Структура народонаселення України. Національні меньшини

продовж XIX ст. населення України під вла­дою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до

23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграцій сусідніх етносів. Російський царизм також усілякими пільгами й*. привілеями заохочував заселення українських зе­мель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами то­що. Найбільше ж заохочувалися росіяни, яким прищеплювали усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично пра­вомірної їх зверхності над людьми інших націо­нальностей — фактично в’язнів царської “тюрми народів”, як називали тоді Російську імперію ті, хто боровся за її повалення.

Про колонізаторську національну політику цариз­му свідчить структура міського населення України. Наприкінці XIX ст. українці тут становили не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві — лише 22%. Загалом у про­мисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало тут лише трохи більше 9% українців. А серед вчених, митців, медичних працівників, церковних служи­телів їх було й того менше 0,5%.

Українська нація формувалася й розвивалася пе­реважно як селянська. За даними перепису 1897 р., 84% населення України під владою Російської імперії становили селяни. В їх середовищі інтенсивно відбу-

валося соціальне розшарування. Вже наприкінці

135- ст. заможні селяни Наддніпрянщини станови­ли близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби. Тра­диційно селяни в цілому були одвічними охоронцями та найстабільнішими носіями етнічних рис українців у їх мові, духовній та матеріальній культурі, мораль­ності, світогляді.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво Воно стало досить впливовою суспільною силою завдяки бурхливому промислово­му розвитку другої половини XIX — початку

136- ст. 31,5 млн. робітників, за переписом 1897 р., понад чотири п’ятих були місцевими уроженцями, 1 більше половини з них вважали своєю рідною мовою українську. 44% усіх робітників України під владою Російської імперії на початку XX ст. працювали на великих підприємствах з числом працевлаштованих понад 500 чоловік на кожному (для порівняння ча стка таких робітників у США сягала тоді лише

33%).

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства - клас підприємців і торгівців (буржуазія). Як свідчать ^ані вищезгаданого перепису, понад 100 тис. осіб (без членів родин), котрі говорили українською мо­вою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді, кількість таких підприємців була ще більшою, оскільки чима­ло з них записували своєю рідною мовою російську.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи на початку XX ст. був клас дворян - поміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис, Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралася на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХ ст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян). Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали. Найчисленніша части­на інтелігенції (вчителі, лікарі, агрономи тощо) жила й працювала переважно за межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широ­кими народними масами, вона докладала чимало зусиль для поширення масової національної свідо­мості, чим зробила значний внесок у становлення української нації.

Наприкінці XIX ст. в результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їх рідній

землі зменшилася з 90 до 80%. Значно збільшила­ся кількість росіян — у цей час їх частка серед населення України становила майже 12%. Найбільше росіян було серед чиновництва, купецтва й робітниц­тва на Лівобережжі та Півдні України. Там же вони разом із зрусифікованими українцями становили більшість міського населення.

На Правобережжі найчисленнішою меньши- ною, як і раніше, були поляки, хоч їх частка серед нас­елення України впала з 10% на початку XIX ст. до 6% наприкінці століття. Правда, вони продовжували переважати (60%) серед дворянства України, хоча кількість польських поміщиків, передусім дрібно- маєткових, зменшилася: одні опинилися у сибірському засланні за участь у визвольному русі, інші самі розпродавали свої маєтки й перебиралися до міст, по­повнюючи ряди чиновників, підприємців, учителів тощо.

Найбільший природний приріст серед національ­них меншин спостерігався у євреїв, що жили тут здавна. Іудейська релігія заохочувала створення ба­гатодітних родин, а про здоров’я дітей піклувалася уся єврейська громада того чи іншого населеного пункту. Традиційною була взаємодопомога у єврей­ських громадах. Утвердження капіталістичних (ринкових) відносин також сприяло традиційному для єврейського населення підприємництву у сфері торгівлі та промисловості. Багато євреїв поповнило лави робітництва та інтелігенції (лікарі, юристи, журналісти тощо). Наприкінці XIX ст. євреї стано­вили 8% від усього населення і 33% - міського населення України Ті ж показники по Правобе­режній Україні, яка за царським законодавством здавна входила до так званої смуги осідлості євреїв (тільки там їм дозволялося селитися на постійне проживання), були ще вищими: відповідно 12,5 і 80%. Отже, містечка Правобережжя були переваж­но єврейськими, де повністю панували єврейські громади з своєю культурою, релігією, мовою. Збільшувалася частка єврейського населення й у ве­ликих містах України, хоч там воно переважно русифікувалося. На один з найбільших єврейських осередків світу перетворилася Одеса. Тут євреї на­прикінці XIX ст. становили більше половини всього населення міста.

Кількість німців у народонаселенні України в цей час сягала 1 млн. По півмільйона тут налічува­лося кримських татар і румунів (чи молдаван). Крім того, на початку XX ст. в Україні проживали такі національні меншини, як болгари (200 тис.), греки (140 тис.), вірмени (50 тис.), чехи (38 тис.), слова­

мки (13 тис). Зустрічалися лише поодинокі представ­ники англійської, французької, італійської та інших західноєвропейських націй. Групи національних мен­шин в Україні зосереджувалися переважно у містах і промислових селищах, за характером професійних занять вони тяжіли до промисловості й торгівлі.

Сільське ж господарство традиційно залишало­ся сферою діяльності здебільшого українського населення, якого не приваблювало міське життя. Як споконвічні хлібороби, українці прагнули укорінити- ся на землі предків. Однак цьому не сприяли масове зубожіння, обезземелення селянства, яким супро­воджувався процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин.

Виникла ситуація, за якої майже 70% працездат­ного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекоменду­вали державні (казені) землі на Україні “віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення... переселяти в інші частини Росії, на землі призначені для переселенців” Нестерпний соціально-економічний 1 політич­ні гніт, що панував в Україні, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи инив масову еміграцію українців Основною її метою були пошуки вільних земель для сільськогос- ького обробітку.

Дата добавления: 2015-05-22