Про прийняття Конституції України та введення її в дію

Верховна Рада України постановляє:

Стаття 1. Прийняти Конституцію України.

Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність. Конституцію (Основний Закон) України від 20 квітня 1978 року а наступними змінами і доповненнями.

Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Голова Верховної Ради України Президент України

О.Мороз Л.Кучма

м.Киів, 28 чсрёця 1996 року

розподілу повноважень між законодавчими і вико­навчими органами державно влади продовжував далі Президент, без створення дійової виконавської вертикалі, без чіткого визначення хто і за що відповідає, ми і далі будемо тупцювати на місці. Оскільки навколо закону про владу розв’язано об­лудну політичну кампанію, під час якої Президента звинувачували у намаганнях створити авторитар­ний режим і здійснити антиконституційний перево­рот, Л.Кучма й вирішив вдатися до народного воле­виявлення. Питання в бюлетені опитування гро­мадської думки ставилося руба: кому виборці довіряють — Президентові України або Верховній Раді України?

До опитування справа не дійшла. Гостру кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена строком на один рік Л.Кучмою і

О.Морозом. Під угодою, яка в основному відтво­рювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону „Про державну владу і місцеве самоврядування, поставили підпнсн більше поло­вини депутатів. Тимчасово припинялася дія поло­жень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежува­лися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.

Винятково важливий етап і нестандартніш крок яким став Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом України, дозволив зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади, сти­мулювати, власне, конституційний процес.

В лютому 1996 р. конституційна комісія пере­дала проект Основного закону на розгляд парла­менту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційних читання.

„Яблуком розбрату” серед депутатів стали п’ять пунктів: розподіл повноважень між ілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черго­вий раз конституційний процес зайшов в глухий кут.

В цій ситуації Рада національної безпеки і Рада регіон в рекомендували Президенту оголосити ре­ферендум про затверження Основного закону в ре­дакції, винесеній коні титуційною комісією на роз­гляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його переймену­

вання в Народні Збори. Л.Кучма підпи ав відпо­відний указ, після чого протистояння з парламентом набуло найгострішого характеру.

Однак політичні діячі України спромоглися пе­реступити для агального добра через власні пере­конання та амбіції. У парламенті виникла не­офіційна депутатська узг джувальна комісія на чолі з народним депутатом М.Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаю­чи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції.

Загалом копітка робота над проектом Консти­туції, який дістав перепустку в життя, тривала май­же два роки. Для цього були потрібні справді ти- танічн зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.

Знаменита „конституційна ніч” (з 27 на 28 черв­ня), протягом якої було утверджено Основний За­кон нашої держави, стала наочним втіленням зако­ну переходу кількості в якість. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

Значення Конституції для держав і суспільств загальновідоме. А для України, яка перебуває на перехідному етапі свого розвитку цей основопо­ложний документ має справді доленосну вагу.

З прийняттям Конституції підведено риску під періодом бездержавності, гарантовано неза­лежність України. Цим вона остаточно утвердилася у світі.

Визначено базові координата й орієнтири, су­купність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціону­вання і розвиток держави и суспільства не залежа­ли від політичних орієнтацій партій та окремих діячів.

Вичерпно окреслено відносини держави і грома­дянина, їх права та взаємні обов’язки, встановлено граничні межі втручання держави у життя сус­пільства та окремої особи.

Такі принципи, випробувані й збагачені віковою практикою, освячені традиціями і звичаями, лежать в основі загальновизнаних у світі демократій.

У доповіді з нагоди першої річниці прийняття Конституції Президент України Л.Д.Кучма виклав найбільш вагомі наслідки введення її в дію: держав­не будівництво здійснюється у більш-менш визна­чених рамках, діяльність державних інститутів та

відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей остаточно утвердилася ідея дер­жави; народ перетворюється з об’єкта політики у вищий її суб’єкт, розширюється свобода його дій у політиці та економіці; ми вийшли на новин вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демо­кратії, розвиваємося за умов багатоманітних форм господарювання та власності; окреслено контури соціально-економічної структури держави; набули прогнозованого характеру суспільно-політичні про­цеси, зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформоване сприятливе міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави і розв’язання внутрішніх проблем.

Головний підсумок полягав у тому, що було за­вершено період державного становлення, вибудува- но каркас держави і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина — сім’я

338- суспільство — держава.

