Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 44 страница

Маєтности Мазепи його прихильників поконфісковано та роздано поміж голоту, що в пору поспішилася з заявами льояльности цареві. Москалі мстилися на «зрадниках», обсипаючи рівночасно ласками своїх наємників і донощиків, видвигаючи на поверхню українського життя найнікчемніші елєменти. Рівночасно обловилися українськими маєтностями й московські генерали та полковники, основоположники стану московського поміщицтва на Україні...

Тимчасом Карло не припинював свого форсовного походу на південь України, наміривши обєднання з Кримом і Туреччиною, щоби спільними силами вдарити на москалів. Та скора й люта зима заскочила шведів у Полтавщині. Прийшлося там зазимувати. Серед лютих морозів і безустанних московських наскоків, погибла помітна частина шведської армії. Скріпили її щойно запоріжці, що в числі 9.000, під проводом кошового Костя Гордієнка, оповілися за Мазепою дарма, що досі з ним постійно ворогували. Вимоги загального добра й державної рації переважили в запоріжців над особистими симпатіями й порахунками. Бравурною перемогою над москалями під містечком Нехворощею запрезентувалися запоріжці перед Карлом, як знаменита військова частина. Зате цар Петро напав на запоріжську Січ над р. Чортомликом та зруйнував запоріжську фортецю Переволочну, разом з козацькою фльотилею. Як на здобутій Січі так і в Переволочній шаліла московська помста не гірше Батурина й Лебедина. Вирізано всіх захоплених у полон козаків, не помилувано й населення, без огляду на пол і вік.

Полтава

Виснаживши свої сили на оборону перед партизанкою й диверзією москалів, Карло рішив нарешті, кинути систему дефензиви й спровокувати противника до рішаючого бою. Для цього підступив під Полтаву й обложив місто. Головні, московські сили рушили зразу на відсіч Полтаві, й дня 17 червня 1709 р. почався бій, що рішив шведсько-московську війну, а на майбутньому України заважив з виїмковою силою. Проти 40.000 москалів з 72 гарматами, стануло 18.000 шведів з 30 гарматами. Чисельна перевага москалів була очевидна. В користь московської армії заіснувала ще одна обставина — москалям проводив особисто цар Петро, талановитий полководець з великим досвідом із попередніх невдач. Шведський король Карло, на десять днів перед полтавським боєм, був поважно ранений в ногу й мусів передати начальну команду над армією одному з своїх генералів — Реншільдові. Це й перехилило остаточну перемогу під Полтавою в бік Петра. Втративши 5.000 жовнірів під Полтавою, шведи зрозуміли, що одиноким рятунком для справи є пляновий відступ на південь, реорганізація армії й новий наступ у сполуці з протимосковськими силами Криму й Туреччини. Але вже біля Переволочної натрапили шведсько-козацькі війська на перепону. Козацька фльотиля, що нею вони могли переправитися через Дніпро, була зарання знищена москалями. Вже під натиском московської погоні переправилися Карло з Мазепою через Дніпро й подалися в Туреччину. Армія була розбита й здеморалізована. Відступ Карла набрав характеру втечі, супроти якої Туреччині лишалося дати Карлові й Мазепі вже тільки захист, а не підмогу, як рівнорядному союзникові.

Кінець Мазепи й народини «мазепинства»

Полтавська катастрофа потрясла Мазепою до глибини. Вже 22 серпня 1709 р., несповна два місяці по розгромі, помер гетьман, з одчаю. Але смерть гетьмана, не була смертю його діла. Хто з його однодумців зумів впору завернути з небезпечного шляху й покоритися цареві, а хто витривав до смерти. Генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осаул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко й нарешті, найактивніший зпоміж них — генеральний писар Пилип Орлик, оце люди, що їх імена зорітимуть навіки в історії нашої батьківщини. В момент жахливої катастрофи, над домовиною Мазепи, вони не зневірилися й не зрадили; стяг Мазепи підняли високо, його державницькі замисли перекували в гранітну ідеольогію, що вбравши в себе всі позитивні моменти минулого, обняла собою сучасне й сягла ясним промінням у найдальше майбутнє. З їх любови до батьківщини, з їх вірности ідеалам Мазепи, зродилося над могилою гетьмана — «мазепинство», що в устах ворогів стало лайкою й обвинуваченням, але в нашому уявленні залишилося прапором і програмою української Державности.

