Політична ситуація в УНР у квітні-червні 1919 р

квітня уряд Б.Мартоса оголосив свою „програмову декларацію“. В ній ішлося про те, що суверенному життю ук­раїнського народу заважають два вороги „польсь­ке панство“ і „російське комуністичне більшовиць­ке військо“. Новий уряд УНР закликав усі ук­раїнські політичні й соціальні сили „не дати чужин­цям вкінець знищити рідний край“, стати на бо­ротьбу за вільну й незалежну Україну. Кабінет Б.Мартоса, на відміну від попереднього уряду, уро­чисто заявив, що „не кликатиме собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави“. Декла­руючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв зверну­ти особливу увагу на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р злуку західних і східних українських земель.

Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд передбачав контроль за діяльністю владних структур з боку робітничо-се­лянських трудових рад Селянам було обіцяно де­мократичну земельну реформу, робітникам — до­помогу у відновленні роботи фабрик і заводів, вільне функціонування профспілок.

Згадана декларація не містила жодного слова про можливість ведення переговорів з радянським урядом України. Адже на той час ентузіазм широ­ких мас, котрі взимку 1919 р перебували під впли­вом більшовицьких гасел, уже вщух. Захопивши владу в Україні, більшовики перейшли від по­пулістських обіцянок до політики „воєнного ко­мунізму“, складовою частиною якої були продрозк- ладка, одержавлення землі, використання земель­ного фонду для створення радгоспів, комун, інших форм колективних господарств, обмеження вільної торгівлі. Все це підняло село проти комуністичної влади. Уже в квітні вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака. Се­лянські повстання, що охопили Україну, вселяли надію в уряд Б.Мартоса. Якраз на союз з повстан­цями й політичними течіями, котрі очолювали цей рух (українські ліві есери й соціал-демократи-неза- лежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на власні сили.

Але й цього разу декларації розминулися з ре­альністю. Українським політикам так і не вдалося об’єднати національні сили в єдиний фронт. Та й самій Директорії бракувало єдності. П.

Андрієвський та Є.Петрушевич нехтували ново- створений уряд Б.Мартоса. Між ними і С.Петлю­рою та А.Макаренком виникли гострі суперечності. „Член Директорії П.Андрієвський просто не виз­навав цього правительства, гуртуючи коло себе в Галичині колишніх остапенківських міністрів і вза­галі всіх невдоволеннх отаманів, колишніх вищих урядовців, а тепер безробітних буржуазних політичних діячів“, — зазначав П. Христюк. Кон­сервативні українські сили, як свого часу й демо­кратичні, не хотіли визнати своєї поразки і прилу­читися до національно-визвольної боротьби під гас­лами, запропонованими урядом Б.Мартоса. Найп- рикметніші в цьому плані — виступи отаманів Оскілка й Болбочана.

Командуючий волинською групою армії УНР отаман В.Оскілко — молода людина з народних учителів — належав до партії соціалістів-само- стійників і перебував під впливом П.Андрієвсько- го. Спираючись на нього, соціалісти-самостійники й народні республіканці повели у військах групи агітацію проти нового уряду й С.Петлюри. Коли останній видав наказ про зміщення командуючого, Оскілко, стягнувши до Рівного війська, 29 квітня

231- р. підняв державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом армії УНР. Заколот не вдався, армія відмовилась коритися Оскілку, але виступ остаточно підірвав її сили. 5 травня уряд Б.Мартоса змушений був зали­шити Рівне й евакуюватися до Радивилова Туди ж із Здолбунова переїхали члени Директорії С.Пет­люра, Ф Швець, А.Макаренко. 9 травня вони об­рали С. Петлюру головою Директорії, а 13 числа на нараді з урядом було виведено П.Андрієвського з її складу. Однак зазначені організаційно-політичні акції не сприяли загальному поліпшенню станови­ща. Мабуть, якраз тоді з’явилася приповідка „У ва­гоні Директорія, під вагоном — територія“. 14 травня польська армія генерала Галлера, сформова­на у Франції для боротьби з більшовиками, розгор­нула наступ у твнічно-західній Волині проти військ УНР. До рук поляків потрапила величезна кількість боєприпасів, амуніції, що зберігалися на складах у Луцьку. Втративши власну територію, Директорія і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, а відтак у Тернополі.

XC червня польські війська захопили й це місто, тож уряд УНР терміново перебрався на ст.Бо- гданівку. В цей критичний момент він опинився між двома ворожими таборами: поляками, що заво­

лоділи Тернополем, і більшовиками, які контролю­вали Волочиськ. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10 — 20 км, де знайш­ли притулок уряд і армія УНР До цього слід дода­ти, що навесні 1919 р., після призначення Дирек­торією уряду Б.Мартоса, різко погіршилися сто­сунки між наддніпрянськими й галицькими політи­ками.

998 червня у Проскурові отаман Болбочан спро­бував оволодіти Запорозьким корпусом і з його до­помогою вчинити заколот проти Петлюри. Але й цього разу виступ правих провалився Наступного дня Болбочана арештували, а 28 червня розстріляли.

Незважаючи на несприятливі умови, в травні— червні командуванню вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня було ух­валено закон про державну військову інспекцію. Її очолив полковник В.Кедровський. Інспекція сприяла якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на ра­дянські війська і досягла лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам’янець-Подільський. 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію. На кілька місяців місцем його осідку став Кам’янець- Подільський. Розпочиналася нова сторінка в історії

УНР

Дата добавления: 2015-05-22