До основних положень Конституції відносяться загальні питання щодо засад державного ладу, які визначаються в розділі І. Згідно з ними Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соці­альною, правовою державою. Тобто мова йде про державу, яка за своїми суттєвими ознаками нале­жить до співдружності держав так званого „відкри­того суспільства”, гуманістичного за своєю спрямо­ваністю.

Демократичну суть Української держави закрі­плює й конкретизує стаття 5 Конституції. Вона, по- перше, проголошує, що Україна за формою прав­ління є республікою; по-друге, закріплює принцип народовладдя.

Демократизм форм правління в Україні визна­чається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо­ву і виключно у межах повноважень, які закріплені Конституцією та чинним законодавством за дер­жавними органами, що відносяться до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розви­ток в Україні місцевого самоврядування як недер­жавної форми участі місцевого населення (тери­торіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюється спеці­альним законом про місцеве самоврядування.

Важливе з точки зору закріплення у країні де­мократичного режиму затвердження в Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Спеціально за­значається, що жодна ідеологія не може визнавати­

ся державою як обов’язкова, захищатися цензурою, яка взагалі забороняється. Держава гарантує сво­боду політичної діяльності, не забороненої її Кон­ституцією і законами. Заборона політичної діяль­ності можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці, гро­мадському порядку, пов’язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших збройних формувань.

Україна є соціальною державою. У статті З Конституції сформульовано принцип, за яким: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо­торканість і безпека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю... Держава відповідає пе­ред людиною за свою діяльність”.

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, які відносяться до за­гальних засад Конституції. Перш за все, закріплю­ються найбільш сприятливі для населення принци­пи мовної політики дерЖави, у тому числі для національних меншин; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх корінних народів і національних меншин. Соціаль­ний характер Української держави визначає і кон­ституційне регулювання питань, пов’язаних з вико­ристанням власності і захистом усіх суб’єктів права власності, закріплення принципу соціальної спря­мованості економіки, рівності перед законом усіх суб’єктів права власності, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на те­риторії України, а також здійснення інших соціаль­но значущих заходів.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У цій та інших стат­ тях даного розділу закріплено принципові пашжен- ня, що є невід ємними ознаками правової держави: найвища юридична снла Конституції; обов’яз­ ковість відповідності їй усіх інших нормативяо-цра- вових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередшо. по­ силаючись на відповідні її норми, захищати гай права у суді; закріплення принципів, за яким ваго не може бути примушений робити те. що ж пере­ дбачене законодавством; державні й самоврядш ор­ гани та їх посадові особи зобов’язані діяти яае на підставі, у межах повноважень та у спооб. цо пере­ дбачені Конституцією та законами Украж.

Як одну з головних ознак правової дерававнемх

розглядати порядок регулювання, захисту і прак­тичного здійснення прав та свобод людини і грома­дянина.

Серед інших принципово важливих настанов, що містяться у Загальних засадах Конституції Ук­раїни, слід відмітити визначення України як унітар­ної держави, територія якої є цілісною і недоторка­нною; встановлення єдиного громадянства; визнан­ня за відповідних умов чинних міжнародних дого­ворів частиною національного законодавства тощо.

У Конституції України 1996 року знайшли закріплення принципові положення стосовно захис­ту прав людини і громадянина, що містяться в осно­воположних міжнародних документах. Як суб’єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, Ук­раїна проводить активну роботу, спрямовану на ви­користання не тільки національних, а й міжнарод­них інститутів захисту прав людини. Крім уже зга­даного визнання норм міжнародних договорів час­тиною національного законодавства України, про це свідчить і стаття 55 Конституції, де записано, що кожен має право, після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав звертатися за захистом своїх прав та свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, чле­ном або учасницею яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі без винятку права і свободи, які прий­нято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23), невід’ємне право на життя (ст.27), право на повагу до людської гідності (ст.28), право на свободу та особисту недоторканість (ст.29), право на недотор­каність житла (ст.ЗО), право на таємницю листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції (ст.31), право на невтручання в особи­сте і сімейне життя (ст.32), право на свободу пере­сування і вільний вибір місця проживання (ст.ЗЗ), право на свободу думки і слова (ст.34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).

До політичних прав Конституція відносить пра­во на об’єднання у політичні партії та політичні ор­ганізації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38), право на мирні збо­ри та маніфестації (ст.39), право на звернення (ст.40).