Пилип Орлик

Найближчий повірник Мазепи й творець «мазепинства» — Пилип Орлик, нащадок старого чеського роду, прийшов на світ у Виленщині, але ще замолоду переселився на Україну й тут, покінчивши київську академію, та пройшовши добру практику в митрополичій канцелярії, перейшов на службу гетьмана, в якого став генеральним писарем, тобто канцлером.

З гетьманом перейшов Орлик на еміграцію й тут, дня 5 травня 1710 р. став він його наслідником, визнаним турецьким султаном і шведським королем. При ньому була мазепинська генеральна старшина й недобитки запоріжського війська. Мало їх було для якоїсь ширше закроєної, військової акції, але доволі до підтримання політичних заходів, щоб створити і закріпити ідеольогію й програму Української Державности.

Безпосередно по свойому виборі в гетьмани, заключив Орлик умову з шведським королем, про тісний союз для привернення політичної незалежности України. З кримським ханом склав Орлик умову про військову допомогу татар при відірваню України від Московщини, при чому в її межі мала входити, скріплена українською кольонізацією, Слобідщина.

Орликова конституція

Рівночасно з союзом із шведським королем, створив Орлик щось в роді української конституції, що її начальною точкою була теза про незалежність України обох боків Дніпра від чужого панування. На чолі тої незалежної, української держави, мав станути гетьман, узалежнений від Генеральної Ради, зложеної з генеральної старшини, полковників і військових депутатів. Тричі в рік мав радити сойм, зложений з полкової й сотенної старшини та послів і представників запоріжського війська. Позатим Орликова конституція передбачувала цілу низку реформ у ділянці верховної й виконуючої влади та в межах громадського устрою, прав і обовязків козацької, міщанської та селянської суспільности. Взагалі вся конституція була пройнята широким демократизмом, що відбивав дуже різко на тлі політично-громадських умов життя тогочасної, східньої Европи. Нажаль, як і гетьманство Орлика, була його конституція паперова, теоретична. Війти в життя не довелося їй так само, як Орликові не вдалося справді засісти на гетьманському стопі, її вартість для історії чисто моральної натури — вона є тільки незреалізованим етапом розвитку української політичної думки.

Похід Орлика на Україну

Щоб перевести свої заміри в діло, рушив Орлик, весною 1711 р., з 16-тисячною запоріжською армією та татарським, помічним корпусом, на Україну. Вступивши на Правоберіжжя, Орлик зустрівся з щирою прихильністю населення. Піддавалося йому одно місто за другим, під його булаву почали переходити й правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережнього гетьмана Скоропадського, вислану проти нього під проводом полковника Бутовича, підійшов Орлик під Білу Церкву й наблизився до Києва. Та тут зрадили його татарські «союзники». Замісць кооперувати з гетьманом, вони кинулися грабити села і брати ясир. Рівночасно татарська армія, що під проводом кримського хана оперувала на Слобідщині, набравши добичі й полону, завернула нагло зпід Харкова. Це примусило до відвороту й самого Орлика. Не добившися нічого, Орлик залишив населення на поталу московської помсти, до тогож розчароване варварськими поступками татарських «союзників» гетьмана. Морально й стратегічно була справа Орлика програна.

