Війна і політичні сили українства

липня (1 серпня) 1914 р. державний кор­дон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкрая­на навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні на­прямки світового конфлікту. І так уже судилось до­лею, що реалізовувались значною мірою за участі українців, які змушені були стріляти один в одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації при­множувався тим, що питома вага українського “гар­матного м’яса“ у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так в Росії на 1917р. із 15,5 млн. чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн. скла­дали українці.

В австрійській армії відсоток українців був порівняно меншим, зважаючи передусім на питому вагу українського населення у складі габсбургської монархії. Однак, тут була і своя специфіка.

На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився „Український січовий союз“, за­снований ще в 1912 р. На початок війни у ньому об'єднувалось 16 тисяч юнаків-добровольців. За перші два тижні серпня 1914р. виявили бажання приєднатися до них ще близько 14 тисяч. Авс­трійський же уряд дозволив сформувати украї­нський регіон, який би не перевищував 5 тисяч чо­ловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М.Галу-

щинського. Однак, блискавичне захоплення росій­ською армією Галичини на початковому етапі війни зашкодило повномасштабній реалізації починання.

201- тисячі легіонерів переїхали в район Стрия-Мука- чевого, де створили перший полк січових стрільців (командир Г.Коссак), а також резервний баталь­йон, які невдовзі влилися у відповідні підрозділи австрійської армії.

Політична еліта українства розбилась на три ос­новних табори.

Більшість діячів українських партій і ор­ганізацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду, за “російську орієнтацію“. Лідери ТУПа, ліберали Д.Дорошенко, А.Вязлов,

А.Ніковський ввійшли до створених повсюдно ідділень Всеросійського союзу земств і міст. В 1916 р. до Союзу вступив С.Петлюра і одержав призначення по-мічника уповноваженого Союзу на Західному фронті. Так же чинили і деякі інші діячі УСДРП та “Спілки“. За оцінкою В.Винниченка ці люди “орієнтувались на добре, широке серце русь­кої демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить

круте серце царизму аж до народоправства, до пар­ламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським.

Виявилася орієнтація і на “німецький штик“. Звичайно, в межах російської України вона знахо­дилась у латентному стані. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національ­ного гніту — царизм. “А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієн­тації, а власної, з опорою на власну націю, на влас­ний народ. За оцінкою В.Винниченка, таких по­глядів дотримувались переважно соціалістичні течії.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти теж переживали складні часи, роз­диралися внутрішніми суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП. Більша її частина пройнялась відверто оборонськими на­строями і мала своїм рупором газету „Украинская жизнь“, що виходила в Москві.

У спеціальній декларації, якою видання відгук­нулось на початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро-Угорщиною стати на сторону Росії, більше того, „сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдан­ня, яке випало на її долю“. Там же викривалась нещира політика Відня щодо українців.

Інша ж частина УСДРП на чолі з А.Жуком та

В.Дорошенком, блокуючись із колишніми “спілча­нами“ М.Меленевським (Баском) та О.Скоропис- Иолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д.Донцовим, М.Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 4 серпня

LXI р. у Львові “ Союз визволення України“ (СВУ) як позапартійне об’єднання. СВУ виступав за перемогу у війні кайзеровської Німеччини. У по­ширеній Союзом відозві „До українського народу в Росії“ на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боя­тись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, “Січові стрільці“), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе “свободу і волю“ і врешті “вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією“.

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися “державної самостійності України“ у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною за­

Україна в першій світовій війні

МЬинародний кордон, 19>4 р Ліній фронту, жкт«нь 1915 р - — ЛММ #р©«ту грудень 1917 р.

конодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою. Союз не виключав можливості залишен­ня у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (корон­ного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представ­ників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914р. “Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, — наголошувалось у документі.

202- 1 чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб’є година визволення України“.

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України пе­ред зарубіжним світом. ^“Послами“ відбули: до Берліна — О.Скоропис-Иолтуховський, Стамбула

203- М.Меленевський, Софії — Л.Ганкевич, Рима

204- О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Укранської держави.

СВУ видавав значну кількість літератури, пері­одики, що поширювалася серед українського насе­лення країн Четверного Союзу, емігрантів та війсь­ковополонених. Деякі видання “Союзу“, наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні тво­ри С.Рудницького, виходили німецькою мовою. Крім “Вісника Союзу визволення України“ виходи­ли журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених: “Розсвіт“ (Раштат), “Ві-льне слово“ (Зальцведель), “Громадська дум­ка“ (Вецляр), “Розвага“ (Фрайштадт), “Наш голос“ (Иозефштадт).

Робота серед військовополонених українців бу­ла однією з важливіших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися дея­кого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель (Австро-Угорщина) — близько ЗО тисяч; а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців, які відкривали і забезпечу­вали функціонування шкіл грамоти, бібліотек, чита­лень, курсів української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Бу­дувались церкви, засновувались каси взаємодопо­

моги, відкривались кооперативні крамниці та чайни.

До діяльності СВУ явно неприхильно постави­лись лідери національно-визвольного руху у Ве­ликій Україні, зокрема М.Грушевський. Насторо­женість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особ­ливо через їх контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини, збереглись і надалі, відчутно давали себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправдились надії “Союзу“ і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієн­тації, дедалі скептичніше ставився до далекосяжних пла-нів “Союзу“, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх про­блем. Врешті уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоч військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Со­юзом.

До всього врешті додавалося ще й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації зму­шені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (центристську) позицію, спробу­вавши відмежуватись як від русофілів із “Украин- ской жизни“, так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети “Бороть­ба“, на сторінках якої відстоювали погляди на укра­їнське питання з позицій “інтернаціонального соціалізму“.

Водночас Л.Юркевич (псевдонім — Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викри­ваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідо­ме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання.

Природно, що все це викликано зворотну ре­акцію — і Л.Юркевича критикували як одно- партійці, так і вождь РСДРП.

Спочтатку до позицій “Боротьби“ схилявся і

В.Винниченко. Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в “Украинской жизни“, що призве­ло до розриву з соціал-демократами, які групували­ся навколо “Боротьби“. Взагалі ж, бажання сидіти водночас на двох стільцях, закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди загальнопартійним інтересам.

Дата добавления: 2015-05-22