного життя в «епоху націоналізму» становило небезпеку для імперії?

3. Задунайська Січ

Друга частина запорізьких козаків, яка не хотіла служити Російський імперії та наполегливо намагалася зберегти свої звичаї, переселилася до Османської імперії. Турецький султан надав їм землі у гирлі Дунаю, де й виник Задунайський кіш. Обов’язкомкозаків-задунайців була військова служба при турецькому флоті під час воєнних походів. Але перспектива битися зі своїми братами по крові та зброї під час російсько-турецьких війн викликала рішучі протести козаків, тому за наказом султана їх стали використовувати лише проти сербів, албанців і греків.

Турецькі власті ніколи не довіряли козакам-задунайцям і винайшли надійний спосіб забезпечення їхньої вірності. Кожного разу, коли козаки разом із турецькою армією вирушали в експедиції проти християн, весь кіш ручався за них. У разі їхньої непокори турецьким командирам ті, хто залишався на Січі, відповідали власним життям за товаришів. Козацьке товариство поділялося на 38 куренів із давніми назвами. Одружені козаки мешкали окремо, поза межами коша; кошового отамана, за давнім звичаєм, переобирали кожного року на загальній козацькій раді. Кожен курінь мав свій значок або прапор. Окрім кошового отамана, обирали писаря, осавула, курінних отаманів. За наказом султана на Січі завжди перебував турецький чиновник, офіційним обов’язком якого було видавати паспорти тим, хто залишав її межі, а неофіційним – спостерігати за поведінкою козаків.

Головним джерелом поповнення Задунайської Січі були втікачі з Наддніпрянської України. Завдяки цьому чисельність козаків-задунайців, разом з сім’ями, доходила в окремі роки до 10 тис. Проте залучення турецьким урядом козаків до придушення визвольних повстань християнських підданих імперії на початку ХІХ ст. та російська агітація під час російсько-турецьких війн 1806–1812 і 1828–1829 рр. спонукала частину задунайців до повернення на землі, підвладні Російській імперії.

4. Повернення частини запорожців з-за Дунаю та створення Азовського козацького війська

Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. російська армія ще раз переконалася у воєнних здібностях задунайців, коли царський генерал О.Ланжерон не зміг 1807 р. здолати опір 3 тис. козаків, які захищали турецьку фортецю Браїлів. «Задунайські козаки,– розлючено повідомляв він,– можуть завдавати шкоди більшої, ніж турки й татари...» Відтоді російське командування вдалося до підманювання задунайців усіма пільгами, якими користувалися козаки-чорноморці на Кубані,– аби лишень повернути їх назад.

Унаслідок цієї агітації 1807 р. окремі загони козаків-задунайців почали переходити на бік Росії. Царський уряд одразу надавав їхнім командирам чини офіцерів російської армії, а з козаків імператор Олександр І того ж року створив Усть-ДунайськеБуджацьке козацьке військо «за прикладом війська колишнього Запорізького».

Чутки про створення «нової Січі» на Дунаї хутко поширилися і спричинили масові втечі селян-кріпаків до Бессарабії. Наляканий цим царський уряд влітку того ж року ліквідував «Січ на Дунаї», а більшість козаків спрямував на Кубань. Одначе багато козаків відмовилися переселятися і залишилися жити на старих місцях, не полишаючи вимог поновлення Січі.

Коли 1828 р. розпочалася нова війна між Російською та Османською імперіями, отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий почав зносини з росіянами про перехід на їхній бік. Російський уряд гарантував самому отаманові високий чин і добру платню, а тим, хто перейде разом з ним, – амністію і свободу. Водночас великий візир надіслав на Січ наказ, щоб задунайці готувалися до війни. Така перспектива змусила козаків замислитися над тим, що робити: або йти воювати «брат на брата» з православними, або переходити на бік росіян. Кошовий отаман Йосип Гладкий набрав із-поміж майже 13 тис. задунайців 500 своїх прихильників і, забравши корогви й військові клейноди, перейшов на бік росіян.