Вслід за відворотом запоріжських частин Орлика й татарських відділів кримського хана, почався наступ московської армії на Україну. Цар Петро виповів війну Туреччині, за її співчуття справі Орлика. Царські опричники палили міста і вирізували населення, що виявило прихильність до Орлика; але й над царем піднялася, на українському півдні, смертельна небезпека. В липні 1711 р. царське військо попало в турецьку засідку над Прутом, у Бесарабії. Від неминучого розгрому й капітуляції вирятували його всеж таки гроші. Підкуплений Петром турецький везир, випустив москалів з пастки й заключив з ними славний «Прутський мир».

В ньому цар вирікся посягань на Правобережну Україну, але неясність стилізації договору дозволили на далеко йдучі довільности в виконуванню точок договору, як одній так і другій стороні. Султан повісив продажного везира за те, що випустив Петра з пастки, але й на султанському дворі, московські рублі робили своє. Прутський мир ратифіковано, а разом з тим Орлик утратив у Туреччині базу для своїх політичних комбінацій.

Та це не зневірило завзятого мазепинця. Він, живучи на еміграції, не втратив ні одної нагоди, щоби видвигнути справу української незалежности на порядок політичного дня Европи; живучи то в Туреччині то в Швеції, він безустанно змагав до викликання турецько-московського конфлікту, щоби в його огні добитися визволення України. Але його зусилля були даремні — поза необовязуючими виразами симпатій для ідеї «козацької держави», Орлик не добився нічого. Помер на еміграції (1739 р.), залишаючи свому синові Григорові дальшу працю над переконанням Европи про конечність відродження Української Держави, для стабілізації політичних умов середньої Европи. Та покищо, протягом цілих століть, ідея Пилипа Орлика не виходила поза межі ідеольогії й зреалізувалася, хоч і на короткий час, щойно в XX сторіччю...

Велика Історія України

УПАДОК ГЕТЬМАНЩИНИ

Полтавський розгром і польсько-московсько-турецьке перемиря, на довгі десятиліття закріпили розвал українського державного організму. Київщина, Волинь і Поділля залишилися під Польщею, Лівоберіжжя загорнула Московщина, на півдні панували турки а господарили татари. Тут, при Дніпровому гирлі, в Олешках, створили прихильні Мазепі запоріжці нову Січ, що втративши звязок з рідним краєм, перемінилися в своєрідний табор інтернованих.

Забезпечений від півночі, заходу й півдня, почав тепер цар Петро «прибирати до рук» Україну. Відомстивши «зраду» Мазепи на його прихильниках і симпатиках, він наче вгамувався. Зрозумів, що дальшим насильством і кровожадністю зможе викликати небажаний фермент. Був же ще в живих «гетьман без землі» Пилип Орлик, не вигибло ще Запоріжжя, не з приязни замирили з ним турки й татари. Чого доброго й Польща могла покористуватися повстанчим полумям на Гетьманщині. Тому цар Петро наложив лисячу маску на своє вовче обличчя. Говорить про це царський універсал проголошений по упадку Мазепи й дальша його політика потурання українським державним окремішностям назверх, а розсаджування устрою й укладу сил Гетьманщини з середини. Признаючи, на словах, давні права й вольности Гетьманщині, цар окружив гетьмана й старшину провокаторами, що натровлюючи одних на других, в той спосіб приборкували Україну.

Іван Скоропадський

Якнебудь стародубський полковник Іван Скоропадський був однодумцем Мазепи й належав до невеликої горстки втаємничених у пляни гетьмана, то несподіваний маневр москалів, що випередили шведів у опануванні Стародубщини, примусив його прикинутися прихильником царя. Цар Петро прийняв цю примусову прихильність за добру монету й коли на раді в Глухові (6 листопада 1708 р.) скликаній для вибору нового гетьмана, виринула кандидатура чернигівського полковника Павла Полуботка, цар перепер кандидатуру Скоропадського.