У контексті економічних, соціальних та куль­турних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, результа­тами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.41), право на підприємницьку діяльність (ст.42), право на працю (ст.43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.47), право на відпочинок (ст.45), право на соціальний захист (ст.46), право на жнтло (ст.47), право на достатній життєвій рівень (ст.48), право на охорону здоров’я (ст.49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст.50), право, зумовле­не гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім’ї (ст.ст. 51,52), право на освіту (ст.53), право на сво­боду творчої діяльності (ст.54).

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав та свобод (ст.55).—

Крім судового захисту, Конституція передбачає введення інституту Уповноваженого Верховної Ра­ди України з прав людини, що також слід розгляда­ти як важливу гарантію захисту і практичної ре­алізації прав та свобод людини і громадянина в Ук­раїні.

Захист прав людини в суді визначається й ря­дом інших конституційних настанов. До них, зокре­ма, слід віднести положення ст.63, у якій ідеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім’ї, чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду спра­ви, про статус засудженого.

До інших основних положень Загальних засад Конституції України належать перш за все ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забез­печується державою.

Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості ук­раїнського суспільства. Конституція та Закон про мови, прийняття якого передбачене Конституцією, гарантують реальне здійснення зазначених прин­ципів.

Конституція визначає й основні напрямки у

розвитку етнічної та культурної політики держави. В ній підкреслюється, що держава сприяє кон­солідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Кон­ституція закріплює положення, спрямовані на роз­виток етнічної, культурної, мовної та релігійної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Термін “корінні народи” не прини­жує гідності представників інших етносів, що зна­ходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює істо­ричну традицію, пов язану з проживанням в Україні широкого кола представників російського, кримсь­котатарського, польського, єврейського та деяких інших етносів

Важливим є конституційне положення, згідно з яким „Україна дбає про задоволення національно- культурних і мовних потреб українців, які прожива­ють за межами України”.

До принципових і послідовно демократичних слід віднести настанови Загальних засад Консти­туції, які визначають український народ як суб’єкт права власності на землю, її надра, атмосферне по­вітря, водні та інші природні ресурси, які знаходя­ться в межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континен­тального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власника щодо зазначених об'єктів здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція спеціально визначає правовий ста­тус власності. Право користуватися об’єктами пра­ва власності народу має кожний громадянин.

При цьому відповідні обов’язки покладаються не тільки на конкретного власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав усіх суб єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Закріплюється й принцип рівності усіх суб’єктів права власності перед законом.

У Конституції підкреслюється, що основним національним багатством України є земля, яка пере­буває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набуватися і реалізову­ватися окремими громадянами, юридичними особа­ми та державою на підставах і у порядку, визначе­них законом.

В Україні яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду народу

є обов’язком держави, виконання якого має пріори­тетне значення.

Загальні засади Конституції встановлюють та­кож основи національної безпеки та зовнішньо­політичної діяльності України Згідно з ними національна безпека пов’язується із захищеністю життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від наявних та можливих внутрішніх та зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. У статті 17 визначаються вихідні положення сто­совно захисту суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інфор­маційної безпеки України, встановлюються основні засади щодо діяльності Збройних Сил, а також військових формувань і правоохоронних органів, що забезпечують державну безпеку і захист дер­жавного кордону.

Наголошено на тому, що Збройні Сили та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав та свобод громадян або з ме­тою повалення конституційного ладу, усунення ор­ганів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Принципове значений цають і норми цієї статті, якими визначено, що на території України заборо­няється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, а також не допускається розташування іноземних військових баз.

Визначаючи спрямованість зовнішньополітич­ної діяльності держави, Конституція робить наго­лос на забезпеченні національних інтересів та без­пеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжна­родного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Завершується визначення Основних засад Конституції описом державних символів України

339- Державного Прапора, Державного Герба і Дер­жавного Гімну.

В Основному Законі визначено конституційні органи України, їх статус, повноважень та обов’язки.

Верховна Рада України, яка складається з 450 народних депутатів, обраних виборцями у виборчих округах, є єдиним органом законодавчої влади в Україні, парламентом держави. Вона обирається на

CLXX роки, працює у режимі чергових і позачергових сесій. Її повноваження можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися.

Організаційними формами парламентської

діяльності є робота постійних комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань, партійних фракцій в пар­ламенті, а також позафракційних груп.

Уся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції і прийнятого парламентом Регламенту своєї діяль­ності.

