Арабсько-ізраїльський конфлікт 2 страница

Після деколонізації Індія досягла значних успіхів і в розвитку національної промисловості. Впровадження капіталістичних методів в економіку та орієнтація на вільний ринок сприяли помітному нарощуванню промислового потенціалу країни. Пріоритетною галуззю стала важка промисловість, зокрема машинобудування та металургія. Уряд Неру активно залучав іноземний капітал. Так, за допомогою СРСР, Англії, ФРН були зведені металургійні комплекси в Бхілаї, Даргапурі, Роукелі.

Ставши незалежною, Індія почала відігравати важливу роль на міжнародній арені передусім завдяки концепції Неру, що ґрунтувалася на ідеї ненасильства в зовнішній політиці. В часи «холодної війни» Індія прагнула до нейтралітету і неприєднання до воєнно-політичних блоків. Вона намагалася стати лідером народів Азії в боротьбі проти колоніалізму й загрози виникнення третьої світової війни. Це зумовило тісний союз Індії з Радянським Союзом.

Після смерті Дж. Неру (27 травня 1964 р.) впродовж двох років біля керма влади стояв відомий діяч IHK Лал Бахадур Шастрі. По його смерті у 1966 р. прем'єр-міністром Індії була обрана донька Неру - Індіра Ганді (1917— 1984). Уряд Ганді здійснив кілька важливих соціально-економічних заходів, найважливішим з яких була так звана «зелена революція», що передбачала вдосконалення сільськогосподарського процесу. Уряд всіляко заохочував аграрне підприємництво, надаючи кошти, сприяючи впровадженню прогресивних методів обробітку ґрунту тощо.

Однак у середині 70-х років в Індії почалася соціально-економічна криза. Вона була спричинена непослідовністю урядової політики, підвищенням світових цін на нафту, необхідністю виділяти значні кошти на потреби біженців. Економічні труднощі призвели до підвищення цін, інфляції, безробіття, і як наслідок — невдоволення політикою уряду І. Ганді. Країною прокотилася хвиля антиурядових демонстрацій, мали місце сутички з поліцією. Ситуація не поліпшилася навіть після введення в країні з червня 1975 р. надзвичайного стану. І. Ганді змушена була оголосити нові вибори до парламенту, на яких у 1977 р. перемогу здобув блок опозиційних партій — Джаната парті. Він сформував новий уряд на чолі з Морарджі Десаї. Проте уряд Десаї не зміг вирішити проблем, що стояли перед країною. До того ж у 1979 р. Джаната парті розкололася.

У 1980 р. відбулися нові вибори, які повернули до влади IHK та І. Ганді. Однією з найскладніших внутрішніх проблем, що постала перед урядом І. Ганді, була національно-релігійна ворожнеча. На початку 80-х років сталися общинно-релігійні сутички між мусульманами та індусами у штатах Джамму, Кашмір, Ассам, Біхар, Уттар-Прадеш. У 1983 р. спалахнув збройний конфлікт на півдні Індії між тамілами і сингалами (таміли — основне населення індійського штату Тамілнад. Близько трьох мільйонів тамілів проживають на півночі Республіки Шрі - Ланка. Організація «Тигри визволення Таміл іламу» бореться за створення незалежної держави тамілів. Сингали — основне населення Республіки Шрі - Ланка). Нову хвилю фанатизму у першій половині 80-х років підняли сікхи, які вимагали створення незалежної сікхської держави. Сікхські екстремісти штату Пенджаб вдалися до терору, вбивали мирних жителів. Намагання уряду І. Ганді врегулювати сікхську проблему мирним шляхом були марними. Навесні 1984 р. сікхські терористи захопили Золотий храм в Амрітсарі. За віруванням сікхів, до цього храму, крім них, ніхто не має права входити. Тому наказ І. Ганді про звільнення храму від терористів за допомогою військових призвів до трагічних наслідків. 31 жовтня 1984 р. І. Ганді було вбито особистими охоронцями — сікхами. Прем'єр-міністром став її син сорокарічний Раджив Ганді (1944—1992). Він закликав індійський народ до збереження миру, згоди та єдності. На виборах у грудні 1984 р. IHK отримав рекордну кількість депутатських мандатів — 401.

