Найважливіші події 3 страница. Щодо прихильників правозахисної течії, то вони вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії

Щодо прихильників правозахисної течії, то вони вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини. На чільне місце вони висували примат особи і другорядність держави, за­хист прав національних меншин.

Релігійна опозиція головним завданням вважала боротьбу за реабіліта­цію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнен­ня засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо.

Особливо відчутними були утиски православної церкви. В Україні про­тягом 1957—1964 рр. було закрито 46 % православних храмів. Особливо постраждали центральні та південно-східні райони республіки. Так, на За­поріжжі зі 108 храмів залишилося 9, у Дніпропетровській області — 76, у Криму — 14 тощо. На початку 60-х pp. на догоду компартійним структурам було закрито під безпосереднім керівництвом митрополита Філарета Києво-Печерську лавру — одну з найвидатніших історичних, духовних і архітек­турних пам'яток світу.

Влада мобілізувала засоби масової інформації для посилення атеїстич­ної пропаганди. На початку 1962 р. навіть було внесено зміни до законодав­ства, щоб обмежити відкриття церков. У цьому контексті необхідно проана-

Тема 10

лізувати діяльність тих керівників компартійних структур, які вже в роки незалежності перетворилися з войовничих атеїстів на прихильників право­слав'я. Серед них провідну роль відігравали згодом завідувач відділу пропа­ганди і агітації Л. Кравчук, історик В. Маланчук, який будучи секретарем ЦК КПУ багато зусиль витратив на боротьбу з церквою, так само як і секре­тарі ЦК КПУ Ф. Овчаренко і А. Скаба. Наслідки їхньої деструктивної діяль­ності щодо релігії, і особливо, до православ'я, ми відчуваємо донині, оскіль­ки вони підготували цілу школу послідовників. І коли тепер склалася над­звичайно складна релігійна ситуація, спостерігається розкол у православ'ї, то причини цих явищ слід шукати саме в ті часи. До того ж аналіз цих явищ допоможе читачам краще орієнтуватися в проблемах розвитку духовності та культури на сучасному етапі.

Слід зазначити також, що дисиденти та опозиційні організації у про­грамних документа і заявах висловлювались і щодо економічних і соціаль­них проблем суспільства. Зокрема, констатувались напівзалежний від цен­тру статус економіки України, скрутне становище колгоспного селянства, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, хоча воно мало низку позитивних рис, обме­ження прав громадських організацій, відсутність приватної власності на засоби виробництва.

У сфері міжнародних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення всіх народів. Висвітлюючи ці погляди диси­дентів, слід широко використати документальні джерела.

Характеризуючи документи і заяви дисидентів, слід підкреслити, що за­собом реалізації своєї мети вони вважали мирні, конституційні методи.

Після цього, використовуючи рекомендовану літературу та інші джере­ла, необхідно на конкретних прикладах показати форми опору тоталітарно­му режимові. Серед них: створення підпільних груп та організацій, само­спалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, позацензурних видань ("самвидав"), виступи на симпозіумах та конференціях під прикрит­тям інтернаціоналістських гасел, на похоронах однодумців, на судових про­цесах над дисидентами. Використовувалися також зібрання біля пам'ятників світочам національного духу, наприклад, таким, як Т. Шевченко, мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

Варто також звернути увагу на те, що боротьба з панівним режимом не припинялась і в ув'язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акції мовчан­ня, невиходу на роботу, боролися за надання статусу політв'язня, передава­ли на волю документи, інформацію про табірні порядки. Активною формою протесту проти тоталітаризму була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Головною зброєю політв'язнів було голоду­вання. Застосовувалися й інші форми опору владі.

