Сільське господарство України в роки другої світової війни та 50 -80-ті роки

В українських селах колгоспи та радгоспи гітлерівці перетворили на громадські двори. Землю вони передавали німецьким колоністам та колишнім місцевим поміщикам, які поверталися із-за кордону. У західних областях України окупанти зразу ж почали повертати маєтки старим поміщикам і насаджувати нових поміщиків – своїх колоністів. У поміщицьких господарствах була введена панщина: селяни мусили безкоштовно зі своєю тягловою робочою силою чотири дні на тиждень працювати на поміщика, а решту днів – на окупантів, причому без плати.

У лютому 1942 р. окупаційні власті опублікували аграрний закон, в якому офіційно проголошувалася „ліквідація” колгоспів та переділ землі. Кращі землі було взято під городи гітлерівської армії та помістя німецьких колоністів. Землю одержували й прислужники окупантів – співробітники управ, старости, поліцейські та інш. Селяни обкладалися різними тяжкими податками. Вони здавали майже весь урожай, виконували поставки м’яса, молока, масла, яєць, вовни, шкури худоби та свиней тощо. Кожен селянин змушений був платити й грошовий податок. Крім того встановлювався поземельний податок, податок на будівлі, прибутковий податок, „церковний” податок тощо. Водночас процвітала система різних поборів і повинностей. Селяни повинні були утримувати охорону мостів, а також загони і команди, котрі розквартировувались у даній місцевості, оплачувати старшин, старост, поліцейських. На окупованій території проголошувалась загальна трудова повинність. За невиконання завдань поставок, податків та повинностей окупанти жорстоко розправлялися з селянами, застосовували тілесні покарання та штрафи. В окупованих українських селах не вистачало робочих рук, особливо механізаторів. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, мільйони українських селян були мобілізовані до Червоної Армії. По-друге, 2млн. 300 тис. сільських жителів України, переважно молоді, були насильницькі вивезено до Німеччини. Німецькі загарбники вивозили з України с/г сировину, а також чорнозем. По-третє, серед евакуйованих з України громадян у східні райони СРСР були й сільські жителі.

Відступаючи з України, фашисти застосовували тактику „спаленої землі”, Вони зруйнували і спалили в Україні понад 28 тис. сіл, з них 256 повністю знищено, а населення розстріляно. Вони вбили й по-звірячому замучили 5,4 млн. чоловік, або кожного шостого мешканця України.

Український народ був вимушений відбудовувати зруйновану економіку, в тому числі сільське господарство. Програма відбудови і шляхи її здійснення намітила постанова партії та уряду від 23 серпня 1943 р. „ Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації”.

По мірі визволення України від фашистських військ, на її території відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС. Наприкінці 1945 р. в Україні діяло 27493 колгоспи, 784 радгоспи, 1277 МТС. На селі було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які ті частково „приватизували” під час війни. З 1946 р. в Україні почався процес об’єднання колгоспів у великі господарства. Широких масштабів він набув у 1950 р. Якщо на початку 1950 р. в Україні налічувалося 33653 колгоспи, то після укрупнення, наприкінці 1951 р. – 16506. Після проведення колективізації у західних областях України, на Закарпатті та північній Буковині та розукрупнення ряду господарств у східних областях України чисельність колгоспів зросла до більш як 28 тис.

З позицій усуспільнення с/г виробництва вирішувалося питання розвитку особистих підсобних господарств населення. У серпні 1953 р. були скасовані податки з колгоспних дворів, вдвічі знижені податки з присадибних господарств. Однак з кінця 50-х рр. знову проявилося стримування розвитку підсобних господарств. Була висунута формула: усім колгоспникам звести корів до колгоспу і купувати молоко в магазинах. Практично це означало ліквідацію особистої власності у величезної кількості жителів країни. Відбулося різке зменшення питомої ваги підсобних господарств у загальній товарній с/г продукції. Якщо у 1940 р. вона становила 27%, то у 1960 р. – менше 15%.

