Українські емігранти на Американському континенті

Х

арактерні для життя західноукраїнського се­лянства у другій половині XIX — на початку

197- ст. явища безземелля і малоземелля, безробіття через надлишок робочих рук, тягар не­стерпних податків призвели до масової еміграції, переважно спрямованої на Американський конти­нент, де ще тоді було чимало територій, неосвоєних народногосподарською діяльністю людини, і уряди та­ких країн, якСША, Канада, Бразилія, заохочували масове переселення з-за кордрну.

Першими українськими переселенцями до СІ ПА

у 70-х pp. XIX ст. були закарпатці. Найбільше їх бу­ло серед шахтарів, яким заробітки діставалися найважче через вкрай тяжкі умови праці, постійний ризик підземних аварій з небезпекою для життя, хронічні хвороби легенів тощо

Духовним життям українських переселенців опіку­валися церковні пастирі. 31884 р. і до кінця 90-х pp. українські поселенці спорудили понад півсотні цер­ков і каплиць. Церковне життя поєднувалося з культурно-просвітнім, що сприяло підтриманню національної самосвідомості переселенців. Для дітей українців при церквах відкривалася школи україноз­навства І діти, і дорослі охоче відвідували там же створені українські самодіяльні хорові, музичні, тан­цювальні й драматичні гуртки. Організовані у багатьох місцях компактних поселень українців їхні громадські об’єднання — так звані “братські союзи” — нала­годили видання українських часописів. Заснована 1893 р. священиком Григорієм Грушкою як друкова­ний орган Українського народного союзу україномовна газета “Свобода” видається в США й донині.

На кінець XIX ст. українська громада в США налічувала більше 200 тис.чоловік. І хоч у масі своїй вона жила тоді ще у нестатках, але, завдяки піклуван­ню національно свідомих церковних і світських просвітників, зберігала народні традиції і громадсь­кий побут, усвідомлювала себе єдиною спільнотою.

Кількісно набагато меншою наприкінці XIX ст. була українська громада Канади. За десятиріччя з ча­су прибуття туди 1891 р. перших переселенців вона зросла до 24 тис. чоловік. Переважну їх більшість ста­новили колишні галичани й буковинці. Земельні ділянки від уряду одержували у безлюдних лісових хащах.

Сяк-так спорудивши землянку для тимчасового мешкання, майбутні фермери вдень і вночі (і то про­тягом не одного року), щоб мати ділянку поля, корчували ліс. А щоб придбати робочу худобу, плуг, борону, інше сільськогосподарське знаряддя, щоро­ку на кілька місяців залишали свої господарства і наймалися працювати на шахти й заводи, на прокла­дання шосейних доріг і залізниць, на спорудження міст.

Здебільшого воліли жити селищами з обов’язко­вою наявністю церкви, школи, пошти тощо Так само, як це зробили українські першопереселенці у США, їх земляки у Канаді одне з перших своїх селищ, яке виросло на цілинних землях за 200 миль від Вінніпе­га, назвали “Україною”. Потім новоутворені селища називали іменами існуючих на Україні міст і сіл, а та­кож видатних синів українського народу —

Б.Хмельницького, І.Сірка, Т.Шевченка та ін. Наз­ви селищ — Воля, Свобода, Згода, Мир.

Найтяжчими на американському континенті вия­вилися труднощі, яких зазнали українські першопереселенці у Бразилії та Аргентині. Природні умови тут були зовсім інші, ніж на Батьківщині. Одинаками перші сміливці з Галичини і Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Далеко не всім в умовах незвичного тропічного клімату серед не- заселених пустель, прерій і джунглів удалося здійснити мрію про створення власного фермерського господар­ства. Хронічні хвороби, великий відсоток смертності через брак елементарної медичної допомоги та анти- санітарію, побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулося до дому.

І все ж переселення українців на Американський континент продовжувалося і в перше десятиріччя

198- ст. Тоді сюди приїхало близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, а 40 тис. — із Закарпаття. Проте не лише у фермерстві та робітництві шукали тепер поселенці шляхів до свого працевлаштування. Серед них з’являються й перші підприємці, щоправ­да, на той час переважно у сфері обслуговування. Вони відкривали корчми, крамниці, ремісничі май­стерні, склади постачання населенню палива, пекарні, які своєю високоякісною продукцією (хлібобулочні ви­роби, печиво, медівники, торти та ін.) набули доброї слави і серед корінного населення.

Апогеєм українського національного руху в США стало створення у 1915-1916 рр. двох великих край­

ових суспільно-політичних організацій —“Федерації українців у Злучених Державах” і “Української Ра­ди в Америці".

Розвивалося й громадське життя українців Кана­ди, кількість яких за перше десятиріччя XX ст. зросла на 85 тис. чоловік. На 1904 р. в українських поселеннях Канади налічувалося 40 початкових шкіл, хоча цієї кількості було замало: тисячі українських дітей не мали змоги навчатися грамоти. Загострила­ся потреба в учителях української мови. Для їх термінової підготовки у штаті Манітоба відкрилися вчительські курси. За період їх роботи з 1905 до

LIX р. вони випустили понад 300 учителів. Отже, навчання було двомовним — англійсько-українським. Використовувалися підручники, надіслані з Галичи­ни. В свою чергу, серед українських поселенців збиралися кошти для фінансування українських шкіл у Галичині, приймалися резолюції на підтримку ви­моги відкриття українського університету у Львові.

Великого розмаху серед канадських українців набув культурно-просвітницький рух. Відкриті в різних поселеннях Канади українські читальні не тільки популяризували твори класиків української художньої літератури, а й стали місцем вечірнього нав­чання дорослих, влаштування театральних вистав і концертів. Зростаючий громадський авторитет ук­раїнців серед корінного населення Канади відкрив їм шлях до загальної суспільно-політичної діяльності. Ук­раїнців стали обирати до органів міського або провінційного управління.

Дата добавления: 2015-05-22