Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т. ін. (Рутечія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав таму 1478—1482 pp. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483р., лише через 30 років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою " Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету".

23) Українське друкарство і друкарство в Україні.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів ¹.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

24) Архітектура на українських землях XIV - першої половини XVII ст.

Архітектура. Містобудування. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — якісно новий етап у розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку мистецької культури загалом. Вони насамперед пов’язані з діяльністю приїжджих європейських будівничих (перед початком XVII ст. майже виключно італійців), які надали мурованій архітектурі українських земель яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його північноіталійському провінційному варіанті. Від другої половини XVI ст. залишки готики виступають хіба що у вигляді рудиментів, а від початку наступного століття на українському ґрунті постають перші споруди новітнього барокового стилю. Відповідно найновіші європейські системи поширюються також в містобудуванні та оборонній архітектурі.

Діяльність будівничих італійського походження розпочав згадуваний в актах львівського міського архіву, починаючи від 1543 р., невідомий за прізвищем майстер Петро, який, за свідченням магістрату м. Бистриця в Трансільванії з 1561 р., походив з Луґано ¹. Саме він став першим з численної групи північноіталійських будівничих, які почали з’являтися на львівському ґрунті вже у другій половині століття й виступають в документах міського архіву ще з-перед кінця 50-х рр. їхній приплив до Львова значно зростає від 1560-х рр., а вершина цього процесу припадає на 1580-ті рр., коли у місті у 1585 р. прийняли міське право одразу три італійських і п’ять неіталійського походження будівничих ². Здебільшого ці майстри були земляками Петра Італійця з нинішнього італошвейцарського пограниччя, проте окремі походили з інших реґіонів, як, наприклад, Рох Шафранець з Венеції або чи не найвидатніший серед них — Павло з Рима. Нерідко до Львова італійські будівничі потрапляли через Краків, так само часто Львів служив для них важливим пунктом у дальшому просуванні на схід. Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над спорудженням костьолу в Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано, який перебував на службі у князя Костянтина Острозького й працював над спорудженням замку у Меджибожі ³, Петра Сперендіо, який побував у Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в Тернополі та Острозі ⁴, Джакопо Мадлена, якому приписують авторство костьолу бернардинів в Ізяславі (Заслав) на Хмельниччині, зайнятого будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві Себастьяно Браччі та Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського Софійського собору. Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня діяльність остаточно пішла на спад з перших десятиліть XVII ст. Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті. Лише в окремих випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П. Сперендіо в Острозі ⁵.

25) Образотворче мистецтво XIV - першої половини XVII ст.

У першій половині XVII ст. в українському образотворчому мистецтві триває поступальний розвиток тих жанрів, які сформувалися в попередній період. Основними його видами залишаються настінні розписи таіконопис.

Майже повністю збереглися до наших днів розписи, виконані напередодні 1620 р. на стінах церкви Святого Духа в с. Потеличі. У розписах помітне своєрідне поєднання традиційних прийомів із новими реалістичними рисами. На думку дослідників, «страсний» цикл потелицьких розписів (зображення мук Христа) ніби перегукується з ідеями «Протестації» Іова Борецького, де він описує муки та страждання українського народу й закликає його до стійкості в боротьбі. До цього часу збереглися розписи Воздвиженської церкви у Дрогобичі. Їхньою особливістю є поєднання біблійних сюжетів та декоративних орнаментів із місцевих квітів — барвінку, волошок, ромен тощо.

У цей період вдосконалюється техніка різьблення на камені та дереві. В орнаментах переважають рослинні мотиви. При цьому зображення рослин має певний зміст. Так, поширені в орнаментах зображення виноградної лози і грон у християнстві відомі як символ віри. У другій чверті XVII ст. рослинні орнаменти в пам’ятному різьбленні починають поступатися місцем різним маскам, емблемам тощо.

Пам’ятками портретного різьблення того часу є надгробкові портрети. Їх композиція ускладнилася, поглибилося намагання передати риси характеру портретованого. Таким є поколінний надгробок київського воєводи Адама Кисіля, встановлений у його родовій церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині. У повний зріст, у рицарських латах зображено Яна і Станіслава Жолкевських на їх надгробку в костьолі в Жовкві.

26) Умовиі тенденції розвитку української культури у другій половині XVII - XVIII ст.

Розвиток української культури в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов.

· Національно-визвольна війна в середині XVII ст. й відродження Української держави сприяло піднесенню творчого духу українського народу.

· Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва.

· Водночас розвиток української культури спрямувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їхнього розвитку.

· Прагнення встановити контроль над культурним життям українців - характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням тисків у царині культури.

· Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.).

· Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в державне життя України, були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х рр. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. Заборонялося друкувати книги українською мовою.

· Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилось у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві.

