Радянізація західних областей України, репресії радянської адміністрації в краї 4 страница

У результаті Великого Жовтня, рево­люційної боротьби трудящих усіх народів

колишньої Російської імпе­рії вперше в історії була утворена суверенна

держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична Республіка.

Та з допо­могою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну

Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна

Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина

споконвічних українських земель залишалася за межа­ми УРСР.

На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був

встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна біль­шість українців жила

в селах, але понад чверть з них були безземель­ними, майже третина мала мізерні

наділи.

Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Біль­шість населення

була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно

заборонялося вживати такі слова, як «Укра­їна», «українець». До цього слід

додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної

допомоги.

У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та

Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ста­вали на шлях протесту

проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби

за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською

Україною.

Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали

партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністич­на

партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. нази­валася

«Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії

Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'яза­на з КП(б)У.

У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне

і національне визволення, за возз'єднання з Радян­ською Україною значно

активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські страйки,

проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція, службовці,

пенсіонери, представники інших соціальних верств населення. Кульмінацією

революційних виступів на Західній Україні були барикадні бої львівського

пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій 16 травня у

Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури — літераторів,

мит­ців, активних учасників революційного руху із Західної України, Поль­щі,

Західної Білорусії.

Pеволюцій­ний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений

інтерна­ціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших

національностей спільно виступали проти панівних класів. Доброволь­ці з

Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західно­українських

земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з представниками

інших народів захищали республіканську Іспанію.

Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав проти

возз'єднання з Радянською Україною. Особливо не­примиренні позиції у цьому

питанні займали ті, хто наприкінці 20-х ро­ків об'єднався в організацію

українських націоналістів — ОУН.

Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони

погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й висловлювали

свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я. Шумського в

націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України, то керівник

Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович) заявив про незгоду з

таким рішен­ням. Його підтримала більшість членів ЦК КПЗУ. Неодноразово в

20—30-х рр. був репресований польськими властями за революційну діяльність один

з ватажків комсомолу Західної України А. Д. Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він

у спеціально написаному документі вис­ловлював протест з приводу незаконних

репресій і судових процесів, що відбувалися в СРСР над відомими партійними

діячами.

КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки

фактично виступила проти культу особи Сталіна й поперед­жала про його можливі

наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції

однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що сталінська група

Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від

ленінської лінії в на­ціональній політиці і проводить таку національну

політику, яка загро­жує соціалістичному будівництву на Україні».

Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було одним з

факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він завдав значної

шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських землях, не міг не

позначитися на виникненні зго­дом нової кризи у Компартії Західної України.

На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність реакційні

кола західних держав та українські буржуазно-націоналістич­ні організації. В

Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудя­щих Західної України,

боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала оку­паційний режим і тим самим

підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та встановлення Радянської

влади. Однак при відсутності прав­дивої інформації про події в Радянській

Україні Компартія Західної України не змогла дати відсіч усім антикомуністичним

акціям, що й призвело до безпідставного звинувачення тодішнього керівництва

КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та інших—у на­ціоналізмі

й зраді. Знову почалися репресії проти чесних комуністів. Одних виключали з

партії як ворожих агентів, інших — як примирен­ців. Чимало комуністів самі

залишали партійні ряди, а то й кінчали життя самогубством.

Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі сфаль­сифікованих

звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже зазнавав помітного тиску

сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому числі й її складові частини

— Компартію Західної України та Компартію Західної Білорусії. Однак, незважаючи

на це помилкове рішення, значна кількість комуністів краю продовжували

співробітни­чати у різних громадських організаціях. Особливо активно вони діяли

у тих організаціях, які мали антивоєнний, антифашистський характер. Основним

завданням революційної боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.

Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на терито­рію Західної

України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом радянсько-німецького

пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При висвітленні цієї проблеми вчителю

слід відзначити, що на міжнарод­ній арені в той період переплелися інтереси

багатьох країн Європи. Таке становище вимагало від керівництва Радянського

Союзу ретель­но зваженої оцінки міжнародного становища.

