Персоналії. Бродій Андрій(1895 –1946) – вчитель, журналіст та політичний діяч москвофільської та угорської політичних орієнтацій на Підкарпатській Русі

Бродій Андрій (1895 –1946) – вчитель, журналіст та політичний діяч москвофільської та угорської політичних орієнтацій на Підкарпатській Русі.

У роки Першої світової війни воював на фронтах, був поранений, а після закінчення війни і проголошення Угорської Народної Республіки в листопаді 1918 р. сприяв утвердженню угорської влади в Закарпатті. Автор низки п'єс та сатиричних творів. Після входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки в 1919 р. влився в громадсько-політичне життя і незабаром визнаний лідером автономістського політичного руху та русофільського національно-культурного напряму в краї. У 1920 р. став одним із засновників партії Підкарпатський землеробський союз. У 1923 р. вона перейменована в Автономно-землеробський союз (АЗС) і протягом міжвоєнного періоду була однією з найбільш активних та впливових політичних партій в Закарпатті. Після смерті голови АЗС І. Куртяка у 1933 р. А. Бродій очолив партію і був її незмінним головою до 1944 р. Він же був і редактором партійної газети «Русскій Вестникъ» (1923-39) та щоденної політичної газети «Karpati futar» (1920–1924).

Дмовський Роман (1864 – 1939) – польський політик, один із засновників й керівників націоналістичної Народно-демократичної партії, у своєму неприйнятті ідеї відродження української державності пішов куди далі за будь-кого з відомих польських діячів того часу. У 1917–1919 рр. він очолював Польський Народовий Комітет у Парижі, який, домагаючись прихильності представників Антанти до Польщі, очорнював українців. Дмовський активно виступав проти відокремлення від царської імперії й утворення незалежних України і Білорусі, а також вимагав поділу земель, які входили до 1772 р. до складу Речі Посполитої, між Польщею та Росією.

Василе́вський Лео́н (1870 – 1936) – (літературний псевдонім: Левко Васильчук) – польський публіцист, етнограф і перекладач. Батько відомої польської письменниці В. Василевської. Один з найвидатніших польських істориків – знавців національних проблем та суспільних рухів кінця ХІХ - першої третини ХХ століття в Україні. Основну увагу в своїх дослідженнях вчений зосереджував на проблемі, що залишається однією з найбільш складних і делікатних для сучасного суспільства взагалі і має особливе значення для України зокрема – проблемі становлення і розвитку націй, в тому числі і української. В 1893–1894 роках вчився у Львівському університеті. Дружив з Іваном Франком та М. Павликом. Перекладав польською мовою твори українських письменників. У книжці «Україна та українська справа» (польською мовою, Краків, 1912) подав бібліографію Тараса Шевченка, висвітлив його участь у Кирило-Мефодіївському братстві та зв'язки з польськими письменниками — політичними в'язнями. В праці «Східні окраїни» (польською мовою, Варшава-Краків, 1917) у розділі «Україна» високо оцінив роль Шевченка як великого народного поета.

Воло́шин Авґусти́н (1874 – 1946) – український політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, греко-католицький священик, 1938 р. прем'єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 р. став президентом цієї держави, Герой України (посмертно). Активною політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття почав займатися з 1919 р. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923–1939 рр.), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925–1929 рр.). Був провідним діячем Учительської Громади Підкарпатської Руси. 26 жовтня 1938 р., після того як, празькі влади заарештували прем'єр-міністра Андрія Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, і розпустили уряд, Волошин був призначений новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року.

15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.

Грабский Станислав (1871 – 1949) – польс. правник, економіст і політик, один із керівників. Нар.-демократ. партії (ендеків). Проф. Львівського (1910–39) та Варшавського (1946–49) ун-тів. Прихильник проросійського напрямку в польському політичному русі, виступав за об’єднання всіх польських земель у складі Російської імперії. В роки Першої світової війни активно діяв у напрямку недопущення українських впливів на зх.-укр. землях. 1919–27 – депутат сейму 2-ї Речі Посполитої. 1923 та 1925–26 – міністр освіти та релігії. Відомий як автор т. зв. закону Lex Grabski, що був прийнятий сеймом 31 лип. 1924. Закон передбачав перетворення окремих укр. та польс. шкіл на двомовні (утраквістичні). Внаслідок запровадження цього закону кількість укр. шкіл у Польщі істотно скоротилася.

