Жебрачі ордени: Домініканці і Францісканціі

Розвиток міст з їхнім вільним та рухливим населенням, постання університетів, глибше проникнення християнства в широкі верстви завдяки розбудові парафіяльної мережі, – все це спричинилося до поглиблення реліґійної свідомости, але водночас і до збільшення напруги між Церквою євангелічною та інституціональною.

Організаційні структури Церкви, розбудовані та зміцнені завдяки реформам Папи Григорія Великого (григоріанські реформи), не відповідали вже рівню життя ХІІІ століття та якості підготовки душпастирів. Серед свідомих віруючих, котрі розуміли, що правдиве християнське життя не є монополією монахів та кліру, почали з’являтися численні громади, що керувалися гаслом навернення в євангелічну простоту первинної Церкви. Ці громади, налаштовані, як правило, до Церкви критично, як інституції все частіше впадали у єресі. Найбільш відомими з єретичних ґруп руху жебручих були вальденси, котрі проголошували, що Церкві потрібен не клір, а правдиві послідовники Апостолів, які своїм життям заслуговували право навчати людей. З іншого боку, такі критичні настрої щодо інституціональної Церкви та заклики звернутися до первинного християнства викликали рух катарів — ґностичний дуалізм, який намагався пізнати боротьбу у світі сил добра і зла; катари терпіли матерію і тіло як фактор, створений злом, і який позбавляє людину свободи.

Папські леґати з Ордену цистерціан, що їх було послано в Ланґедокію, де найбільше поширилася єресь вальденсів, виявилися безсильними перед нею. «Вони не змогли, власне, ніяк вплинути на єретиків проповідництвом, — пише хронікер. — Кожного разу, як тільки вони намагалися навчати, єретики вказували їм на далеке від святості життя священиків». У канонах же ІV Латеранського собору йдеться про занадто слабку підготовку до реліґійного навчання не лише серед представників рядового кліру, але й серед єпископів.

У такій ситуації ІV Латеранський собор 1215 року представив досить сміливу проґраму щодо папства та ієрархії, а також для низових кіл Церкви, які могли б здійснити цю проґраму. Такою силою стали жебручі ордени. Св. Франциск виявив можливість цілковитого й ібезкомпромісного жебрацтва, яке, однак, трималося в рамках ортодоксії. Домінік увесь свій апостольський та орґанізаційний ґеній найповніше виявив у створеному ним же Ордені, який дав початок новій формі діяльності Церкви.

Народжений близько 1170 року в замку Каллароґа (сьогодні містечко Калларуеґа в іспанській провінції Бурґос), Домінік не пішов дорогою батька-лицаря. Домініка було спочатку вислано на науку до дядька священика, а пізніше — до відомої школи у Валенсії. Там він насамперед здобув загальну освіту, а потім теологічну і стає каноніком при катедрі в Осмі. Капітул в Осмі по нещодавно впровадженій реформі мав дуже високий рівень. Домінік від початку належав до найвідоміших його членів.

Життя Домініка було зразковим, без конфліктів. Окрім душпастирських обов’язків, він мав багато часу для молитви й студіювання теолоґії. Свідки залишили нам опис дій Домініка, які характеризують його вразливість щодо людської недолі. Під час страждань від голоду він продав найцінніший свій скарб — перґаментні книги, бо, як він сам говорив, «неможливо надавати ваги мертвій шкурі, коли живі люди помирають з голоду і потребують допомоги». Іншим разом Домінік намагався продати себе в неволю, щоб здобути кошти на милостиню.

А проте достатньо було однієї подорожі, аби змінилося ціле життя і набуло нового виміру його служіння Богові та Церкві. Це була подорож до невідомої сьогодні землі на Півночі Європи, куди Домінік попрямував у 1203 році як товариш свого єпископа, котрого призначено було туди послом. Щоб досягти мети, а потім дістатися до Рима й повернути до Іспанії, вони мусили пройти через Південну Францію, опановану рухом катарів. Врешті, Домінік до Осми не повернувся. У 1206 році він рішуче розпочав місію проголошення істини серед відступників. Розпочалися роки важкої та небезпечної апостольської праці на теренах, де скінчилися невдачею попередні місії папських леґатів, де ситуації ускладнювали ще й збройні хрестові походи. Домінік не був сам на сам у цій праці. Спочатку з ним був єпископ Дієґо, а коли той мусив повертати до Осми, з Домініком лишалися інші. Першою причиною успіху їхньої діяльности був той факт, що Домінік та його товариші намагалися відповідати моральним вимогам, які висував загал до проповідників. Вони відмовилися від багатства й розкоші, вели суворий спосіб життя.

Пунктом підтримки тодішньої ґрупи проповідників був попередньо заснований Домініком жіночий монастир у Пруїлль, а пізніше — Тулуза, де вони знайшли допомогу в єпископа Фулько. У 1215 році єпископ Фулько видав документ, у якому стверджував: «Призначаємо брата Домініка та його товаришів проповідниками нашого діоцезу». Проте Домінік дивиться ширше, ніж сягають потреби тулузької єпархії. У 1216 році капітул проповідників ухвалив прийняття статуту св. Авґустина, окресливши також у конституціях найважливіші засади життя своєї спільноти священиків та апостолів. Домінік вдається до Рима, щоб добитися затвердження своєї ґрупи вже в якості Ордену Братів Проповідників. Як тільки це сталося, Домінік відразу розпорошив свою кільканадцять особову ґрупу. Семеро прямують до Парижа, четверо — до Іспанії, сам Домінік з одним товаришем — до Рима. Завдяки цьому швидко постали нові осередки Ордену в Парижі та Болоньї, а пізніше з’явилися осередки університетські й діоцезіальні. Університети давали Ордену нові покликання, в них же брати й навчалися.

Дата добавления: 2015-05-23