Безперечно, Англія й Франція, з якими Радянський Союз вів пере­говори, своїми

діями давали підставу для критики з нашого боку. Проте не слід забувати, що

обидві ці держави внаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років

виявляли сумнів щодо надій» ності у воєнному відношенні такого союзника, як

СРСР і не прискорю­вали досягнення з ним згоди у пошуках забезпечення

колективної безпеки в Європі. Одночасно Сталін, ставши на шлях зближення з

фашистською Німеччиною, нехтував стратегічні плани Гітлера про за­воювання

території за рахунок Радянського Союзу, насам­перед України, не брав до

уваги його заяву про бажання мати в руках німців родючу Україну, Урал і Сибір,

допустив фатальний прораху­нок щодо умов та строків нападу Німеччини на нашу

країну.

Відсутність взаємного довір'я між СРСР в особі Сталіна й англій­ським і

французькими урядами призвела до того, що 21 серпня з іні­ціативи Союзу РСР

переговори з Англією й Францією були перерва­ні. Отже, було упущено останній

шанс не допустити другої світової війни. Замість цього 23 серпня було підписано

радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним територіальним протоколом,

підписа­ним додатково до пакту, передбачався поділ сфер інтересів обох держав,

за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу

СРСР. Радянська сторона заявила також про свою заінтересованість у Бессарабії.

Підписання таємного протоколу було не тільки виявом зневаги до моральних

критеріїв у політиці, а й являло собою прямий відступ від ленінських принципів

зовнішньої політики, за якими не визнавалися таємні угоди за спиною третіх

країн, особливо у питаннях, що стосу­валися їх інтересів. У даному випадку мова

йшла про інтереси суверен­ної Польщі.

Радянсько-німецький договір, відзначає ряд дослідників, мав для нашім' країни

як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що він на сотні

кілометрів на захід відсунув можливі рубежі зосеред­ження фашистських військ,

перешкодив об'єднанню капіталістичного світу проти СРСР. Радянському Союзові

було повернуто ряд територій, відторгнутих внаслідок підступних дій

імперіалістичних держав після першої світової війни і Жовтневої революції.

Завдяки підписанню до­говору наша країна одержала майже два роки для

зміцнення своєї обороноздатності. Однак неправильна оцінка Сталіним

міжнародного становища, його переконаність у тому, що Гітлер так скоро не

нападе на СРСР, адміністративно-командна система, яка панувала у нашому

суспільстві, не дали змоги максимально ефективно використати той час.

Негативними наслідками договору є те, що він викликав почуття тривоги,

притупив у радянських людей пильність, завдав значної шкоди міжнародному

авторитетові Радянського Союзу і нашої партії, викли­кав серйозні труднощі у

діяльності робітничих і комуністичних партій та загальмував зародження руху

Опору фашизму. А в грудні 1939 р. у зв'язку з радянсько-фінською війною СРСР

було виключено з Ліги Націй.

Фашистська Німеччина від цього договору виграла багато. Зміц­нивши свої

позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє

розпорядження значні людські й матеріаль­ні ресурси. До цього слід додати

регулярні поставки їй воєнно-страте­гічних матеріалів та сировини із Союзу РСР,

у тому числі й з України, при частих порушеннях німецькою стороною договірних

зобов'язань щодо нашої країни. В результаті на червень 1941 р. гітлерівська

Німеч­чина за економічним потенціалом помітно переважала СРСР. Все це призвело

до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на користь Гітлера. Отже,

договір мав суперечливі характер і наслідки.

Існують й інші точки зору на необхідність і результати підписан­ня пакту 23

серпня 1939 р. Проте не виключено, що без цього дого­вору Гітлер міг би й не

ризикнути напасти на Польщу (хоча й заздале­гідь готувався до цього), що

підняло б проти нього при відповідній до­мовленості й Англію, і Францію, й

Радянський Союз. Та договір було укладено й 1 вересня 1939 р. гітлерівські

війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і

Франція оголоси­ли війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.

