Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства. 2 страница

Однак столипінська реформа залишилася незавершеною через вбивство її ініціатора, а невдовзі і початок першої світової війни. Досягнення довоєнного сільського господарства були лише частиною довгострокової програми, справжній потенціал якої так і залишався нерозкритим до кінця.

Тому, що час, відведений для реформи, був дуже коротким, кількість людей, на яких реформа вплинула, була занадто малою, вигоди від неї були дуже далеко у майбутньому, щоб змінити умови і світогляд більшості селян, а державі і економіці дати достатню кількість ефективних виробників, які б мали власну організацію.

Проведення столипінської реформи супроводжувалося певним зростанням соціальної напруженості у селі. Концентрація земельних ресурсів в оптимальних розмірах і зростання на цій основі соціальної значності певної частини селянства, безумовно, відбувалися за рахунок інших: якщо хтось вигравав – комусь приходилося і втрачати. Серед останніх була значна кількість селян, які втратили переваги від общинної знеособленості у землеволодінні, отримавши земельні наділи занадто малого розміру для забезпечення достатнього рівня доходів, і які змушені були з різних причин продавати свою землю. З метою зменшення соціальної напруги на селі, що була викликана аграрною реформою, уряд розробив і почав здійснювати спеціальну програму переселення селян, які бажали облаштуватися в малообжитих регіонах. Спеціальне законодавство дозволило селянам імігрувати до цілинних земель Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу. Селянський поземельний банк розпочав видачу займів тим, хто бажав оселитися на нових землях. Державне фінансування програми переселення постійно збільшувалось. В регіонах переселення були також створені місцеві організації, що займалися виділенням земельних наділів і розселенням прибулих. Переважну більшість переселенців складали вихідці з України. Близько одного мільйона українських сімей переїхало до Сибіру у 1906-1912 рр.

Столипінська аграрна реформа мала визначальні економічні наслідки для сільського господарства:

- уряд визнав існуючу організаційну структуру сільського господарства, що базувалась на общинному землекористуванні, як недосконалу та невиправну консервативну і однозначно перестав її підтримувати;

- уряд чітко уявляв, хто і що зможе замінити цю дисфункціональну систему;

- бажані структурні зміни досягалися скоріше через заохочення і фінансову допомогу, ніж примусовими або іншими адміністративними методами стосовно до сільськогосподарських товаровиробників;

- спеціальна увага приділялась унікальній природі селянської сім’ї, що поєднувала в собі первинну виробничу і господарську одиницю.

Послугами Селянського поземельного банку користувалися не лише окремі селяни, а й групи хліборобів, які прагнули господарювати на кооперативних засадах. Це надало змогу швидкому зростанню сільськогосподарської кооперації, якщо на 1 січня 1902 р. в країні було 257 сільськогосподарських кооперативів, то на 1 січня 1915 р. їх становило 1500, з яких дві третини складали кредитно-кооперативні, а решта спеціалізовані, переважно тваринницького напрямку. Широкого розмаху набрала споживча кооперація. В 1912 р. у Харкові було створене „Споживче товариство півдня України”, яке прагнуло координувати дії низових організацій. У 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.

Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В. Садовський, М. Левицький, виходили спеціальні журнали, наприклад „Наша Кооперація”, відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали українську організацію.

Питання формування і утвердження української моделі сільськогосподарської кооперації по-різному розглядається вченими і політичними діячами України.

Кооперація, на думку відомого дослідника сільського господарства С.Л.Маслова була зовсім новою формою суспільно-господарської спільності трудящих. Її визначальними ознаками, на його думку, були добровільність, відсутність примусової праці, спільна згода, а метою об’єднання – задоволення господарських інтересів безпосередніх виробників.

Необхідність власної кооперативної системи обстоював відомий діяч української кооперації В.Доманицький.” Для українського народу існування своєї власної системи сільськогосподарської кооперації,- зазначав він, - є найперша передумова збагачення культури, національної свідомості, визволення..

Прихильником споживчої кооперації був В.С.Козлов, який організував у Харкові кооперативну їдальню і маленьке підприємство із виготовлення фруктових соків. Разом з М.П.Балліним брав участь у міжнародному кооперативному конгресі у Парижі.

Відомий дослідник і водночас діяч українського кооперативного руху П.Пожарський вказав, що М.П.Баллін і В.С.Козлов були „апостолами української кооперації”.