· Крім того, царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви.

o За Петра І таке зманювання еліти набуло насильницьких рис: високі посади здобували лише ті з українських діячів, які прихильно ставилися до царя й у всьому корилися його волі.

o Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович).

o Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці.

o Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння.

· Не уникали утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів.

· Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

27) Козацтво як феномен світової культури. Культура Запорізької Січі.

Культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII–XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід. Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна протистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягнення українських майстрів другої половини XVII — першої половини XVIII в. — архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх викохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно, завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.

28) Розвиток освіти та науки за часів Гетьма нщи ни (друга половина XVII - XVIII ст.). Друкарство.

Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі.

Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

29) Українське козацьке бароко.

Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи. Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр.

30) Українське козацьке барокко у літературі: поезія, проза, драматургія, козацькі літописи.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксю-морони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.
Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович. I хоч самі автори розуміли умови усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецької, для гри думки і переливів слова.
Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до деістрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розірвана на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на лат польських книжках — на Ціцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло і зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанцем вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно проілюструвало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є сильною рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи з він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні за за якими стояли поетичні реальності. За "Поетикою" М. Довганського, слово "Христос" може мати цілу сукупність умовних значень світло небесне для світу", "надія і спасіння", "всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає", той, "хто завжди був, є і буде, кому і покоряються зорі" тощо.

31) Українське козацьке барокко в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.

· Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської - італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

· Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба (в Чернігові) ювелірам протестантської Німеччини.

· Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.

· В Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер

· Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

32) Іван Мазепа як меценат та культурний діяч.

У часи гетьманування Івана Мазепи в Україні стабілізувалась внутрішня обстановка. Козацька старшина із верстви вояцької дедалі більше перетворювалась на економічно потужну соціальну групу, що не гребувала займатись торгівлею, активно розвивати власне господарство. Усе це створювало гарні передумови для культурного розвитку козацької України, відбудови церков і монастирів, субсидування мистецьких пошуків, піднесення рівня освіти. До меценатської діяльності козацьку старшину власним прикладом спонукав і гетьман Мазепа, молодість якого пройшла при пишному королівському дворі у Варшаві, а освітні подорожі Європою познайомили з витонченими зразками європейського мистецтва.

За своє життя Мазепа збудував власним коштом 12 та відремонтував понад 20 храмів. Лише в Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря, Миколаївська військова церква, Церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву на території Лаври тощо. Щедро жертвував гетьман кошти на будівництво церков у Чернігові, Батурині, Лубнах, Переяславі.

Крім спорудження і перебудови сакральних споруд, Мазепа залишив по собі слід і щедрими дарами, переданими у святі обителі. Найбільш відомими з-поміж них є пожертва знаменитого Пересопницького Євангелія у Вознесенський кафедральний собор Переяслава, вівтаря у Межигірський монастир під Києвом, єпископського урочистого вбрання Київському Софійському кафедральному собору. Опікувався український реґіментар й православними обителями на території Речі Посполитої, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Греції, Болгарії. У 1708 р. на його кошти в Сирії було опубліковано Євангеліє арабською мовою. Спорудженій на могилі Христа в Єрусалимі Вознесенській церкві Мазепа подарував довершенно виконаний із золота і срібла антимінс.

33) Діяльність філософа і письменника Г.С.Сковороди.

Григорій Сковорода увійшов в історію культури українського народу як видатний письменник-демократ. Його праці є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу ще не одне покоління. Ще довго дивуватиме подвиг мислителя, що в глуху добу кріпосництва та релігійних забобонів відважно кинув обвинувачення сильним світу. Заперечував він і споконвічні релігійні істини, стверджуючи: "Природа є першопочаткова всьому причина і саморухома пружина". Творчість Г. Сковороди, його ідеї демократизму та гуманізму знайшли відображення у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, набравши нової сили й змісту. Високо цінили Григорія Савича видатні письменники. Іван Франко писав, що Сковорода був "цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок". Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей. Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному проміжку часу - від автора "Слова о полку Ігоревім" до Котляревського й Шевченка. Як прозаїк Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література. Житія, літописи, проповіді, послання після Сковороди зустрічаються дедалі рідше і в оновленому вигляді. Художня проза Г. Сковороди - це збірник "Басні харковскія". Його байки допомагали в пошуках істини, були спрямовані на викриття суспільних вад, підносили дух громадянської гідності, засуджували самодурство, кар'єризм, чинопочитання.

Григорій Сковорода виступив як новатор у галузі віршової форми. Він вніс у силабічний вірш важливі вдосконалення. В його віршах помітне часте вживання чоловічих рим поряд із загальноприйнятими в старих силабістів жіночими римами, є й вірші виключно з чоловічими римами.

34) Історичні твори. Літопис Самовидця, літописи Григорія Грабянки і Самійла Величка.

Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI – XVII ст Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури.

Із козацьких літописів до XVII ст. належить «Літопис Самовидця», який розповідає про події 1648 1702 рр. У формі окремих нарисів автор освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», воззєднання України з Росією, епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій.

Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу. Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він — прихильник нерозривного єднання України з Росією. Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекази. Мова його близька до живої, народної, стиль викладу — простий, без барок-кової кучерявості.

Від першої половини XVII ст. збереглось кілька помітних «иямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашсви-ча-Сагайдачного» (К-, 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними памятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імнологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріон» (К., 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVII — початку XVIII ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовича, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського.

Адресовані царям., гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.

35) Музична культура та театр за часів Гетьманщини (друга половина XVII -

XVIII ст.).

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'єм­ними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

Епічні пісні, які український на­род складав упродовж тривалої бо­ротьби за національне й соціальне виз­волення, за козацько-гетьманської до­би досягли вершин свого розвитку. В думах та історичних піснях народ опоетизував героїчні сторінки вітчиз­няної історії, образи реальних історич­них осіб - гетьманів, козацьких ватаж­ків, народних месників. Серед них та­кі виняткові особистості, як Дмитро Байда-Вишневецький, Богдан Хмель­ницький, Іван Мазепа, Самійло Кіш­ка, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Іван Гонта, Нестор Морозенко, Олекса Довбуш, Іван Сірко, Пилип Орлик, Семен Палій, Устим Кармалюк.

Найпоширенішим жанром україн­ської музичної епіки були історичні пісні. їх тематика охоплює дві основ­ні сфери: боротьбу козацтва проти чу­жоземних поневолювачів у часи татаро-турецького лихоліття і гайдамацькі й опришківські антикріпосницькі повстання. На відміну від дум, музиці іс­торичних пісень притаманні маршовість, чіткість куплетно-варіаційної форми, виконання хором без супрово­ду (переважно чоловіками). З-поміж кращих зразків історичних пісень особливої популярності набула «Ой на горі та женці жнуть», в якій оспіву­ються реальні історичні герої Петро, Дорошенко та Петро Сагайдачний. Ав­торство пісні «Засвіт встали козачень­ки», ймовірно, належить Марусі Чурай - напівлегендарній співачці-полтавчанці, чиї твори здобули всенарод­ну любов завдяки глибині почуттів, щирості, чарівності мелодій.

Соціально-побутові пісні - ко­зацькі, кріпацькі, чумацькі, бурлаць­кі, наймитські тощо - відображували професійну спрямованість діяльності українців. У піснях цієї групи перева­жає тематика соціальної нерівності, несправедливості, тяжкої людської до­лі. Здебільшого вони розповідають про життєві поневіряння пригнобле­них представників трудового люду - бурлаків і чумаків, поміщицьких най­митів. Козацькі пісні глибоко ліричні й водночас драматичні. У кріпацьких превалюють сюжети тяжкої долі, лу­нають гостровикривальні мотиви.

Чумацькі й бурлацькі пісні пронизані тугою за родиною, яку довелося поки­нути, або, навпаки, - сповнені опти­містичного настрою і чекання майбут­ньої зустрічі з рідною домівкою (як, наприклад, пісня «Над річкою береж­ком»).

36) Українськенаціонально-культурне відродження: поняття та періодизація.

Уся відродженецька добу ділиться на три основні періоди.

· Перший період — шляхетський (дворянський) — pp. 1780-1840

· Другий період — народницький — pp. 1840-1880

· Третій період — модерністичний — pp. 1890-1914.

· Перший з цих періодів прикметний перевагою дворянства козацького походження на Лівобережжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Бо, незважаючи на прийняття цією верствою російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм а навіть деякі автономістичні тенденції.

· У другому періоді, що починається виступом Шевченка і триває до кінця 80-их pp., на провідне місце висувається демократична інтелігенція, яка своєю основною метою ставить «служіння народові». У цім періоді викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», якої то концепції не зумів знищити російський імперський шовінізм. Але, на нашу думку, цього періоду не можна розглядати як одне суцільне явище, як одну замкнену в собі ланку подій. Хоч головним мотивом діячів цього руху був гін «лицем до народу», було народництво та намагання виявити загальноукраїнську національну концепцію, то в культурному аспекті ввесь цей рух не був народний і не легко було його здійснювати. Цей найдовший щодо часу свого тривання період (пів століття) мав свої внутрішні і різні по своїй природі ускладнення, різні етапи. Іншими словами він по різному проявляв себе в окремих декадах. Значить динаміка його не була однакова. Рямці і можливості його росту були зумовлювані зовнішньополітичними і внутрішньо-українськими умовинами, серед яких доводилось жити і працювати провідним колам відродженецького руху.

· У третьому періоді український рух починає проникати від інтелігенції в маси і триває аж до вибуху І. світової війни, яка в історії модерного українства відкриває новий розділ.

37) Розвиток освіти і науки в Україні в ХІХ ст.

Дата добавления: 2015-05-23