Контрольні запитання та завдання 2 страница

Громадівський рух зазнавав постійних утисків з боку влади. У 1862 р. уряд закрив недільні школи, було проведено арешти активних членів гро­мад. Розгул російського шовінізму призвів до появи у липні 1863 р. цирку­ляра міністра внутрішніх справ П. Валуева з горезвісним визначенням, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може". Заборона україно­мовних наукових, педагогічних, церковних видань, підручників завдала серйозного удару по діяльності громад та загалом по національному життю в Україні. Не міг особливо врятувати становища сановний дозвіл писати ху­дожні твори на "українському наріччі". Арештами і засланнями було роз­громлено полтавську і чернігівську громади. Громадівський рух опинився перед загрозою повного знищення.

Потрібно наголосити, що відносне затишшя на громадівському національ­но-культурному фронті тривало недовго. Наприкінці 1860-х pp. поновили ро­боту громади в Києві, Полтаві, Чернігові. Напівлегальний характер діяльності громад диктував і її форми. В основному це були наукова робота, яка торкала­ся, зокрема, проблем національного руху, та видавнича діяльність.

У цей час спостерігається поляризація поглядів членів громад. Спектр їх був досить широким — від поміркованих позицій невтручання до політич­них проблем до прагнення радикального, революційного вирішення нагаль­них питань життя українського суспільства. Типовим було становище у київській громаді, де помірковане крило очолив представник "старої гвардії" В. Антонович, а радикалів представляли П. Житецький, С. Подолинський, М. Старицький, М. Лисенко.

Легалізації діяльності громад та поширенню їхнього впливу на народні маси сприяло створення у 1873 р. Історичного товариства Нестора-літопис-ця (голова громадівець М. Тулов), Південно-Західного відділу Російського

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

географічного товариства. Низка науково-видавничих заходів відділу — ви­дання двох томів "Записок" (1875,1876), семи томів праць етнографічно-ста­тистичної експедиції до Південно-Західного краю (редактор П. Чубинський), проведення III Археологічного з'їзду в Києві (1874) пожвавило науково-про­світню роботу громадівців. Пропаганда громадівських ідей здійснювалась у 1874—1875 pp. на сторінках газети "Киевский телеграф", яка відігравала роль друкованого органу київської громади.

Діяльність громад, оприлюднення їхньої позиції на сторінках "Киевско­го телеграфа", дала "підстави" для звинувачення громадівців в "українсько­му сепаратизмі". Стан речей вивчала спеціальна комісія, висновки якої при­звели до оголошення Емського указу 1876 р. В Україні було заборонено пе­рекладати українською мовою твори російської та світової літератури, ви­давати підручники, писати, співати пісні та грати на сцені, завозити украї­номовну літературу з-за кордону. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету "Киевский телеграф". Україн­ство в черговий раз було піддано нещадним гонінням, а активні діячі зазна­вали переслідувань.

Єдиною віддушиною була наукова творчість. У 1882 р. на кошти Василя Симиренка у Києві було засновано журнал "Киевская старина", в якому дру­кувалися історичні документи, мемуари, художні твори. Активізувались на­укові дослідження, розвивалась українська культура, що сприяло національ­ному самоусвідомленню українців.

Передові позиції у розвитку суспільно-політичної думки займав Михай­ло Драгоманов. За кордоном він на кошти громадівців видає для України українською мовою пропагандистську та науково-популярну літературу, яка нелегально поширюється на Батьківщині. Під орудою М.Драгоманова, С. По-долинського, М. Павлика у Женеві видається журнал "Громада" (1878— 1879,1880, 1882). На його сторінках Драгоманов обґрунтовує федералістич-ну модель майбутнього суспільного устрою. Громади з вільних, рівних лю­дей утворять федерацію вільних громад. Федерація автономних земств і країв буде запорукою політичних і соціально-економічних перетворень. М. Дра­гоманов виступав за політичну автономію України, закликаючи громадівців до політичної боротьби за федерацію. Такі основні уявлення М. Драгомано-ва про майбутній державний устрій.

Продовжуючи відповідь, потрібно наголосити, що наприкінці 1880-х pp. спостерігаються потяги до політизації національного руху, які були харак­терні, перш за все для молодіжного середовища. Зусиллями студентів з Хар­кова І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевич і студента Київського універси­тету В. Боровика було створено у 1891 р. "Братерство (братство) тарасівців".