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

Слід зазначити, що навіть ця нормальна демократична активність часто сприймалася владою як вияв інакодумства й жорстоко придушувалась, а тих, чиї погляди не влаштовували режим, ізолювали від суспільства. До речі, у боротьбі властей з дисидентством Україна посіла чи не перше місце в СРСР. За даними Секретаріату "Міжнародної амністії", політв'язнів у СРСР налічу­валось 600— 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %. Далі слід розкрити, використовуючи рекомендовану літературу, і особ­ливо документальні джерела, хрестоматії з історії України, систему репресій проти інакодумців, яку здійснював тоталітарний режим в Україні. Необхід­но показати такі жорстокі дії органів влади, як арешти і засудження до три­валого ув'язнення в таборах і засланнях, ізолювання у психіатричних лікар­нях, що були фактично психіатричними тюрмами. За сталінською тради­цією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а і їхні батьки та діти, близькі родичі.

Слід також розкрити так звані виховні заходи, які широко застосовува­лись до в'язнів відразу після їх арешту. Щоб зламати волю заарештованих, запроваджувались ізоляція від суспільства, підступність слідства, прини­ження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядан­ня у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити тощо. Навіть відбуття покарання не означало повер­нення до нормального життя. Інакодумця, як правило, передавали під на­гляд міліції. Для залякування дисидентів і їх політичної нейтралізації ши­роко використовувались також позасудові переслідування, зокрема ареш­ти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання. Уже в серпні 1965 р. у кількох містах України було арештовано близько ЗО інакодумців. А особливо масові арешти диси­дентів відбулися 12—14 січня 1972 р. Серед арештованих були такі відомі представники інтелігенції, як І. Світличний, брати Горині, І. Сокульський, Є. Сверстюк, В. Стус та ін. Всього на початку 70-х pp. у в'язницях та на за­сланні перебувало не менше 250 учасників національно-визвольної й опози­ційної боротьби, в тому числі 84 з них постраждали за релігійні вірування. Однак репресії не лише не відвернули інакодумців від політичної бороть­би, а надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги. Дисидентсь­кий рух набував усе більшої сили.

Характеризуючи опозиційний рух 70-х — початку 80-х pp., необхідно показати нову хвилю репресій проти інакодумців, широкомасштабні поза­судові переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму. В цьому плані рекомендується більше уваги приділяти не стільки загальним даним про переслідування інакодумців у СРСР і в Україні зокрема, скільки докумен­там, свідченням очевидців. Це не тільки допоможе краще засвоїти цю тему, ай дасть можливість провести історичні аналогії із сумними часами сталін-щини, коли людей робили "ворогами народу" за не так сказане слово, за про­читаний вірш, за найменшу критику панівного режиму. У цьому контексті заслуговує на увагу відкритий лист Л. Брежнєву від групи ув'язнених членів

Тема 10

Української гельсінкської спілки (УГС) О. Бердника, Б. Ребрика, Л. Лук'я-ненка, О. Тихого, Д. Шумука (вересень 1980 p.).

Автори цього листа описують страшні умови існування в'язнів, коли ті перебувають у камері (по дві-три особи на площі два квадратних метри на особу). І на цьому п'ятачку ув'язнений перебуває весь строк (крім робочих годин у такій камері, де він займається сидячою працею, без руху).

Далі слід вивчити і проаналізувати документи і матеріали, за допомогою яких можна простежити долю згаданих дисидентів та їх колег. Адже ви­вчення їхніх біографій, творів, спогадів допоможе уникнути помилок мину­лого. До того ж наштовхує на роздуми і та обставина, що в незалежній Україні колишні дисиденти, ті що вижили, або не беруть участі у розбудові незалежної держави (чим це пояснити?), або перебувають в опозиції до чин­ної влади, як, наприклад, відомі правозахисники Л. Лук'яненко, С. Хмара та деякі ін. Причому, і на це слід звернути особливу увагу, вони, будучи на­родними депутатами, маючи велику підтримку серед людей, набувши вели­чезного досвіду державотворення, фактично відстороненні від розбудови незалежної України чинною владою і змушені відкрито протестувати проти порушень прав людини, як це було колись, за свободу слова, за необхідність рішучої, а не на словах, боротьби проти корупції і тіньової економіки.

