Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Білет 24




3.

2.

1.

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710- 1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» - угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Внутрішня політика Петра 1 торкнулася практично всіх сфер життя суспільства.

Одне з головних перетворень імператора – зміна державного устрою управління країною. Ще в 1708 році країну розділили на вісім великих губерній, щоб зміцнити владу на місцях. Губернії ділилися на провінції, а провінції, у свою чергу, – на повіти.

Внутрішня політика Петра 1 привела і до соціальних перетворень. Згідно з указом про єдиноспадкування, виданим в 1714 році, дворянський маєток і боярська вотчина вважалися одним і тим же.Він об’єднав два стани в одне, представники якого стали називатися дворянами. Цей же указ зобов’язував зраджувати маєток одному з синів у спадщину. Також дворянам наказувалося служити на флоті, в армії чи в органах державної влади.

Все населення, крім представників духовенства та дворянства, платило податок державі, так звану «подушну подати» Таким чином, поступово склалося нове побудова суспільства, засноване на становому принципі і кероване з боку держави законодавством.

Внутрішня політика Петра 1 майже не торкнулася сільське господарство. Не припинялося освоєння нових земель, розведення нових порід домашньої худоби, вирощування нових сортів культурних рослин. Селянські повинності встановлювалися не законом, а самими поміщиками, тому кріпаки часто перебували під найсильнішим гнітом.

Внутрішня політика Петра 1 не завжди приводила до позитивних перетворень. Пов’язано це було, перш за все, з відсутністю спеціального плану проведення різних реформ. Часто відбувалося і так, що створені приписи з часом не виправдовувалися і скасовувалися, а замість них створювалися і тут же вводилися нові.

 

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було сприйнято різними політичними силами в Україні й у Росії неоднозначно:

- більшість громадян України, що представляли всі соціальні версти, вікові групи, народи, що проживали в Україні, усі національно-демократичні сили України і союзних республік з великим ентузіазмом і повною підтримкою сприйняли цю подію;

- багато представників центральних і республіканських органів влади, партійно-державної еліти негативно поставишся до проголошення незалежності України.

М. Горбачов, прагнучи запобігши розпаду СРСР, виступив з ініціативою створення конфедерації (Союзу Суверенних Держав - ССД) замість федерації, як передбачалося в первісному тексті Союзного договору. Президент СРСР вважав, що в умовах, що склалися після проголошення республіками Радянського Союзу свого суверенітету, конфедерація буде більш прийнятною формою для їхнього об'єднання.

3 цього питання почалися переговори і дебати, що тривали до кінця листопада 1991 р. За цей час упевненість громадян України в правильності прийнятого Верховною Радою УРСР незалежного шляху розвитку республіки зміцнилася. Це продемонстрували підсумки Всеукраїнського референдуму і виборів Президента України, проведені 1 грудня 1991 р.

Значення Всеукраїнського референдуму. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати не міг ніхто.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу.

Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності в реальну.

I референдум 1991 p., і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми..

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

Вибори Президента України. В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

- Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

- голова Львівської облради В. Чорновіл;

- голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

- заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

- голова Української народної партії Л. Табурянський;

- голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України.

У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».

 

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син — Лев — одружився з дочкою угорського короля Бели FV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу (намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на племена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у литовського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256 р. Роман загинув, захищаючи згадані території від литовців), ще раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом 1254— 1255 pp. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі річок Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

 

Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергійний воєначальник Бурундай. Романовичам довелося допомагати монголо-татарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі відносини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ординського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Україну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.

 

 

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 644; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.03 сек.