Історія України 15 страница

На діяльності комуністів Північної Буковини, Західної України таЗакарпаття, на розвиткові революційло- визвольною руху на цих землях не могли не позначитись і становлення командно-адміністративної системи в СРСР, деформації соціалізму, викликані цією системою, ку-іь-том особ;і Сталіна. Більш того, в часи сталінського беззаконня були репресовані сотні активних і самовідданих борців за соціальне й національне визволення трудящих західноукраїнських земель, керівників та активістів комуністичних організацій, революційно-визвольного руху. ' Особливо великих втрат зазнала Комуністична партія Західної України. Вже в 1927—1928 рр. їй довелося пережити одну з найдраматичніших сторінок своєї історії. Більшість членів ЦК КПЗУ (цю більшість тоді очолювали Й. Крілик (Васильків) і Р. Кузьма (Туринський)), їхні прихильники в КПЗУ були безпідставно звинувачені в підтримці вигаданого Кагановичем так званого «націоналістичного ухилу О. Иіум-ського* в КП(б)У. 18 лютого 1928 р. Виконком Комінтерну виключив Крілнка, Кузьму та іхиіх однодумців із лав комуністичної партії та з Комінтерну. Між тим факти свідчать про цілковиту безпідставність кваліфікування прихильників більшості ЦК КПЗУ в постановах ЦК КПП, ЦК КП(б)У та Виконкому Комінтерну як «фактичної агентури польського фашизму».

У 1933 р. КПЗУ довелося знову пережити гостру кризу з такими ж трапчними наслідками, як і в 1927—1928 рр. Керівники КПЗУ М. Заячківський (Косар) 1 Г. Іваненко (Бараба^ були оголошені замаскованими агентами Організації українських націоналістів. У підпільних парторганізаціях Західної України поширювалися сфабриковані «свідчення», що в них заарештовані в Радянському Союзі діячі КПЗУ «чн-внавали» себе винними, «підтверджували» свої зв'язки з буржуазними розвідками та ОУН. Арешт Заячківського, Іваненка та інших членів політбюро ЦК КПЗУ, які перебували в СРСР по лінії Комінтерну, деморалізував партію, спричинився до значного скорочення її чисельності. Але навіть за таких умов на час відкриття IV з'їзду КПЗУ (31 жовтня 1934 р.) вона відновила основні ланки свого апарату, налагодила перервані зв'язки, випуск нелегальної літератури. Чисельність партії зросла до 4,3 тис. чоловік. І все ж, незважаючи на активізацію діяльності КПЗУ, на поступове подолання нею кризи. Виконком Комінтерну 16 серпня 1938 р. вирішив розпустити комуністичні партії Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Це рішення грунтувалося на брехливих твердженнях про проникнення в керівні органи КПП провокаторів,.

В умовах сталінського свавільства на значні труднощі наражалися й комуністи Північної Буковини та Закарпаття. Це, звісно, ускладнювало проблему возз'єднання українських земель. Такими є історичні реальності. Разом із тим цілком очевидний і той факт, що в 20—30-ті роки завдяки саме діяльності комуністичних організацій Північної Буковини, Західної України та Закарпаття в національно-визвольному русі утвердилося переконання: майбутнє західноукраїнських земель можливе лише на шляхах їхнього возз'єднання з Радянською Україною. Цього були певні й трудящі УРСР, а також багато хто з тих політиків, які далеко не завжди або й зовсім не схвалювали ті чи іншізаходи Радянської влади. Тут доречно, мабуть, нагадати про один із листів академіка М. Грушевського, вперше опублікований «Літературною Україною» 28 вересня 1989 р. Згадуючи про урочистості з нагоди свого 60-річчя, Грушевський 4 жовтня 1926 р. писав: «І я закінчив своє прощання з присутніми і неприсутніми учасниками нашого свята цими словами, що я,.. хочу працювати, боротись і страждати разом з нашими братами невизволених іще українських земель, поки не сповниться це пророцтво нашого великого Каменяра, і не об'єднаються всі невизволені досі краї в нашій Робітничо-Селянській Україні—на котру вони все свідоміше дивляться всі, без ріжниць ідеологій, як на єдиний національний осередок, що може Їх зібрати навколо себе».

