Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Система і джерела медичного права




Виділяючи медичне право як комплексну галузь права, важливо визначити і охарактеризувати його систему і джерела. Це важливо як в учбових, так і в практичних цілях, оскільки дає можливість більш якісного вивчення медичного права і системного його сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при ухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого напряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових документів із вже існуючою юридичною базою. Система медичного права також знижує вірогідність для посадових осіб сфери охорони здоров'я, що володіють адміністративно-розпорядними функціями, ухвалювання неправомірних соціально-економічних рішень. Будучи такою, що об'єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її внутрішню будову, складові частини.

Система медичного права — це його внутрішня будова.

Медичне право існує в трьох вимірах:

1. як комплексна галузь права;

2. як учбова дисципліна;

3. як частина правової науки.

Виходячи з такого підходу питання про систему доцільно розглянути стосовно кожної з них. Так, система медичного права як галузі права складається з таких елементів:

— норми медичного права;

— інститути медичного права;

— підгалузі медичного права.

Такий розподіл пов'язаний із розглядом внутрішньої структури медичного права за принципом: "від меншого до більшого", тобто від най дрібнішої частини (норма медичного права) до більшої (інститут і підгалузь), які вже в своїй сукупності і утворюють медичне право як галузь права.

Первинний елемент системи медичного права - норма медичного права, будучи структурним елементом системи права, є загальнообов'язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання медичних правовідносин і забезпеченим силою державного примусу. До особливостей медичного права слід віднести ту обставину, що медичні правовідносини врегульовуються нормами різних галузей права: кримінального, цивільного, адміністративного й ін. Наприклад, питання здійснення примусових заходів медичного характеру врегульовані за допомогою норм кримінального права. Взаємовідносини пацієнта і приватної лікувальної установи при укладенні договору на надання медичної допомоги регламентуються нормами цивільного права.

Інститут медичного права — це структурний елемент системи права, що є сукупністю правових норм, регулюючих певний вид однорідних суспільних відносин у сфері медичної діяльності.

До основних інститутів медичного права належать: управління у сфері охорони здоров'я, лікувально-профілактична допомога населенню, забезпечення лікарськими засобами, надання платних медичних послуг та ін.

Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи права, що є відособленою частиною галузі права, яка регулює якісно однорідні групи суспільних відносин.

Серед підгалузей медичного права виділяються права населення в галузі охорони здоров'я, гарантії здійснення медико-соціальної допомоги громадянам, медична експертиза та ін.

Розглядаючи систему медичного права як учбову дисципліну, необхідно сказати про важливість внутрішньої будови медичного права з позицій освітнього процесу. За цим критерієм система медичного права включає загальну і особливу частини. Загальна частина включає норми, що мають значення для всіх інститутів і підгалузей медичного права. Це норми, регулюючі:

— організацію охорони здоров'я населення України;

— права людини в галузі охорони здоров'я;

— захист прав пацієнтів та ін.

У свою чергу особлива частина медичного права включає велику кількість інститутів, кожен з яких присвячений регулюванню певного різновиду суспільних відносин. До них належать:

— правове забезпечення медичної діяльності по плануванню сім'ї і регулюванню репродуктивної функції людини;

— юридична регламентація надання платних медичних послуг;

— юридичні аспекти надання психіатричної допомоги;

— дефекти надання медичної допомоги: юридична кваліфікація та ін.

І, нарешті, система медичного права як частина правової науки включає складові елементи медичного права, які піддаються науковому осмисленню з метою якнайповнішого та всебічного вирішення завдань, які стоять перед ученими. Система медичного права як частина правової науки включає такі основні напрями:

— теоретико-правові основи медичного права як комплексної галузі українського права;

— співвідношення і взаємодія медичного права з іншими галузями права;

— пошук оптимальних шляхів регламентації нових напрямів медичної діяльності;

— вдосконалення освітніх програм у галузі юридичної освіти та ін.

Таким чином, систему медичного права необхідно розглядати з позицій окремої галузі права, учбової дисципліни і частини правової науки. Саме таке, комплексне сприйняття, дозволяє більш глибоко пізнати ключові аспекти медичного права, досліджувати його складові елементи.

