Р сформування народного господарства та суспільного устрою

володіння Габсбургами західноукраїнськими і землями спричинило нову ситуацію в їх політичному, соціальному й культурному роз­витку. Хронологічно воно збігалося з початком реформ освіченого^абсолютизму, здійснюваних Марією Терезою та Йосифом II в 70-80-х pp. XVIII ст. їх головним завданням було пристосування абсо­лютної монархії до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. До­сягти цього передбачалося посиленням державної централізації та підпорядкуванням правлячій династії усіх ділянок життя держави і суспільства.

У ході реформ дворянство було усунуте від керівництва місцевою адміністрацією, а натомість запроваджено управління державних чиновників. Упорядковано систему обліку и контролю, проведе­но перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і чис­ленні збори, запроваджено податок із доходів. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в їзд до країни іноземних спеціалістів. Змінено систему комплектування війська: запроваджено обов язкову військову повинність (їй не підлягали тільки дворя­

ни й особи інтелігентних професій) та центролізований набір рекрутів.

З метою підвищення продуктивності землеробст­ва та зростання кількості населення, що, згідно з тогочасними економічними теоріями, вважалося най­важливішими передумовами піднесення могутності держави, було реформовано аграрні відносини Иоси- фа II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від дідичів і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися без згоди пана, пе­реселятися, обирати професію, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей грамоти у школі або ремес­ла у місті. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень. Іншии патент (9 серпня 1786 р.) зобов’язав селян, які відробляли менш як три дні панщини на тиждень, виконувати на панському полі додаткові роботи під час жнив та сінокосу (літні помічні дні) за невелику плату, але в межах узаконеної тижневої норми — не більше трьох днів. 1787 р. складено перший земельний кадастр (Иосифинську метрику). Тоді ж землі селянського ко­ристування (рустикальні) були відокремлені від панських (домінікальних) і дідичам заборонено са­мовільно розпоряджатися ними. Селяни одержували право спадкового користування своїми наділами. Не­подільну владу дідичів над підданими обмежували урядова заборона бити селян (1788), надання їм пра­ва вільного продажу продуктів свого виробництва, права скаржитися на панів (1781), а сільським гро­мадянам — права самоврядування (1784)^

Вершиною реформаторської діяльності Иосифа II став “урбаріальний” патент від 10 лютого 1789 р., якии проголошував касування панщини їа заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянсь­кого господарства. Селянинові мало залишатись 70% його прибутку, 12,2 —йти на державні податки, а 17,8% — на чинш дідичеві. Для Галичини встанов­лювалася зменшена норма державного податку: 8,3% селянського прибутку від землі.^

Значні зміни внесено в життя церкви: її підпоряд­ковано державі. Дещо послаблено монополію католицької церкви за рахунок усунення обмежень і дискримінації некатолицьких конфесій (1781). Ліквідовано частину монастирів, з майна яких утво­рено так званий релігійний фонд для благодійних цілей. Держава взяла на себе підготовку й утриман­ня священнослужителів та відкрила їм широке поле діяльності над моральним вихованням молоді в нав­чальних закладах. Окремим законом зрівняно в правах євреїв.

Важливі зміни відбулися в системі освіти. Впер­

ше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р в містечках і ве­ликих селах створювалися початкові школи (“тривіальні”), в окружних центрах — “головні”, а в центрах провінцій — “нормальні”, в яких велася та­кож підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні прграми та обов’язкові підручники.

Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному пргресу. Але централізаторсько-абсолю­тистські тенденції та бюрократичний спосіб їх проведення спричинили загострення суспільно- політичних суперечностей у країні. Реформи наштовхнулися на опір різних сил, і, врешті-решт, час­тина з них (насамперед у сфері аграрних відносин, як, наприклад, урбаріальний патент 1789 р.) була скасо­вана самим Иосифом II та його наступниками.

Відхід від реформаторського курсу, який почав­ся в країні після смерті Иосифа II, тривав майже до середини XIX ст., коли уряд з метою опанувати внутрішньополітичну ситуацію, яка склалася на той час, розпочав новий виток реформ. 1846 р. рядом за­конодавчих актів внесено часткові зміни в аграрні відносини у Галичині: скасовано літні помічні дні й візницьку повинність селян, дещо зменшено панщи­ну, селянам надано право розпоряджатися земельними наділами (продавати, передавати у спадщину, за­ставляти до 2/3 їх вартості), оскаржувати дії дідичів у адміністративних органах. Радикальніші реформи почалися під час революції 1848 р. Тоді імператорсь­ким патентом від 17 квітня 1848 р. оголошено звіль­нення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію па­тенту поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угор­ського сейму (березень 1848р.), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р), стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян діди чі згодом одержали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовища­ми. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Селяни також стали власниками наявної у їхньому ко­ристуванні землі. Завдяки цьому селянство пере­творилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політичного життя.

Революція поклала початок демократичним ре­формам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р Австрія була прого­лошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парла­

мент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, ор­ганізацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо), усім народам гарантова­но непорушність їх національності й мови. 22 липня

174- р. у Відні був скликаний загальноімпер- ський парламент (рейхстаг), який, переїхавши восе­ни 1848 р. до м. Кромержижа, зайнявся підготовкою конституції. Був вироблений її проект, яким передба­чалося перетворення Австрійської монарії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парла­мент, а за кілька днів до того (4 березня) оголосив так звану откройовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Иосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, щоправ­да, все-таки декларувавши національну рівноправ­ність. Ця конституція, однак, фактично не набула чинності і 1851 р. була скасована.

Почалася дев’ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади імператора та зведенням до мінімуму реформа­торської діяльності. Лише частково було під­тверджено аграрне законодавство революції 1848 р. 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права й свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію навчальних за­кладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага на­давалась німецькій мові. Навчання національними мовами допускалось тільки в початкових школах.

Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр У результаті їх проведення було по­ступово ліквідовано абсолютинсЬкий режим і відновлено конституційно- парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р., відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл за­конодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він австро-угорсь- ким компромісом, згідно з яким Австрійська держава перетворилася на дуалістичну (двоїсту) Австро- Угорську імперію, і прийняттям грудневої конституції 1867 р., яка на півстоліття визначала політичний статус держави як конституційної монархії.

Конституція декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у

школі, установах та громадському житті, надавала об­межену автономію окремим краям. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання держав­ного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обира­лися чотирма куріями — великих землевласників, торговопромислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це майже на 50 років забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників великої земельної влас­ності та багатого міщанства, з другого — представників панівних і привілейованих націй. Куріальна система у виборах до рейхстагу була ска­сована під час виборчої реформи 1907 р., яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє вибор­че право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збе­реглась аж до першої світової війни.

Дата добавления: 2015-05-22