Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках 13 страница

У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці у З рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоту. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. У листопаді 1984 р. Комітет по плануванню НАТО схвалив план головнокомандуючого НАТО Роджерса. В основу плану була покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника з застосуванням неядерних високоточних систем озброєння.

Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі непокоїли США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти "прифронтових" держав - Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.

На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. На цей раз ареною протиборства став Ліван, в якому йшла громадянська війна між християнами і мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалось шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали напади на Ізраїль. Але швидка операція не вдалась. Ізраїльські війська пов'язли в боях з сирійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації "Хезболлах" і ліванські партизани. Втручання США, Англії, Франції теж не принесло миру на ліванську землю, а ще більш ускладнило становище в країні. США були втягнуті в бої з сирійцями і ліванцями. Спроба нав'язати Лівану сепаратний мир на зразок Кемп-Девідського теж не вдалась. Зазнавши значних втрат, ізраїльські війська були виведені з країни, крім 20-кілометрової зони на Півдні Лівану. Американські, французькі, англійські війська теж змушені були покинути країну. Події в Лівані вкотре переконали, що близькосхідний конфлікт можна вирішити лише мирними засобами.

У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.

З остраху перед ісламською революцією та намагаючись розв'язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам Хусейн 22 вересня 1980 p. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний успіх сприяв агресору. Влітку

1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану. У США на віть з цього приводу розгорівся політичний скандал - так званий Ірангейт. Воюючі сторони, починаючи з 1985 p., намагалися нанести один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак почи нає бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруги. Так, американський військовий корабель збив іранський пасажирський літак, іракський літак наніс ракетний удар по американському фрегату, відбулись сутички між американським і іранським флотами, на мінах підривались танкери, що загрожувало екологічною катастрофою тощо. Лише влітку 1988 р. за посередництвом ООН була підписана угода про припинення війни.

Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше протистояння супроводжувалось пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти комунізму. При цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатон. Всім цим управляли автоматизовані системи. У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні помилки. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн. військовослужбовців. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без застосування ядерної зброї, Європа із її 200 атомними реакторами, розвинутою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилась би на руїни.

Яскравим прикладом цього безглуздя було знищення радянськими засобами Протиповітряної оборони (ППО) 1 вересня

1983 р. південнокорейського літака над о. Сахалін, у результаті чого загинуло 296 пасажирів.

Всесвітня історія ХХ століття:

81. Перехід від конфронтації до

співробітництва держав світу.

Завершення "холодної війни"

(друга половина 80-х - 90-ті роки)

Передумови і причини завершення "холодної війни". До нового погляду на проблеми Європи і світу політики Сходу і Заходу прийшли різними шляхами. Дослідження вчених, зусилля журналістів, письменників, людей мистецтва формували в свідомості світової громадськості різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання міжнародних проблем.

Незважаючи на загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками, на початку 80-х років продовжувався загальноєвропейський процес, початий в Гельсінкі. У Белграді (1977-1978 pp.), Мадриді (1980-1983 pp.), Стокгольмі (1984-1987 рр.), Відні (1986-1989 pp.) відбулись зустрічі і наради представників держав-учасниць Загальноєвропейської наради. На Стокгольмській конференції з питань довіри і безпеки в Європі Радянський Союз виступив з рядом ініціатив по обмеженню військово-морської діяльності на Півночі Європи і в Середземному морі. Радянський уряд пропонував вивести з Середземномор'я як радянські, так і американські кораблі-носії ядерної зброї, згодом - військові флоти США і СРСР. На цей раз це не було чисто пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок. Готовність до таких поступок стала очевидною після приходу до влади М.С.Горбачова. Він проголосив політику перебудови, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних відносинах.

Новий радянський лідер розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції було узгоджено широкий комплекс політичних і військово-технічних заходів щодо зниження ризику війни в Європі. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 в Східній Європі, а з 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв півтора роки. У січні 1986 р. М.Горбачов висунув програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення.

