Особливості, типологія і періодизація культури Відродження і гуманістичного руху

ТЕМА 4. УКРАЇНСЬКИЙ РЕНЕСАНС XIV-XVI ст.

У XIV ст. починалася нова епоха в історії вітчизняної культури. Її ліричним маніфестом, як і в багатьох європейських країнах, став знаменитий сонет славетного італійця Франческо Петрарки (1304-1374):

Благословен той вечір, місяць, рік,

Той час і місце, та країна мила,

І мить та світла, що заполонила

Вогнем її очей мене навік.

Благословен і ти, фатальний болю,

Що бог кохання шле нам повсякчас,

І лук, і стріли, що в серця до нас

Несуть солодкі муки із журбою.

Благословенні всі слова, де я

У смутку називав її ім'я.

Бажання всі, жалі, страждання, лиха,

І всі мої канцони, як молитва,

Проспівані в печалі неземній,

Добуті з серця тільки їй одній.

(Переклад В. Калашника)

Це було Відродження, що зародилося в Італії. Поняття Рінашименто (Rinascimento) – «відродження в мистецтві», запроваджене у XVI ст. архітектором і живописцем Джорджо Вазарі (1511-1574), мало тоді цілком визначений смисл; мова йшла про відродження давньоримської культурної традиції, яка заперечувалася середньовічною церквою, оскільки вважалася язичницькою. В сучасній науковій літературі «Рінашименто» використовується для позначення саме італійського Відродження; тим самим підкреслюється особлива роль Італії в розвитку цього типу культури.

Відродження, або Ренесанс (Renaissance) – це перехідна епоха в культурі Європи XІV-XVI ст., яка поєднала старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав духовних цінностей. «Вечернею зорею Середньовіччя і водночас ранковою зорею Нового часу» називає цю культуру історик Л. Баткін. Він вдало використовує поняття «діалогічності», що означає «зустріч» двох пластів культурної спадщини – античного й середньовічнохристиянського. Сама ж культура Відродження є третім її типом, що реалізує даний діалог.

Відродження сформувало особливу антропоцентричну картину світу, в центрі якої обожнена людина як найвище творіння природи, що панує в ній; як господар історії, вільно діючий в світі ідей, відносин, культур. Ренесанс схильний сприймати в людині прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, бо вона сама є мірою своїх вчинків.

У більш вузькому значенні ренесанс – провідний стиль у мистецтві XІV-XVI ст., але не єдиний. У культурі Відродження сильними залишалися позиції готики, наприкінці епохи з’явився маньєризм, а вітчизняна культура кін. XVІ ст. відзначена таким унікальним явищем як синкретичний ренесансно-барочний стиль.

Перехідність Відродження обумовлена особливостями соціально-економічного розвитку Європи, осереддям якого були міста. З поч. XІV ст. вони перетворювалися з феодальних поселень у якісно нові адміністративні центри з розвиненими ремеслами й торгівлею. Саме у ренесансних містах формувалося громадянське суспільство, засноване на правових гарантіях і формальній рівності різних суб’єктів власності. Його передвісники цехові братства – об’єднання ремісників і міщан, що мали свою власність, професійні статути та суди, обирали голову (цехмістра), спільно відзначали свята, надавали матеріальну допомогу своїм членам. Громадянське суспільство потребувало постійної виконавчої влади, що базувалася тільки на законі й компетентності. У др. пол. ХVІ ст. у багатьох великих українських містах користувалися магдебурзьким правом самоврядування. Першим здобув його Львів, пізніше Кам’янець-Подільський, Київ, Луцьк, Кременець. Влада у таких містах належала магістрату, який обирала міська громада. Поступово в її структурі формувалася особлива соціальна група інтелігентів-адміністраторів; вони відігравали значну роль не тільки у ствердженні політичного авторитету міст, але й у розвитку нової культури. Остання була збагачена бурхливим розвитком торгівлі, яка повністю залежала від виробництва. З’явилася універсальна одиниця міжнародного торговельного обміну – золотий флорин. В усій Європі гроші (талери, дукати, злоти, а також татарські, литовські та чеські монети) ходили без обмежень державними кордонами. З ХІV-ХV ст. до західної монетної зони входила і Україна.