Розглядаючи систему медичного права, вельми важливо орієнтуватися в джерелах цієї галузі права. Під джерелом права (у теорії права нерідко нарівні з цим терміном уживається поняття "форма права") в загальнотеоретичному сенсі розуміють спосіб закріплення правових норм. Історично виділяють декілька джерел права. Це нормативно-правовий акт, правовий звичай, юридичний прецедент і нормативний договір. На сьогоднішній день найбільш поширеним джерелом є нормативно-правовий акт, який і буде далі показаний як основне джерело медичного права. В аспекті вивчення юридичної регламентації медичної діяльності необхідно відмітити, що джерела медичного права — це спосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права:

1. наявність в Конституції України положень, присвячених загальним питанням регламентації медичної діяльності (ст. 49);

2. існування загального нормативно-правового акта у сфері медичної діяльності - Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 p.;

3. норми, що регулюють медичні правовідносини, нерідко розташовані в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.), що пов'язане з розглянутою раніше комплексною природою медичного права.

Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:

1. Юридична сила.

2. Предмет регулювання.

3. Характер правового регулювання.

4. Сфера дії.

Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР "Про лікарські засоби", Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І "Про захист населення від інфекційних хвороб".

Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:

— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення";

— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 "Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів";

— Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 2 вересня 2005 р. № 441 "Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів";

— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N 408 "Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки".

Загальне правило в структурі джерел права, яке діє також і в системі медичного права, полягає в тому, що закон за юридичною силою завжди більш значущий, ніж підзаконний акт. У разі виникнення суперечностей між положеннями закону і підзаконного акта по одному і тому ж питанню - діє закон.

Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 "Про психіатричну допомогу" або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".

За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов'язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я від 16 лютого 2001 № 38/63 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт", яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.

І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:

— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);

— республіканські (Автономна Республіка Крим);

— місцеві.

Перші діють на всій території України, другі і треті - тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. "Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань" - один з варіантів місцевих джерел медичного права.

Медичне право як навчальна дисципліна і галузь науки

Медичне право як галузь права достатньо молода, вона не має поки тривалої історії існування. Реалії саме останніх 10-15 років зумовили можливість і необхідність виокремлення її як самостійної галузі права. Цьому сприяли і соціально-економічні перетворення в Україні, що повною мірою стосувалися охорони здоров'я, і інтенсифікація законотворчої роботи Верховної Ради України, депутати якої прийняли за цей час більше п'ятнадцяти законів, присвячених регулюванню суспільних відносин у різних напрямах медицини (що поставило питання стосовно створення Медичного кодексу України), і розробки теоретико-правового характеру, що показали наявність необхідних атрибутів і можливість існування медичного права1. Нетривалий період існування медичного права, численні дискусії щодо його ролі і місця в системі правової і медичної науки і практики дозволяють з позицій сьогодення висвітлити основні питання, що мають значення для навчального процесу і наукової діяльності у сфері юридичної регламентації медичної діяльності.

Перш за все, необхідно зазначити декілька принципових обставин, за яких відбувалося становлення і розвиток медичного права як навчальної дисципліни. До них належать:

— викладання медичного права в системі медичної та юридичної освіти;

— відсутність упродовж тривалого часу якісно опрацьованих та науково обґрунтованих навчальних програм;

— незначна кількість фахівців у галузі юридичного забезпечення медичної діяльності;

— судово-медичний або організаційний "нахили" у викладанні медичного права для студентів-медиків;

— відсутність комплексного підручника з медичного права.

Дійсно, особливістю медичного права як учбової дисципліни є її універсальний характер, оскільки вона одночасно логічно вбудовується в структуру як юридичної, так і медичної освіти. В той же час не можна не сказати про нерівномірність розвитку цієї учбової дисципліни в медицині і юриспруденції. На практиці медичне право інтенсивніше розвивалося представниками медичного співтовариства. Це пов'язано з виникненням саме у медиків проблем правового характеру у сфері охорони здоров'я. Можна сказати, що саме життя зумовило виникнення інтересу до юридичних питань охорони здоров'я громадян у фахівців системи охорони здоров'я і медичної освіти1. Останнім часом стало очевидним, що традиційне сприйняття професії лікаря як мистецтва, а не як ремесла, стало змінюватися. Розвиток законодавства, контроль якості медичної допомоги, негативні результати медичного втручання - ось далеко не повний перелік обставин, що сприяють підвищенню "юридизації" медичної професії. Реальні умови медичної практики зі всією очевидністю продемонстрували, що лікар, який не знає своїх прав і обов'язків і тієї межі, за якою настає відповідальність, не може бути допущений до професійної практики.