Товариство поповнили студенти Харкова. Понад 20 осіб об'єднались у "Молоду громаду". Тарасівці знайшли підтримку в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії. У 1893 р. у львівському журналі "Правда" вони опублікували програму — "Кредо віри молодих українців". У ньому вони дбали про розви-

Тема 6

ток української культури, мови, ставили за мету визволення усіх народів Росії, соборність України. "Братерство тарасівців" існувало до 1893 p., коли весною поліція арештувала більшість його членів.

У відповіді потрібно акцентувати увагу на тому, що у другій половині 90-х pp. активізується студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну Українську студентську громаду, а студенти Харкова — Харківську студентську громаду (1897). У Полтаві діяла Полтавська семінарська громада. Всього в України працювали близь­ко 20 студентських громад, які з різних позицій дивилися на політичне май­бутнє України (самостійна чи автономна Україна у федеративній Росії). Для координації діяльності студентських громад у Києві відбувся (серпень 1898 р.) загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. З'їзд закликав студентів домагатися демократичних свобод, широкого запрова­дження в життя української мови. Другий студентський з'їзд (1899) націлю­вав українських студентів на боротьбу з царським самодержавством.

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнсь­ких землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух харак­теризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах прове­дення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в ок­реме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська кон­ституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була ви­знати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформ­лення у другій половині 1860-х pp. течії суспільно-політичного руху моск­вофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольської популярності москвофіли заснували політичну органі­зацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті pp. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існу­вання українського народу та його мови, українцям втлумачували не­обхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешко­джало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х pp. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували націо­нальні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, куль­турно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший українсь­кий професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створе­но Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове това­риство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку ро­боту, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжу­вати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х pp. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михай­ло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і наро­довців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х pp. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тис­ком австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим на­родом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парла­менті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшен­ня кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сто­рони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі. Перша полови­на XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охо­пило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братер­ства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвро­пейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Украї­ні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

Тема 6

Кілька масонських "майстерень" функціонувало на Поділлі: у селі Буць-ківці — ложа "Мінерва", в Кам'янці — ложі "Озиріс до пломеніючої зорі" та "Пломеніюча зоря", у Вінниці — ложа "Трьох братів". На Волині діяла ложа "Доброчинність і досконала єдність", а у Кременчуці — "Марс" і "Добрий па­стир". Масонські "майстерні" існували у Львові, Самборі, Немирові.

Знаним масонським центром на початку XIX ст. була Одеса. З 1817 р. у місті діяла "майстерня" "Понт Евксинський", до якої входили близько 70 осіб, зокрема, І. Котляревський та ректор Рішельєвського ліцею І. Ор-лай. Із ложею "Три царства природи" підтримували зв'язок онуки останньо­го гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. Відомою була і ложа "Друзі природи".

Масонська ложа у Харкові була заснована у 1817 р. як релігійно-етичне товариство. До ложі належалиіб—20 масонських "братів" та "сестер" — університетські викладачі, місцеві дворяни. Петро Гулак-Артемовський, майбутній ректор університету, підкреслюючи свою належність до масонів, ходив із палицею з набалдашником у вигляді масонського молотка.

У 1818 р. в Полтаві з ініціативи М. Новікова виникла ложа "Любов до істини", яка об'єднувала понад 20 осіб. Особливим авторитетом користува­лися І. Котляревський та В. Лукашевич. З полтавськими масонами, можли­во, був пов'язаний генерал-губернатор князь М. Рєпнін, який славився своїм лібералізмом та прихильним ставленням до українців. Звертаючись до істо­ричного минулого України, члени ложі формували політичну свідомість українського дворянства. її керівництво контактувало з декабристами. За особистим "повелением" Олександра І у 1819 р. ложа була закрита.

Українське масонство зверталося до ідеї слов'янської єдності. Масонсь­ка ложа "З'єднаних слов'ян", яка діяла у Києві у 1818—1822 pp. і налічува­ла понад 80 членів, обґрунтовувала та пропагувала ідею визволення слов'ян­ських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в за­гальнослов'янську федерацію.

За опозиційну діяльність масонів Олександр І видав указ (1822) про забо­рону масонських лож та таємних гуртків і організацій. У 1826 р. Микола І підтвердив указ свого попередника, а в 1849 р. від викладачів, священиків, чиновників було взято підписку про неналежність до таємних організацій.

На думку вчених, із середини XIX ст. діяльність масонів значно радика-лізувалась. Не виключаються, зокрема, певні масонські впливи на діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (подібність до масонської назви органі­зації, запозичення символіки).