Ґре́нджа-Донськи́й Васи́ль (1897 – 1974) – український поет, письменник, журналіст, громадсько-культурний діяч, один із творців Карпатської України, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «Русинъ». Подіям, 1938-39 років, пов'язаним з розбудовою Карпатської України, він присвятив книгу спогадів «Щастя і горе Карпатської України».

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність, і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві), після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає в Галичину, потім в Австро-Угорщину. У 1909–1911 рр. Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри в Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 р. одержує ступінь доктора юридичних наук. 1913 р. Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, а з 1916 р. – у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. Протягом 1919–1921 рр. – шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР в Берні (Швейцарія). З 1922 р. – знов у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник», друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. Видає бібліографічні статті, «Муссоліні», «А.Гітлер», перекладає «Майн Кампф» українською мовою. У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм». У 1939 р. емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі (Канада), там же в 1948-53 рр. викладав українську літературу в місцевому університеті. Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Леви́цький Дмитро́ (1877 – 1942) – український громадсько-політичний діяч, правник, адвокат. 1917 р. голова Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни. 1.12.1918 р. разом з Лонгином Цегельським підписав у Фастові попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. 1919–1920 рр. посол УНР в Копенгагені. 1921–1922 рр. очолював патріотичну організацію “Молода Галичина” у Відні, до складу якої входили Євген Коновалець, Андрій Мельник, Іван Чмола, Іван Кедрин ін. 1923–1925 рр. редактор газети «Діло». 1925–1935 рр. голова УНДО. 1935–1939 рр. заступник голови УНДО. 1928–1935 рр. посол до польського сейму, голова Української парламентської репрезентації. 1936–1939 рр. голова Українського координаційного комітету у Львові. 28.09.1939 р. заарештований більшовиками.

Мудрий Василь (1893 – 1966) – український громадський і політичний діяч, журналіст. 1921–1933 рр. – член Головної управи товариства «Просвіта». 1927–1935 рр. – головний редактор газети «Діло». З 1935 р.– голова УНДО. 1941 р. – секретар УНК у Кракові. З 1944 р. в еміграції. 1957-1966рр. – директор бюро УККА.

Пілсудський Юзеф (1867 – 1935) – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави, засновник польської армії, маршал Польщі. Серед польського громадянства відомий також як «Комендант». Народився у Зулові поблизу Вільно (тепер Вільнюс, Литва). У 1885 р. закінчив Віленську гімназію. Навчався на медичному факультеті Харківського (виключений за участь у студентських виступах), згодом – Віденського університетів. У цей період належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею». У 1887 р. Пілсудський був заарештований царською владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III і засуджений до 5-річного заслання у Сибіру. У 1892 повернувся у Вільно, де став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС), з 1894 – член Центрального робітничого комітету. У кінці 1890-х рр. організував видавництво партійного органу «Роботнік» (згодом - «Валька»). Під час революції 1905-07 рр. у Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій (головним чином – пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням політичних в'язнів, вишколенням нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за незалежність Польщі. У 1906 р. виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У 1908 р. Пілсудський заснував у Галичині Союз активної боротьби, який у 1910 р. створив у Львові нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецьку спілку». На початку 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині. Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. У роки Першої світової війни 1914-18 рр. командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. В липні 1917 внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями (відмовився прийняти присягу німецькому кайзеру) був заарештований і ув'язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусі. У листопаді 1918 р. Пілсудський, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки. У 1919 р. поставши перед загрозою широкомасштабної війни з РСФРР, Пілсудський, з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920 р. У квітні 1920 р. Пілсудський став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 р. і уклав Ризький мирний договір 1921 р. У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієнтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. У 1922-26 рр. відійшов від активного політичного життя. 12 травня 1926 р. за допомогою військової сили здійснив державний переворот, добився відставки президента Войцеховського і прем'єра уряду В. Вітоса. 31.5.1926 Національні збори (сейм і сенат) обрали Пілсудського президентом, але він відмовився (згодом президентом став І. Мосціцький). З 1926 р. Пілсудський призначений Головним інспектором Збройних сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над армією. Встановив режим "санації", внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація, уніфікація органів влади. У 1926-28 рр. і з 1930 р. - прем'єр-міністр Польщі. Незважаючи на те, що польський уряд надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем'єра були знайомі з українською проблематикою, Пілсудський нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої адміністрації у Західній Україні. У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду Пілсудського на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено жорстокі репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху. У вересні 1934 за ініціативою Пілсудського була запропонована угода про забезпечення прав національних меншин, яка, однак, була відхилена міністром закордонних справ Польщі Й. Беком.