Найважливіші повноваження Верховної Ради України закріплені за нею у статтях 85, 92, 111 Конституції. Водночас, згідно з принципом роз­поділу влад, парламент не можна розглядати як найвищий орган державної влади. Це стосується не тільки його відношення до інших загальнодержав­них інституцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду та Верховного Суду), а й щодо місцевих рад. Конституція 1996 року, на відміну від попередніх, не закріплює прин­цип єдності представницьких органів: усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов’яз­ковими для всіх суб’єктів на території України.

Верховна Рада України виконує ряд функцій щодо створення відповідних органів державного управління. Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра, призна­чення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Радн Національного банку. Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.

У світлі цих установчих положень слід розгля­дати і повноваження Верховної Ради щодо призна­чення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати, яка здійснює кон­троль за використанням коштів Державного бюд­жету України від імені Верховної Ради.

Президент України визначається Конституцією як глава держави, що виступає від її імені. Він є га­рантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як гла­ви держави підтверджують особливість і багато­функціональну сутність цієї державної посади. Гла­ва держави уособлює державну владу у цілому, він не є одним із суб’єктів розподілу влад. Навпаки,

саме глава держави об’єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільному напрямку. Президент здійснює погод­жувальну функцію стосовно діяльності різних гілок державної влади, виступає у ролі арбітра в разі ви­никнення непорозумінь між законодавчою і вико­навчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого ви­борчого права, шляхом таємного голосування стро­ком на 5 років Він повинен бути громадянином Ук­раїни, проживати в Україні перед днем виборів про­тягом не менше 10 років, мати право голосу, во­лодіти активним виборчим правом, а також держав­ною мовою. Пре^дент може займати цю посаду не більш як два строкії підряд. Він може бути обраний й на третій строк, о/інак тільки після того, як цю по­саду займала інша осірба. Президентові України за­бороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в державних чи громадських орга­нах, займатися підприємницькою діяльністю. Пов­новаження новообраного Президента починаються з моменту складання ним присяги народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Правовою формою керівництва, що його здійснює Президент України, є укази та розпоряд­ження, які він видає.

Зазначені вище повноваження Президента Ук­раїни органічно пов’язані з його державним стату­сом, тому вони не можуть бути делеговані будь- якому державному органу чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України

Хоча Кабінет Міністрів й очолює усю гілку сис­теми виконавчої влади в державі, згідно з Консти­туцією він відповідальний перед Президентом Ук­раїни та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у то­му, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відстав­ку. Крім того, Президент України за поданням Прем’єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад. У разі потреби Президент може висловлювати свою по­зицію щодо вирішення Кабінетом Міністрів питань

принципової ваги, хоча він і не очолює виконавчу владу.

Підконтрольність та підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відобра­ження у тому, що парламент затверджує бюджет, поданий Урядом, приймає рішення про його вико­нання, схвалення чи відхилення Програми діяль­ності Уряду, контролює його роботу На пропо­зицію не менш як однієї третини народних депу­татів України від конституційного складу Верховної Ради вона може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та висловити йому недовіру.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямо­вується на забезпечення суверенітету та еко­номічної самостійності держави, на активне прове­дення фінансової, цінової, інвестиційної та податко­вої політики, забезпечення соціального захисту на­селення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, еко­логічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку та організовує їх здійснення, забезпечує рівні умови щодо розвитку різних форм власності, здійснює необхідні заходи у сфері забез­печення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади то-

ад°.

Правовою формою діяльності Кабінету Мініс­трів є постанови — акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпоряд­ження — як правило, акти одноособового керів­ництва, видані Прем’єр-міністром ібо одним з його заступників.

Строк повноважень Кабінету Міністрів пов’язании зі строком повноважень Президента України. У разі дострокового припинення своїх пов­новажень Президентом України Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів виконавчої влади нале­жать міністерства, державні комітети та інші відом­ства загальнодержавного рівня. Міністерства у своїй більшості є центральними органами галузево­го управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалу­зевій основі.

Уряд діє на основі Закону про Кабінет Мініс­

трів України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — на основі Указу Президента України від 12 березня 1996 р. „Про загальне поло­ження про міністерство, інший державний орган державної виконавчої влади.

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації, їх голови призначаються Президен­том України, а опера ивне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Місцеві державні адміністрації повинні забез­печувати на своїх територіях виконання Консти­туції, чинних законів, указів та розпоряджень Пре­зидента України, інших актів центральних органів виконавчої влади, законність та правопорядок, про додержання прав та свобод громадян і організову­вати виконання державних та регіональних програм

340- соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, національно-культурно­го розвитку і задоволення потреб національних меншин, вирішення питань, пов’язаних з прийнят­тям та виконанням раионних та обласних бюджетів здійснювати оперативне управління на місцях.