Поширенню в західноукраїнському регіоні радянофіль-ських настроїв, створенню тут сприятливого підґрунтя для діяльності комуністичних організацій сприяли суспільно-політичні процеси, що відбувалися в 20-ті роки на Наддніпрянській Україні (йдеться про успішну відбудову народного господарства на засадах непу, про національне від- родження, здійснюване на шляхах реалізації політики українізації, тощо). В ті роки значно активізувалося спів- робітництво між східно- та західноукраїнськими культурно-освітніми силами й інституціями, І це цілком вакономірно, адже саме в духовній сфері вирішувалася доля українського народу, штучно роз'єднаного через загальновідомі історичні обставини. З поверненням на Велику Україну Михайла Грушевського почастішали плідні контакти між усіма гілками українського народу. Принагідне нагадаємо, що тоді кілька видатних західноукраїнських діячів культури— членів Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (НТШ) — М. Возняк, В. Гнатюк, І. Горбачевський, С. Дністрянський, Ф. Колесса, С. Смаль-Стоцький, К. Студинський, В. Шу-рат — були обрані академіками Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), натомість ЗО науковців із Радянської України, і в тому числі дев'ять академіків ВУАН (Д. Багалій, М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський та інші) стали членами НТШ. Відбувався — певна річ, під пильним наглядом і польських, і радянських спецслужб—обмін книгами між Держвидавом України та книгарнею НТШ. Визначною подією став виступ у НТШ у Львові в 1929 р. наркома освіти УСРР М. О. Скрипника. В 20-ті роки десятки тисяч культурно- освітніх працівників, інженерів, учених із західноукраїнських земель переїхали до Радянської України, спонукувані щирим бажанням працювати на користь рід-ного народу. Та незабаром їм довелося гірко пошкодувати про це...

***

Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й культури, численні політичні процеси, жертвами яких стали мільйони громадян України) внесли суттєві корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х років у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р.— Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я великої мети. Виступаючи під гаслами національної революції й соборної України,,ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не виключало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, засто-' совувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — «Розбудова нації», «Сурма», «Юнак» та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупаційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кількісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шептицький та клерикальні об'єднання.

УНДО було наймасовішою політичною організацією в Західній Україні. Під його впливом перебували економічні, культурно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р, об'єднував понад 448 тис. чоловік, а його оборотний капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважаючим був вплив УНДО також у товариствах «Просвіта» (100 тис, чоловік), «Рідна школа» (43 тис. чоловік), «Союз українок», «Сокіл», «Луг». Обидві щоденні українські газети в Польщі — «Діло» та «Новий час»—як і ряд інших часописів, видавалися УНДО. В 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою «органічної роботи», що передбачала захист економічних, політичних і культурно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кількість українських шкіл і гімназій, посилювалася полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціал-радика-лів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців.

УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство «Робітнича громада», окремі профспілкові організації. УСДП видавала часописи «Вперед» і «Професійний вісник». У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася з УНДО й УСРП, співробітничала з Польською соціалістичною партією (ППС), хоч остання ніколи не відмежовувалася від колонізаторської політики уряду.

З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — «Каменярі» — в середині 30-х років налічувала 7 тис. чоловік. УСРП проводила значну роботу серед трудящих через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик «Громадський голос». Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалізації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що й визначало характер діяльності останніх. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із польською владою.

Такою була.розстановка політичних сил у ЗахіднійУкраїні в міжвоєнний період. За ними стояли (та в той чи інший спосіб підтримували їх) значні соціальні верстви населення. З цього випливала специфіка суперечностей у західноукраїнському суспільстві напередодні другої світової війни.

Возз'єднання з Українською РСР. Об'єднання всіх українських земель відбулося в умовах другої світової війни. Процес цього об'єднання слід розглядати в контексті рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.), сучасних оцінок пакту між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р.

