Берестейська церковна унія

І

ринцип свободи віросповідання мав особли­ве значення для Речі Посполитої — і не ли­ше з огляду на приєднання населених „схиз­матиками“ українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокла­мували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сигізмунд III. Проте водно­час у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Рефор­мацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії. їй, зокрема, було присвячено працю єзуїтського проповідника Петра Скарги „Про єдність церкви Божої“ (1577), адресовану князю Василю- Костянтину Острозькому *. На нього, як і на ін­

[1] Острозький Василь (1526-1608) — молодший син князя Костянтина

Івановича Острозького (иа честь якого його також звано Костянтином), иайвпливовішин з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаний “начальник у православ’ї", меценат, засновник слов’яио-греко-латинської школи вищого типу в Острозі.

ших сучасників, цей твір справив помітне враження.

Успіху католицької пропаганди сприяло безлад­дя, яке на той час панувало в житті православної церкви. За умов і нування практики „подання“, цер­ковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за „достат­ком мирським“ та „властительством, часто не тільки не являли собою взірець християнських чеснот, а й по­рушували найелементарніші моральні норми — були, за висловом сучасника, не святителями, а „скверни- телями“.

За цих обставин на захист авторитету право­слав’я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріори­тет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутдм, ухваленим1586 р. антіохійським патріархом Иоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духовенства. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Бала­бана. В боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієремії. Останній під час свого перебування у Речі Посполитій зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо додержуючись канонічної практи­ки, то йдучи за існуючою традицією — передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначив­ши на його місце Михайла Рогозу, і запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха надавши йо­го луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразн протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед ви­щого духовенства, яке стало замислюватися „над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи“ (М. Грушевський). Унія гарантувала їм повне визво­лення з „неволі константинопольських патріархів“, і саме тому ідея переходу під супрематію римського папи почала поступово оволодівати умами право славних владик.

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Бала бану, якого на з’їзді у Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). їх наміри були схвалені Сигізмундом III. До змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльсь­кий (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови укладення унії бу­ли погоджені з папським нунцієм і королем. Водночас

позначилася протидія об’єднавчим задумам у ви­гляді протестів української шляхти й віденського духовенства. Унійна авантюра була різко засуджена у посланні Василя-Костянтина Острозького, який за­кликав до рішучого опору діям владик, котрі ігнорували волю православно о загалу. Серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15—20 тис. чоловік на захист „благочестя“. За таких обставин навіть Геде­он Балабан почав заперечувати свою причетність до унійного заміру.

Однак події вже набрали необоротного характе­ру: король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький відбули до Рима, де 23 грудня 1595 р. були прийняті папою й склали йому присягу Заключ­ний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори. Перший, офіційний, репрезен­тували митрополит, п’ять владик-уніатів і католицьке духовенство. їм протистояли захисники ортодоксії— представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозькии із сином, шляхта, міщанські депутації Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола то­гочасне суспільство замість того щоб, за словами Сигізмундового універсалу, „зберегти й укріпити“ єдність Речі Посполитої.

Дата добавления: 2015-05-22