Новий гетьман був правобережець з походження. Його дід Федір згинув на Жовтих Водах під прапорами Хмельницького; батько Ілля був генеральним старшиною. В 1674 р. переселилися Скоропадські на Лівоберіжжя. Сам Іван Скоропадський родився десь біля 1646 р. в Умані. В 1674 р. бачимо його на службі в гетьмана Самійловича; в характері військового канцеляриста їздить він кількакратно в Москву та приймає участь у походах на Крим. В 1684-1694 рр. був Скоропадський писарем чернигівського полку; за Мазепи (1698-1699) став генеральним бунчужним, в 1701-1706 рр. другим генеральним осаулом, а від 1706 р. до вибору в гетьмани, стародубським полковником. Друга жінка гетьмана Настя Марківна, що була вдовою по Костю Голубі, вславилася як фундаторка Гамаліївського манастиря, та як рішуча й енергійна жінка, що звикла коверзувати старим, добродушним гетьманом. Склалася навіть приказка, мовляв «Настя носить булаву, а гетьман запаску»... З переконання був Скоропадський консерватистом, щиро відданим батьківщині, але дуже несамовільним і податливим. Енергійнішим був його контркандидат Полуботок, але якраз тому не міг він дістати гетьманської булави.

Безпосередно по полтавському бою, що в ньому приймав Скоропадський участь, по царському боці, звернувся гетьман до царя з проханням про затвердження правно-державного становища Гетьманщини. На гетьманське письмо відповів царський канцлер Головкін голословним признанням досьогочасних козацьких прав і вольностей, але на конкретні вимоги відповів здебільша відмовно: українські війська мають залишитися під командою московських старшин, забрана в Батурині артилєрія остане в Москві, московські воєводи будуть резидувати на своїх місцях, а втім пощо гетьманові домагатися затвердження козацьких вольностей, коли українці «мають під царською рукою стільки свободи, як ні один народ на світі»... А щоб і гетьман почував себе «свобідніше», цар назначив йому «для товариства» свого шпіона, стольника Ізмайлова. Він мав слідкувати за «словом і ділом» гетьмана, разом з ним приймати чужоземних послів, провірювати переписку гетьманської канцелярії та контролювати фінанси. Вкупі з гетьманом мав Ізмайлов відганяти запорожців-мазепинців від границь Гетьманщини, в порозумінню з царем іменувати й скидати генеральну старшину, наділювати заслужених маєтностями, як теж дбати про те, щоби смертні присуди не западали без відома царя. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, а хоч і дозволено заселити зруйнований Батурин, то його мешканців обложено податком для царської скарбниці, по два червінці з двора. Шпійонуючи гетьмана й звязуючи свободу його рухів, Ізмайлов мав до розпорядимости два московські полки, нібито придані на «охорону» особи гетьмана, а в дійсности для того, щоби арештувати його, як тільки покажеться потреба.