Система юридичної освіти стала сприймати медичне право як можливу складову частину навчальних планів з підготовки юристів також порівняно недавно. Мова йшла про спеціальні курси, спеціальні семінари з медичного права. Особливість такого становища полягала у факультативності цього предмету для студентів, у віднесенні медичного права до статусу учбових дисциплін за вибором студента. В зв'язку з цим у тих юридичних ВНЗ, де були кваліфіковані фахівці, медичне право викладалося, в той же час учбові заклади, у складі яких не було таких викладачів, були позбавлені можливості введення в учбові плани дисципліни "медичне право".

На жаль, тривалий час у практиці розвитку і поширення медичного права були відсутні науково обґрунтовані навчальні програми. Процес створення таких програм для студентів медичного і юридичного профілів зводився в кращому разі до аналітичного огляду найбільш важливих у прикладному плані питань медицини, що мають правову значущість (лікарська таємниця, кримінальна відповідальність медичних працівників за професійні правопорушення, юридичне значення медичної документації і тощо). Частіше ж мова йшла про коментування нормативно-правових актів, прийнятих з актуальних проблем медичної діяльності. Перспективним такий підхід назвати не можна. В результаті у студентів не формувалася цілісна картина медичного права, вони не сприймали юридичне забезпечення медичної діяльності як напрям, що реально склався в медицині та юриспруденції.

Отримання майбутніми юристами вищої освіти має істотні відмінності від загальних підходів у медичній освіті. Річ у тім, що, як відомо, на старших курсах студент-юрист вибирає для подальшого навчання певну спеціалізацію. До недавнього часу типовими спеціалізаціями в більшості вузів юридичного профілю були державно-правова, цивільно-правова і кримінально-правова. У такій ситуації висвітлення питань медичного права могло бути представлене в одному з наступних варіантів:

— як окрема частина в структурі предмету судової медицини;

— як спеціальний курс за вибором студента;

— як одна з дисциплін у програмі спеціалізації.

Стримуючим чинником у розвитку медичного права як учбової дисципліни є незначна кількість фахівців у галузі юридичного забезпечення медичної діяльності. В ідеалі викладати медичне право повинні фахівці з двома вищими освітами - медичною та юридичною. Зараз, коли здобуття другої вищої освіти в хорошому сенсі цього слова увійшло до моди, є надії на збільшення кількості таких осіб і покращання якості їх знань. Беручи до уваги, що медична освіта, на відміну від багатьох інших (зокрема юридичної), отримується виключно на денній формі навчання, реальніша картина отримання лікарем вищої юридичної освіти (вечірньої або заочної форми), ніж отримання юристом вищої медичної освіти протягом 6-ти років у медичному ВНЗ.

Аналізуючи стан медичного права як учбової дисципліни, не можна не зазначити певний ухил у бік судово-медичних або організаційних кафедр, які займаються викладанням медичного права в медичних навчальних закладах. Історично склалося, що в радянський період існування нашої країни актуальні проблеми медико-правової науки і практики вивчалися студентами медичних вузів у рамках кафедр судової медицини, соціальної гігієни і організації охорони здоров'я. Проте, якщо раніше це могло бути виправдано, то зараз, коли стрімко розвивається медичне законодавство, коли медичне право реально формується як самостійна галузь права, коли знання юридичних основ професійної діяльності лікаря - веління часу, повинно стояти питання про створення самостійних кафедр медико-правового напряму.

Таким чином, не викликає сумнівів той факт, що створенню самостійних кафедр, що займаються викладанням медичного права, на сьогоднішній день немає альтернативи. Саме таким чином є можливість підняти рівень викладання цієї дисципліни і повною мірою реалізувати на практиці вивчення студентами всіх актуальних питань правового регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності.

Не сприяла до теперішнього часу розвитку медичного права як навчальної дисципліни й відсутність базового підручника, який відповідав би всім вимогам, що пред'являються до такого роду видань. З другої половини XX століття можна виділити три періоди у виданні літературних джерел (монографії, навчальні і практичні посібники, наукові видання), які були достатньою мірою відомі і в тому або іншому варіанті використовувалися в учбовому процесі при викладі питань юридичної регламентації медичної діяльності.