Проблеми розвитку кооперативного руху в Україні широко висвітлені у книзі І.Витановича „Історія українського кооперативного руху” (1964), в якій виділено шість глав. У першій та другій главах аналізуються політичні та соціально-економічні передумови виникнення українського кооперативного руху. В третій главі розглядається розвиток кооперації в Україні від 1880 року у 1917-1920 рр., у п’ятій – його розвиток на основі нової економічної політики, у шостій – розгром кооперації в Україні у 30-х роках.

На основі конкретного фактологічного матеріалу показано, що головною підвалиною української кооперації від початку її виникнення було селянство. „Селянська маса, - синтезував І.Витанович, - складала більшість членства української кооперації, селянський елемент „надавав їй тон”.

Значну увагу І.Витанович приділив розвитку українського кооперативного руху у Східній Україні та західноукраїнських землях в 1921-1929 рр. перший аспект розглянуто у розділі „Руйнування кооперацій за „воєнного комунізму” й відбудова в роки непу”. Об’єктивно відзначається, що ліквідація кооперативного руху в Україні була результатом застосування урядом УРСР декретів Російської Федерації. Зокрема, вказано, що у серпні 1920 р. в Україні набрав силу декрет уряду РСФРР від 27 січня 1920 р. „Про об’єднання усіх видів кооперативних організацій”. В результаті цього ліквідовані кредитні сільськогосподарські товариства.

Корифей сільськогосподарської науки в Росії О.В.Чаянов вважав, що сільськогосподарська кооперація за своєю природою є формою самоорганізації селянських господарів, дрібних товаровиробників з метою задоволення власних економічних інтересів і соціальних потреб. Вона створюється добровільно, діє на принципах самоврядування і демократії. Сільськогосподарська кооперація створює великі господарські форми тільки в тих галузях селянської праці, де переваги великого виробництва над дрібними є найбільші, запроваджує на селі велике виробництво з усіма його перевагами над дрібним, з його можливостями машинізації праці, застосування покращених агрокультурних заходів тощо. До того ж, як зазначив О.В.Чаянов, вона не руйнує ті сторони індивідуального селянського господарства, де дрібне сімейне господарство технічно ефективніше великого.

Але справжня епоха української кооперації почалася за часів столипінської реформи. Кооперативна діяльність набула поширення в сільському господарстві. Селяни знаходили певні спільні економічні інтереси головним чином у збуті продукції, постачанні та кредиті. На початку 1915 р. в Україні було близько 1500 сільськогосподарських кооперативів, або 40 % їх загальної кількості в Російській імперії. За період реформи сільськогосподарська кооперація набула розгалуженої структури, започаткувала ринкові економічні відносини, мала досвідчених фахівців і навіть налагодила міжнародні контакти. Значну активізацію кооперативної діяльності серед сільськогосподарських товаровиробників у той час можна пояснити такими факторами:

1. Структурна трансформація сільського господарства сприяла збільшенню кількості орієнтованих на ринок селянських господарств.

2. Зростання продуктивності сільського господарства вимагало більш орієнтованого збуту продукції.

3. Необхідність протистояння приватного бізнесу, особливо у сфері переробки і торгівлі, та бажання уникнути ринкових посередників вимагало спільних дій сільськогосподарських товаровиробників.

4. Значно зріс попит на кредит, який міг би компенсувати нестачу власному капіталу.

5. Селянський земельний банк надавав кредити селянським кооперативам.

Розквіт української кооперації не був тривалим у зв’язку з початком першої світової війни в 1914 р. Багато кооперативів було мобілізовано до армії, а решту змушували продавати своїх коней, худобу та продовольство на невигідних умовах. Селяни втратили підтримку уряду, а з нею і надію на економічну стабільність. Вони значно знизили активність щодо купівлі землі, а в кінцевому результаті поступово почався спад сільськогосподарського виробництва. Якщо взяти до уваги той факт, що селянські господарства були відносно малого розміру, то війна була дуже великим випробуванням для них.