У конкретній обстановці того часу, коли стала реальною загроза виходу армій агресора до радянсько-польського кордону, радянський уряд прийняв рішення «взяти під захист населення Західної України й Західної Білорусії». Як зазначила Комісія вчених СРСР і Польщі в тезах «Переддень і початок другої світової війни», надрукованих у газеті «Правда», «вступ Червоної Армії на ці землі (Західну Україну та Західну Білорусію.—М. П.) 17 вересня був зустрінутий в польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію». Це й зрозуміло, адже при цьому зачіпалися інтереси суверенної Польщі, яка на той час уже впала жертвою гітлерівської агресії. Ситуація ускладнювалася договором «про дружбу й кордон» між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. Укладення цього договору та заява В. М. Молотова у зв'язку з цим були зухвалим відступом від соціалістичних принципів міжнародної по- літики. «У той же час,— констатується далі в тезах Комісії вчених СРСР і Польщі,—українське й білоруське населення, яке проживало в східних районах Польщі, захоплено вітало Червону Армію». Понад 10 млн українців і білорусів — громадян Польщі, трудящі Української РСР і Білоруської РСР, усього Радянського Союзу розцінили рішення радянського уряду як акт високого гуманізму та історичної справедливості. Занепокоєні розгортанням масштабів війни в Європі, багато які політичні й громадські діячі світу наголошували на правомірності воєнно-політичних заходів, ужитих СРСР для захисту Західної України та Західної Білорусії.

На чому ж грунтується висновок про те, що дії Радянського Союзу, спрямовані на включення вказаних регіонів до складу У РСР і БРСР, слід розглядати як торжество історичної справедливості? Щоб відповісти на це запитання, розглянемо, з одного боку, «передісторію» проблеми, а з ін-шого — політичні, економічні, соціальні Наслідки її розв'язання.

У розпорядженні об'єктивного дослідника е величезна кількість найрізноманітніших документальних джерел, що походять як із табору активних учасників національно-ви- звольного руху, тогочасних політичних партій, так із урядових кіл. Ці документи переконливо свідчать: визначальним у національно-визвольному русі на Західній Україні було настійне прагнення до возз'єднання з У РСР, особливо в 20-ті роки.

Зі свого боку. Радянська двроюава допомагала яахідно-українським трудящим в їхніх домаганнях. Ш«від часу утворення Української Радянської республіки, проблема возз'єднання всіх українських земель на радянській основі була поставлена на державні засади. Уряди Радянської України, Радянської Росії, СРСР у багатьох міжнародно-правових актах засудили насильствене відторгнення та окупацію Польщею, Чехо-Словаччиною, Румунією західноукраїнських земель, обстоювали на міжнародній арені інтереси корінного населення цього регіону, підтримували їхні вимоги самим вирішувати питання державної приналежності» реалізувати своє право на самовизначення.

Аналіз офіційних державних, отатистичних,та інших джерел дає підстави ровглядаТи Західну Україну, повторимо ще раз, як внутрішню напівколонію буржуазно-поміщиць-кої Польщі, її сировинний придаток. Розвиток продуктивних сил тут гальмувався грабіжницькою політикою панівних класів, обмеженим будівництвом промислових підприємств, хижацьким використанням природних багатств, жорстокою експлуатацією й масовим хронічним безробіттям серед робітничого класу, напівкріпосницькими порядками на селі. Нагадаємо також про політичне безправ'я українців — мешканців регіону, національно-культурне гноблення з боку колоніальних властей. Усе це поглиблювало соціально-політичний конфлікт, зумовлювало наростання революційно-визвольної боротьби. Червона армія вступила на територію Західної України в умовах високої політичної активності робітничих і селянських мас. У багатьох населених пунктах ще до приходу радянських військових підрозділів створювалися загони робітничої гвардії та нові органи влади — революційні комітети. Активними творцями нового життя виступали колишні члени КПЗУ, Комуністичної спілки молоді Західної України. На багатолюдних мітингах і зборах трудящі висловлювалися за возз'єднання з Радянською Україною, Цю вимогу підтвердили НародніЗбори, Західної України, вибори до яких відбулися 22 жовтня 1939 р. (зазначимо, однак, що вибори відбувалися на безальтернативній основі,—діяльність політичних партій, досить впилвових у регіоні в довоєнний час. була заборонена, а це не могло не позначитись як на результатах виборів, так і на рішеннях Народних Зборів). 27—28 жовтня' 1484 депутати Зборів одностайно прийняли Декларації про встановлення в регіоні радянської влади, націоналізацію банків, великої промисловості, поміщицьких земель, про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі Союзу РСР. Рішення Народних Зборів були законодавче закріплені в листопаді 1939 р. на сесіях Верховної Ради СРСР і Верховної Ради Української РСР. На шляху до консолідації української нації 'було зроблено вирішальний крок. Включенням до складу УРСР Північної Буковини та українських придунайських земель у 1940 р. і Закарпаття в 1945 р. цей процес завершився.