Загалом діяльність масонів свідчила про зростання в українському суспільстві під впливом європейських ідей та традицій опозиційних настроїв самодержавству, які з часом усе більше радикалізувались.

Потрібно звернути увагу на декабристський рух в Україні, який уособ­лював зростання політичної опозиції російському самодержавству. Доціль­но простежити основні етапи розвитку декабристського руху > охоплення ним

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

України. Предтечею декабристського руху в Україні стала таємна організа­ція "Залізні персні", яка діяла в 1815— 1816 pp. у Кам'янці-Подільському.

У 1816 р. в Петербурзі виникла таємна офіцерська організація "Союз по­рятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни", яка об'єднувала близько ЗО осіб. Серед учасників "Союзу" визначались онуки гетьмана Да­нила Апостола Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли. Дискусії між радикаль­ним та поміркованим крилом організації призвели до розколу і розпаду то­вариства у 1818 р.

Налаштовані на боротьбу колишні члени "Союзу порятунку" створили у січні 1818 р. таємну організацію "Союзу благоденства", яка налічувала по­над 200 осіб. Багато членів товариства родовим корінням були тісно пов'я­зані з Україною. В Україні з 1818 р. діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем. Метою організації були ліквідація кріпосницької системи і запро­вадження конституційної монархії. У 1820 р. за пропозицією П. Пестеля було взято курс на встановлення шляхом військового перевороту республікансь­кої форми правління. Проте відсутність єдності щодо стратегії та тактики дій спричинили саморозпуск (березень 1821 р.) "Союзу благоденства".

Колишні члени Тульчинської управи "Союзу благоденства" у березні 1821 р. створили нову таємну організацію — Південне товариство. Очолив організацію П. Пестель. У Петербурзі було створено Північне товариство. Питання діяльності Південного товариства у 1822—1825 pp. обговорювались на з'їздах, які відбувалися в Києві під час Контрактових ярмарків. У 1823 р. товариство було поділено на три управи — Тульчинську, Кам'янську та Ва­сильківську.

У прикордонному Новограді-Волинському на початку 1823 р. була ство­рена таємна військова організація — Товариство об'єднаних слов'ян. Засну­вали товариство офіцери-артилеристи брати Андрій і Петро Борисови та учас­ник польського визвольного руху Юліан Люблінський. До нього увійшли близько 50 офіцерів, серед яких були і вихідці з України. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян влилося до Південного товариства як його четверта управа — Слов'янська.

Програмними документами діяльності декабристів були "Руська прав­да" П. Пестеля (Південне товариство) та "Конституція" М. Муравйова (Північне товариство). Документи передбачали скасування кріпосного пра­ва, демократизацію суспільного життя. "Кріпосний стан і рабство скасову­ються, — писав М. Муравйов. — Раб, що торкнувся землі російської, стає вільним". П. Пестель зазначав: "Рабство має бути рішуче знищено і дворян­ство повинно неодмінно навіки зректися ганебної переваги володіти іншими людьми". Однак у програмах декабристів були і суттєві відмінності. Так, за "Руською правдою" після повалення самодержавства Росія проголошувала­ся республікою із загальним виборчим правом для всіх чоловіків, які досяг-ли 20 років. У "Конституції" М. Муравйова обстоювалися доцільність вста­новлення конституційної монархії (імператор — "верховний чиновник"

1 1сторія України

Тема 6

Росії), запровадження високого майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

Програми відрізнялися визначенням майбутнього національно-держав­ного устрою. М. Муравиов передбачав утворення федерації, поділ Росії на 15 штучно утворених частин — "держав" і "областей". Дві з них утворюва­лися на території України: Українську — зі столицею в Харкові й Чорно­морська — зі столицею в Києві. "Руська правда" у вирішенні національних питань була консервативнішою. П. Пестель обстоював єдність і цілісність території Росії, бачив її майбутнє в унітарній неподільній державі. Право на самовизначення визнавалося лише за поляками. "Малоросія, — зазначав П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона му­сить поступитися своїм правом бути окремою державою". Можливі ілюзії тих, хто сподівався на відродження державності України, він розвіював: "Ма­лоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії".

Програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян були "Пра­вила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян", у яких проголо­шувалися завдання скасування кріпацтва. Члени товариства були за визво­лення усіх слов'янських народів шляхом створення слов'янської федерації, до якої увійшли Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Кожному народові надавалося пра­во мати свою конституцію, а парламенту приймати закони. На жаль, місця Україні як державі у цих програмних документах не знаходилось.