Жовтнева революція 1917 р. і вихід Росії з першої світової війни не змінили принципово несприятливі для кооперативного руху в Україні, хоча соціальна активність селян, особливо бідних і безземельних, суттєво зросла. Це пояснювалось дією Декрету про землю, одного з найперших радянських декретів, у відповідності з яким поміщицька власність на землю була скасована, і земля перейшла у власність лише тих, хто її обробляв. Така політика викликала суттєве піднесення ентузіазму селян і підтримку ними революційних дій з самого початку. В багатьох місцях України селяни самі почали розподіляти землі поміщицьких маєтків, стихійно і без дозволу та допомоги нової влади. Їх намагання були зрозумілими, якщо взяти до уваги соціальну нерівність, викликану переважно нерівністю економічною, і спокусу позбутися цієї нерівності, отримавши землю безкоштовно. Але за короткий період селянам стало зрозуміло, що новий режим використовує навіть більш організовані методи експропріації результатів їх праці, ніж це робили всілякі тимчасові окупанти.

Слід підкреслити, що радянська влада скасувала право приватної власності на землю, формально передавши її на користування селянам, але фактично узаконила державну монополію на землеволодіння. Таким чином, селяни стали лише землекористувачами, утративши право приватної власності на землю, яке вони отримали напередодні революції. Але це не дуже їх турбувало, тому що від них ніхто цієї землі ще в той час не забирав. Конфлікти виникали переважно у випадках зрівняльного розподілу землі між більш заможними і бідними та безземельними селянами. Але спроби центрального радянського уряду запровадити колективне землекористування негайно знаходили опозицію навіть з боку селянської бідноти. Індивідуалізм українського селянства мав глибокі історичні й економічні корені.

У роки громадянської війни (1918-1920 рр.) на значній території України відбувались активні бойові дії. Часта зміна політичних влад з різними ідеологіями і програмами реально селянству нічого не давали, а тільки від нього забирали. Експропріація продуктів харчування, здійснювана радянською владою, увійшла в історію під назвою „політика воєнного комунізму”. Вона передбачала пряму конфіскацію зерна, а також встановлювала найсуворіший контроль за цінами і розподілом продуктів харчування та інших матеріальних благ. Сільська торгівля, товарно-грошові відносини і будь-яка комерційна діяльність заборонялись. Селяни швидко втрачали стимули до збільшення виробництва, а розширення сільськогосподарського імпорту не було можливим через відсутність необхідних коштів та міжнародну ізоляцію. Країна стикнулася з нечуваним дефіцитом продуктів харчування. Населення міст опинилося на грані фізичного голоду.

Послаблення діяльності сільськогосподарської кооперації, зокрема, виробничої було однією з вирішальних причин кризи у сільському господарстві, яка більше всього зачіпила малоземельні селянські верстви. В Україні в 1920 р. з 23058 тис. га посівних земель оброблялося близько 15648 тис. га, що встановлювало 67 % від рівня 1913 р., тяжке становище було і з тягловою силою, з 5201 тис. голів коней в 1920 р. було 4120 тис., це 80 % від довоєнного рівня.

Радянська влада націоналізувала промислові підприємства, транспорт та банки, які до цього знаходилися у приватній власності. Дуже скоро така практика почала поширюватися і на кооперативні організації. У 1918-1920 рр. Спеціальні радянські декрети паралізували, а в деяких випадках і навіть припинили існування найважливіших кооперативних центрів. Їх власність було експропрійовано і також націоналізовано. Решту кооперативних організацій змушували злитися з радянською адміністративною системою, що призводило до втрати ініціативи і свободи дій кооперативів. Уряд розглядав кооперативи як ще один можливий канал реквізиції продуктів харчування. Багато кооперативних лідерів, хто не погоджувався з такою політикою, було заарештовано і ув’язнено.

Аналіз економічних підвалин кооперативного руху в Україні свідчить, що в його основі лежить досвід товариського господарювання, широко розповсюджений у „мужицтві”, починаючи з Запорозької Січі. Він розвивався на ґрунті глибоко вкорінених і розповсюджених простих та складних видів самодопомоги: супряга, гуртова, толока, новітні хліборобські артілі.

Формування української моделі сільськогосподарські кооперації відбувалось в умовах, коли Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії, а Західна Україна – Австрійської імперії.. Це об’єктивно вимагає аналізу суті, напрямів, форм прояву кооперативного руху в кожній із вказаних частин України, виявлення спільних, типових рис, які стали основою української моделі сільськогосподарської кооперації.

3. Столипінська аграрна реформа.

Історія аграрної реформи П. Столипіна до кінця 80-х років XX ст. не була по-справжньому об'єктом спеціальних досліджень учених, хоч, звичайно, не можна сказати про неї як про «білу пляму» минулого.