У 1950 – І пол. 1960 рр., коли Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Ради Міністрів СРСР був М.С.Хрущов, проблеми розвитку с/г розглядалися на 11 пленумах ЦК КПРС; ще на двох вони обговорювалися поряд з іншими питаннями. При аналізі їх рішень важливо враховувати, до в цей період серед економістів було два напрями в питанні про товарно-грошові відносини при соціалізмі – їх прибічники (товарники) та їх противники (нетоварними).

Перші виступали за товарність виробництва, розраховану на виробника, за госпрозрахункову систему, „вільну торгівлю” (право реалізації лишків). Другі доводили, що слід відмовитися від товарно-грошових відносин. Хоч у рішеннях березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС містилися настанови на впровадження госпрозрахункових відносин і вказувалось на важливість розширення товарно-грошових відносин, по суті з кінця 60-х і до поч.. 80-х вони не виконувались.

Нетоварними дотримувалися ідеї про те, що в СРСР, де ліквідовано приватну власність на землю, не існує рентних процесів. Вказувалося, що соціалістична держава значну частину диференціальної ренти (зокрема диференціальної ренти ІІ) залишає у розпорядженні господарств для розвитку виробництва та підвищення добробуту працівників. Решта її надходить у розпорядження держави і мовляв використовується для загальнонародних потреб.

Укрупнення господарств призвело до зміни їх внутрішньої структури, звуження спеціалізації їх підрозділів. Там, де раніше функціонували колгоспи утворювалися бригади чи ферми, формувалась певна спеціалізація господарювання.

Вже на початку 60-х рр. стали виявлятися серйозні недоліки проведеного укрупнення колгоспів. Тому довелося десь п’яту частину господарств роз’єднати, повернути в існуючі, раніше межі.

В той же час понад 7 тис. колгоспів було перетворено у радгоспи (переважно в місцях, розташованих навколо великих міст у промислових центрів). Загальна кількість колгоспів в результаті укрупнення та перетворення ряду з них у радгоспи зменшилась з 9553 у 1965 р. до 7291 у 1983 р., а кількість радгоспів зросла відповідно з 1343 до 2189

Факт перетворення колгоспів у радгоспи по суті означав експропріацію колгоспної власності, зневагу до інтересів значної кількості колгоспників. Укрупнення колгоспів призвело до утруднення управління їх діяльністю, до ще більшого відриву колгоспників від землі, до виникнення, у зв’язку з майже насильницьким переселенням усіх на центральну садибу, „неперспективних” населених пунктів і на цій основі – до збільшення пустуючи земель, при чому досить родючих.

В середині 70-х рр.. здійснювалася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка означала примусове включення колгоспів у об’єднання, в яких вони втрачали право самостійно вирішувати питання своєї діяльності, розпоряджатися майном, зведення у міжгосподарські підприємства. На кооперативних основах створювалися міжколгоспні та колгоспно – радгоспні виробничі об’єднання. Серед них переважали будівельні організації та структури по збуту с/г сировини. Ще більш посилився командний прес: діяльність колгоспів спрямовувалася не тільки райкомами і райвиконкомами, але й відомчими організаціями, установами, конторами, які мали статус державних. Налічувалось їх по 20-25 в кожному сільському районі.

Отже, у 50-80 рр. здійснювалися безкінечні, як правило, надумані реконструкції та перебудови форм власності та господарювання в аграрному секторі. Це призвело до подальшого відчуження селян від землі і поглиблення кризових явищ у аграрному секторі економіки України.

Господарства були вимушені застосовувати нетрадиційні форми господарювання. З метою забезпечення зайнятості населення протягом року створювалися підсобні сільські промисли.З 1958 р. в колгоспах почали будувати консервні заводи. У 1964 р. було 1170 таких підприємств, які випустили понад 44,3 млн. умовних банок консервів. Працювали також 1123 заводи по виготовленню вина. У багатьох сільгоспартілях діяли комбікормові цехи, заводи по виробництву цегли, столярні майстерні, народні промисли по виробництву предметів домашнього вжитку.