Хоча уряд Р. Ганді прагнув позитивних зрушень у соціально-економічному розвиткові країни, результати чергових парламентських виборів у листопаді 1989 р. були несподіваними. Жодна з політичних партій не набрала достатньої для формування однопартійного уряду кількості депутатських мандатів. IHK відмовилася від створення коаліції і перейшла в опозицію. Уряд сформував Національний фронт, у який об'єдналися опозиційні IHK партії.

Його очолив лідер партії Джаната дал Вішванат Пратар Сігнх, а пізніше — соціаліст Чандр Шекхар.

Втрачений авторитет IHK змогла повернути на деякий час лише після загибелі 21 травня 1991 р. від рук тамільських терористів Р. Ганді. Цього ж року IHK здобула перемогу на виборах. Новим прем'єр-міністром став Нарасімха Рао. Однак авторитет партії без її традиційних лідерів — членів родини Неру — значно похитнувся. У травні 1996 р. IHK програла чергові вибори. Перемогу здобула «Бхаратія джаната парті», а новий уряд очолив її лідер Атал Біхарі Ваджпаї.

У липні 1997 р. в Індії було обрано 10-го президента 76-річного Кочеріла Рамана Нараянана, представника найнижчої касти індійського суспільства — так званих «недоторканих». На спільному засіданні Національного парламенту і Законодавчих зборів штатів за нього віддали свої голоси 4231 з 4848 депутатів.

Наприкінці XX ст. Індія має сучасні галузі промисловості, запускає в космос власні супутники. Водночас значна частина індійського населення живе у злиднях. З-поміж соціально-економічних, національних і релігійних проблем найактуальнішою є демографічна. На відміну від сусіднього Китаю, Індії не вдалося суттєво зменшити приріст населення. На початку XXI ст. в Індії вже проижває 1 млрд. осіб, що може призвести до катастрофічних наслідків.

5.5 Переважна більшість країн Близького Сходу, за винятком Ізраїлю, Кіпру й Туреччини - арабські. У другій половині XX ст. вони відігравали важливу роль у світові економіці та в міжнародних відносинах.

Деколонізація Південно-Західної Азії започаткувала, новий етап розвитку арабських країн. Деякі з них в різний час намагалися «будувати соціалізм», інші взяли курс на модернізацію за збереження провідної ролі ринкових відносин і розвитку економічних зв'язків із Заходом. Однак економічному процвітанню більшість арабських країн, незважаючи на часті війни в цьому регіоні та гонку озброєнь, завдячують насамперед основному їх багатству — нафті.

Араби тривалий час боролися проти диктату нафтових компаній великих промислово розвинених країн. Західні держави віддавали країнам - власникам родовищ лише незначний відсоток від вартості добутої нафти (12,5%). З 1960 р. із створенням Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК) ситуація почала змінюватися.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) - об'єднання групи держав, які добувають нафту (Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія). Заснована для зміцнення їх позицій у протистоянні іноземним компаніям, підвищення доходів від продажу нафти. В 1980 р. на країни ОПЕК припадало 45% світового видобутку нафти. Найвищий орган ОПЕК - Конференція (збирається двічі на рік), де кожна країна - учасниця має один голос. Штаб-квартира - у Відні.

Завдяки діям ОПЕК спершу збільшилися суми, які західні компанії сплачували за право розробки нафти (у 1971 р. мінімальний відсоток становив 55), відтак почався процес націоналізації. У 70-ті роки країни ОПЕК підвищували ціни на нафту (з 3 дол. за барель у 1973 р. до 32—34 дол. у 1981 р.). Це призвело до того, що у багатьох країнах, насамперед у слаборозвинутих безнафтових, зросли ціни на продукцію, виробництво якої залежало від нафти, що значно прискорило інфляцію. Крім того, скорочувалося виробництво і відповідно зростало безробіття. Водночас арабські країни від продажу «чорного золота» отримували значні кошти — «нафтодолари». Так, у Саудівській Аравії дохід від експорту нафти в 1974 р. становив 30 млрд. дол., а в 1981 р. — понад 101 млрд. дол. В Об'єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі — 23 тис. дол. Упродовж 70—80-х років провідне місце в світі за цим показником посідав і Кувейт — 16 тис. дол. на душу населення щорічно. Мільярди нафтодоларів перетворили цю невеличку країну (1988 р. — 1,4 млн. жителів) на перлину Близького Сходу.