Все це слід обов'язково проаналізувати саме в контексті діяльності учас­ників правозахисного руху 60—70-х pp. Значну увагу слід приділити аналі­зові опозиційного руху на етапі національно-державного відродження. Адже подальші виступи борців за права людини та національну свободу на цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що на початку 80-х pp. з дисидентством в СРСР було остаточно покінчено.

На закінчення висвітлення цього питання необхідно зробити певний ви­сновок, охарактеризувавши опозиційний рух 60—80-х pp. в Україні як по­мітне явище національно-визвольної боротьби українського народу, її не-1 від'ємну складову. Здійснюваний лише мирними, конституційними засоба­ми, цей рух засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну ви­нищеним нові покоління борців, гідним вінцем яких стала Українська са­мостійна соборна держава.

2. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку рес­публіки із середини 70-х pp. Висвітлюючи друге питання семінару, слід на­голосити, що з середини 70-х pp. радянське суспільство дедалі глибше втя­гувалося в тотальну суспільно-економічну, політичну та ідеологічну кризу, Україна в складі СРСР почала втрачати темпи руху, наростали збої в роботі господарства, множилися нерозв'язані проблеми, з'явилися застійні явища.

Після цього необхідно проаналізувати причини кризи тоталітарної сис­теми. Необхідно підкреслити, що в другій половині 70-х pp. лінія на наро­щування індустріальної могутності без істотних структурних перетвореньв економіці тривала.

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

Водночас слід звернути увагу на ту обставину, що особливістю економіч­ного розвитку України цього періоду був порівняно нижчий промисловий потенціал від середніх показників у СРСР. Так сталося через велику диспро­порцію між високоіндустріальними обласними і не дуже розвинутими захід­ними регіонами. Господарська реформа 1965 p., незважаючи на свій супе­речливий характер, у роки VIII п'ятирічки ще давала певні позитивні на­слідки. Завдяки їй з виробництва було знято 1115 найменувань застарілої техніки. Загальний обсяг промислового виробництва й основні виробничі фонди зросли в 1,5 раза, а національний дохід — на ЗО %. Але виробництво предметів споживання істотно відставало від потреб населення.

Слід також наголосити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощуван­ня капіталовкладень і залучення додаткової робочої сили. Це вкрай нега­тивно позначилося насамперед на Україні, природні й трудові ресурси якої потребували інтенсифікації суспільного виробництва. До того ж як наслідок інвестиційної політики центру, знос основних фондів досяг 50—60 %. Тільки 29 % промисловості працювало на споживчий ринок.

Далі необхідно проаналізувати і такі причини кризових явищ, як кон­сервація суспільних структур, потяг до збереження або відродження систе­ми ідеологічних орієнтацій і політичних настанов, характерних для "казар-меного", деформованого соціалізму ЗО—40-х pp. При цьому слід зазначити, що найбільшим гальмом економічного розвитку була незацікавленість тру­дівника в результатах своєї праці внаслідок відчуження його від засобів ви­робництва, від розпорядження виробленою продукцією. І тут варто наголо­сити, що в 70—80-х pp. стала очевидною нездатність тоталітарної системи витримати конкуренцію із західною моделлю, базованою на ринковій еко­номіці та демократії.

Все це свідчить про те, що 70-ті — перша половина 80-х pp. були не пері­одом застою, як деякі історики оптимістично їх називають, а періодом не­ухильного сповзання країни в прірву економічної кризи.