На основі розвитку підсобних промислів виникла міжколгоспна промислова кооперація. Вже у 1959 р. в Україні діяли 603 міжколгоспні організації, які об’єднували 81% сільгоспартілей. Кожна з них направила для роботи у будівельних бригадах та на міжколгоспних підприємствах певне число колгоспників.

У наступні роки набули поширення міжколгоспні зв’язки по будівництву і виробництву місцевих будівельних матеріалів. На початку 1966 р. в Україні діяли 535 таких організацій. Тут працювало сто тисяч колгоспників.

За рахунок пайових внесків колгоспів, прибутків від реалізованих робіт та кредитів Держбанку було створено значну виробничу базу – побудували 25 заводів збірного залізобетону, 54 цегельних, 525 столярних майстерень, відкрили 359 карєрів по видобутку каміння.

Між колгоспні зв’язки виявлялися не лише при проведенні будівництва. У 1966 р. в Україні діяли 447 інкубаторно-птахівничих станцій, 39 пунктів по відгодівлі великої рогатої худоби, 84 електростанцій, 43 організації по будівництву доріг, 32 заводи по виробництву цегли, десятки підприємств по переробці с/г продуктів.

Ще на початку 50-х рр.. особливо після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС, М.С.Хрущов ставив питання про ліквідацію МТС, діяльність яких, за його думкою, стримувала ефективний розвиток с/г виробництва. Саме Хрущов ініціював у 1958 році на пленумі ЦК КПРС розгляд питання про ліквідацію МТС У постанові визнавалось за необхідне реорганізувати МТС у РТС (ремонтно технічні станції), продати колгоспам техніку, що належала МТС Колгоспи повинні були ще й саті купувати техніку, незважаючи на ста фінансового становища. З 1959 до 1965 р. у колгоспах України кількість тракторів зросла на 40%, зернових комбайнів на 23%, бурякозбиральних комбайнів у 5,5 рази, тракторних сівалок на 14%, електро двигунів у 3,5 раза, вантажних автомашин на 64,5%. Колгоспи повинні були провадити ремонт техніки, купувати запасні частини, пальне, мастило. За рахунок колгоспів готувалися й механізаторські кадри, на що також витрачались великі кошти. Фактично існувала монополія держави на землю, як об’єкт господарювання. У зв’язку із цим 2/3 вироблювальної продукції здавали державі за цінами встановленими нею. По суті не виявлялася диференціальна рента ІІ Адже не досягалося додаткового прибутку від додаткових вкладень капіталу в одну й ту саму земельну площу, практично не відбувалося раціоналізації виробництва. Капітальні вкладення використовувалися державою для здійснення своїх монопольних цілей. У розпорядженні колгоспів і радгоспів фактично не залишалося ні якої частини диференціальної ренти для розвитку виробництва та підвищення добробуту працівників. Через рівні рентабельності в той час забезпечувалась певна еквівалентність обміну між с/г і галузями, що його обслуговували. Щоправда, такий підхід майже постійно доповнювався списанням прострочених державних кредитів і різних видів заборгованості, а також прямими дотаціями. Вказана система ціноутворення, яка базувалась на показниках рівня рентабельності, в певній мірі відповідала існуючим економічним умовам. Тим більше, що всі ціни для с/г регулювалися державою. Проте головний недолік такої системи цін – її затратний характер. Ціни формувалися, виходячи із витрат сировини, транспортування, переробки, торгівлі без урахування попиту на продукцію і можливостей її реалізації. Все це не забезпечувало необхідного росту продуктивності праці, не сприяла економічному зміцненню с/г підприємств.