Пера́цький Бронісла́в Вільге́льм (1895 – 1934) – польський військовик, політик, міністр внутрішніх справ Польщі у 1931—1934 рр. Керував політикою пацифікації у 1930–1932 рр., спрямованої проти українців Польщі, зокрема у Львові у 1930 р. За його ініціативи відбувалися погроми українського населення на Лемківщині, Волині та Поліссі у 1931—1932 рр. Вбитий бойовиком ОУН Григорієм Мацейком.

Рудни́цька Міле́на (1892 – 1976) – журналістка, письменниця, громадсько-політична діячка, учителька середніх шкіл. Викладач на Вищих Педагогічних Курсах у Львові (1921–28), одна з ідеологів українського жіночого руху на Західній Україні та його провідних діячок у 1920 – 30-х pp. Голова центральної управи Союзу Українок у Львові (за її головування він розрісся у сильну всенародну організацію), Українського жіночого конгресу в Станиславові (1934 р.), Світового Союзу Українок, політичної жіночої організації «Дружина Княгині Ольги»; редактор двотижневика «Жінка» (1935 – 39 рр.); учасниця і репрезентантка українського жіноцтва на міжнародних жіночих з'їздах. Активна діячка УНДО, посол до польського сейму (1928-35 рр., працювала у його комісіях – освітній і закордонних справ). Як делегатка Української Парламентарної Репрезентації захищала в Лізі Націй українські петиції, зокрема в справі т. зв. пацифікації і голоду на Радянській Україні, мала контакти з урядовими і громадськими колами західної Європи і виступала з доповідями на міжнародних з'їздах. У 1936–39 рр. член президії Українського Координаційного Комітету у Львові. З 1939 р. на еміграції: Краків, Берлін, Прага, Женева (де у 1945–50 рр. була директором Українського Допомогового Комітету), Нью-Йорк і Мюнхен.

Студи́нський Кири́ло Йо́сипович (псевдоніми і криптоніми – К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян, В. Кость, К. С. та ін.; 1868–1941) – український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Доктор філософії (1894), член ВУАН (з 1929 р., з якої виключенй 1934 р. «за контрреволюційну діяльність», 1939 р. відновлений у членстві). У 1923–1932 рр. – голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 р. був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 р. – депутат Верховної Ради УРСР. Врятував багатьох українців від репресій. Був примусово вивезений зі Львова більшовиками, загинув за невідомих обставин.

Фенцик Степан (1892–1945) – закарпатський культурний і політичний діяч москвофільського і проугорського напряму, священик родом з Мукачівщини. Співзасновник й адміністратор Товариства ім. Духновича. У 1930-х pp. заснував „Русскую Автономную Народную Партию”, від якої був обраний послом до чехо-словацького парламенту (1935–1938 рр.). Видавав газети: «Карпаторусский голос» (1932–1934 рр.), «Наш путь» (1935–1938 рр.) та ін. Діяльність Фенцика фінансували карпато-русинські організації в Америці та польська розвідка. 1938 р. Фенцик став членом автономного уряду Карпатської України, але після розкриття його проугорської діяльності втік до Будапешту і заснував проугорську парамілітарну організацію, з якою виступав проти української влади на Закарпатті. 1944 – заарештований радянським спецслужбами та страчений за співпрацю з угорцями.

Найважливіші події:

1919-1923 рр. – утворення Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), діяла нелегально.

Дата добавления: 2015-05-23