Радянський період: 1944 – 1991 роки

Війна дійсно доклала чимало зусиль до того аби зруйнувати село. Дійшло навіть до того, що деякі сім’ї жили у землянках.

З часом відновили магазин із складом товарів. На початку 50-х років відновила свою роботу початкова школа (правда, вже державна, а не приватна), до того діти ходили на навчання до Шибина. У найбільших класах нараховувалося до 20 учнів. Цікаво, що у часи Другої світової війни також діяла початкова школа.

У зв’язку із наявністю попиту на цеглу під час відбудови було відновлено цегельню Мацюка Давида. Однак вичерпність мінеральної сировини та створення конкурентноспроможних аналогічних підприємств у Новосілках, Боремлі та інших селах невдовзі посприяли закриттю заводу.

У 1950 році в селі будують клуб в одній із сільських хат. Керував клубом Коханюк В.П. Тут був власний хор, який неодноразово займав призові місця на районних змаганнях. При клубі діяли гуртки, часто грала жива музика: звучали гітари, баяни, акордеони та інші інструменти. Люди були культурно активними. Часто населення організовувало танці. Однак місця в будівлі для усіх гостей не вистачало, тому танцювали на спеціально відведеному подвір’ї.

У 1949 році в селі Боремель був організований колгосп «Перемога», всі сільськогосподарські землі в межах Смикова та Сахаліна відійшли у його власність. На початку 60-х років на Сахаліні було збудовано вівчарню. Значні малородючі території, не зовсім придатні для ріллі, що пов’язано із крутосхилим рельєфом, для розведення овець чудово підходили.

В перші роки господарство мало лише кілька сотень голів, однак вже наприкінці 60-х їх кількість зросла до 5 тисяч. Вся територія Сахаліну була загороджена колючим дротом, оскільки в ті часи в місцевих лісах часто гуляли вовки. Господарство мало власну водонапірну башту, кілька хлівів. Найбільший з них досягав 60 метрів у довжину, та 40 у ширину. Більшість населення села працювало у місцевому господарстві. Зайнятість населення була майже 100%. До кінця 80-х вівчарню закрили.

.

Рис. 10. Копач криниць Стукан Владик із своєю сім’єю

Рис.5. Похвальна грамота смиківському клубу за заслуги перед громадою.

Рис. 6. Типове сільське подвір’я на Сахаліні (1969 рік.)

Рис. 7. Стара сільська хатина (початок 70 – х років).

Рис. 8. Заплава Дежі в 1970 – х рр. На задньому плані справа дерев’яний міст. Місцеві жителі кроплять картоплю від шкідників за допомогою віника.

Рис. 9. Село Смиків взимку (1960 р., Сахалін).

У 1958 році у хаті Горбачука Флора організувалися ФАП (фальдшерно-акушерний пункт). У 1970 році під медпункт відвели окрему будівлю.

Славилися на той час смиківські копачі криниць. Такий собі Стукан Владик у навколишніх місцинах був найкращим у цій справі. Він мав неабияке здоров’я, і сам був великим, носив чоботи 50-го розміру. Мав власну робітничу бригаду, із якою викопав більшість криниць Смикова, Боремля Шибина та інших сіл.

У радянський період було електрифіковано село. Спочатку електроенергію постачала Добротвірська ТЕС, що на Львівщині. Пізніше (1957 рік) у селі Хрінники збудували малу ГЕС, яка постачала електроенергією 17 колгоспів. У 80-х роках нічними ліхтарями повністю освітлювалася Центральна вулиця.

У 1984 році прокладено автомобільну дорогу Жабче – Берестечко, де почали курсувати автобуси. Будівельники повністю розрили високий південний берег Дежі, де постали круті урвища.

.

Рис. 11. Олександр Єрмоленко із отарою овець на Сахаліні (1977 р.)

Рис. 12. Селяни на подвір’ї провіюють зерно, 1967 рік.

Зазвичай, колективізація була не зовсім добровільною. Часто селяни не хотіли віддавати приватний сільськогосподарський реманент. Так жителі сахалінського хутора скидали засоби праці (плуги, сохи, борони та ін.) у місцеві колодязі, які пізніше засипали. Один із таких колодязів зберігся до наших днів.

Отже, майже всі сільськогосподарські землі були колективізованим боремельським колгоспом. Іноді, сім’ям залишали по кілька соток поблизу хати, виявляється селянам і цього вистачало для забезпечення власних потреб. Все інше - розорали. Орали навіть землі несільськогосподарського призначення. Така ж доля спіткала і цвинтар поблизу колишньої церкви. Часто на поверхні під плугами опинялися склепи, хрести, іноді кістки.

Горбачовська криза в СРСР безпосередньо знайшла свій відбиток і на Смикові. Після закриття вівчарні більшість селян втратили роботу. Багато із них подалося у боремельський колгосп. Інші ж шукали щастя в містах. Розпочалася масова еміграція населення до Луцька, Тернополя, Рівного, Львова, Хмельницького. Часто селяни переїжджали у сусідні села, де колгосп безплатно давав хати його робітникам (Боремель), наприклад така доля спіткала сім’ю Цісарів. Іноді смиківці навіть виїжджали за кордон. Зокрема родичі Горбачука Флора (корінні жителі Смикова) живуть у Канаді.

Еміграція населення підкріпилася ще й несприятливою демографічною ситуацією: старіння населення, від’ємний природний приріст (переважання смертності над народжуваністю). Із кількох сотень осіб до 1990 року у Смикові залишилося 90. У зв’язку із відмиранням села закрили ФАП, школу, магазин та клуб. Настали несприятливі часи…

Дата добавления: 2015-05-23