Правобережна Україна

ХУІІ-ХУІІІ ст.

Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині

т ш

равобережна Україна“ — саме така на­зва виникла у наукових колах щодо земель Волині, Київщини та Поділля, Де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували про­тягом ХУ-ХУІ ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо­литої (1569), вони перейшли під владу Польської Корони.

У результаті відомих революційних подій середи­ни XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу у 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, стали назива­тися в тогочасних документах „тогобічною“, „чигиринською“, а трохи згодом — „польською“ Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався.

Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московсь­ка держава та Османська імперія — намагались вирішити проблему її „спадщини“ на свою користь. Однак власне українська державність проіснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини, окре­мих частинах Поділля і Волині до 1714 р. З цього часу тут знову встановилася польська влада, яка протри­малася до кінця XVIII ст., коли Річ Посполита була сама розподілена між сильнішими європейськими

країнами, а землі Правобережної України потрапи­ли до складу Російської імперії.

Кордони Правобережжя склалися історично. У XVII ст. воно межувало: на півдні — з Мол­давським князівством, турецько-татарськими володіннями і землями, що належали Запорозькій Січі; на заході — з Руським і Белзьким воєводства­ми Корони Польської; на півночі — з Брестським і Мінським воєводствами Великого князівства Ли­товського; на сході кордон спочатку був суто географічним — р. Дніпро, а згодом — з Лівобереж­ною Україною (Гетьманщиною), яка підпоряд­ковувалася російським царям. Саме невдале гео- політичне становище України та її правобережної частини спричиняло постійні втручання іноземних держав у її внутрішні справи. „Сухі“ цифри обчислю­ють загальну довжину кордонів Правобережної України XVIII ст. у 3116 км, її площу — 160 тис. кв. км, кількість населення, яка весь час змінювалась, за переписом 1795 р. — 3 421 935.

Звичайно, етнічний склад населення відзначався перевагою українців, хоч безперервні війни, які вик­ликали економічний занепад краю, перешкоджали їх природньому відтворенню. На середину 70-х рр.

124- ст. Правобережна Україна втратила близько 70% всієї людності. В результаті колонізації та міграційних хвиль кількість українців наприкінці

125- ст. становила тут близько трьох мільйонів. Соціальна структура правобережного українства про­тягом значного проміжку часу була неповною. Внаслідок примусового виселення 1711-1714 рр. на­род втратив свою еліту — козацьку старшину. Стара українська шляхта була знищена або покозачилась і перейшла на Лівобережну Україну, решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духовенства також не завжди міг протистояти польській державній релігії — католицизму. Міщан- українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна вер­ства — селяни — була переважно вільною, але процеси так званого „другого закріпачення“ дедалі об­межували їхні права.

Другою за кількістю етнічною групою були поляки, яких налічувалося близько 270 тис. Вони разом з євреями (приблизно 200 тис. чоловік) у XVIII ст. зайняли провідні позиції у політичному та економічному житті Правобережжя. До нечисленних етносів, що населяли українські землі, належали громади волохів, молдаван, татар, вірменів, караїмів, греків. Національний склад населення Правобережної України впливав на форму­

вання її загальноетнічної соціальної структури: шляхта становила 7,7% від усієї кількості, духо­венство — 1,5, купці — 0,14, міщани-христи- яни — 1,7, міщани-євреї — 3,5, селяни — 78,7%.

Особливості розвитку правобережних земель як частини України зумовлювалися характером історич­ного розвитку окремих регіонів, своєрідними природно-географічними умовами. Багато інозем­них мандрівників, подорожуючи землями Правобережжя, описували неповторну чарівність і красу її природи Вона значною мірою збереглася до нинішніх часів Отже, ареал Київщини загалом збігається з басейном Дніпра. Його північна части­на, яка дістала назву Полісся, — це зона мішаних чісів, розташована в Поліській низовині. Землі, що йдуть на південь, належать до лісостепової зони, власне її Дніпровсько-Дністровської частини з [івнічною і Центрально-Придніпровською височи­нами та Київським плато. Це — Наддніпрянщина.