Члени таємних товариств із 1823 р. активно готували військовий перево­рот. Час спільного виступу узгодили на літо 1826 р. Проте смерть Олександра І прискорила розвиток подій. 14 грудня 1825 р. у день присяги новому цареві Миколі І члени Північного товариства підняли повстання в Петербурзі.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському піхотному полку. На 1 січня 1826 р. лави повстанців налічували понад 1 тис. солдатів та офі­церів. Сподівання чернігівців на підтримку інших військових частин вия­вилися марними. З січня 1826 р. біля сіл Триліси, Ковалівка та Устимівка повстанців розбили урядові війська.

Учасників повстання жорстоко покарали. У 1826 р. найактивніших організаторів змови (М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, К. Рилєєва) повісили у Петропавлівський фортеці. Так, не знайшовши широкої соціальної підтримки, трагічно завершився виступ декабристів.

У відповіді потрібно наголосити, що, починаючи з 1820-х pp. суттєвою ознакою суспільно-політичного життя в Україні було розгортання польсько­го національно-визвольного руху.

У листопаді 1830 р. у Варшаві вибухнуло національно-визвольне повстан­ня поляків. Повсталі передбачали відновити Польщу в межах 1772 p., до якої

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

входила б і частина українських, литовських та білоруських земель. Керів­ники повстання зробили спробу поширити його і на Правобережну Україну. Звернувшись до населення Правобережжя із закликом взяти участь у по­встанні, поляки кинули гасло "За вашу і нашу свободу". В Україну було на­правлено кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверниць-кого. У квітні загони повсталих активно діяли на Волині. У середині квітня 1831 р. спалахнуло повстання на Поділлі, в якому взяло участь близько 1200 осіб, переважно дрібної польської шляхти. Останній виступ повстанців під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті у травні — червні 1831 р.

Необхідно наголосити, що масового повстання на Правобережжі Украї­ни полякам підняти не вдалося. Українське селянство не підтримало його, оскільки поляки виступали за збереження кріпосного права, привілеїв шлях­ти та входження земель Правобережжя до складу Польської держави. Го­ловнокомандувач російських військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, обіцяю­чи звільнення з кріпацтва, закликав селян Правобережжя схоплювати і до­ставляти начальству підозрюваних поміщиків-поляків. Кріпаки виловлю­вали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади. Досить вдало для боротьби з повстанцями царський уряд вико­ристав ідею відновлення козацтва, оголосивши про формування восьми кінних полків (по тисячі козаків у кожному) на Полтавщині й Чернігівщині. Новозаписаним козакам за боротьбу з поляками було обіцяно повернення до військової козацької служби. Проте після поразки повстання обіцяне україн­ському селянству ніхто не виконав. У серпні 1831 р. царські війська зайня­ли Варшаву і придушили повстання.

Потрібно підкреслити перманентний характер польського національного руху. Після поразки повстання поляки продовжували боротьбу. Вони створи­ли (1835) таємну організацію "Співдружність польського народу". її відділи діяли на Волині (товариство "Віра, надія і любов"), Києві (гурток студентів у Київському університеті), Одесі (гурток "Демократичне товариство").

Польські організації були розкриті жандармами. У складеній поліцією "Алфавітці" неблагонадійних осіб значилися 146 осіб із Київської, Волинсь­кої і Подільської губерній. Було покарано групу студентів Київського уні­верситету. Із січня по вересень 1839 р. університет було закрито. Після відновлення занять над студентами встановили найсуворіший нагляд. Гене­рал-губернаторові надавалося право припиняти читання лекцій, брати під варту винних у створенні таємних товариств.

На суспільно-політичне життя в Україні вплинуло польське повстання 1863—1864 pp. Учасники руху виступали за відновлення Польщі в кордо­нах 1772 р. Незначна частина визнавала права українців, білорусів і литовців на самовизначення.

Своїми планами відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. по­ляки відштовхнули від себе українську інтелігенцію. Негативно ставилися

Тема 6

до польських домагань В. Антонович, М. Драгоманов та інші громадівці. Окремі члени громад (А. Красовський, В. Синьогуб) намагалися організува­ти на підтримку польського визвольного руху виступи українського селян­ства. З поляками співпрацював "Комітет російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня.

Повстання у Польщі розпочалось у січні 1863 р. А. Потебня, який очо­лював військову організацію "Землі і волі", добровільно перейшов на бік повстанців. Бік польських повстанців взяли 273 солдати царської армії — росіяни, українці, білоруси.