Коли, згодом, місце Ізмайлова зайняв стольник Протасєв, положення гетьмана стало ще прикріше. Протасєв не вгавав у писанню доносів на гетьмана в Москву; він повів рівночасно широку агітацію проти гетьмана серед населення, та започаткував суто-московське хабарництво, що до решти деморалізувало козацьку старшину. За його то намовою, цар зніс у 1715 р. виборність сотенної й полкової старшини, заступаючи її назначенням. Військові ради мали відтепер ставити кандидатів, яких затверджував гетьман, очевидно в порозумінню з своїм московським «дорадником». Бувало й таке, що цар нехтував навіть той дорадний голос козацької старшини та гетьмана, обсаджуючи полковницькі посади своїмиж таки людьми, москалями. Царськими ставлениками обсаджено тоді полки — стародубський, чернигівський, ніжинський та гадяцький. Стародубське полковництво дав цар зятеві Скоропадського, дворянинові Петрові Толстому. Наперед примушено гетьмана видати дочку за москаля, а потім, нібито в нагороду за його вірність, надано гетьманському зятеві полковництво. Чужинцям роздавано й маєтности на Україні. Були це здебільша німці, волохи та серби, що заслужилися перед царем на старшинських становищах у московському війську. Робив це московський цар свідомо: Україна покривалася цілою мережею чужинецьких урядовців та поміщиків, що одержавши посади чи маєтности з царської ласки, йому тільки підлягали, нехтуючи гетьманську владу й разсаджуючи сам устрій Гетьманщини. Рівночасно були вони безупинно розкритим «оком і ухом» царя, та опорою Московщини в кожний її скрутний момент на Україні. Нові поміщики з царської руки стали ще тим прикріші для України, що почуваючи себе погано серед ворожо настроєного населення, тільки про те й думали, якби використати свої маєтности й з готовими баришами вернути туди, відкіля прийшли. Непевність становища заставляла їх вести грабіжницьку господарку природними скарбами й робучою силою селянства України, типову для всіх визискувачів не добром нажитого майна. Таке поступовання чужинецьких зайд не залишилося без погубного впливу на місцеве поміщицтво. А треба знати, що й воно рекрутувалося не з найкращих елєментів, хоча й місцевих. Більшість тогочасного поміщицтва Гетьманщини це були люди, що в свій час умудрилися витягнути каштани з вогню полтавського розгрому. Зрадою державно-творчим ідеалам Мазепи, донощицтвом на мазепівців і рабською відданістю цареві, добилися вони маєтностей, здебільша поконфіскованих у мазепинців. Була це та безграмотна «аристократія» нікчемників, що в погоні за наживою нехтувала не тільки гетьманом, але й найзвичайнішими законами божого й людського права. Насильства над козаками й посполитими, грабіж чужого добра, хабарництво й продажність поширилися тоді на Україні мов смертельна язва. Вони переїдали українські державні установи, суди й адміністрацію та помагали московському цареві встрявати в їх урядування, настановляти своїх дорадників-комісарів, а там і зівсім ліквідувати, як зайві залишки державности та автономії України.

Винищуючи й розкладаючи в той спосіб «верхи» українського громадянства, цар Петро не забув і про рядове козацтво. Протягом довгих років миру, від 1716 р. почавши, ганяно козаків десятками тисяч на каторжні роботи біля будови Петербурга, Ладожського каналу, на Дон і на Кавказ. Важка праця, голод, невиносимі умови чужого підсоння, в парі з жорстокістю московських наставників, винищили тоді сам цьвіт українського народу а поговірка про те, що Петербург побудований на козачих кістках, недалека від жахливої правди. Пилип Орлик писав про ці «канальні роботи», що «Москва, хотячи вмисно вигубити козацьке військо, по кількадесять тисяч козаків, указами своїми спровадивши, одних тяжкими й незвичними роботами помордувала, других голодом поморила, а інших мукою гнилою, струхлою з ящірками й вапном помішаною, потруїла»...

Вслід за «канальними роботами» почав цар Петро висилати козаків на війну з Персією, що почалася в 1721 р. Трицять тисяч з горою козаків післано на перський фронт протягом найблищих трьох літ. З 6.800 козаків, що в 1725 р. стояли під Дербентом, згинуло в боях та від пошестей 5.200! Тільки 646 козаків залишилося при здоровлю. Решту відіслано інвалідами до дому. Отак цар Петро «прибирав до рук Україну». Робили це й його наслідники, що в двох тільки 1731-32 роках занапастили при будові укріплень над Озівським морем поверх 60.000 козаків і селян. Людей гнали в чужі краї на певну смерть, а їхнє майно дома грабували воєнними реквізиціями та салдатськими кватирами, що залишилися на Україні й по скінченні московсько-перської війни.

