Становлення багатопартійності

Новий етап розвитку демократичних процесів в Украї­ні був пов'язаний з початком формування багатопар­тійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудо­ву» було вилучено з назви організації). Його поява відображала- об'єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України. У лютому 1989 р. г. «Літературна Україна» опублікувала проект програми НРУ, розроб­лений ініціативною групою, до якої увійшли представ­ники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаючи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, відбувся Установчий з'їзд Народного руху (його чисельність у той час станови­ла 280 тис. чол., а через рік — 633 тис), головою якого було обрано поета І. Драча, а головою Секретаріату — одного із лідерів УГС М.Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на грунті боротьби за націо-

нальне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КГЕРС, партійне будівництво прискорилося. У квіт­ні 1990 р. на базі Української гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна дер­жава. Очолив УРП відомий правозахисник Л.Лук'янен-ко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Україн­ської християнсько-демократичної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А.Пав-лишин, А.Носенко), Української селянсько-демократич­ної партії (С.Плачинда, В.Щербина) та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Наприкінці того ж року оформилися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріаль­но і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо загальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35 — 40 тис. чол. {Рух не був полі­тичною партією), то КПУ — 2,9 млн осіб {щоправда, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно по­слаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу бороть­бу проти монополії компартії на владу.

Виборчі кампанії

Значний вплив на розгортання демократичних про­цесів в Україні, зростання національної свідомості мали вибори до союзної, республіканської та місцевих Рад,

які відбувалися у 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні —травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження (тре­тина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від неї громадськими організаціями), стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійний апарат та чиновники на місцях розгорнули несамови­ту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко обливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народними депутатами все ж було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них письменників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром'яка, журналістку А.Ярошинську та ін. За прямою трансляцією з Москви першого З'їзду на­родних депутатів СРСР із затамуванням подиху спо­стерігала вся країна. Інколи до мікрофону вдавалося пробитися українським депутатам з демократичного табору. їхні виступи, як і виступи депутатів-реформа-торів з інших республік, були нещадним звинувачен­ням комуністичного режиму, який понад 70 років про­водив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не вплинути на світогляд навіть найлояльні-ших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися ви­бори до Верховної Ради УРСР. Український виборчий закон був значно демократичнішим за союзний і перед­бачав обрання депутатів прямим, таємним голосуван­ням з альтернативних кандидатур. У ході передвибор­ної кампанії демократичні сили республіки — бл. 40 неформальних організацій — згуртувалися в Демо­кратичний блок. Він виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, націо­нальне відродження українського народу, за необхідність прийняття нової Конституції. У цілому по Україні Дем-блок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непога­них результатів, завоювавши 1/4 мандатів. Однак ви­бори показали, що позиції демократичних сил на півдні і сході республіки ще доволі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживай-

ня влади та її монопольний контроль над державними засобами масової інформації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї політичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих Рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох гали­цьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і впер­ше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичи­ні над приміщеннями місцевих органів влади замайорі­ли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також у ряді східноукраїнських міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

3. Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі., Часи, коли депутати з'їжджалися на 1-2 дні, лише щоб одностайно проголо­сувати за законопроекти, підготовлені апаратом, кану­ли у вічність. Перша сесія новообраного українського парламенту тривала 60 робочих днів. У результаті саме Верховна Рада, а не кремлівські кабінети чи закапел­ки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирішувалася доля України.

Дата добавления: 2015-05-22