Перший період прийшовся на 60-ті - середину 70-х років XX століття, коли суспільство за рахунок бурхливого розвитку трансплантології, реаніматології, генетики зіткнулося з великою кількістю раніше невідомих проблем морально-етичного і правового характеру. З цієї причини були витребувані дослідження в галузі правового регулювання цих напрямів і медичної діяльності взагалі. Результати подібних досліджень стали доступними широкій громадськості1. Слід зазначити величезне значення, яке ці роботи мали для розвитку науки медичного права та її становлення як навчальної дисципліни. Надалі саме ці роботи значною мірою визначили розвиток медичного права.

Другий період в появі певних літературних джерел з питань медичного права охоплює період з кінця 70-х років до 1991 року, до початку політичних і соціально-економічних перетворень, що привели до незалежності України. Тут основна увага приділялася питанням правових аспектів організації охорони здоров'я, юридичній відповідальності медичних працівників, організаційно- правовим питанням профілактичної медицини2.

І, нарешті, третій період, що бере свій початок з 1992 року і продовжується в теперішній час, пов'язаний з кардинальними змінами всіх сторін життя суспільства, у тому числі і сфери охорони здоров'я громадян. На розвиток правової бази охорони здоров'я і випуск літератури з даних питань вплинуло багато чинників, наприклад:

— істотні зміни нормативно-правової бази надання медичної допомоги;

— поява приватної медицини;

— розвиток добровільного медичного страхування;

— можливість для пацієнта всіма доступними засобами, зокрема зверненням до суду, захищати свої права при наданні медичної допомоги та ін.

Як важливий чинник розвитку медичного права необхідно зазначити величезну роль і значення, яку мала для всього пострадянського медико-правового простору робота відомого російського фахівця в галузі медичного права доктора юридичних наук, професора Московської державної юридичної академії М.Н. Малєіної. Її праця під назвою "Людина і медицина в сучасному праві", що вийшла друком у 1995 році, без сумніву, стала однією з найяскравіших подій у розвитку медико-правового напряму1. Ця робота багато в чому сприяла інтенсифікації досліджень у цій галузі і випуску нових монографій і учбових матеріалів. З'явилися нові роботи, що носили, поза сумнівом, позитивний характер, розкривали окремі питання медичного права, його основи або найбільш важливі аспекти2. Все вищесказане зумовило і зробило своєчасною ідею видання підручника з медичного права.

Медичне право як галузь науки пов'язане з дослідженнями системних і окремих питань юридичного регулювання медичної діяльності. Виходячи з уявлень про міждисциплінарний характер медичного права (науковими розробками в рамках якого займаються медики, юристи, філософи, соціологи, фахівці з біомедичної етики тощо) можна визначити науку медичного права як сукупність правових, медичних та інших поглядів, уявлень та ідей, що розкривають основні положення і суть медичного права, зумовлюють розвиток цієі галузі права в майбутньому.

Завдання науки медичного права визначаються значенням науки в розвитку державно-правових явищ і внеском у вдосконалення вітчизняної юриспруденції і сфери охорони здоров'я. До основних завдань науки медичного права належать:

— вивчення українського медичного права;

— дослідження особливостей передового зарубіжного досвіду в галузі юридичної регламентації медичної діяльності;

— пошук правових шляхів запровадження обов'язкового медичного страхування та удосконалення добровільного медичного страхування;

— розробки в галузі оптимізації освітніх програм у сфері юридичної і медичної освіти;

— дослідження в галузі історії правового регулювання медичної діяльності;

— теоретико-правові аспекти медичного права;

— вироблення пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавчої бази сфери охорони здоров'я в Україні тощо.

Ці завдання вирішуються за допомогою різних заходів, проте, основна увага повинна бути приділена:

1. Формуванню наукових шкіл у сфері медичного права.

2. Проведенню наукових конференцій, в яких обговорюються проблеми правового забезпечення медичної діяльності.

3. Виданню монографій з медико-правового напряму.