* * *

Отже, національно-визвольний і революційний рух тру- дящих західноукраїнських земель у 20—30-ті роки, визначальний вплив на розвиток якого мало утворення Української Радянської держави, характеризувався посиленням тенденції до возз'єднання всіх українських земель на радянській основі.

Прогресивне значення входження західноукраїнських земель до складу Української РСР незаперечне. Незважаючи на всі помилки в політичних, економічних, соціальних перетвореннях, здійснених у краї за роки радянської влади, на всі деформації декларованої ленінської політики, злочини, допущені тут у часи сталінщини,та пізніше, український народ після довгоочікуваного возз'єднання значно збагатив свій економічний і духовний потенціал, одержав можливість піднести промисловість І сільське господарство західноукраїнського регіону до рівня розвинутих районів України. Рекомендована література ^

Боротьба за возз'єднання Західної України з Українською РСР, 1917—1939: 36. документів і матеріалів. К., 1979.

Дорошенко Д. Історія України. Краків; Львів, 1942.

Макарчук С. А. Зтносоциальное развитие й национальнне отноше-ния на западноукраинских землях в период империализма. Львов, 1983.

Сливка Ю. Ю. Сторінки історії КПЗУ. Львів, 1989.

Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.

Торжество історичної справедливості: Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі, Львів, 1968.

Шляхом Жовтня: 36. документів: У 6 т, Ужгород, 1957— 1965,

ЛЕКЦІЯ 14

КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20—30-х РОКАХ

• Ліквідація неписьменності О Розвиток народної осві-тя • Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи • Розвиток науки • Література • Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво • Культурно-освітня робота серед трудящих

\ Ліквідація неписьменності. З перемогою Жовтневої революції перед Радянською державою постало завдання історичної ваги — створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла вихованню людей, здатних успішно будувати сг/сш'л&сгбо.- 'Найнагальнішим, першочерговим завданням культурного будівництва на Україні (як і в усій країні, три чверті котрої не вміли читати й писати) була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З цією метою у 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до 50 років повинно було вчитися читати й писати. В 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським. Під гаслом «Кожний письменний — навчи неписьменногої» на фабриках, заводах, у колгоспах і радгоспах, військових частинах, установах України створювалися пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Наприкінці 1926 р. у республіці налічувалося вже понад 13 тис. лікнепів. У них навчалося 540 тис. чоловік (у тому числі понад 200 тис. жінок). Активістів лікнепу, переважну більшість котрих становили вчителі, називали культармійцями. Держава не тільки забезпечувала безплатне навчання учнів лікнепівських гуртків, а й надавала їм певні пільги.

Завдяки активній діяльності органів народної освіти, вчительського загалу та громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927 р. досягла 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. Масштаби роботи щодо ліквідації неписьменності особливо зросли в період реконструкції народного господарства. В 1930 р. у школах і лікнепах УСРР навчалося 1,6 млн чоловік, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогосподарських знань. Комсомольці України активно включилися в оголошений ВЛКСМ Всесоюзний культурний похід за за-гальну письменність. Вони брали на облік неписьменних і малописьменних, агітували на користь лікнепу, підшукували приміщення для занять, збирали кошти для придбання навчальних посібників тощо. Всі ці та інші заходи привели до того, що за. станом на. 1939 р. на Україні лишилося тільки 15 % дорослих людей, котрі ще не вмілії читати й пи- сати.

З другої половини 30-х років змінилися форма навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл, а роботу останніх реорганізовано за звичайною шкільною Програмою. В лютому 1936 р. товариство «Геть неписьменність!» еамоліквідувалося як таке, що загалом виконало свою роль.