Воєнні дії з перших днів фашист­ської агресії розвивалися не на користь

Польщі, уряд якої не зміг організувати ефективну відсіч переважаючим силам

німецького вер­махту. Щоправда, в окремих місцях частини польської армії чинили

упертий опір ворогові. У цілому гітлерівські війська швидко просува­лися на

схід. В цих умовах, реалізуючи згадані вище пакт і таємний протокол та лінію

розмежування радянсько-німецького державного кордону, позначену на карті,

підписаній Сталіним і Ріббентропом, і щоб запобігти фашистській окупації

західноукраїнських та західнобіло-руських земель, частини Червоної Армії 17

вересня перейшли радян­сько-польський кордон і вступили на територію Західної

України і Західної Білорусії.

Демаркаційну лінію між Радянським Союзом і територією загар­баної Гітлером

Польщі було уточнено на основі підписаного 28 верес­ня 1939 р. між двома

сторонами договору про дружбу і кордони та двох таємних додаткових протоколів

до нього. Цей договір був ще одним великим прорахунком Сталіна.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України відкрив наро-дУ-цих земель

шлях до життя без експлуатації і гноблення. Але на цей акт населення краю

реагувало по-різному, залежно від національ­них і соціальних позицій.

Більшість трудящих з радістю зустрічали ра­дянських воїнів. Колишні члени КПП

і КПЗУ, які вийшли з підпілля, активно включилися у створення революційних

органів народної вла­ди — ревкомів, тимчасових міських управлінь і селянських

комітетів.

Революційні дії робітничого класу й трудящого селянства активно підтримувала

передова західноукраїнська інтелігенція. Зокрема, ак­тивну участь у

соціалістичних перетвореннях взяли письменники С. Й. Тудор, О. Я. Гаврилюк та

ін. Однак немало було й націоналістичне, по-антирадянському настроєних людей і

тих, хто просто розгубився чи реально передбачав різні репресивні заходи. Одні

з них (близько 20 тис.) втекли на територію окупованої фашистами Польщі, другі

сподівалися на інші часи, а деякі й шкодили першим організаційним і політичним

заходам народної влади.

Більшість населення підтримувала революційні дії по охороні гро­мадського

порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах 8-годинного робочого

дня. Схвально були зустрінуті скасування по­міщицького і

церковно-монастирського землеволодіння, подання до­помоги безземельним і

малоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й освіти.

Питання про суспільний лад і державну владу на території Західної України

могли вирішити трудящі краю через свій верховний представ­ницький орган. В

зв'язку з цим 22 жовтня 1939 р. на основі загального, рівного і прямого

виборчого права при таємному голосуванні відбули­ся вибори до Народних Зборів.

Серед обраних депутатів було 402 робітники, 819 селян, 234 представники

трудової інтелігенції. Переваж­на більшість з них—українці. За офіційними

даними, не взяли участі у виборах або голосували проти 700 тис. чол. 11

кандидатів у депута­ти не набрали потрібної кількості голосів.

26—28 жовтня у Львові відбулося засідання Народних Зборів. Виконуючи волю

трудящих, депутати одностайно проголосили вста­новлення Радянської влади на

території Західної України. Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР з

проханням прийняти Західну Україну до складу Союзу РСР і возз'єднати її з

Радянською Україною. Було затверджено також декларації про конфіскацію

помі­щицьких і монастирських земель та про націоналізацію банків і вели­кої

промисловості Західної України.

На основі звернення Народних Зборів V позачергова сесія Вер­ховної Ради СРСР,

яка працювала 1—2 листопада 1939 р., одностайно прийняла Закон про включення

Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. 13—15

листопада відбулася поза­чергова III сесія Верховної Ради УРСР. Вона також

одноголосно ухва­лила Закон про прийняття Західної України до складу

Української РСР. Так було покладено початок возз'єднанню всіх українських

земель в єдиній Українській Радянській державі. В зв'язку з цим у складі УРСР

з'явилося шість нових областей — Волинська, Дрогобицька (у 1959 р. об'єдналася

з Львівською), Львівська, Ровенська, Станіслав-ська (згодом перейменована в

Івано-Франківську) і Тернопільська, їх загальна територія становила 88 тис. кв.