В Ізмаїлі Й.Гладкий зустрівся з імператором Миколою І і звернувся до нього з проханням прийняти під свою владу. Імператор погодився, і вдячний отаман показав російським військам переправу через Дунай, яка була невідома туркам і не охоронялася. Завдяки вдалій переправі російська армія розгорнула успішний наступ, результатом якого стала її перемога у війні.

Йосип Гладкий перевозить російського імператора Миколу І через Дунай.

Літографія. ХІХ ст.

Тим часом козаки на Задунайській Січі дізналися про вчинок отамана, і нажахані почали розбігатися, бо розуміли, що турки жорстоко помстяться на тих, хто залишився. Так і сталося. Коли великий візир довідався про вчинок Й.Гладкого, то надіслав на Січ турецьке військо. Тих, кого турки знайшли на Січі, було жорстоко вбито, укріплення зруйновано, церкву спалено. Так 1828 р. завершила своє існування Задунайська Січ – остання спадкоємиця славних традицій лицарів-запорожців.

Залишки козаків та їхніх сімей, які пережили турецький погром, залишилися жити в гирлах Дунаю. Згодом сюди тікали і ті, кому було не до вподоби служити імперії у складі створеного 1828 р. з козаків-задунайців Азовського козацького війська. Російський уряд поселив їх на узбережжі Азовського моря, між Бердою (сучасний Бердянськ) і Нагайським (сучасний Маріуполь). Основним їхнім завданням була охорона морського узбережжя за допомогою невеликої флотилії. Ось так козаки-задунайці на службі імперії перетворилися на звичайну прикордонну варту, підпорядковану новоросійсько-бессарабському генерал-губернаторові.

У 1850 р., коли необхідність в Азовському війську відпала, козаків почали примусово переселяти на Кубань і Північний Кавказ. Це спричинило повстання, яке було жорстокого придушене. У 1865 р. військо остаточно ліквідували, а тих, хто не побажав переселятися, перевели з козацького стану в селяни.

5. Дунайське козацьке військо

Протягом ХІХ ст. у Північній Бессарабії існувало Дунайське козацьке військо, утворене російським урядом із прямих нащадків запорожців. Витоки його сягають козаків-задунайців, з яких було створено Усть-Дунайське козацьке військо. Після його ліквідації ті козаки, які не побажали стати гарматним м’ясом у війнах імперії за підкорення гірських народів Кавказу, залишилися жити у степах Південної Бессарабії. Десять років вони чинили опір місцевій адміністрації та вимагали відновлення своїх козацьких прав. Вперте протистояння завершилося 1828 р., коли імператор Микола І видав указ про створення Дунайського козацького війська. Причина зміни ставлення до козаків в імперських верхах була дуже простою. Розпочалася чергова російсько-турецька війна, і уряд, як завжди, згадав про козаків. Два кінні полки дунайських козаків охороняли кордони на Дунаї, Пруті, Чорноморському узбережжі Бессарабії та Херсонщини, брали участь у воєнній кампанії. Головною ударною силою війська попервах були прямі нащадки запорожців, але російська адміністрація стала поповнювати сотні примусово рекрутованими циганами, албанцями, греками, молдаванами. Уряд робив це цілеспрямовано, оскільки не бажав відновлення українського за змістом і формою козацтва, що суперечило б його політиці «перемішу вання» націй в єдиному імперському котлі.

Традиційне козацьке самоврядування у війську було ліквідовано. У військово-адміністративному аспекті козаки підлягали новоросійсько-бессарабському генерал-губернаторові. Наказний отаман призначався російським урядом. Служба в Дунайському війську, як і в інших козацьких військах імперії, була виснажливою і тривала 30 років. Позаяк сувора військова дисципліна не дозволяла козакам виборювати їхні права, головною формою протесту стали втечі.

У 1844 р. було оголошено нове положення про Дунайське козацьке військо, яке остаточно перетворило його в одне із знарядь підкорення імперією інших народів. Підрозділи дунайців регулярно відправляли на Кавказ, де їх змушували брати участь у придушенні боротьби за незалежність чеченців, осетинів та інших горців.