Охарактеризувавши причини загальної кризи тоталітарної системи, не­обхідно також показати їхній вплив на соціально-економічний стан Украї-I ни. При цьому слід зупинитися на посиленні застійних тенденцій в еконо­мічному житті республіки, перетворенні її на певною мірою інтегральну час­тину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", недостатньої спроможності радянського режиму до використання новітніх досягнень НТР | як головного важеля інтенсифікації виробництва, наростання кризи колгосп-! но-радгоспної системи. Водночас слід виділити і позитивні моменти цього і періоду, особливо щодо часів керівництва республікою В. Щербицьким (а це понад 17 років), про які в нашій історичній літературі прийнято говори­ти виключно в негативному контексті. Слід у зв'язку з викладеним проана­лізувати такі цифри за даними на 1989 p.: видобуток вугілля — 180 млн т, залізної руди — 100 млн т, виплавка сталі — 50 млн т, прокату — майже

Тема 10

38 млн т, виробництво цементу — понад 23 млн т, електроенергії — 200 млрд кВт год. На підприємствах України виготовлялося майже все сучасне об­ладнання — від могутніх пресів і найбільших лайнерів до стратегічних ра­кет і мікроелектроніки. Порівняйте і дайте відповідь на запитання, чи мог­ла б сучасна суверенна Україна розвиватися на необхідному рівні, якби в ті часи крім базових галузей, і насамперед вугільної промисловості, чорної і кольорової металургії, у нас у республіці не були започатковані галузі, без яких НТР неможлива. Це, зокрема, електроенергетика, хімія і нафтохімія, машинобудівництво і металообробка, передусім, оборонна промисловість, приладобудування, електроніка. Тільки 159 заводів останньої давали понад 500 млн дол. США прибутку.

Всі ці дані бажано порівняти із сучасним економічним потенціалом Украї­ни і спробувати дати відповідь, у чому ж причина успіхів і негараздів у ті часи і нині? Правильна відповідь на це запитання не тільки допоможе кри­тично й об'єктивно проаналізувати цей складний період, а й зрозуміти при­чини неефективності сучасного реформування економіки, зробити відповідні висновки і дати рекомендації щодо недопущення помилок у майбутньому.

Особливу увагу слід звернути в цьому зв'язку на критичний аналіз кни­ги В. Врублевського "Владимир Щербицький: Правда и вымыслы".

Необхідно також, на конкретних прикладах, показати неспроможність радянської економічної системи задовольнити матеріальні та соціальні по­треби людей такою мірою, як західна економіка. Підсумовуючи розгляд цьо­го питання, слід зазначити, що усунути кризові явища, розблокувати ме­ханізм гальмування було можливо лише радикальними широкомасштабни­ми діями, які б охопили усі сфери життя суспільства. Це стало очевидним і для нових сил керівництва країни на чолі з М. Горбачовим, який проголосив курс на перебудову радянської системи.

3. Курс на перебудову радянського суспільства: плани і реальність. Для

висвітлення третього питання слід з'ясувати, коли в загальних рисах сфор­мувалася офіційна концепція перебудови, на здійснення яких завдань вона спрямовувалася і яка її кінцева мета. Причому варто зазначити, що для кер­івництва держави ставала дедалі очевиднішою необхідність реформування економіки. А зміст економічної реформи полягав у переході від адміністра­тивних до переважно економічних методів керівництва на всіх рівнях, до широкої демократизації управління, активізації людського фактора.

Проте саме життя, і це необхідно підкреслити, показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню, оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС з боку її "ортодоксів". Саме тому М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспіль­ного життя, який одержав підтримку людей. Виникла реальна надія на на­ціональне відродження України. З початком перебудови в республіці акти­візувалося суспільно-політичне життя.