Розвиток народної освіти. Основною ланкою у сфері культурного розвитку народних мас є шкільна освіта. Вже в перші роки після Жовтневої революції уряд України вриділяв особливу увагу створенню нової загальноосвітньої школи на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років, дбав про організацію єдиної трудової школи з викладання^. рідною мовою та зі спільним навчанням дітей обох статей — школи, яка мала забезпечувати тісний зв'язок навчального пронесу із су спільно-продуктивною працею.

Під час вирішення цих завдань доводилося долати величезні труднощі. В умовах громадянської війни, господарської розрухи, загального зубожіння населення, голоду, епідемій саме існування системи народної освіти опинилося під загрозою. Вчительський корпус руйнувався; не було найнеобхіднішого — підручників, зошитів, шкільного приладдя, бракувало навіть шкільних приміщень... Повсюди в республіці проводилися суботники, тижні й місячники допо. моги школі, завдяки чому вона була врятована від остаточного занепаду.

В міру подолання економічної кризи на Україні збільшувалися й державні асигнування на освіту. В період з 1923 по 1925 р.. вони зросли всемеро. Це дало змогу поновити роботу тимчасово закритих учбових закладів, збільшити випуск шкільного обладнання та підручників, розширити прийом учнів до школи, поліпшити матеріальне становище педагогів. У 1924 р. уряд УСРР розпочав підго-тов.ку до запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей. У містах ця проблема була в основному розв'язана за кілька років, проте в цілому по Украї-ні ще в 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35 %' дітей шкільного віку. Аж тільки в 1932/33 навчальному році кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, не охоплених навчанням, удалося звестя до мінімуму (2 %). Кількість шкіл на цей час порівняно з 1925/26 навчальним роком зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис., а кількість учнів у них—з 2,1 мли до 4,5 млн. 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися у п'ятому класі, що надало можливість взяти курс на введення загального обов'язкового семирічного навчання.

Предметом особливої турботи держави була проблема забезпечення нової школи вчителями. Вона вирішувалася шляхом істотного збільшення мережі педагогічних інститутів і технікумів і скорочення строків навчання в них. Кількість педінститутів у республіці зросла з 12 у 1926 р. до 46 у 1932 р., технікумів—з 59 до 84, чисельність студентів за той же час—з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік. Створювалися системи заочної освіти, курсового навчання, практикувалися комсомольські мобілізації на педагогічну роботу в початкових школах.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, навчання у школах проводилося здебільшого за так званими комплексною системою та методом проектів, урок же як основна до цього форма організації шкільної навчально-ва-ховної роботи витіснявся. До того ж навчальні програми, плани, підручники були недосконалими й часто-густо мінялися.

Однак і в таких умовах чимало хто з учителів спромоглися непо-і гано налагодити навчально-виховну роботу. Вони давали учням добрі загальноосвітні знання й прищеплювали їм трудові навички, збагачували педагогічну науку оригінальним досвідом. Особливе місце серед таких учителів посідав видатний педагог-новатор А. С. Макаренко, який творчо застосував нові принципи педагогіки, органічно поєднуючи при цьому яавчально-виховний і трудовий процеси (зокрема у відношенні до учнів-сиріт, колишніх безпритульних). Громадськість республіки вл-соко одінила життєвий подвиг Антона Семеновича, проте окремі представники педагогічної науки (особливо деякі діячі Наркомату освіти УРСР). визнаючи тільки непохитні догми й казенні циркуляри, оголосили педагогічну систему Макаренка «ідеологічно ворожою» й урешті-решт позбавили видатного новатора можливості нормально працювати. То були часи розгулу сталінського свавільства, й Макаренку з великими труднощами вдалося уникнути репресій.

У 1932 р. була затверджена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII) і середня (І— Х класи). Вдосконалювався шкільний навчально-виховнийпроцес. Так, у 1935 р. були запроваджені єдиний день по< чатку навчального року — 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл; визначалися кількість уроків для кожного з 10-ти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іо-питів, уводилася п'ятибальна система оцінки набутих знань. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Так само замість комплексної систе. ми навчання повсюдно запроваджувалася предметна система. Одночасно проводилася велика робота щодо поліпшення навчальних програм викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо, Запроваджувалося викладання громадянської історії та географії.

