Утвердження національної державності

Т

Утвердження незалежної України

еакція світового співтовариства на результа­ти всенародного референдуму була не­сподівано дружньою: за грудень 1991 р. не­залежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання нової держа­ви оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угор­щина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня до них приєдналося одразу п’ять Країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого мас­штабу вона сприйняла з мішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розповзанням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стра­тегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї пере­творювали її на третю, після США і Росії, ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заяв­ляло, що не збирається використовувати для забез­печення державної безпеки ядерний потенціал, що дістався у спадщину від СРСР, адміністрація пре­зидента Дж.Буша поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 дер­жави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мере­жу своїх посольств. В одну з найсерйозніших ви­

росла кадрова проблема. Україна завжди перебува ла на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країноз­навчі науково-дослідні установи не проводилася підготовка спеціалістів із знанням мов за винятком найбільш поширених.

Велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії. Ця акція стала немину­чою після народногс волевиявлення на референ­думі. Останній був легітимним. Адже кожна союз­на республіка мала конституційне право поставити питання про свій вихід з Радянського Іоюзу.

Визнавши Україну одним з перших, уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою стано­вище керівного центру на всій території колишньо­го СРСР за опомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про утворення СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, ста­тус Співдружності навмисно не визначався. Разом з тим в угоді про сили спільного призначення на пе­рехідний період (лютий 1992), договорі про колек­тивну безпеку (травень 1992), договорі про укла­дення економічного союзу (вересень 1993) пере­дбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв’язувати принципові питання без уз­годження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності. Тим самим зали­шалася можливість для перетворення СНД в дер­жаву — конфедеративний або навіть федеративний союз. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр за­кордонних справ А.Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був життєво необхідним для України, її керівництво уважно слідкувало за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово- політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийня­то до 400 угод, рішень та інших документів, у т.ч. й такі, що надавали інститутам Співдружності над­державні функції, розчищаючи шлях до всеохоп- люючої інтеграції. З цієї кількості Україна підписа­ла близько 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок дер­жавного утворення яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними рес­публіками. На противагу цьому Україна вважал

СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових дво­сторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв’язанню пекучих проблем, що ви­никли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд провадили в рамках СНД політику, яка по­винна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції, випли­вало перш за все з його небажання втрачати кон­троль над тими українськими територіями, де про­живало багато росіян. За переписом 1989 р. у При­чорномор’ї та Криму проживало 33,9% росіян (проти 57,1% українців), а в Приазов’ї і Донбасі

324- 36,8% росіян (проти 58,5% українців). Таке небажання яскраво проявилося вже під час підпи­сання 19 листопада 1990 р. першого російсько-ук­раїнського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. з ініціативи російської сторони ключова 6 <уаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки “в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах”. Через кілька днів, коли в Москві відбулася ратифікація договору, один з де­путатів парламенту РФ спитав А.Козирєва: “Чи не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо пере­дачу Криму й інших споконвічно російських земель (якщо ми звернемось до словника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській республіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом російської державності?

Що ми будемо робити із Севастополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові бу­дувати?”

Відповідаючи на депутатський запит, міністр закордонних справ підкреслив наявність у договорі формули “в існуючих тепер у рамках СРСР кордо­нах" і додав: “Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але, по- перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рамках Союзу суверенних держав, тобто оновлено­го, по суті, Союзу. Але тоді, як кажуть, буде інша справа..."

Наведена цитата із стенограми ВР Російської Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбу­лися відразу після розпаду СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України

прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія зали­шає за собою право поставити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які про­голосили незалежність. Після гострої реакції з Ук­раїни заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г.Попов. Останній не тільки підтримав ви­сунуту територіальну проблему, але й конкретизу­вав її. Під сумнів було поставлено суверенітет Ук­раїни щодо Криму і Одеської області. Заява Попо­ва викликала кризу в російсько-українських відно­синах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О.Руцьким, здавалося, вичер­пав її.'

Однак сам Руцькой ЗО січня 1992 р. виступив у газеті “Правда” із статтею, в якій писав: “Історич­на свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кор­донів і тільки демаркація кордонів розставить крап­ки над “і” та визначить Росію як державу, а не жеб­рака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони XII століття”. В травні цього року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської об­ласті Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Українське керівництво проводило у відносинах

з Росією зважену політику, намагаючись вирішува­ти болючі питання методом переговорів. Однак во­но не розглядало Крим як предмет українсько- російських відносин і розв’язувало існуючі на півос­трові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедли­вості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на істо­ричну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області. Верховна Рада України прийняла в лютому

CLXV р. закон про відновлення автономної рес­публіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З’їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. до­ ручив Верховній Раді розглянути питання про ста­ тус Севастополя. Виконуючи доручення, російсь­

кий парламент у липні 1993 р. прийняв безпреце­дентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських за­конодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непо­рушність кордонів, що склалися в Європі після 2-ї світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Разом з тим він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорно­морський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував близько 300 кораблів переваж­но застарілих конструкцій (найсучасніші судна бу­ли виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв’язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб ма­ти привід для втручання у кримські справи на за­конних підставах. Адже існування флоту об’єктив­но пов’язане з береговою інфраструктурою.

В червні і серпні 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин на зустрічах у Криму досягай домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорно­морським флотом на 5-річний період. Отже, пере­могла точку зору російської сторони. Домовленість не розв’язувала проблеми, але зменшила напру­женість між двома країнами.