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

Далі слід розповісти про те, як відбувався перший етап демократизації українського суспільства, зокрема, про такі його складові, як виникнення і діяльність різноманітних "неформальних" об'єднань, підконтрольних КПРС, Народного руху України за перебудову (Рух), відродження робітни­чого руху, переростання гласності у свободу слова, руйнування ідеологіч­них догм, проведення перших в історії СРСР альтернативних виборів народ­них депутатів, обрання демократичним шляхом українського парламенту. Однак слід розібратися у всіх особливостях реформування діяльності рад народних депутатів. Адже до них прийшли люди з різними політичними поглядами і, на жаль, серед них найменше було тих, хто справді боровся за майбутню незалежну Україну. Шляхом популізму, використання значних коштів до Верховної Ради та обласних, міських і районних рад в більшості знову прийшли люди, які належали до старих компартійних та комсомольсь­ких структур.

Шляхом аналізу документальних даних, наведених у рекомендованій літературі, спробуйте дати відповідь на запитання: чим пояснити тривалість перебування при владі, наприклад, у складі депутатського корпусу, згада­них сил, які були при владі і раніше? Чого були майже усунуті від розбудо­ви України ті сили, які належали до правозахисного руху і мали досвід дер­жавотворення?

І тільки тоді зробіть аналіз провалу багатьох важливих законодавчих актів, які були заблоковані у новообраній Верховній Раді (1990) так званою "групою 239", що належала до КПУ.

Проведіть історичні аналогії діяльності новообраної Верховної Ради (1990) з Верховними Радами, обраними в 1994, 1998 і 2002 pp. Адже невдачі багатьох законопроектів соціального спрямування 1990—1994 pp. регуляр­но повторювались і протягом роботи депутатів нового скликання Верховної Ради наступних років, яскравим доказом чого було різке падіння життєвого рівня переважної більшості населення України. Адже в 1990 p., наприклад, у Декларації про державний суверенітет майбутнє нашого народу бачилося в набагато кращому світлі, ніж це є насправді.

Особливу увагу слід приділити висвітленню змісту Декларації про дер­жавний суверенітет (16 липня 1990) і Закону "Про економічну самостійність" (2 серпня 1990 p.), прийнятих Верховною Радою України, та реалізації їх у нашій країні.

Після цього слід зазначити, що вже в 1988—1989 pp. перебудова почала гальмувати, а "прискорення" призвело до ще більшого спаду виробництва. В1990 р. стагнація економіки переросла в тяжку кризу. Необхідно проілю­струвати це конкретними прикладами, проаналізувавши стан української економіки, соціальної сфери й екології. Особливо підсилила цей процес Чор­нобильська катастрофа. Ця трагедія світового рівня як ніщо інше сприяла повному падінню авторитету Комуністичної партії та її керівництва. Адже, \ займаючи менше 3 % території СРСР, Україна приймала на себе майже

Тема 10

чверть усіх забруднень. На ліквідацію наслідків аварії у 1988—1990 pp. було витрачено в тогочасному масштабі цін понад 20 млрд крб. Краще зрозуміти цю проблему допоможуть маловідомі документи про аварію на ЧАЕС. Тут також важливо наголосити, що демократизація українського суспільства відбувалася в умовах загострення політичної боротьби (страйки, мітинги, голодування) та активного спротиву комуністичної номенклатури (мораль­но-психологічний тиск і відверті погрози, часто необ'єктивне висвітлення історичних фактів і реабілітація сталінізму, обмеження правдивого слова і закриття популярних телепрограм, дискредитація нових перетворень на за­ході України і прямий саботаж економічних реформ).

На закінчення варто розповісти про національно-культурне відроджен­ня в 1 989—1991 pp., звернувши увагу на зростання самосвідомості та духов­ності українського народу, відродження історичної пам'яті, повернення за­бутих імен діячів культури і мистецтва, переорієнтацію української куль­тури на загальнолюдські цінності, відновлення греко-католицької та авто­кефальної православної українських церков.

При цьому, вивчаючи процес культурного і духовного відродження, про­аналізуйте його досягнення і невдачі. Адже попри всі декларації, значна частина задекларованого відродження залишилася міфом. За даними на 1990 p., ті 7155 архітектурних споруд, що перебувають у нас на обліку, є ледве не найнижчим показником в Європі.