Зростала кількість учнів у школах (передусім у неповних і повних середніх), учителів. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалось 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 4,5 млн учнів та працювало 126 тис. учителів, то за станом на 1937/38 навчальний рік—уже відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Важливо, що кількість середніх шкіл зросла протягом цих п'яти років із 261 до 2531, а число учнів у них — у 7,5 раза.

Напередодні Великої Вітчизняної війни система обов'язкової семирічної освіти в містах України загалом сформувалася. Отже, створилися передумови для здійснення за- гальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Внаслідок українізації, впроваджуваної в республіці в 20-х — на початку 30-х років, переважна більшість учнів зосереджувалася в школах з українською мовою навчання. Разом із тим в УСРР на початку 30-х років діяли національні школи з польською, болгарською, білоруською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання сумнозвісної телеграми за підписом Сталіна й Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання. З кожним роком зменшувалася кількість і українських шкіл, особливо в русифікованих містах. Така політика відбивала сталінську, а потім і брежнєвсько-суслов-ську концепцію «розв'язання національного питання», яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового» злиття, їхню «прискорену» асиміляцію. Тоді ж розпочалися безпідставні звинувачення в «націоналістичному ухилі», а згодом і репресії щодо відомих партійних та державних керівників і діячів культури республіки, котрі мали бодай найменше відношення до розробки й реалізації політики українізації. Не витримавши цькувань або умов ув'язнення, в різний час заподіяли собі смерть видатний український письменник М. Хвильовий, голова Раднаркому УСРР, член політбгоро ЦК КП(б)У П. П. Любченко, нарком освіти УСРР у 20-ті роки О. Я. Шумський, Керівники КП(б)У й уряду республіки, що одночасно були й членами комісії з українізації — С. В. Косіар, В. Я. Чубар, В, П. Затонський, Н. П. Голод, А. А. Хвиля, М, Є. Чуви-рін — були оголошені «ворогами народу» й знищені. Таким чином, величезні зрушення 20-х — початку 30-х років у справі українізації шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, взагалі всієї української культури наприкінці 30-х років були загальмовані. Аж лише в найостанніший час на Україні розпочався бурхливий ренесанс націо- нальної культури.

В передвоєнні роки (1938—1940) перед радянською школою, як і раніше, стояли завдання: виховувати молодь, яка б добре володіла основами наук, й охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. З цією метою було розгорнуто будівництво нових шкільних приміщень, прискорена підготовка стабільних підручників для учнів і методичних посібників для вчителів, запроваджувалися нові навчальні плани й програми.

Велика робота щодо ліквідації неписьменності та мало-письменності в ці роки проводилася на Західній Україні та Північній Буковині, возз'єднаних з УРСР у 1939—1940 рр. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих регіонів досягала тоді 60— 70 %, 400 тис. дітей шкільного віку не були охоплені шкільним навчанням, 67,6 % усіх дітей віком 14—16 років узагалі ніколи не вчились. Бракувало вчителів. Завдяки терміновим заходам, ужитим українським урядом, це становище швидко виправлялося. Якщо до возз'єднання на території Західної України налічувалося не більш ніж 4 тис. шкіл (головним чином у містах, з них лише 371 —.українська), в яких навчалося близько 900 тис. учнів, то в 1940/41 навчальному році — відповідно 6739 шкіл (з них 5796 україномовних) і 1,2 млн учнів. До початку 1940/41 навчального року була цілком реорганізована система народної освіти й на Північній Буковині, де виникли 458 шкіл з українською мовою навчання (до возз'єднання не було жодної). Кількість учнів у них порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи в зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Однак за такий короткий термін—з вересня 1939 по червень 1941 р. (а для Північної Буковини й того менше) — працівники народної освіти західних областей України не мали, звісно, ніякої змоги повністю ліквідувати неписьменність і малописьменність, розв'язати всі безвинятку найнагальніші завдання, визначені для цих областей в освітній справі. До того ж будь-які соціальні перетворення в краї надзвичайно ускладнювалися сталінськими репресіями, депортаціями місцевого населення тощо, розпочатими тут невдовзі після возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле.

Дата добавления: 2015-05-22