Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину за­думатися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зу­божіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військо­вих укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєн­них дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з ко­заками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської

армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його най­ближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьман­щини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чи­ном, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі за­гибель. У разі успіху Карла XII українські землі ста­ли б здобиччю його союзника польського короля С.Ле­щинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Стар­шина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про май­бутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясу­чи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому геть­ман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посе­редництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на геть­мана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про най-потаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ло-миковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лу­бенський — Д.Зеленський, миргородський — Д.Апостол.

Дата добавления: 2015-05-22