Суттєво й те, що ренесансні міста були багатонаціональними. Так, в українських містах постійно проживали поляки, німці, євреї, вірмени, італійці, греки, литовці, молдавани, угорці, що сприяло взаємопроникненню різних культур і релігій. Етнічно різноманітне населення, необхідність спільно протистояти зовнішній агресії та узурпації, а головне – самодіяльний характер торгово-ремісничого життя зробили ренесансні міста своєрідною лабораторією для різноманітних форм соціальної творчості. Саме такими були у ХIV-ХVI ст. Венеція і Флоренція, Париж і Лондон, Нюрнберг і Женева, Краків і Львів.

Величезні зміни відбулися й у технічній сфері. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання вантажів і вентиляції рудників. Були сконструйовані перші літальні апарати, захисні та гідротехнічні споруди. Нові уявлення про час і простір формувалися завдяки широкому використанню у повсякденному побуті механічного годинника і скла.

Зразковим технічним досягненням епохи Відродження став дерев’яний друкарський прес, сконструйований німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1394-1468). Так було започатковане книгодрукування в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження досягнень науки і культури, розвитку літератури і графіки. Разом з тим друкарні стали першими підприємствами із складним поділом праці та серійною стандартизованою продукцією і тим самим вирішили важливу дилему унікальності й доступності. Виникнення друкарської справи в Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором вважається «Апостол» (1574), виданий у Львові Іваном Федоровим (бл. 1525-1583). У кінці ХVI ст. друкарні працювали також в Острозі, Києві, Почаєві, Стратині, Крилосі, Угерцях.

На основі нового технічного досвіду формувалося позитивне знання. Вперше з давньоримських часів з’являлися трактати про агрикультуру і техніку торгівлі, про мистецтво суднобудування, географічні координати і погодні катаклізми, перспективу і принципи композиції. Особливо популярними були дослідження з анатомії та нових методів лікування хвороб, а також з астрономії, біології, ботаніки, хімії, що використовувалися в системі вищої освіти. Польський астроном Миколай Коперник (1473-1543), який обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630), відкривший закони руху планет, іспанський медик Мігель Сервет (1509-1553), що дослідив мале коло кровообігу стали найвидатнішими представниками нового позитивного знання. Орієнтоване на безпосередній практичний результат, воно формувало специфічну основу ренесансної культури. В подальшому це знання систематизувалося і знаходило цінність вже як світогляд, як вчення про Бога – «Великого художника» і Всесвіт – його прекрасне творіння.

Найхарактернішою ознакою нового типу культури вважається гуманізм. Його можна визначити як культурний рух епохи Відродження, центральна ідея якого – актуалізація через гуманістичні заняття можливостей особистості, всебічна культивація її «достоїнств». Саме таким був зміст цього поняття у XV ст. Його первісна латинська форма «studіа humanіtatіs» з'єднувала «доброчесність й ученість», «схильність до шляхетних мистецтв», «доброзичливість щодо інших людей», «все те, що становить цілісність людського духу». На відміну від релігійного світогляду, в центрі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала вольова, інтелектуальна людина, яка створювала сама себе. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти проголошували право людини на свободу, задоволення «земних» потреб, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму, який формувався у зв'язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії та філософії на базі класичної античної спадщини. Це прагнення відроджувати, осмислювати, пропагувати справжню античність відрізняло представників нової ідеології від середньовічних богословів. Гуманізм вивів на авансцену європейської культури «двомовну» людину. Досконале володіння латинською і грецькою відкривало світ справжньої духовності. Це зовсім не означало зневаги до народних мов (volgare), але мови античності, на думку гуманістів, більш довершені й піднесені, передусім латинська, що відігравала роль взірця.