Велику роль довелося відіграти полкам Дунайського війська під час Кримської війни 1853–1856 рр. За героїзм козацькі полки були нагороджені почесними штандартами «За хоробрість», багато козаків отримали ордени та були підвищені в званнях.

Дунайське козацьке військо було цікавим історичним явищем, оскільки постало внаслідок збігу інтересів дунайських козаків-поселенців, з одного боку, і російського уряду – з іншого. Коли цей інтерес вичерпався, у 1868 р. останнє козацьке військо на теренах України ліквідували.

Українське козацтво у ХІХ ст. було принципово іншим явищем за змістом, ніж у попередні століття. Проте, як і раніше, образ козака був для українського народу еталоном найкращих людських якостей, втіленням рис національного характеру. Мужність і хоробрість, любов до волі й Батьківщини, демократизм і творча вдача – ось складові козацької спадщини, яку було вкладено до українського національного відродження ХІХ ст. Невмирущі, сповнені віри в майбутнє українського народу, слова сказавкозак-задунаєць Ананій Коломієць: «А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!»

Запитання і завдання

1. Поясніть зміст вислову «дві гілки зрубаного дерева» стосовно долі запорізьких козаків та їхніх нащадків у ХІХ ст.

2. Якими були особливості становища нащадків запорізьких козаків під імперською владою?

3. Порівняйте життя і службу козаків Чорноморського війська і Задунайської Січі. Визначте спільні та відмінні риси.

4. Як було утворено Азовське козацьке військо?

5. Схарактеризуйте Дунайське козацьке військо. Що свідчить про те, що воно використовувалося російським урядом як інструмент здійснення імперської політики?

6. Розкрийте зміст твердження, що Дунайське козацьке військо «постало внаслідок збігу інтересів задунайських козаків-поселенців, з одного боку, і російського уряду з іншого».

§ 6. Економічне становище Наддніпрянської України в першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які зміни стались у відносинах землеволодіння і становищі селян Лівобережної та Слобідської України у другій половині XVIII ст.? 2. Як впливала політика російського самодержавства на розвиток господарства України у XVIII ст.? 3. Що таке промислова революція? Коли і як вона розпочалась у країнах Європи? Якими були її наслідки?

Господарство українських земель у першій половині ХІХ ст.

1. Особливості економічного розвитку Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.

ХІХ ст. стало часом, коли внаслідок змін, започаткованих промисловою революцією, у країнах Європи відбувалось формування індустріального суспільства. Зрушення в Західній Європі впливали на економічний розвиток Наддніпрянської України. Протягом першої половини ХІХ ст. на цих землях набирав сили процес становлення нової ринкової економіки і занепаду кріпацтва. Проте здійснювався він у складних умовах, під впливом різних, інколи суперечливих, чинників. Велика різниця була в розвитку різних регіонів українських земель. Своєрідним «випробувальним полігоном» становлення нових економічних відносин стала Південна Україна, де значних масштабів набуло використання вільнонайманої робочої сили. Поступово Південь втягував в орбіту ринкових відносин не лише Правобережну і Лівобережну Україну, а й інші регіони імперії, де ще панували застарілі кріпосницькі відносини. У зовсім протилежному напрямку розвивалося в цей час сільське господарство Правобережжя, де переважала примусова праця селян-кріпаків. Становище українських селян-кріпаків у деяких господарствах Правобережжя нагадувало плантаційне рабство на Півдні США. Ситуація, коли співіснували ринкове господарство з вільнонайманою працею і примусова праця, як свідчив досвід США, могли зберігатися досить довго. Лише перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації та викликане цим сповільнення темпів економічного розвитку змусили правлячу верхівку вдатися до реформування застарілих виробничих відносин.

2. Розвиток сільського господарства

Основою економіки Наддніпрянської України у першій половині ХІХ ст. було сільське господарство, у якому працювало близько 95% на початку і 89% населення у середині століття.

Дата добавления: 2015-05-22