У радянському історичному словнику говориться: «Буржуазна реформа селянського надільного землеволодіння в Росії, яка ознаменувала поворот аграрно-політичного курсу самодержавства, на­звана ім'ям П. Столипіна. Дозвіл виділятися з селянської общини на хутори і відруби..., зміцнення Селянського банку, примусове землевпорядкування... і переселенська політика ставили за мету ліквідацію малоземелля при збереженні поміщицького землеволодіння, пришвид­шення розшарування селянства, виникнення куркульства як додаткової опори самодержавства. Реформа потерпіла невдачу».

Навчальні шкільні та вузівські програми з історії СРСР (епоха капіталізму) доповнювали і розширювали тлумачення словника такими поняттями, як «столипінські галстуки», «антинародна реформа», «насадження хутірського та відрубного господарства», «примусова переселенська політика» тощо.

І жодного слова про те, що Російська імперія, в тому числі Україна, була великим експортером зерна на світовому зерновому ринку. І це після того, коли забезпечувалися свої внутрішні потреби як продовольчим, так і фуражним зерном. Відомо, що колишній Союз впродовж тривалого часу виступав на світовому ринку в ролі найбільшого в історії покупця хліба.

У цей скрутний час ми звертаємо свої погляди у минуле, щоб взяти на озброєння і втілити в життя все те позитивне в галузі сільськогосподарського виробництва, що мало місце в Україні, за роки столипінської аграрної реформи. Історичний період, про який ідеться, ще не повною мірою досліджений. Проте завдяки відкритому доступу до архівних матеріалів історики-дослідники мають можливість дізнатися про історичну правду минулого.

Суть столипінської аграрної реформи. Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого Закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розроблений П. Столипіним і підпи­саний царем Миколою II, аграрна реформа передбачала вжитті трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господар­ства; 3) переселенська політика. Реалізація цих заходів була тісно по­в'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендни­ми відносинами на селі, агрокультурою тощо.

Найголовніша умова — це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний устрій, який сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господарювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розпо­ділу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника. Уявімо общину в складі 30 селян, які, як правило, за своїм характером, темпераментом, психікою тощо абсолютно різні люди. Відтак і ставлення до праці у них, природно, не може бути однаковим. Одні во­лодіють великими потенційними можливостями до праці, закладеними у них генами від родоводу, інші — мають середні можливості, решта — низькі, що також значною мірою є ознакою спадковості. Вдумаємося в таке: чи вигідно сумлінно працювати в общині тому селянину, який віддає всі свої сили й енергію на створення матеріальних благ, а результати його праці мають зрівняльний характер? Безумовно, його творчий по­рив до праці гальмується общиною, внаслідок чого потенційні можли­вості сповна не використовуються.

Всупереч планам націоналізації землі П. Столипін висунув лібераль­ну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приват­ної власності на селі та досягнення на цій основі економічного підне­сення. Важливо зазначити, що він не ставив питання про негайну відміну общини та її одноакційну руйнацію. Навпаки, виступав проти безогляд­ного руйнування селянської общини, особливо в тих випадках, коли вона була сильна, виступав проти її закостенілої форми, яка тримала селян у кріпосній залежності через механізм кругової поруки. Аргументом цьо­го є існування общинного укладу поряд з іншими впродовж аграрної реформи. П. Столипін неодноразово підкреслював, що селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільш до впо­доби. Він ніколи не вимагав повсюдної одноманітності в силу місцевих умов, розуміючи, що община економічно життєва і адміністративно ла­мати її неможливо. Якщо ж община штучно перешкоджає виділенню селян з неї, то до таких господарів, підкреслював реформатор, слід вжи­вати адміністративних заходів.

Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася влас­ником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою ко­ристувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав влас­ністю окремого селянина-господаря.

14 червня 1910 р. до Закону про вихід селян з общини від 9 листопада 1906 р. внесено доповнення, суть якого зводилася до того, що всі об­щини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавались такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої влас­ності господарів на користування землею. Думка одного члена такої общини ставала законом і поширювалася на все сільське товариство.

Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фонду й передачі земель з нього селянам. Реалізація цього задуму мала бути такою: надати селянину земельну ділянку на перших порах тимчасо­во, а згодом — закріпити за селянином, вирізану з державних земель, забезпечивши водою та іншими агрокультурними умовами користування. Таким чином», поруч з общиною появився б заможний селянин, стійкий господар землі. Такий еволюційний шлях розв'язання селянської проблеми зводився до переростання селянських господарств у вищий тип — фермерські, орієнтовані на ринок. У процесі розвитку відно­син купівлі-продажу землі є неминучим природне скорочення помі­щицького земельного фонду. Для чіткого розуміння реформи важливо пам'ятати, що поміщицьке землеволодіння значною мірою також за­знавало руйнації.

Аграрний лад у Російській імперії П. Столипін вбачав у вигляді системи дрібних та середніх фермерських господарств і невеликих дво­рянських садиб, об'єднаних місцевим самоуправлінням. Насильницьке відчуження дворянських земель, знищення самого дворянства, на його думку, означало б ліквідацію вогнищ культури і агрокультури у селянській країні.

Спірним є питання про шляхи розвитку сільського господарства по-столипінськи. Одні вчені вважають, що американський шлях був провідним у реформуванні села, оскільки вихід селян з общини і створення хутірських господарств — це варіант американського фермерства. Інші дотримувалися протилежної думки — прусського шляху, за якого зберігалося поміщицьке землеволодіння. Ми ж думаємо, що це був своєрідний російський шлях, при якому існували елементи як американського, так і прусського шляху розвитку сільського госпо­дарства. Суть його полягала в тому, що він базувався на чотирьох укладах: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному. Таким чином, економіка сільського господарства була багатоукладною, що забезпечувало прогрес в аграрному секторі.

Вихід селян з общини (громад). Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але спадкову власність громада не втручалась. «Селянська філософія, визначив сучасний український філософ М.Попович, - опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю». Тому вихід з общини сприяв закріпленню за селянами землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний лад, сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господа­рювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розподілу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника.

Здійснення земельної реформи в українських селах було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Процес розвит­ку сільського господарства тут відбувався набагато швидше, ніж в інших колоніях Російської імперії. Так, по семи губерніях, крім Волині та Поділля, з 1906 р. до 1 травня 1915 р. вийшло з селянської общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2794 тис. десятин землі, або 30,2% від загальної площі общинної надільної землі. Найбільш активно процес виділення селян з общини відбувався на Правобережжі, зокрема у Київській губернії — 48% дворів, на Півдні — 45,6%. На Лівобережжі з общини виділилися за цей час лише 20,5% дворів. Вна­слідок цього на Правобережжі та в Полтавській губернії общинне земле­володіння майже зовсім зникло, а на Півдні й Харківщині воно охопи­ло близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби. Причому це за умов, коли ціна на землю в губерніях України виявилась значно вищою, ніж в інших регіонах імпе­рії. Наприклад, у Степовій зоні ціна однієї десятини становила 172 крб. ЗО коп., тоді як у сусідній Курській губернії — 122 крб. 60 коп., а в інших була ще дешевшою.

Столипінська реформа в цілому сприяла ліквідації «земельних общини «Кожному селянинові, - констатує К.Кононенко, - надавалося право вийти з «общини» й виділити свою землю у повну і юність. Він мав також право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Закон від 1906 р. з доповненнями і поширенням його в 1910 р. дозволяв селянинові прилучати до цього «відрубу» свою садибну землю, переносити туди будівлі й таким чином утворювати «хутір». Селяни скористалися з реформи Селянським Земельним Банком, який відтоді почав широко кредитувати купівлю землі селянами. Розгорнувся посилений процес розпаду «земельних общин» і купівлі землі За неповних чотири роки дії цього закону на Україні 1/4 господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1906-1917 рр. Селяни купили, головним чином у поміщиків 7 млн. 278 тис дес. на суму 1 млрд. 300 млн. крб. Всі куплені землі використовувалися тільки як «хутори» або «відруби». Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га Внаслідок Столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила ледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалися селяни, майже вся перейшла в їх особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 дес. землі, але декілька поміщиків все таки володіли від 50 до 1000 дес. землі, а Терещенко мав 250000 дес. У Таврійський, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% усіх дворів.