Отже, реформи у с/г виробництві у 50-70-х роках пов’язані безпосередньо із спробую розв’язати продовольчу проблему забезпечення населення продуктами харчування шляхами організації виробництва адміністративними методами, розроблялося безліч програм, законів, постанов, але без за діяння ринкових механізмів та достатньої їх мотивації. Умови виробництва не спонукали до підприємницької діяльності Безпосередній виробник залишився відчуженим як від землі та основних засобів виробництва, так й від створюваного ним продукту Селянин не був достатньо зацікавлений у продуктивному використанні землі техніки, праці. В сукупності це спричинило зниження родючості землі, зменшення виробництва валової продукції с/г.

Історично склалося так, що спеціальної масштабної програми в галузі с/г після Жовтневої революції 1917 року до початку 80-х не було.

Тому в травні 1982 року пленум ЦК КПРС затвердив «Продовольчу программу СРСР на період до 1990 р. І заходи по її реалізації» У ній виділено девять розділів: 1. основні підсумки і завдання розвитку АПК. 2. вдосконалення матеріально-технічної бази. 3. забезпечення транспортом, тарою. 4. виробництво основних видів подовольства 5. посилення ролі науки в реалізації продпрограми 6. поліпшення соціально-побутових умов життя на селі 7. підвищення ефективності діяльності с/г підприємств 8. завдання союзних республік у реалізації продовольчої програми. 9. розвиток економічних зв’язків з зарубіжжям.

Такі ж розділи містила „Продовольча програма УРСР „, затверджена на пленумі ЦК КПУ в листопаді 1982 р. Вона виявилась генеративним документом. Водночас було прийнято ще п’ять спеціальних постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. В них визначалися заходи щодо організації управління с/г та іншими галузями АПК, вдосконалення економічного механізму та зміцнення економіки колгоспів і радгоспів, зміцнення с/г виробництва в збільшенні кількості продукції та поліпшення її якості, дальшого поліпшення житлових і соціально-культурних умов життя сільських жителів.

В кінці 70-х – І Пол. 80-х рр.. в Україні розроблено низку інших розробок, які поглиблювали, деталізували, доповнювали Продовольчу програму. Це республіканські програми „ Праця”, „ Зерно”, „ Цукор”, „М’ясо”, „Молоко”, „Корми”, „Протеїн”, „Меліорація”, „Овочі”, „Механізація”, „Енергія”, „Хімізація” та інші. Подібного роду були розроблені документи в областях і районах.

Однак ці рішення, як намагання реалізувати Продовольчу програму, істотних наслідків не дали. Життя стверджувало, що, незважаючи на наявність значної кількості рентабельних колгоспів і радгоспів, колективні та державні форми господарювання в цілому не можуть забезпечити стабільний розвиток с/г виробництва, підвищення його продуктивності. Посилилося без господарське використання землі. Не продумане індустріальне будівництво, ерозія, захімізованість та інші причини привели до витрат землі за якістю та кількістю. У 1965-1985 рр. Посівні площі в Україні скоротилися більше як на один млн. га.

Хлібороби України, як і усього СРСР, були позбавлені господарської свободи й незалежної ініціативи. Українське село в цілому втрачало свої активні сили. Виявилася – здебільшого вже в 60-70 ті роки – тенденція до переміщення в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. В багатьох селах майже не було дітей. В приміських районах часто до 90% активного сільського люду, які були закріплені за колгоспом, фактично працювали в місті, а на полях вивозили як „допомогу селу” службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали чи викопували.

Однак, така система не означала зубожіння села навпаки, десь у 70-ті рр.. спостерігається бурхливий розвиток житлового будівництва. Село пристосувалось до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних полів, які за сталінських часів жахливо каралися без огляду на вік і стать. Молодші покоління не рідко користувалися продуктами, присланими батьками, а тих невеликих грошей, які отримували батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.

Дата добавления: 2015-05-23