Тільки через п’ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б.Єльцин приїхав у Київ. 30 травня 1997 р., сталася справді історична подія —підписання Договору про друж­бу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони “визнають територіальну цілісність одна одної і підтвержують непорушність існуючих між ними кордонів”. Одночасно була розв'язана проблема Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викупала не­потрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20- річної оренди бази в Севастополі покривалася бор­гом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділили багато уваги проблемам будівництва її Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність Радянсь­кої армії у трьох військових округах, на які була

поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис.чол.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформу­вання військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політи­ки, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, ство­рення механізму соціального захисту військово­службовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес будівництва Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Ра­дою документи готувалися на належному про­фесійному рівні. Це зумовлювало необхідність по­вторного розгляду деяких питань і нерідко призво­дило до перевитрат державних коштів. Зокрема, непроведення обліку військового майна і невизна­ченість у критеріях розумної достатності в оз­броєннях та військовій техніці викликали істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати належним чином у народному господарстві або спрямувати на експорт.

Будівництво Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з додержанням міжнародних угод, які Україна визна­ла обов’язковими для себе — Заключного акта На­ради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції по зміцнен­ню довіри та безпеки й роззброєнню в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представ­ників держав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гаранту­вання національної безпеки.

Була розроблена програма скорочення Зброй­них сил. За 3 роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсивнішим, оскільки первісна чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для війсь­кових і розгортання мережі закладів з фахової пе­репідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів в запас уповільнився.

Починаючи з Декларації про державний суве­ренітет, Україна завжди підкреслювала своє бажан-

А.М.Кравчук — Перший президент України (1991-1994 рр.)

ня стати в майбутньому неядерною державою. Зат­верджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парла­менті не раз лунали голоси про передчасність відмо­ви від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верхов­на Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Остання крапка була поставлена на зустрічі глав держав — учасниць Наради з безпе­ки та співробітнищва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало іншу назву — Організація безпеки та співробітництва в Європі) 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великобританії надали Україні га­рантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися пова­жати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те. щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які пе­реваги. Окремі документи з наданням Україні га­

рантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Серед інших законів і постанов, прийнятих Вер­ховною Радою після проголошення Акта про неза­лежність України, слід виділити постанову від 9 ве­ресня 1991 р., якою на території республіки запро­ваджувався обіг купонів багаторазового викори­стання. Ця постанова започатковувала вихід Ук­раїни з рубльової зони. 8 жовтня з’явився закон “Про громадянство України”, 7 листопада — “Про державний кордон”. Таким чином, ще до референ­думу, який затвердив Акт про незалежність були підготовлені передумови для перетворення України з союзної республіки в самостійну державу.

325- вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жов­того національного прапора. Цим започатковувала­ся відмова держави, що народжувалася, від ра­дянської символіки. 15 січня 1992 р. президія Вер­ховної Ради видала указ “Про державний гімн Ук­раїни”. Затверджувалася мелодія національного гімну “Ще не вмерла Україна”. 28 січня Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий пра­пор Малим гербом України затверджувався три­зуб. Отже, як і Українська Народна Республіка, що утворилася після революції 1917 р., постко­муністична Україна перетворила на державну національну символіку.

Практично з нуля за п’ять років незалежності і в умовах, далеких від оптимальних, було сформова­но усі атрибути державності — від кордонів до на­городної системи, створено цілісний державний ме­ханізм України практично з усіма його складовими.

Це означало, що перехідний етап державного самовизначення пройдено. Найвиразнішим його відбиттям стало прийняття Конституції, яка уособ­лює те, до чого прагне світ — повну визначеність і передбаченість внутрішнього і зовнішнього курсу держави.

Рік чинності Конституції, зокрема перша поло­вина 1997 р, характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях, у тому числі найвищому. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався, насамперед, у підписанні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Ук­раїною і Російською Федерацією, а також пакету інших документів, які закріплювали принципи доб- росусідства з нашим найбільшим сусідом і найваж­ливішим партнером у рамках СНД Українсько- російської декларації. Спільної заяви двох держав,

низки угод та протоколів з питань співпраці в еко­номічній сфері. Цнм створені надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних зв язків що базу­ються на самій природі обох країн і народів, їхній історії та сьогоднішніх реаліях.

Надзвичайно важливим актом з точки зору як забезпечення національних інтересів України, так і зміцнення європейської безпеки стало укладення

326- червня в Констанці широкомасштабного договору

327- Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення цього важливого питання з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточні закри­ває непрості, а часом і трагічні сторінки історії Ук­раїни й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн “До порозуміння і єднання”.

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Ме­морандум про врегулювання проблеми Придні­стров’я, повноправним гарантом якого виступила разом з Росією Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п’яти країн Централь­но-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка за­початкувала нову форму регіональної співпраці.

Таким чином, у першій половині 1997 р. було усунуто практично всі чинники, які породжували певну напруженість у стосунках України з її найб­лижчим оточенням, створено пояс безпеки і добро- сусідства. Це слід розцінювати і як важливий вне­сок у поліпшення політичного клімату у Централь­но-Східній Європі та на континенті загалом.

Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, наша держава спрямовувала також зусилля на дальшу розбудову взаємовідносин зі США та НАТО.

У ході візитів Президента України до Сполуче­них Штатів, засідання українсько-американської міждержавної комісії Кучма-Гор було підтверд­жено принципи стратегічного партнерства з цією державою, намічено шляхи наповнення його кон­кретним змістом.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу у Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі в дносннн між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входжен­ня України у європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його розподілів.

Створення сприятливого міжнародного середо­вища забезпечило необхідні об’єктивні умови для зосередження зусиль на розв’язанні найбільш гос­трих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед

CLXVI на подоланні економічної кризи, закладенн ос­нов економічного зростання.

Дата добавления: 2015-05-22