км, на якій проживали 8 млн. чол., з них 7,5 млн. було українців.

За прикладом трудящих мас Західної України посилили боротьбу за соціальне і

національне визволення трудящі Північної Буковини, а також трудове населення

Бессарабії, в ряді повітів якої ще в 1917 р. була встановлена Радянська влада.

В роки громадянської війни Румунія загарбала Бессарабію. Цей агресивний акт

Союз РСР ніколи не визна­вав і тричі робив спроби врегулювати з Румунією

територіальні питан­ня. Однак безуспішно. Тоді, в червні 1940 р., враховуючи

домовле­ність «про розмежування сфер», зафіксовану в таємному протоколі до

вищезгаданого пакту від 23 серпня. Радянський уряд ультимативно зажадав

відновлення справедливості. Одночасно повернення Бессара-біі' органічно

зв'язане з питанням про передачу Радянському Союзові тієї частини Буковини,

населення якої в своїй величезній більшості пов'язане з Радянською Україною як

спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу.

Румунія змушена була задовольнити ці законні вимоги Радянського уряду.

Визволення Бессарабії й Північної Буковини відбулося мирним шляхом. Населення

цих земель з радістю вітало частини Червоної Армії, які 28 червня 1940 р.

перейшли кордон через річку Дністер. 2 серпня VII сесія Верховної Ради СРСР

прийняла Закон про включен­ня до складу Української РСР Північної Буковини,

Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. Ті райони

Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавська АРСР були

об'єднані в складі новоутвореної Молдавської Радянської Соціалістич­ної

Республіки.

Визволення й возз'єднання західноукраїнських земель з Радян­ською Україною

викликало широкий резонанс за рубежем. Певні кола капіталістичних держав

представляли дії СРСР як «агресію» й «інтер­венцію», що відбулася на основі

зговору Сталіна з Гітлером. Прогре­сивна громадськість світу й реалістично

мислячі буржуазні діячі від­значали задоволення, з яким населення поневолених

земель зустріча­ло своє визволення.

Господарське і культурне будівництво на соціалістичних засадах здійснювалося

в складних умовах. Його очолювали партійні організації, до яких входили

комуністи, які прибули із східних областей УРСР, а також новоприйня­ті в партію

кращі місцеві трудівники, у тому числі й колишні члени КПП і КПЗУ. Щоправда,

згодом немало з тих, хто входив до цих пар­тій, підпали під котру вже хвилю

сталінських репресій.

У процесі соціалістичних перетворень велика увага приділялася обмеженню й

витісненню капіталістичних елементів, вихованню у но­вих радянських громадян

свідомого ставлення до праці, пильності до українських буржуазних

націоналістів. Одним з найважливіших завдань була мобілізація трудящих західних

областей на подолання соціально-економічної відсталості, перебудову усього

суспільного життя. Велику допомогу партійним організаціям у розв'язанні цих

завдань подавали комсомольці і члени профспілок, кадри спеціалістів, яких

постійно направляли майже всі східні області УРСР.

Значних перетворень зазнавала промисловість, паливна база, яка була слабо

розвинута. Було експропрійовано понад дві тисячі про­мислових підприємств.

Реконструювалися існуючі виробництва й буду­валися нові, проводилося укрупнення

фабрик і заводів, розвивалася виробнича кооперація. Підвищувалася заробітна

плата робітників, зростала їх свідомість.