У травні 1987 р. Політичний консультативний комітет ОВД прийняв основні положення нової військової доктрини оборонного характеру.

Декларувалось, що учасники ОВД ні за яких обставин не почнуть військові дії проти будь-якої держави чи союзу держав, якщо самі не стануть об'єктом військової агресії; що ніколи не застосують першими ядерну зброю; що СРСР і його союзники не мають територіальних претензій до жодної з держав і не відносяться до жодної країни, як до свого ворога.

Радянсько-американські переговори на найвищому рівні в Женеві (1985 р.). Рейк'явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і в Москві (1988 р.) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. набрав чинності Договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Він передбачав знищення близько 4% арсеналу ядерних озброєнь.

У підсумковому документі, прийнятому 15 січня 1989 р. на загальноєвропейській нараді у Відні, серед різних аспектів міжнародної безпеки особливо виділялась проблема прав людини.

Всім державам було рекомендовано "удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику в галузі громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини і основних свобод та застосовувати їх на практиці".

Вважається, що після знищення Берлінської стіни в листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі М.С.Горбачова з Дж.Бушем на О.Мальта було покладено край "холодній війні" між СРСР і США. Ці держави перестали сприймати одна одну як противники.

Нове мислення поширилось і на регіональні конфлікти. В ряді "гарячих точок" (Афганістан, Нікарагуа, Камбоджа, Ангола) був взятий курс на національне примирення, на пошук шляхів розв'язання проблем за столом переговорів. В значній мірі політика національного примирення була викликана нездатністю СРСР надалі підтримувати збанкрутілі прорадянські режими. У 1988 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба - з Анголи. Після женевських домовленостей між СРСР і США по Афганістану 15 березня 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ з цієї країни. Важливим наслідком нового мислення і закінчення "холодної війни" стало об'єднання Німеччини і виведення радянських військ з східноєвропейських країн.

Питання об'єднання Німеччини в системі міжнародних відносин. Питання об'єднання Німеччини було тісно пов'язане з проблемою європейської безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави могла порушити баланс сил на континенті. До того ж, недавнє минуле Німеччини викликало побоювання сусідніх держав.

Протягом повоєнних років Німеччина залишалась розколотою на дві частини. На її території існувало дві німецькі держави - ФРН і НДР. 45 років німецьке питання породжувало напруженість. У центрі Європи зберігалась небезпечна зона конфронтації, де два військово-політичних союзи безпосередньо протистояли один одному.

Усі ці роки у свідомості німців жило прагнення усунути таке ненормальне становище і досягти об'єднання в рамках єдиної Німеччини. Зміни в СРСР і НДР створили сприятливі умови для цього.

У лютому 1990 р. між державами-переможцями у Другій світовій війні - СРСР, США, Великобританією та Францією - і двома німецькими державами була досягнута домовленість про створення переговорного механізму "2+4". У результаті важких переговорів, які велись протягом семи місяців, було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності. 12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ шести держав підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Договір встановлював, що зовнішніми кордонами об'єднаної Німеччини є кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як суттєву складову частину світового порядку в Європі. Сторони визнали, що об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому. У конституції об'єднаної Німеччини не повинно бути будь-яких положень, що суперечили б цим принципам.

Уряди НДР і ФРН підтвердили свої заяви про те, що з німецької землі йтиме лише мир, а також свою відмову від виробництва, володіння і розпорядження ядерною,.біологічною і хімічною зброєю.

Збройні сили Німеччини підлягали скороченню протягом 3-4 років до 370 тис. чол. Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатись війська США, Великобританії та Франції. СРСР погоджувався на входження об'єднаної Німеччини в НАТО.

З об'єднанням Німеччини були вичерпані права і відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини загалом. Уряди СРСР, США, Великобританії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх угод і рішень воєнного і повоєнного часу щодо Німеччини та розпуск відповідних органів. Об'єднана Німеччина здобула цілковитий державний суверенітет у своїх внутрішніх і зовнішніх справах.

Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни і 45-річним повоєнним періодом. З жовтня 1990 року НДР увійшла до складу ФРН. На політичній карті Європи з'явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн. чол., яка завдяки своєму потенціалу входить у розряд найбільших держав світу, а в теперішній час прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

Початок ракетно-ядерного розброення. Трасформація НАТО. Важливою віхою у радянсько-американських відносинах став візит президента СРСР М.С.Горбачова в США у травні - червні 1990 р. та його переговори з президентом США Дж.Бушем. Результатом цих переговорів став пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Таким чином, були усунуті перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 pp. - про обмеження підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Було укладено важливу угоду, що доповнювала і розширювала угоду 1973 р. про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії.

Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які підписали 23 травня 1992 р. в Лісабоні угоду про те, що на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі існувати ніякої ядерної зброї. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та президент США Дж.Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали проект договору СНО-1, за яким США та держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50% (5-6 тис. одиниць зарядів) протягом 7 років. У 1994 р. договір СНО-1 був ратифікований всіма сторонами.

З січня 1993 р. в Москві Б.Єльцин та Дж.Буш уклали договір СНО-2 про скорочення вдвоє стратегічних наступальних озброєнь, які залишаться після виконання договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалось, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без'ядерними державами.

Закінчення "холодної війни", внутрішньополітичні зміни в СРСР, призвели до революцій у країнах Східної Європи і припинення діяльності ОВД з 1 липня 1991 р.

Враховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів кра-їн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО.

Учасники наради взяли на себе зобов'язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були оголошені "зброєю екстремальної ситуації".

Змінилась і роль НАТО. Із воєнного блоку він все більше перетворюється на політичний. Деякі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі країни, які утворились в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити в НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі стабільність і безпеку в нових умовах. Вступ країн Східної Європи в НАТО став однією із головних проблем відносин між Росією і США та НАТО.

На зустрічі країн-членів НАТО у Брюсселі в січні 1994 р. була прийнята програма "Партнерство заради миру". її метою є забезпечення стабільності в Європі і розвиток співробітництва з країнами Східної Європи. У цій програмі виявили бажання взяти участь майже всі східноєвропейські країни. Активну участь у ній бере Україна.

Криза в Перській затоці. Близькосхідний мирний процес. Серйозним випробуванням змін у міжнародних відносинах стала криза в Перській затоці на початку 90-х років, викликана агресією Іраку проти Кувейту.

Восьмирічна ірано-іракська війна зумовила зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд. доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, учинивши неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебрались до Саудівської Аравії. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було окуповано і оголошено дев'ятнадцятою провінцією Іраку.

Дії Іраку були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку. Усі активи Іраку й Кувейту в іноземних банках було заморожено, блоковано експорт іракської нафти.

Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти і озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція "Щит пустелі"). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили збройні сили США, що досягли 500 тис. чол. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях.

Становище ускладнювалось неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі, засуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю і пов'язував кувейтське питання з вирішенням палестинської проблеми. Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту. Проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки встановила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту - 15 січня 1991 р. У разі відмови Іраку виконати цю вимогу було санкціоновано застосування воєнних сил.

Заходи, вжиті Радянським Союзом, Францією та іншими країнами з метою мирного розв'язання кризи, на жаль, виявились безуспішними. 17 січня 1991 Р- багатонаціональні сили ан-тиіракської коаліції на чолі з США завдали масованих повітряних і ракетних ударів по військових та інших об'єктах Іраку та Кувейту. Наприкінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська були розбиті. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил "Буря в пустелі " успішно завершилась.

У результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. чол., було зруйновано значну частину його економіки. Значних втрат зазнав і Кувейт, який став ареною бойових дій.

Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США та СРСР.

Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. В Мадриді (1991 р.) було покладено початок переговорному процесу між арабами та Ізраїлем під егідою СРСР та США. Наслідком цього процесу стало підписання низки угод. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні було підписано палестино-ізраїль-ську декларацію про введення палестинської автономії у секторі Газа і в районі міста Ієрихон, на Західному березі річки Йордан. А 4 травня 1994 р. Голова Виконкому ОВП Я.Арафат і прем'єр-міністр Ізраїлю І.Рабін підписали в Каїрі угоду щодо принципів практичної реалізації договору "Газа-Ієрихон - спочатку". У 1994 р. був підписаний мирний договір також між Ізраїлем і Йорданією. Разом з тим активізувалися переговори між Сирією та Ізраїлем про передачу Сирії Голанських висот, захоплених Ізраїлем у 1967 р., в обмін на мир з Ізраїлем. Однак сторони продовжують використовувати силові методи розв'язання конфлікту. Ізраїльська армія у квітні-червні 1996 р. провела чергову операцію по знищенню структур організації "Хезболлах", яка бореться за звільнення півдня Лівану і здійснює напади на Ізраїль. Екстремістські палестинські організації виступають проти переговорів з

Ізраїлем. Праві сили Ізраїлю, які прийшли до влади на виборах 1996 р. після вбивства І.Рабіна, зайняли жорстку позицію на переговорах з арабами. Це загальмувало мирний процес на Близькому Сході, але не припинило його.

Міжнародні відносини на порозі XXI ст. У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками з одного боку, й одночасного загострення регіональних конфліктних ситуацій та загрози "малих війн" - з іншого боку, на перший план світової політики вийшли проблеми захисту прав і безпеки особистості й народів, гуманітарно-правові, культурні контакти, поширення об'єктивної інформації. Сукупність цих характеристик дістала назву "людський вимір". Конкретні люди творять передумови довіри або недовіри між народами й державами, й від них залежить розв'язання військово-політичних проблем, проблем охорони й поліпшення стану природного середовища, розвиток торгово-економічних та науково-технічних зв'язків тощо.

Концепція "людського виміру" й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обгрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.

Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ - Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи - регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.

Розпад СРСР і Югославії, утворення нових незалежних держав, труднощі країн колишнього соціалістичного табору, об'єднання Німеччини та інтеграція західних країн стали важливими чинниками побудови загальноєвропейського дому і розвитку міжнародних відносин 90-х років.

Зазнала краху колишня стабільність, яка спиралась на швидку реакцію наддержав на порушення рівноваги і на співставлення своїх кроків з реакцією можливого ворога, рівно як і з власною можливістю його нейтралізувати.

Разом з тим розпад двополюсної системи викликав втрату політичних орієнтирів у окремих держав, крах ідеології тоталітаризму там, де вона панувала, хаос у мисленні багатьох людей. В утворену порожнину вривається націоналізм, ворожнеча, нестримна агресивність.

Миротворчі зусилля ООН, ЄС, НАТО і інших міжнародних структур не завжди є ефективними і адекватними. Замість небезпеки глобального зіткнення в світі посилилась загроза локальних війн. Кардинальні зміни в світі зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Вирішенню цього завдання сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між державами Європи.

Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ "Пакту стабільності в Європі". Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов'язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.

У 1993-1995 pp. центр етнічного протистояння на території колишньої Югославії перемістився із Хорватії в Боснію, де вели між собою боротьбу три общини: сербська, хорватська і мусульманська. Світове співтовариство всю вину за розв'язання конфлікту поклало на Сербію і 25 квітня 1993 р. встановило економічну блокаду.

Після чотирьох років війни у Боснії під тиском світового співтовариства конфліктуючі сторони нарешті серйозно сіли за стіл переговорів і 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода. З метою виконання угоди на територію Боснії було введено війська НАТО чисельністю 60 тис. осіб.

Вгамувавши конфлікт в Боснії, світова громадськість опинилась перед лицем проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косово, взялась за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизансь-кої боротьби, жорстокими засобами стала придушувати партизанський рух албанців. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вона примусили ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів і укласти угоду (1998 p.). Але виконання угоди весь час наражається на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливається в спалахи насилля. Щоб покласти край кровопроліттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО обидві ворожуючи сторони сіли за стіл переговорів.