Організатори повстання вживали заходів до залучення на свій бік селян України, звертаючись до них зі спеціальними відозвами, листівками, про­кламаціями ("До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини і ли­товці" та ін.). Повстання на початку травня 1863 р. охопило частину Київсь­кої та Волинської губерній. Всього на території Правобережної України дія­ло близько 20 повстанських загонів, які складалися переважно з польсько­го населення. Селянство України загалом не підтримало повстанців, оскіль­ки не поділяло їхні ідеї про приєднання українських земель до Польщі. Після поразки повстання сотні поляків було страчено, тисячі вислано в Сибір, відда­но до армії, їхнє майно конфісковано.

У підсумку варто наголосити, що польський національний рух на тере­нах України характеризувався масштабністю, рішучістю й прагненням си­лою повернути Польщі державну незалежність. Він базувався на ідеї панів­ної ролі польського населення й польської культури в житті народів май­бутньої держави, що не сприяло його підтримці в українському середовищі.

Розглядаючи питання, доцільно звернути увагу на опозиційну діяльність земств, які, представляючи різні верстви населення, всупереч волі влади за­ймалися реформуванням народної освіти, визначали шляхи покращення становища селянства. Ліберальні ідеї обговорювалися на нелегальних нара­дах, з'їздах земських діячів у Ніжині та Харкові (1878). Вони виступали за розширення прав земств, об'єднання земських опозиційних сил для бороть­би за демократичні свободи, конституційний лад.

Земці, сподіваючись на проведення реформ, запровадження в країні кон­ституції, надсилали свої проекти до царя. Проблеми політичних реформ у дер­жаві обговорювались у Москві на земському з'їзді (1880). Земці-ліберали на своєму з'їзді у Харкові (1881) прийняли "Програму земського союзу 1881 p.", у якій вимагали створення Державної думи, широкого місцевого самовряду­вання шляхом надання владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Однак, законодавчі ініціативи лібералів не знайшли підтримки.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на вимушену деклара­тивність, яка диктувалась політичною ситуацією, опозиційність, лібералізм земств впливами на суспільно-політичне життя в Україні.

Розглядаючи питання, потрібно звернути увагу на суспільно-політичну течію російського руху — народництво, яким Україна була охоплена з по-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чатку 1870-х аж до кінця 1880-х pp. Народники сподівалися повалити шля­хом народної революції самодержавство, побудувати справедливе суспіль­ство. Ідеологами народництва, які уособлювали його головні течії, були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. П. Лавров вважав, що інтелігенція має готувати народ до боротьби проти панівного ладу пропагандою ідей соціалі­зму. М. Бакунін вбачав у російському селянині готового революціонера-бун-таря, якого лише потрібно підняти на збройну боротьбу. Він пропонував організувати суспільство на основі "вільної федерації" асоціацій виробників, без огляду на національності. Обидва теоретики підкреслювали, що селянсь­ка община — основа розвитку майбутнього суспільства. П. Ткачов, подібно до бланкістів, вважав, що революційна інтелігенція має створити підпільну організацію, шляхом змови скинути царя й будувати соціалізм.

Наголосимо, що народництво в Україні, маючи свої особливості, розви­валося під впливом аналогічного російського руху. У Києві (1872) та Одесі (1873) були створені гуртки "чайковців". У 1873 р. гуртки Петербурга, Моск­ви, Києва та Одеси об'єднались у федеративну організацію. На початку 70-х pp. "чайковці" вели пропаганду в "лавровському дусі" серед населення Полтавської та Подільської губерній.

У 1873 р. народники в Україні почали масове "ходіння в народ". Перши­ми були члени київського гуртка Володимира Жебуньова, які, працюючи вчителями, провадили революційно-просвітню роботу серед учнів і селян. На початку 1874 р. бакунінці, члени "Київської комуни" (виникла з студент­ської комуни і об'єднувала до 80 осіб) під виглядом майстрів діяли у селах та містах. Влітку 1874 р. "ходіння в народ" поширилося на 37 губерній Росії і усі губернії України.

Українські народники користувалися легальною та нелегальною пропа­гандистською літературою, в якій ішлося про становище народу, повстання проти панівного режиму, нове справедливе суспільство. Народники закли­кали трудящих боротися і бути готовими, за словами Герцена та Шевченка, взятися за сокиру чи косу. За повідомленнями поліції, діяльність народників посіяла "бродіння умів" селян. На народників посипалися арешти, ув'язнен­ня, заслання.

Дата добавления: 2015-05-22