«Малоросійська Колєгія»

Як не податливим на московські затії виявив себе гетьман Скоропадський, всеж таки, його доволі ліберальне відношення до «мазепинців», тобто однодумців Мазепи, що врешті решт «каялися» й допрошувалися своїх маєтностей, як і постійні заходи гетьмана рятувати хочби одні залишки української державности, викликали недовіря з боку царя. Петро, що вмів приємно усміхатися, гладити словами а нищити ділом, додумався врешті до того, що для забезпечення себе перед «зрадою» замало при гетьмані одного шпіона-провокатора. Для цього поставив він біля нього цілу їх шайку й назвав цю установу «Малоросійською Колєгією». Царським указом з дня 29 квітня 1722 р. створено установу, зложену з шести московських старшин, розкватированих на Україні військ, під головуванням бригадира Степана Велямінова. Колєгія, що їй було дане право приймати й полагоджувати скарги населення на гетьманські суди й адміністрацію, провірювати фінанси й ніби берегти населення перед зловживаннями старшини й поміщиків» була насправді установою, що обмежувала гетьманську суверенність до одного тільки пустого титулу.

Запротестував проти Колєгії Скоропадський. Пробував навіть обурюватися на московську затію й цитувати «статті Б. Хмельницького», що на них покликувався цар, але це не перемінило волі московського сатрапа. Навпаки, сповіщаючи населення України про завдання Колєгії, цар найшов сміливість запевняти, що вона заснована «не для чого іншого, як тільки для того, щоби українського народу ніхто не кривдив, ані неправими судами, ані зловживаннями старшини».

Не переніс уже тої московської нікчемности Скоропадський й кілька днів по одержанні указу про встановлення Колегії, помер дня 3 липня 1722 р. Чотирнадцятилітнє гетьманування Скоропадського пройшло під московським гаслом «прибрання України до рук». Від «канальних робот» і будови Петербурга починаючи, а на Малоросійській Колєгії кінчаючи, була це доба повільного але систематичного касування залишків Переяславського договору, що поєднав Україну з Московщиною. На тлі тієї доби не визначився Скоропадський нічим. Поза випрошуванням дрібних уступок більш щодо форми аніж щодо суті московського натиску, Скоропадський що найбільще зміг злагіднити удари московської нагайки, але відхилити їх від України не міг. Не мав теж особливих симпатій ані серед старшини, ані населення. Проклинаний по всіх церквах «зрадник» Мазепа залишився таки героєм неприборканого українства, в порівнянні з яким, іменем «зрадника» пятнували Скоропадського йогож таки сучасники. У 1715 р. підчас святкування роковин московської перемоги під Полтавою, дворянин полковника Полуботка в Сосниці Федір Стечинський, на запит — чому не пішов до церкви, подякувати Богові за перемогу царя над Юдою-Мазепою, відповів: «Не Мазепа проклятий Юда, а теперішній гетьман тому, що не стоїть за Україну й москалі її роздрапують». По правді Стечинський кривдив Скоропадського; він «стояв за Україну», тільки «не грозьбою а просьбою», а це мало що помагало. На похвалу Скоропадського перед історією залишаться всеж таки документи його потайних звязків з Орликом та участи гетьмана в творенні Орликової Конституції. Не був Скоропадський Леонідом, але й не був Ефіяльтом, за якого вважав його дехто з сучасників та багато пізніших істориків Гетьманщини.