Однак влітку 1990 р. привабливий своїми багатствами Кувейт став жертвою агресії сусідньої арабської держави Ірак. Саддам Хусейн оголосив про приєднання Кувейту до Іраку. Ця подія розколола арабський світ: проти Іраку виступили Бахрейн, Єгипет, Катар, Ліван, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, агресію Хусейна підтримали Йорданія та Організація Визволення Палестини. Наприкінці лютого 1991 р. міжнародні сили розгромили іракську армію і визволили Кувейт.

Незважаючи на існуючі протиріччя, араби майже завжди були солідарні щодо вирішення палестинської проблеми. Щорічно багаті аравійські держави надавали мільярди доларів допомоги палестинцям, а також країнам, на плечі яких ліг основний тягар протистояння Ізраїлю. Лише Саудівська Аравія щорічно виділяла до 12 млрд. дол. на потреби арабських країн Східного Середземномор'я.

Причиною арабсько-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході стала палестинська проблема. Все почалося з рішення ООН про створення на території Палестини єврейської держави. Після відмови Великобританії від свого мандату на Палестину в ніч з 14 на 15 травня 1948 р. було утворено нову державу Ізраїль. Арабські країни не визнали цієї єврейської держави й оголосили їй війну. Арабсько-ізраїльські війни (1948—1949 рр., 1967 р., 1973 р.) вкрай напружили ситуацію в регіоні. Вони не принесли успіх арабським країнам і засвідчили, що воєнними методам" близькосхідну проблему вирішити неможливо. Необхідність проводити політику зближення першим усвідомило керівництво Єгипту. 26 березня 1979 р. у Вашингтоні президент Єгипту Анвар Садат і прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін підписали мирний договір. Однак він неспроможний був стабілізувати становище на Близькому Сході. Цей договір викликав негативну реакцію в арабському світі. Єгипет було виключено з Ліги арабських країн, а ініціатор політики зближення Садат 6 жовтня 1981 р. став жертвою терористичного акту.

Сподівання на мирне врегулювання було зведено нанівець після вторгнення ізраїльтян у Ліван (6 червня 1982 р.) і влаштованої ними бойні (понад тисячу вбитих) у палестинських таборах Сабра і Шатіла.

Лише на початку 90-х років на Близькому Сході почався довгоочікуваний мирний процес, який засвідчив прагнення сторін до врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту. В 1993 р. керівництво Організації визволення Палестини і уряд Ізраїлю заявили про взаємне визнання й почали мирні переговори. У цьому ж році було досягнуто ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії сектору Газа й району Єрихона у складі Ізраїлю. Процес близькосхідного врегулювання набув розвитку після укладення мирних угод між Ізраїлем і ОВП (4 травня 1994 р.), Ізраїлем та Йорданією (17 жовтня 1994 р.). У вересні 1995 р. було підписано ізраїльсько-палестинський договір про автономію західного берега р. Йордан.

Врегулюванню близькосхідного конфлікту чинили опір екстремістські сили з обох сторін. Щоб зірвати мирний процес, низку кривавих терористичних актів здійснив палестинський рух «Хамас». 4 листопада 1995 р. від рук фанатика-єврея загинув прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін. У травні 1996 р. після парламентських виборів новим прем'єр-міністром став лідер партії Лікуд Беньямін Нетаньяху, який у своїй передвиборчій програмі обіцяв забезпечення миру, відмову від територіальних поступок арабам, а також категорично заперечував можливість створення палестинської держави.