Місцеві державні адміністрації зобов’язані постійно координувати свою діяльність з відповідними органами місцевого самоврядування, опомагати ім у задоволенні потреб територіальних ромад, вирішенні актуальних питань життя місце­вого населення.

Ці органи діють на основі Конституції і закону про місцеві державні адміністрації

З прийняттям Основного Закону упорено якісно нову інституцію у сцутемі державних органів

341- Кон итуційний Суд. Його діяльність афішо­ вана на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах стабілізацію і зшцнежя кон­ ституційного ладу, утвердження принципу верхо­ венства права та найвищої юридичної сили Консти­ туції, прямої дії її норм, забезпеченні консти­ туційних прав та свобод людини і гром цн

Конституційний Суд України діє на основі по­ ложень про нього закріплених у роздій XII Кон­ ституції, Закону України від 16 жовтня 1996 р „Про Конституційний Суд України" та затвердже­ ного ним регламенту.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Украші ор­ ганом конституційної юрисдикції, його функція по­ лягає у вирішенні питань про відповідність законів

та інших правових актів Конституції України, а та­кож офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 на­родних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим

Окремі громадяни можуть звертатися до Кон­ституційного Суду не безпосередньо, а через Упов­новаженого Верховної Ради з прав людини, на яко­го покладено здійснення парламентського контро­лю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України, Верхов­ною Радою та з’їздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний строк без права бути пе­реобраним.

Конституція визначає територіальний устрій та органи місцевого самоврядування України.

Територіальний устрій грунтуєтеся на засадах цілісності та єдності державної території, поєднан­ня централізації у здійсненні державшої влади, зба­лансованості соціально-економічного розвитку на­селених пунктів та регіонів. Це конституційне поло­ження випливає з того, що український народ, який проживає на своїй етнічній території, має лише йо­му властиві світогляд, загальноукраїнську культуру, характерну антропологію, мову, ментальність тощо

Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно- територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До складу України входять: Автономна Рес­публіка Крим, Вінницька Волинська, Дніпропет­ровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кірово­градська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тер­нопільська, Харківська, Херсонська, Хмельниць­ка, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до числа держав з високим рівнем урбанізації, що пов’язане в основному з

формуванням на її території широкої мережі міст — 444, де проживає понад ЗО млн.чол., а також се­лищ міського типу — 907 (близько 4 млн. жи­телів). Всього в Україні нараховується 30184 насе­лених пункти.

На розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави спрямований закріплений в Конституції принцип, яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Загальне поняття місцевого самоврядування міститься в частині 1 статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом тери­торіальної громади — жителів села, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а тери­торіальну громаду як певну спільність громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою за­доволення своїх колективних потреб і запитів, а та­кож для захисту своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад — жителів сіл, се­лищ, міст в Україні — в управлінні місцевими спра­вами.

Формами безпосереднього здійснення тери­торіальними громадами сіл, селищ, міст своїх само­врядних повноважень є місцеві вибори та референ­думи.

Формами безпосередньої участі жителів сіл, се­лищ, міст у здійсненні окремих повноважень, відне­сених до відання місцевого самоврядування, є за­гальні збори громадян за місцем проживання, що можуть скликатися на рівні будинку, вулиці, квар­талу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є самостійними адміністративно-територіальними утвореннями. Відповідно до частини 6 статті 140 Конституції сільські, селищні та міські ради можуть дозволяти їм створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Таким чином, за новою Конституцією основни­ми носіями самоврядних повноважень, головною формою самоорганізації територіальних громад в Україні (як і в переважній більшості демократичних країн) визнаються виборні представницькі органи.

Щодо здійснення місцевого самоврядування у містах Києві і Севастополі, то його особливості ма­ють визначатися окремими законами України.

Конституційні положення мають винятково важливе значення для удосконалення та зміцнення системи правопорядку. Згідно з Основним Зако­ном правосуддя здійснюється виключно судами, і привласнення їхніх функцій будь-якими іншими ор­ганами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; при роз­гляді кримінальних справ суд керується загально­визнаним гуманістичним принципом, за яким немає злочину без визнання цього злочину в законі; ніхто не може бути покараним за один злочин декілька разів; обмеження свободи можливе виключно у ви­падках, безпосередньо вказаних у законі тощо.