Значні зміни відбувалися на селі. Сотні тисяч безземельних і мало­земельних

селянських господарств одержали понад мільйон гектарів землі, значну

кількість худоби, посівного матеріалу, різного сіль­ськогосподарського

реманенту, конфіскованих у поміщиків, посадни­ків, монастирів та великих

державних чиновників. З метою подання допомоги сільськогосподарському

виробництву створювалися МТС, різні обласні та районні установи й

організації, які надавали багато послуг у розвитку рослинництва і

тваринництва. Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за колектив­не

ведення сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід Радянського

Союзу, матеріальна допомога від держави. Одна частина селян включалася в

колгоспне будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде. Немало було й тих,

хто боявся помсти з боку озброєних бандитських формувань українських

буржуазних націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів, вбивали

багатьох з тих, хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили

диверсійні акти тощо.

Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елемен­тів, протягом

короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих

розподілялося житло, націоналізоване у вели­ких власників. Державна і

кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях

саботажу, підвищували ціни на продук­тові та промислові товари. Безплатною

стала медична допомога. Знач­но зросла кількість лікарень, поліклінік,

амбулаторій. Із східних обла­стей України приїхало багато медичних працівників.

Вводилася система соціального забезпечення.

Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Ра­дянській

державі відкрило широкі можливості для розвитку україн­ської радянської

культури. Система народної освіти тут була реор­ганізована відповідно до діючої

в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з українською мовою

викладання, яких до возз'єд­нання по суті не було. Ліквідовувалася

неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого населення. На початок

1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13 вузів і десятки

технікумів.

Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд філіалів

інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліоте­ки. До Спілки

радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього

слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О.

Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.

Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні теат­ри. До

Львівського обласного відділення Спілки радянських компози­торів України

ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та

ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька,

А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови

для розвитку народного мистецтва.

У ході уроку вчителю слід відзначити також, що деформації со­ціалістичних

ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х — у 30-х роках, вже в

1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній Україні. Уніфікація

державного ладу й управління в нових радянських областях здійснювалася за

звичними на сході жорстокими адміністра­тивно-командними методами. До того ж не

враховувалися певні від­мінності в економічному та духовному житті, у народних

звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин

української землі. Поряд з націоналізацією великої промисловості, банків і

засобів зв'язку проводилося вилучення й дрібних ремісничих майстерень,

приватних будинків. У новому радянському апараті важ­ливу роль відігравали

керівні кадри, які прибували із східних областей України. Значна частина з них

не знала місцевої специфіки, що призве­ло до серйозних порушень радянських

законів у галузі податкової по­літики, хлібозаготівель, до передчасної

колективізації, за яку взялися в 1940 р., з порушенням, як і свого часу у

східних районах, ленінських принципів переконання й добровільності. У селян

насильно відбирали землю.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням (без

врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього держапарату, органів

суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх ро­динами. Відразу після

возз'єднання почалися арешти й виселення

Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за колектив­не ведення

сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід Радянського Союзу,

матеріальна допомога від держави. Одна частина селян включалася в колгоспне

будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде. Немало було й тих, хто боявся

помсти з боку озброєних бандитських формувань українських буржуазних

націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів, вбивали багатьох з тих,

хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили диверсійні акти тощо.

Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елемен­тів, протягом

короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих

розподілялося житло, націоналізоване у вели­ких власників. Державна і

кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях

саботажу, підвищували ціни на продук­тові та промислові товари. Безплатною

стала медична допомога. Знач­но зросла кількість лікарень, поліклінік,

амбулаторій. Із східних обла­стей України приїхало багато медичних працівників.

Вводилася система соціального забезпечення.

Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Ра­дянській

державі відкрило широкі можливості для розвитку україн­ської радянської

культури. Система народної освіти тут була реор­ганізована відповідно до діючої

в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з українською мовою

викладання, яких до возз'єд­нання по суті не було. Ліквідовувалася

неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого населення. На початок

1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13 вузів і десятки

технікумів.

Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд філіалів

інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліоте­ки. До Спілки

радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього

слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О.

Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.

Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні теат­ри. До

Львівського обласного відділення Спілки радянських компози­торів України

ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та

ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька,

А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови

для розвитку народного мистецтва.

Деформації со­ціалістичних ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х —

Дата добавления: 2015-05-23