У своїх спогадах «Юність. Від В'язьми до Феодосії» (Париж, 1973 р.) М. Волков-Муровцев пише: «На моїй пам'яті багато змінилось — столипінські реформи, Селянський банк, кооперативи сильно змінили землеробство... Землі було багато. Недалеко від нас було шість розоре­них помість, де і поміщики, і всі їх будівлі зникли. Земля тисячами десятин була на продаж. Наприкінці столипінської реформи в наших краях ціна на польову десятину була встановлена як максимум 80 крб., виплачувати треба було по закладній на 20 років, що становило 4 крб. в рік Селянському банку. Проценти на позички були 1,5%, що разом ви­ходило дешевше оренди...» Для більш чіткого уявлення про грошову одиницю скажемо, це в той час, коли жінка, в'яжучи снопи у поміщика, в середньому заробляла 75 коп. за день.

Всупереч трактуванням у радянській історіографії про «насиль­ницький» шлях виходу селян з общини, зазначимо, що ця акція, як ствер­джують архівні матеріали та документи, відбувалася на добровільних засадах в усій імперії, в тому числі й Україні. Адміністративні методи застосовувалися лише в тому випадку, коли були очевидними і перешкоджали виходу із общин прагнення завести незалежне господарство, небажання зменшити свій земельний наділ майбутніми переділами тощо. В 1915 р. вихід з общини був припинений у зв'язку з воєнним часом. Проте в цілому виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність дало позитивні результати.

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку, який був створений у 80-х роках XIX ст. У нових умовах реформування села йшлося про його зміцнення шляхом роз­ширення операційних функцій. На Селянський банк покладалося завдання купівлі поміщицьких землеволодінь і продажу земельних ділянок селянам за пільговими цінами з двадцятирічним кредитом. Крім того, у банк передавалася більшість удільних земель і степових угідь, внаслідок чого зменшувалися володіння царської сім'ї, землі Алтайського округу ставали місцем для влаштування переселенців.

За три десятиріччя діяльності Селянського банку відбулися помітні зміни в соціальній структурі покупців. Якщо спочатку основну частину земель купували общини і товариства, то згодом перевага була на боці приватних селян-покупців. Про цю тенденцію свідчать такі цифрові дані: якщо з 1883 до 1907 р. одноосібно було придбано 207 тис. десятин, а общиною і товариствами — 9525 тис, то у 1908 р. відповідно 152 і 867 тис. За 1909—1912 рр. картина різко змінилася: одноосібники одержали понад 2,9 млн., а колективи — 2,35 млн. десятин. Водночас розширилися розміри ділянок одноосібників, середня площа яких збільшилася за 1908—1913 рр. з 10 до 18 десятин.

Значну частину оплати кредиту брала на себе держава, а відтак се­лянину в результаті допомагали всі верстви населення, всі платники податків. Банк збільшував кредити селянам; здешевлював їх. Він пла­тив більший відсоток за своїми зобов'язаннями, ніж платили йому се­ляни. П. Столипін розумів: щоб здійснити реформу, треба залучити до землі гроші. Тільки за чотири роки (1906—1910) землевпорядкувальна комісія Російської імперії видала на руки у вигляді безплатної допомоги 9 230 725 крб. Щоб мати чітке уявлення про зазначену грошову суму, зауважимо, що на той час грошова одиниця була тверда, стабільна, а грошова маса — обмежена. Наприклад, корова коштувала 5—6 крб. Селянам надавалася допомога для будівництва житла шляхом пільгової та безкоштовної видачі лісоматеріалів.

У 1906—1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки існування банку (8 млн. 275,9 тис. десятин). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн. десятин землі.

Протягом 1906—1910 рр. через банк поміщики України продали селянам понад 480 тис. десятин землі, а всього площа дворянських земель за 1906—1910 рр. зменшилася на 1,1 млн. десятин. Чимало поміщиків звільнялися від надлишків землі, переходячи до більш ефек­тивних методів господарювання, деякі розорювали або ліквідовували повністю свої маєтки. Наприклад, на Волині великі поміщики свої ла­тифундії перетворювали на більш ефективні підприємства, що працю­вали виключно на ринок. Вони спеціалізувалися на виробництві сіль­ськогосподарської продукції. Так, господарство поміщика Шестакова спеціалізувалося на розведенні високопродуктивної породи корів, надої молока яких становили на кожну корову в середньому понад 500 відер на рік. Корови не тільки експонувалися на щорічних виставках у Бердичеві, а й відправлялися у різні кінці України, губернські центри Росії, в обидві столиці.

Дата добавления: 2015-05-23