Порівняйте такі дані. Всього в Україні близько 140 тис. пам'яток історії й культури, узятих на державний облік. З них 53 501 — пам'ятки історії,у тому числі 42 900 — пам'ятники Великої Вітчизняної війни; 8 248 — пам'ят­ки монументального мистецтва, у тому числі — 5 015 пам'ятників Леніну (значну частину їх демонтовано); близько 56 000 — пам'ятки археології; — І решта — пам'ятки архітектури та містобудівництва.

Наприклад, у Польщі тільки пам'яток архітектури 44 000, у Чехії і Сло-1 ваччині — 36 000, і тільки в одній землі Баварії, що в Німеччині, їх понад 80 000. Лише протягом перебування М. Хрущова при владі в країні було ліквідовано понад 10 000 унікальних пам'яток церковної архітектури, з них найбільше в Україні. Тільки у Львівській області понині не взято на облік понад 700 пам'яток історії.

Як порівняти з духовним і культурним відродженням той факт, що по­чинаючи з 1991 р. і в наступні роки виїхало понад 7 млн громадян внаслідок різкого падіння життєвого рівня?

У 1990 р. Україна мала єдину Українську православну церкву — нині їх три (УПЦ, УАПЦ і УПЦ КП). Дайте відповідь на запитання: чи сприяє ду­ховному відродженню така релігійна ситуація?

У 1990 р. в Україні випускалось на рік понад ЗО—40 повнометражних художніх фільмів — нині 1 — 2. Чим це пояснити?

Дайте відповідь і на таке запитання: чому починаючи з 1991 р. стало все менше випускатися книжок українською мовою, особливо класики? І яки-

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

ми причинами пояснити той факт, що книжковий ринок поступово стала заповнювати продукція як російськомовна, так і західних видавництв?

Всю цю інформацію рекомендується аналізувати в контексті як періоду "перебудови", так і часів незалежності.

Підсумовуючи, слід зробити висновок, у якому зазначити, що побудува­ти "гуманний демократичний соціалізм", який мав, за задумом М. Горбачо­ва і його прибічників, поєднати ринок з централізованим плануванням, по­літичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збе­реженням єдиної союзної держави, так і не вдалося. До то ж М. Горбачов підпав під сильний вплив західних країн, які не були зацікавлені у рефор­муванні СРСР.

Основні терміни і поняття

"Відлига" (термін запроваджено відомим радянським письменником і громадським діячем І. Еренбургом) — характеризує час керівництва КПРС та СРСР М.С. Хрущовим, коли відбувалось "потепління" політичного і су­спільного життя в СРСР та УРСР та зроблено перші в СРСР спроби реформу­вати радянське суспільство.

Депортація населення (від лат. depoztatio — вигнання, заслання) — по­літика вигнання, примусове заслання державними органами частини насе­лення.

Десталінізація — офіційний курс СРСР та система партійно-державних засобів із викриття культу особи Й. Сталіна та його наслідків.

Догма (від гр. думка, вчення) — положення, визнане як незаперечна істи­на, вічна і незмінна, яка приймається без доказів.

Еволюційний (від лат. розгорнутий) — безперервний, поступовий, той, що розвивається поступово.

Канонізація (від гр. підпорядковую правилу) — узаконення, перетворен­ня якого-небудь правила на обов'язкове.

Утопія (від гр. неіснуюче місце) — мрія, вигадка, химера.

Фетиш (від фр. поклоніння) — річ або людина, яку обожнюють, покло­няються їй.

"Холодна війна" — термін, що означав політичний курс США, СРСР та їх союзників, проводився ними з часу закінчення Другої світової війни до кінця 90-х pp.

Шістдесятники — національно-культурна течія опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х pp., нова генерація борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мис­тецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття панівної ідеології — "дисидентами".