Після обрання прем'єром Ізраїлю Нетаньяху вирішення близькосхідної проблеми фактично знову зайшло в глухий кут. Ізраїль не поспішав виконувати підписані раніше угоди про виведення своїх військ з Хеврона — святого місця для євреїв та мусульман — і продовжував будувати єврейські поселення на окупованих арабських землях Західного берега річки Йордан. Колонізаційна політика ізраїльського керівництва наштовхнулася на рішучий спротив міжнародної громадськості. Це змусило Нетаньяху домовитися з лідером Організації визволення Палестини Ясіром Арафатом про перехід Хеврона під контроль палестинської адміністрації і в січні 1997 р. вивести ізраїльські війська з 80% території міста. Решта ізраїльських військ залишилася, щоб гарантувати безпеку 400 єврейських поселенців.

І все ж, незважаючи на протести, у березні 1997 р. ізраїльський уряд ухвалив рішення про будівництво у Східному Єрусалимі 1,5 тис. нових будинків для єврейських поселенців. У відповідь палестинські екстремісти продовжили зухвалі терористичні акти. Арафат наполягає на створенні незалежної палестинської держави, столицею якої має стати східна частина Єрусалима. Нетаньяху вважає таке розв'язання близькосхідного конфлікту неприпустимим. Структура «Хамас», яка конкурує з ОВП за вплив на палестинців, взагалі проголошує одним із своїх завдань знищення держави Ізраїль. Все це стримує мирні переговори.

25 квітня 1997 р. Генеральна Асамблея ООН на своїй надзвичайній сесії 143 голосами проти проголосувала за замороження будівництва єврейських поселень на арабських територіях, вважаючи їх протизаконними. 18 червня лідери держав ЄС ухвалили постанову, яка вимагає від Ізраїлю дозволити палестинцям створити власну державу. Але ізраїльтяни та палестинці взаємно звинувачують одне одного в небажанні шукати компромісу. Отже, незважаючи на значні позитивні зрушення, що відбулися в останні роки, арабсько-ізраїльський конфлікт триває.

5.6 Після Другої світової війни перед керівництвом Туреччини постали проблеми вибору шляху розвитку й нової орієнтації країни. Вже в червні 1945 р. меджліс ухвалив закон про земельну реформу, а в листопаді офіційно було визнано необхідність відмови від однопартійної системи. На процес такої переорієнтації суттєво вплинула участь Туреччини у «плані Маршалла» (з 1948), за яким США надали їй значну економічну допомогу. Нова орієнтація посилила позиції Демократичної партії, яка на виборах 1950 р здобула переконливу перемогу. Президентом країни став Джелал Баяр, а прем'єр-міністром Аднан Мендерес. Уряд Мендереса продовжив курс на відхід від політики етатизму (одержавлення) в економічній сфері, зміцнюючи приватний сектор, насамперед спільні фірми за участю іноземного капіталу. Впродовж 50-х років щорічний приріст промислової продукції сягав 8%. У 1951 р. Туреччина приєдналася до блоку НАТО, а в 1955 р. — до Багдадського пакту, остаточно визначивши таким чином свій зовнішньополітичний курс.

Водночас турецький уряд вживав репресивних заходів проти опозиційних сил. Наприкінці 50-х років це активізувало їхні дії. 27 травня 1960 р. військові на чолі з генералом Джемалем Гюрселем здійснили державний переворот і до влади прийшов Комітет національної єдності, у наступному році Установчі збори прийняли нову конституцію країни, а Гюрсель став президентом. Лідери колишньої правлячої Демократичної партії були суворо покарані, трьох із них, у тому числі Мендереса, стратили. У першій половині 60-х років змінилося кілька урядів, проте жоден не спромігся запропонувати й реалізувати програму вирішення економічних проблем Туреччини.