Павло Полуботок

Смерть Скоропадського була для московського царя доброю нагодою перевести указ про Малоросійську Колєгію в діло. Зараз таки зїхав до Глухова бригадир Велямінов з московськими генералами й почав урядування. Рівночасно козацька старшина, виславши цареві письмо з домаганням дозволу на вибір нового гетьмана, передала наказне гетьманство чернигівському полковникові Павлові Полуботкові. В 1708 р. він був контркандидатом Скоропадського, але цар не допустив його до булави, мовляв, він надто розумний і може вийти з нього другий Мазепа. Всеж таки Полуботок залишився кандидатом на наслідника Скоропадського. «Вся Україна сподіється, що нашому полковникові бути гетьманом» — говорив у 1715 р. дворянин Полуботка Стечинський, висловлюючи тим побажання неприборканої частини українського громадянства. Алеж Полуботкові так і не довелося стати справжнім гетьманом. Ставши тимчасовим, наказним наслідником Скоропадського й обнявши управу Генеральної Військової Канцелярії, Полуботок зразу станув проти царя і його Малоросійської Колєгії. В першу чергу запротестував проти того, щоби Малоросійська Колєгія входила в безпосередні звязки з населенням, приймаючи його скарги на гетьманські суди й адміністрацію, а до Генеральної Військової Канцелярії зверталася з наказами, наче до підвладної собі установи. Рівночасно, щоби вибити москалям зброю з рук, Полуботок став реформувати гетьманське судівництво, винищуючи в ньому хабарництво та усправнюючи судове поступування. Він підняв повагу й безсторонність генерального суду, зробивши його колєгіяльним, а рівночасно натиснув на старшину за її зловживання супроти рядових козаків і селянства. Злякався цих реформ цар Петро й літом 1723 р. викликав Полуботка до Петербурга. Разом з наказним гетьманом поїхали генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Чарниш. Рівночасно цар наказав князеві Голіцинові, що командував московськими військами на Україні, вивабити козацькі полки на південь, ніби проти татар. Маючи в думці не відпустити вже Полуботка на Україну, цар забезпечує себе в той спосіб перед можливим повстанням з того приводу.

Полуботок, хоч може й прочував лихі наміри царя, не злякався. Він предложив цареві домагання про повернення Україні загарбаних їй прав та привілеїв. Для підтвердження слушности своїх помагань він звязався з старшиною козацьких військ, що стояли тоді над р. Коломаком й вона з свого боку вислала цареві домагання про вибір гетьмана та направлення кривд, що чинили українському народові московські зайди. Царські агенти вислані на Україну для збирання жалоб на козацьку старшину, суди й адміністрацію, здебільша вертали з нічим. Заяви льояльности цареві й прозьби про заведення московських судів та порядків, як приміром від стародубського полку, фабрикувалися в канцелярії Велямінова й навіть царя не переконували.

Не находячи кращого виходу, цар звелів арештувати Полуботка разом з його прибічниками, та виловити по Україні всіх Полуботкових прихильників. Особливо засіла цареві в печінках козацька старшина, що вислала йому свої домагання з табору над р. Коломаком. Арештованих запроторено до Петро-Павлівської фортеці. Вслід за Полуботком, Савичем, Чернишем, привезено туди з України старого мазепинця Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осаула Жураковського та всіх, що будучи в одно з Полуботком, здалися небезпечними цареві.

Полуботкові прийшла ця тюрма найприкріше. Не видержав і помер у ній 27 грудня 1724. Його долю поділили — реєнт Генеральної Військової Канцелярії Дмитро Володковський та переяславський, наказний полковник Карпека. Решта промучилася в тюрмі до смерти царя Петра, на початку 1725 р. Ще кілька літ просиділи вони в Петербурзі, як інтерновані, а коли дехто й вернув на Україну, то мусів залишити в Петербурзі свою рідню, як закладників.

Так розгромив цар Петро останню горстку безпосередних переємників Мазепи, з Полуботком на чолі. В народній памяти залишився Полуботок як зразок героя-мученика, що в хвилях загального занепаду національної гідности й самопошани, зумів кинути в обличчя московського сатрапа докором і зневагою. Збереглася, між іншим, лєгенда про те, що цар Петро, бачучи, як Полуботок вмірає в тюрмі, прийшов до нього, розкаявся й просив вибачення за кривду. Тоді Полуботок мав сказати:

«За невинне страждання моє й моїх земляків, будемо судитися в спільного й нелицемірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним і він розсудить Петра з Павлом»... Сцену з цеї народньої лєгенди змалював потім московський маляр Волков. Під портретами Полуботка, що зберігалися по українських домах, як національні святощі, можна було вичитати Полуботкові слова: «Заступаючись за Батьківщину, я не лякаюся ні кайдан ні тюрми й краще мені найгіршою смертю вмерти, аніж дивитися на загибіль моїх земляків»...