Гуманізм виникав там, де міцніла національна самосвідомість. ХІV-ХVІ ст. – це епоха становлення європейських націй, мов, формування національної історичної традиції. Найважливіший принцип ренесансного гуманізму – принцип спільного блага (блага народу), основні ознаки котрого – патріотизм, служіння державі, суспільна активність, у яких вбачалися вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, любов до вітчизни, оспівування рідної природи містяться у творах багатьох західноєвропейських і вітчизняних гуманістів ХІV-ХVІ ст. Це засвідчує їх високу національну самосвідомість, що протистояла середньовічному патріотизму з його відданістю сеньору.

Серед тих, хто займався інтелектуальною діяльністю, гуманістів було небагато. Тому можна говорити саме про гуманістичний рух, що об'єднував дуже різних за походженням, багатством й становищем в суспільстві людей. Гуманісти – творча й неформальна еліта, приналежність до якої залежала від особистої позиції. У цьому «вибраному товаристві» (У. Цвінглі) государ Лоренцо Медічі і лорд-канцлер Томас Мор, граф Піко делла Мірандола і митрополит Григорій Цамблак, селянський син Конрад Цельтіс і син шляхтича Станіслав Оріховський, який у питанні, що вище – «талант чи порода», ставав на бік першого. Титули і рід без особистих доброчесностей, зауважував він, стають порожніми символами, бо справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.

Культура Відродження датується кінцем ХІІІ-XVI ст., а гуманізм –30-ми рр. XІV-XVI ст. Саме такий хронологічний підхід враховує тривалість італійського Рінашименто з його ранніми соціально-економічними передумовами, недовгочасність Північного Відродження, а також своєрідність вітчизняної культури, що розвивалась саме як ренесансна в контексті загальноєвропейської.

У Рішашименто 4 періоди, що за назвами відповідають найменуванням століть італійською мовою. 1. Проторенесанс (дученто) – кін. ХІІІ ст., перехідний період, перший рубіж між середньовічною та якісно новою культурою, коли заявив про себе Данте Алігієрі (1265-1321). У його знаменитій «Божественній комедії» відтворене суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами. Найзначнішим живописцем Проторенесансу був Джотто (1266-1337), що відійшов від середньовічної нерухомості і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва.

2. Раннє Відродження (треченто) – XІV ст. – епоха нової життєстверджуючої літератури, центральною фігурою якої була людина, сповнена віри в безмежні можливості волі та розуму. Проголошений Ф. Петраркою принцип – через пізнання «людського» до пізнання світу – знаменував початок гуманістичного руху в Італії. Прославлення насолод земного життя, чуттєвої любові, висміювання середньовічної моралі – стали змістом новел славнозвісного «Декамерону». Його автор Джованні Боккаччо (1313-1375) – один з найяскравіших представників раннього гуманізму.

3. Високе Відродження (кватроченто) – XV ст. – період підйому гуманізму та образотворчих мистецтв. У творчості Андреа Мантеньї (1431–1506) та Сандро Боттічеллі (1444–1510) яскраво проявилася візуальна орієнтація нового історичного типу культури. Філософське мислення кватроченто, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження.

4. Пізнє Відродження (чінквеченто) – XVI ст. – епоха титанів духу, діяльність яких зумовила значне піднесення культурного життя Італії. У творчості Леонардо да Вінчі (1452–1519), Мікеланджело Буонарротті (1475-1564), Рафаеля Санті (1483–1520) реалізувалися краса, гармонія, могутність, інтелект як символи чінквеченто. Гуманістичний погляд на універсальну людину в поєднанні з майстерністю і талантом зробили твори цих видатних митців неперевершеною скарбницею світової культури. З 20-х рр. XVI ст. розпочався спад гуманістичного руху. Діячі чінквеченто, відстоюючи права на свободу і самовияв, все більше відчували ненадійність і хиткість людського існування.