У 1965 р. на виборах перемогла Партія справедливості, яка сформувала уряд на чолі з Сулейманом Демірелем (нар. 1924 р.). Новий уряд заохочував іноземні інвестиції, сприяв створенню змішаних підприємств. Частина селянських господарств була перетворена на ферми капіталістичного типу, що збільшило виробництво сільськогосподарської продукції. Водночас економічні реформи не були достатньо радикальними і масштабними, щоб суттєво поліпшити ситуацію в країні. Наприкінці 70-х років зовнішня заборгованість Туреччини становила 20 млрд. дол. Економічні труднощі, а також загострення політичної боротьби спричинили глибоку кризу. Нестабільність у суспільстві змушувала уряд діяти, зважаючи на армію, що стала реальною політичною силою в країні. 12 вересня 1980 р. військові на чолі з генералом Кенаном Евреном здійснили державний переворот. У цьому ж році була прийнята програма стабілізації турецької економіки, схвалена Міжнародним валютним фондом і Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Вона передбачала відкриття економіки для конкуренції іноземних товарів, лібералізацію імпорту, збільшення експорту, зменшення державного контролю за цінами, заходи щодо зниження інфляції, конвертацію грошової одиниці — ліри. Ситуація почала змінюватися на краще. Вже в 1981 р. валовий національний продукт зріс на 4% (у 1980 р. він зменшився на 1,1%).

У листопаді 1982 р. на загальнонаціональному референдумі було схвалено четверту конституцію Туреччини, яка знаменувала початок нового етапу її розвитку. В ній закріплювалися основи парламентсько-президентського демократичного устрою. Згідно з конституцією Турецької республіки законодавча влада належить однопалатному парламенту — Великим національним зборам, які обираються на 5 років, а виконавча — президенту, якого обирають на 7 років, і кабінету міністрів, що формується на партійній основі. У 1983 р. відбулися вибори до Великих національних зборів Туреччини, на яких здобула перемогу Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом. Ставши прем'єр-міністром, він продовжив курс на перехід до ринкової економіки, що врешті-решт дало бажані результати. З 1984 р. темпи зростання турецької економіки становили в середньому 5,5% щорічно. За 1981—1987 рр. Туреччина змогла майже втричі збільшити виробництво сталі й чавуну. Зовнішньоторговельний оборот зріс з 7,3 млрд. дол. 1979 р. до 24,5 млрд. дол. у 1988 р. Обсяг іноземних інвестицій за 1986—1990 рр. перевищив їх суму за попередні 30 років.

У жовтні 1989 р. Тургута Озала було обрано президентом Туреччини на семирічний термін. Але очолювана ним Партія вітчизни програла на парламентських виборах 1991 р. і перейшла в опозицію. Новий коаліційний уряд очолив лідер Партії справедливості Сулейман Демірель. Після смерті Озала в 1993 р. він став президентом Туреччини. Посаду прем'єр-міністра обійняла представниця Партії вірного шляху Тансу Чіллер. За умов, коли зовнішній борг країни досяг 60 млрд. дол., а кількість безробітних — майже 8 млн. осіб, уряд Чіллер у квітні 1994 р. при йняв рішення про поглиблення ринкових реформ, які мали позитивні наслідки. У липні 1996 р. до влади прийшов уряд «ісламської орієнтації» на чолі з прем'єр-міністром Неджметтіном Ербаканом. Здійснення ним проісламської політики активізувало внутрішньополітичну боротьбу в країні. Під тиском військових у червні 1997 р. уряд Ербакана змушений був піти у відставку. На зміну прийшов уряд «європейської орієнтації», очолюваний лідером Партії вітчизни Месугом Їлмазом.

На рубежі 80—90-х років Туреччина опинилася в кільці конфліктів: на Близькому Сході, в зоні Перської затоки, на Балканах, Кавказі. Це обумовило прагнення країни д стабільності й співробітництва. У 1992 р. Туреччина вис тупила з ініціативою створення організації Чорноморського економічного співробітництва, до якої увійшли 11 причорноморських держав. Після розпаду СРСР, Анкара активізувала свою політику в пострадянському просторі — Центральній Азії та Азербайджані. Будучи асоційованим членом Європейського Союзу, Туреччина прагне стати членом цієї організації. На початку 1997 р. вона навіть вдалася до політичного шантажу, заявивши, що в разі неприйняття її до ЄС накладе вето на розширення НАТО на Схід. Однак ця спроба шантажу виявилася невдалою.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

Дата добавления: 2015-05-23