Тема 10

Персонали

Брежнєв Леонід (1906—1982) — державний та партійний діяч. Наро­дився на Катеринославщині в сім'ї службовця. В 1927 р. закінчив Курсь­кий землевпорядно-меліоративний технікум, у 1935 р. — Дніпродзер-жинський металургійний інститут. У 1938 р. стає завідувачем відділу, у лютому 1939 р. — секретарем Дніпропетровського обкому партії. У 1941 — 1945 pp. на політичній роботі в діючій армії. У 1946 р. — перший секретар Запорізького, у 1947 р. — Дніпропетровського обкомів партії. З 1950 р. — перший секретар ЦК КП Молдавії. У 1952 р. став секретарем ЦК КПРС. У 1964 р. — Генеральний секретар ЦК КПРС.

Корольов Сергій (1906—1966) — учений-механік, конструктор ракетно-космічних систем. Народився в м. Житомирі у сім'ї вчителя. У 1924 р. закін­чив Одеську професійно-технічну школу. Навчався в Київському політехніч­ному інституті. Закінчив Московське вище технічне училище (1930) і почав працювати в Центральному аерогідродинамічному інституті. З 1934 р. — ке­рівник відділу ракетних літальних апаратів, у 1942—1946 pp. — заступник головного конструктора двигунів. Зробив видатний внесок у розробку потуж­них ракетних систем. Під його керівництвом як головного конструктора ство­рено ракети-носії, пілотовані космічні кораблі "Восток", "Восход".

Підгорний Микола (1903—1983) — державний і партійний діяч. Наро­дився на Полтавщині в робітничій родині, у 1917 р. пішов працювати слю­сарем. Після закінчення Київського технологічного інституту харчової про­мисловості (1931) працював на підприємствах цукрової галузі України. У 1942—1944 pp. — директор Московського технологічного інституту харчо­вої промисловості. До 1953 р. — перший секретар Харківського обкому КПУ, у 1953—1957 pp. — другий, у 1957—1963 pp. — перший секретар ЦК КПУ. З грудня 1965 р. — голова Президії Верховної Ради СРСР. Член Політбюро ЦК (1966). З 1977 р. — на пенсії.

Хрущов Микита (1894—1971) — партійний і державний діяч. Народився на території Курської області. В1938—1949 pp. (з перервою квітень — листо­пад 1947 р.) — перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944—1947 pp. — водночас Го­лова Раднаркому. Під час війни — член військових рад кількох фронтів. З березня 1953 р. — секретар, з вересня 1953 до жовтня 1964 р. — перший сек­ретар ЦК КПРС, одночасно (1958—1964) — голова Ради Міністрів СРСР.

Шелест Петро (1908— 1996) — партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. Після закінчення Маріупольського металургійного інституту (1935) працю­вав на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час війни працював у партійних органах Челябінсь­ка, Саратова. У 1948—1954 pp. — директор заводів у Ленінграді та Києві. У 1957—1962 pp. — перший секретар Київського обкому, у 1968—1972 рр.-

Україна в 1945—1991 pp.: трансформації суспільного розвитку

перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966—1972).

Щербицький Володимир (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. У 1955 р. — перший секретар Дніпропет­ровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961 — 1963 і 1965—1972 pp. — голова Ради Міністрів УРСР. У 1972—1989 pp. — перший секретар ЦК КПУ.

1964,14 жовтня — Пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова від обов'язків Першого секретаря ЦК партії і голови Ради Міністрів СРСР, звинувативши в суб'єктивізмі й волюнтаризмі, адмініструванні та поспішному експеримен­туванні, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівниц­тва. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, посереднього по­літика, крайнього консерватора. Його діяльність спрямовувалася на збере­ження в незмінному вигляді панівного режиму.

Грудень — звернення групи українських комуністів до комуністів усьо­го світу, в якому вони протестували проти проявів відродження сталінізму та політики централізації, русифікації неросійських народів.

Дата добавления: 2015-05-22