Небезпечним і напруженим залишається становище на Близькому Сході (Палестина, Ірак, район проживання курдів та ін.) та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилось протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки в бік перетворення в ядерні державі, здійснивши підземні ядерні випробування. Серйозного удару по стабільності в світі завдала азіатська фінансово-економічна криза. Для вирішення гострих конфліктних ситуацій у цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій.

Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил в світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. Вступила в нову фазу боротьба за сфери впливу.

Політична нестабільність в різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.).

Все більше дають про себе знати соціально-економічні проблеми країн "третього світу".

Непорозуміння між Росією та США поставили під загрозу розвиток загальноєвропейського процесу і процесу ядерного роззброєння. Росія до теперішнього часу не ратифікувала договір СНО-2. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і югославського конфліктів. Росія прагне відігравати домінуючу роль на території колишнього Радянського Союзу.

З такими проблемами світ входить у третє тисячоліття.

Всесвітня історія ХХ століття:

82. Основні тенденції розвитку культури

другої половини XX ст.

У роки Другої світової війни значна кількість діячів культури - Е.Хемінгуей, А.де Сент-Екзюпері, Л.Арагон та інші зі зброєю в руках воювали проти фашистів. Твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в загартуванні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Осмислення причин і наслідків війни, її жорстокостей, поведінки людей в екстремальних умовах стало важливою темою світового мистецтва.

В умовах "холодної війни" ідеологічний бік творчості став переважати над художнім. Періодичні загострення соціально-економічних суперечностей, масові суспільні рухи обумовили появу різних форм контркультури ("розгнівані", рокери і т.д.). Вони ніби протистояли бездуховності масової культури та класичній культурі минулого. Назрівання екологічної катастрофи, гонка озброєнь, гострі міжнародні кризи сприяли зростанню настроїв песимізму, передчуття апокаліпсису.

Розпад колоніальної системи сприяв підвищенню ролі країн, що розвиваються, у світовій культурі. Міжнародне визнання отримали індійський кінематограф, африканські і латиноамериканські музикальні ритми й мелодії.

Одним із наслідків науково-технічної революції (НТР) став прискорений розвиток засобів масової комунікації, що створило матеріальну основу для небувалого розквіту масової культури і появи рок-музики.

Після війни образотворче мистецтво розвивалось двома напрямками.

Прихильники реалізму продовжували вважати, що завдання мистецтва полягає у створенні таких образів, які б легко впізнавались людиною, були їй доступними і зрозумілими. Вони почали шукати нових засобів впливу на внутрішній світ людини.

В той же час спалахнув загальний інтерес до напрямку, який здобув назву абстракціонізму. Якщо в реалізмі в центрі твору є людина, предмети, що її оточують, природа, то в абстракціонізмі митець прагне висловити свої почуття, думки, поривання через образи, що їх неможливо зустріти в реальному світі. Тобто митці абстрагувались (відчужувались, відходили) від світу речей і жили в своєму окремому світі. Це міг бути світ кольорових плям, геометричних фігур, переплетених ліній.

Поділ мистецтва на реалізм і абстракціонізм є умовним. Насправді існує безліч різних напрямків, жанрів, в яких застосовуються різноманітні прийоми зображення.

Піднесення після війни демократичного руху сприяло виникненню різновиду критичного реалізму - неореалізму. Його засновниками були італійські кінорежисери Р.Росселіні, Д.де Сантіс, Л.Вісконті, М.Антоніоні. Неореалізм поставив за мету показати "розгримоване життя", розгорнувши перед глядачами панораму життя трущоб, озлоблених злиднями людей, боротьбу за соціальну справедливість. Митці не приховували прихильного ставлення до героїв, стверджували ідеали доброти та людяності. Особливістю їхнього методу була точна передача деталей, залучення непрофесійних акторів, використання народної мови і місцевих діалектів. Це зближувало художнє кіно з документальним.

Дата добавления: 2015-05-23