У темнощах – кінець мій і начало,

Затемнене в душі моїй вікно,

А ніч хмурна проходить так помалу...

Вам сонце за товариша дано,

Пустіть мене до світла, щоб воно

Мою темнющу долю осіяло.

(Мікеланджело Буонарротті)

В країнах, розташованих на півночі від Італії, поширювалося Північне Відродження, основними центрами якого були Нідерланди, Німеччина і Франція. Його своєрідність обумовлена Реформацією – культурно-релігійним і політичним рухом, що охопив на поч. XVI ст. значну територію Європи і був спрямований проти офіційної церкви. Завдяки Реформації утворилися національні церкви, виник протестантизм. Разом з тим реформаційний рух став важливим фактором розвитку національних культур. Серед його різноманітних течій на північний гуманізм найбільш впливала євангелічна (бюргерська реформа), що сприяла зміцненню статусу буржуазії. Саме з цією течією пов’язана творчість видатних реформаторів XVI ст.: Мартіна Лютера (1483-1546) – ідеолога протестантизму, який утверджував засади демократичної освіти і переклав Біблію німецькою мовою; Ульріха Цвінглі (1484-1531), що найкращою державою вважав представницьку демократію; Жана Кальвіна (1509-1564), який теологічно обґрунтував Реформацію і заснував протестантський університет в Женеві.

Проблематика Реформації передусім відбилася на художній культурі Нідерландів, Німеччини і Франції, що характеризувалася інтенсивним розвитком літератури і образотворчих мистецтв, в яких гармонійно поєднувалися італійські впливи з готикою та національними традиціями. Основною стала тема людини у Всесвіті. Майстри досліджували дійсність в усіх її проявах; їхні герої заглиблені в себе, займаються самоаналізом і пошуками сенсу життя. Ідеалом художньої творчості була християнська любов до ближнього, благочестя і покора, проповідь етичних норм.

У Північному Відродженні два періоди, з яких перший, що приходився на XV ст., знаменував перехід до нової культури. Його називають Ars nova – витоки та первісна пора Північного Відродження. Це епоха виникнення гуманізму, найважливішим стимулом якого стало книгодрукування. Центром Ars nova були Нідерланди; як і в Італії XV ст. тут домінував живопис, його найяскравіші представники – Ян ван Ейк (пом. 1441) та Ієронімус Босх (бл. 1450-1516).

XVІ ст. і є, власне, Північне Відродження, коли розвиток культури йшов напружено, стисло, в складних історичних умовах. Це епоха найвищого підйому гуманізму, з його яскраво вираженою релігійно-етичною спрямованістю. Гуманістичний рух сприяв ідейному становленню Реформації, яка, однак, переслідувала інші цілі та дуже швидко зайняла ворогуючу до нього позицію. Зіткнення гуманістичного світогляду із войовничим релігійним доктринерством протестантизму стало причиною ранньої кризи Північного Відродження. Проте перш ніж гуманізм втратив свої позиції під тиском католицької та протестантської реакції, він заклав міцні підвалини нової європейської культури. У її витоків видатні митці: Альбрехт Дюрер (1471-1528) – німецький художник та інженер, чия творчість була гімном людині, її духу, тілу, силі та глибині її інтелекту; геній комічного, автор «Гаргантюа і Пантагрюеля» французький письменник Франсуа Рабле (1494-1553); іспанець Мігель де Сервантес (1547-1616), що в знаменитому «Дон Кіхоті» з великою художньою силою показав трагікомізм благородної особистості в умовах панування бездуховності; нідерландський живописець Пітер Брейгель Старший (1515-1559), чия творчість пройнята інтересом до різноманітності народного життя. Однією ж з вершин не тільки Північного Відродження, а й світового мистецтва є творча спадщина англійця Уїльяма Шекспіра (1564-1616). В його трагедіях, комедіях, хроніках, сонетах і поемах представлена проблематика цього типу культури у всій її багатогранності, величі, динаміці.

Дата добавления: 2015-05-23