Вістка про мученицьку смерть Полуботка і товаришів у Петропавлівській фортеці не прогула без відгомону. Викликане нею хвилювання на Україні, примусило схаменутися навіть самого Петра. Не знав він на яку ступити, а Малоросійська Колегія, що мала правити замісць гетьмана, дуже скоро відчула непевність грунту під собою. Та цареві Петрові І не судився вже довгий вік. Він помер у 1725 р., залишаючи по собі жінку Катерину й нелітнього внука Петра, що, очевидно, не доросли до завдань, які поставив перед собою Петро І.

Тимто смерть царя Петра І відчула Україна, як велику полекшу. Правда, наслідниця Петра — Катерина І та справжній регент України — князь Мєньшіков, далекі були від того, щоби ламати лінію Петрової політики, але проти них стануло само життя. Гроза турецької війни й безупинний фермент на Україні поневолі примушували московських сатрапів піти назустріч вимогам українського громадянства. В 1727 р. по смерти цариці Катерини І, що по ній засів на царському престолі нелітній внук Петра І — Петро II, а вся влада в державі опинилася в руках Мєньшікова, думка про приєднання українських симпатій перемогла на Найвисшій Тайній Раді. Зразу покасовано невиносимі податки накинуті Україні Малоросійською Колєгією, згодом зліквідовано її саму, заборонено москалям купувати на Україні грунти, а голову Колєгії Велямінова, покликано, на звіт, до Петербурга. Рівночасно з грамотою до українського народу про привернення гетьманського уряду, перенесено українські справи з завідування царського сенату до колегії закордонних справ. Це був очевидний знак, що Україну знову, хочби тільки формально, потрактовано як суверенну союзницю на основі «статей» Богдана Хмельницького. Новим духом повіяло з півночі, нові надії ожили в серцях українського громадянства.

Гетьман Данило Апостол

В червні 1727 р. виїхав до Глухова царський тайний радник Наумов, з дорученням перевести вибори нового гетьмана й полкової старшини. На конференції козацькою старшиною й представниками духовенства намічено кандидатуру миргородського полковника Данила Апостола, якого й обрано гетьманом на Великій Раді, дня 1 жовтня 1727 р. Наумов залишився при гетьмані, зразу як міністр-резидент, а відтак як тайний радник — випробуване вже «царське око й ухо».

Новий гетьман Данило Апостол (1658-1734) був миргородським полковником ще за Мазепи й належав до його однодумців. В початках шведської кампанії його козацький корпус розбив армію генерала Шліпенбаха під Ерестфером, в 1704 р. оперував Апостол проти шведів у Познанщині, але в 1706 р. належав до цих українських старшин, що прихилившись до думки про українсько-шведський союз, закликали Мазепу вибити Україну зпід московського ярма. Щойно зневірившися в успіх такого союзу, Апостол відсахнувся від Мазепи й прикинувся льояльним для царя, за що затримав свій уряд і маєтности. В московсько-перській війні проводив Апостол 10-тисячним козацьким корпусом під Дербентом, а хоч заєдно був щирим, українським патріотом, бачив рятунок для України тільки в приспанні сторожкости північного ворога. Обраний гетьманом, Апостол, вже як 70-літній старець кинувся з запалом до праці над очищенням атмосфери, що її залишила по собі кількалітня господарка Малоросійської Колєгії. В першу чергу перевів зміни на становищах полковників і генеральної старшини, окружаючи себе колишніми мазепинцями, та людьми, що їм добро України лежало на серці. Між іншими, гадяцьким полковником став тоді заслужений літописець Гетьманщини Григор Грабянка, на лубенське полковництво сів син гетьмана Петро, автор прецікавих спогадів, написаних з великим знанням тогочасних політичних відносин, французькою мовою.

Дата добавления: 2015-05-23