Брацлавщина займає басейн Бугу і частково Росі, правої притоки Дніпра, й майже вся належить до мсостепової зони Волинь, яка охоплює територію на південь від Прип’яті й до верхів’їв Західного Бугу, більшою частиною належить до зони мішаних лісів. Менша, північна, частина входить до лісостепу, який накладається на Волинську та Поліську височини, і г дуже мальовничим краєм. Поділля — „край долин“

126- повністю збігається з Подільською височиною, за- жнілюючи області лісостепу.

Велика родючість грунтів Правобережної Ук-

XLV ни пояснювалась значним вмістом у них гумусу, глономічний ефект господарювання на масних, дос­татньо зволожених чорноземах лісостепу був мжаючий. Якщо на більшій частині Волині се- <лній урожай зернових становив 30-50 пудів з жсятини, то на землях Київщини він доходив до 70- Ч) пудів.

Природне середовище впливало на формування чародної ментальності На Правобережжі перева­жав тип хлібороба-воїна, який найбільше цінував

961 *асну свободу Водночас вигідні умови життя ук- •чїнців пом’якшували загальнонаціональні риси арактеру, відкриваючи їх для чужоземних впливів.

Краєм, де „течуть молочні ріки в медових бере- •д' називали Правобережну Україну в середньовічну А. історії. Сприятливе географічне розташування " території, багата чорноземом земля та чудові при- ' умови зробили її тим „ласим шматочком“, який овж століть притягував до себе дедалі більше а. Руїною назвав період політичного відокрем­ив «я Правобережжя від України козацький

літописець С.Величко, який попереджав: „Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавілон, місто велике“. І якщо лівобереж­на Гетьманщина змогла вижити як державне утворення, то Правобережна Україна попри відчай­душну визвольну боротьбу її населення в останній чверті ХУІІ-ХУІІІ ст. не втрималась під тиском зовнішніх чинників й перетворилася на руїну стремлінь українського народу до незалежності.

Між „чотирьох вогнів“

останню чверть XVII — на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значен­ня, адже кожна з „високих сторін“ (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залеж­не від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність екпансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українсько­го політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673- 1676 рр територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Жу- равницького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680 р.

Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об’єднані військові си­ли Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бах­чисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров’я, від Дніпра до Бугу, ук­раїнцям не дозволялося „ніякого поселення робити“. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарб­ницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю“.

Єдиною політичною силою, яка мала право на

повернення даної території під свою владу, була Геть­манщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить“, — неодноразово заявляли по­лякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європей­ська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло пере­гравала їх у складній дипломатичній грі Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собесько- му та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир“ (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо­шував пусткою

Звичайно, кожен з „претендентів“ мав політич­ну доктрину, яка обгрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висува­ли тезу про „дідичні“ польські чи „споконвічні“ російські землі. Крім того царський уряд аргументу­вав свої наміри, що „Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу­ли віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містеч­ка не були“. Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Ук­раїна“. Туреччина обгрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у по­передні роки договору з гетьманом П Дорошенком Традиційна кримська політика щодо Правобережжя грунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовшіньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право“.

Представники багатьох держав з’їхались на Кар- ловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом “uti possidetis” („після за­воювання“) Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунен­ня турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед ук­раїнського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільни­ми польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався“ одно­му з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник

С.Палій „або добрим, або злим способом мав повер­нути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв“, до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Во­лині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І.Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України“. Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Ма­зепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної“ української держави і за уго­дою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня бо­ротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьман­щини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських зе­мель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII

Козацькі клейноди

ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула виз­вольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників“, які втекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського пересліду­вати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де­монструють зовнішньополітичну єдність в україн­ському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання — Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з повштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов’язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-

127- ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіально розколоти Україну. Ли­ше в результаті імперської політики Росії наприкінці

XLVI ст. землі Київщини, Волині та Поділля об’єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з’єднатися багатостраждальний український на­род, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів“. Але вже в „єдиній і неподільній“ імперії російських самодержців.

Дата добавления: 2015-05-22