Демократичність та гуманістична спрямованість правового порядку в Україні пов’язана з впровад­женням у життя ряду інших позитивних за своїм змістом настанов. До них слід віднести консти­туційні, згідно з якими кожному гарантується пра­во знати свої права і обов’язки, закони та інші нор­мативні акти не мають зворотної дії в часі, крім ви­падків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не зобов’язаний до­водити свою невинуватість у вчиненні злочину, об­винувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припу­щеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, засуджений кори­стується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і вста­новлені вироком суду, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Затримання людини може мати місце виключно як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 72 годин. Затри­мана особа негайно звільняється від утримання під вартою у цей термін, якщо їй не вручено вмотивова­ного рішення.

Конституція регулює відносини громадянина і державного управління, їх сутність полягає в тому, щоб громадянин мав можливість невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та посадових осі§ питання, які його цікавлять.

В Україні немає системи адміністративних судів, які в деяких інших країнах розглядають спірні пи­тання, скарги громадян на органи державного управління та дії посадових осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утворення спеці­алізованих судів, що дасть змогу позитивно вирі­шити питання адміністративної юстиції.

Вже зараз в Україні існують конеппуиціні та інші правові підстави для захисту інтересів грома­ дянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено. _ю кожний громадянин, який був затриманий правоохоронни­ ми органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Кожен має право знайоми­ тися в органах державної влади, місцевого самовря­ дування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захшденою таємницею. Громадяни мають конституційне право брати участь в управлінні державша справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах ітдгвпго са­ моврядування. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та ппгадпипх і службових осіб цих органів, що зобов’язав розгля­ нути звернення і дати обгрунтовану шдппяідь у встановлений законом строк.

Важливою гарантією захисту прав лпдннн і громадянина в їх стосунках з органами і посадови­ ми особами державного управління є констжіуиііше право звернення до суду. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожному гарантується прт> на ос­ карження в суді рішень, дій чи бездіяльності ор­ ганів державної влади, органів місцевого самовря­ дування, посадових і службових осіб. Крні того, ко­ жен може звертатися за захистом своїх арлв до Уповноваженого Верховної Ради ^сра» з прав людини.

У разі використання громадянином усіх національних засобів захисту своїх прав та свобод він може звернутися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжна­ родних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Основним завданням соціальне» держави є соціальний захист людини. Хоча у системі права України поки що не має спеціальної галузі сакраль­ ного права. Конституція і чинне законодавство приділяють захисту цього виду прав та свобод лю­ дини велику увагу.

До соціально-економічних прав та свобод лю­ дини, що закріплені на рівні Основного Закову, на­ лежить право володіти, користуватися розпоряд­ жатися своєю власністю і результатами своєї інте­ лектуальної творчої діяльності, право на підприєм­ ницьку діяльність, право на працю, право на соціа­ льний захист у випадку втрати працездатності.

втрати годувальника і безробіття. Сюди слід відне­сти також конституційні права на достатній життєвий рівень охорону здоров’я тощо. Зазначені права конкретизуються у Кодек і про працю та інших законодавчих актах.

Здійснення правосуддя в Україні відно иться виключно до компетенції судів. Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції, які ор­ганізовуються за принципами територіальнос і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховнин Суд Ук­раїни. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди — наприклад, Вищий арбітражний суд України

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів. Кон­ституція і закони гарантують незалежність і недо­торканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства в Україні є: законність; рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності внни; змагальність сторін та свобода в наданні ни­ми суду своїх доказів і доведенні перед судом їх пе­реконливості, підтримання державного обвинува­

чення в суді прокурором; забезпечення обвинуваче­ному права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забез печення апеляційного та касаційного оскарження рішення уду, крім випадків встановлених законом; обо; їзковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В Україні діє Вища рада юстиції, яка бере участь у призначенні суддів на посади або звільненні іх з посад, виносить рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо не­сумісності, здійснює різні види дисциплінарного провадження стосовно суддів судів різних ступенів.

Ухвалення Конституції знаменувало собою правді доленосний акт, який став етапною віхою в розвитку нашого суспільства й найважливішим підсумком п’ятирічного періоду утвердження дер­жавної незалежності України. Важливо і те, що за надзвичаин складних умов підвалини її суверен­ності було вимуровано без політичних та соціальних потрясінь / відповідності з волевиявленням наро­ду і загальноприинятними міжнародно-правовими нормами. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, ^Оеновний Закон України н лежить до наибіл)яії демократичних у світі.

/

т ш

Дата добавления: 2015-05-22