Розвиток тієї або іншої науки на певному етапі в конкретному науковому колективі може зробити якісний стрибок. Коли той чи інший науковий напрям стає пріоритетним, у цьому колективі виходить велика кількість наукової продукції (наукові статті, дисертаційні дослідження, монографії і т.п.), на отримані результати орієнтуються учені з інших організацій і установ. Все це є передумовами формування наукової школи. Всім відомо, наскільки важливі наукові школи в розвитку багатьох галузей права і розділів медицини. З позицій сьогоднішнього сприйняття розвитку медичного права як приклад з Російської Федерації можна навести формування наукової школи медичного права під керівництвом доктора юридичних наук, професора, академіка, заслуженого діяча науки Російської Федерації В.П. Сальникова. Будучи фундатором нового для юриспруденції наукового напряму, пов'язаного з розробкою проблем правової культури і шляхів її формування, відомий російський фахівець у галузі теорії права, він зумів передбачити стрімкий розвиток медичного права і сам приклав зусилля для становлення нової галузі права. Критерії, покладені в основу такого висновку, достатньо об'єктивні і полягають у наукових дослідженнях, що проводяться під керівництвом В.П. Сальникова, що присвячені актуальним проблемам правового регулювання медичної діяльності, в наукових статтях, що публікуються в провідних журналах, в дисертаційних роботах, що виконуються і успішно захищаються з медико-правових проблем, у наукових виданнях, що користуються популярністю і затребувані як в Росії, так і в країнах СНД. В.П. Сальников є автором і керівником проекту в серії "Право і медицина", що успішно реалізовується у видавничій справі. Останнім часом у цій серії вийшли видання, в яких аналізуються невирішені проблеми медичного права1.

Наукові конференції покликані надати можливість ученим викласти результати своїх досліджень і, у разі успішного проведення форуму, дати новий імпульс науковим пошукам і розробкам. Досить тривалий час наукові дослідження у сфері правового регулювання охорони здоров'я могли бути презентовані на суд наукової громадськості в рамках науково-практичних конференцій з судової медицини, організації охорони здоров'я, загальноправової тематики. Часто мова йшла про можливість виступити в рамках роботи секційних засідань, пленарні ж доповіді з медичного права були швидше виключенням з правил.

Проте зміни, про які в підручнику йшлося раніше, зумовили підвищення інтересу до медичного права і стрімкий розвиток юридичного забезпечення медичної діяльності, торкнулися і питань науково-практичних форумів. За останні роки стало відомо про декілька значущих наукових конференцій, виключно присвячених проблемам правового регулювання сфери охорони здоров'я.

Розглядаючи видання монографій з медико-правового напряму, слід зазначити три ключові чинники.

Перший полягає в тому, що книги взагалі в даний час стало видавати значно простіше. Зростає кількість друкарень, зменшується собівартість видань, окремо взятому авторові в принципі цілком під силу здійснити видання своєї праці з того або іншого напряму. Не є виключенням і книги з юридичної регламентації медичної діяльності. Сьогодні існує достатня кількість праць, написаних різними авторами з питань медицини і права. їх автори - частіше медичні працівники, рідше - юристи.

Другий чинник - тиражі (наклади) видань. Якщо раніше (за радянських часів) було набагато важче видати результати своїх наукових досліджень, проте, коли це все ж таки вдавалося, держава забезпечувала значний тираж. Цифри в 5 або 10 тисяч екземплярів наукового видання нікого не дивували. Зараз же легкість видання книг породила іншу проблему - малотиражність. Переважно монографії з правового регулювання медичної діяльності виходять тиражами (за рідкісним виключенням), що не перевищують 1-2 тисяч екземплярів. З цієї причини доступність таких видань стала набагато меншою. Якщо ж вести мову про бібліотеки, то, на превеликий жаль, вимоги до обов'язкових екземплярів, які повинні спрямовуватися в провідні бібліотеки України, далеко не завжди видавцями виконуються. Результатом такої ситуації є неможливість для більшості авторів донести свою позицію щодо розвитку медичного права, окремих питань юридичного забезпечення охорони здоров'я до широких кіл читачів.

І, нарешті, третя обставина - якість наукових видань. Це може вважатися визначальним чинником у всій системі відношення до монографій на медико-правову тематику. Важливо, щоб кожна робота містила в собі раціональне зерно, відкривала щось нове або по-новому інтерпретувала відомі факти. На жаль, не рідкістю є видання, що містять думку авторів про медичне законодавство, не підтверджену серйозними аргументами. Результати наукових досліджень повинні використовувати як для вдосконалення навчального процесу, так і для пошуку шляхів поліпшення нормативно-правової бази охорони здоров'я. Саме при такому підході є надії на якісну співпрацю науки і практики медичного права.

Матеріали, що містяться в першому розділі, свідчать про реальність існування медичного права як окремої комплексної галузі права. В той же час існує нагальна потреба конструювання якісного правового забезпечення системи охорони здоров'я, що дозволить більш зважено підходити до проблеми правової природи численних відносин, що виникають у процесі медичної діяльності.

 

Медичному праву притаманні специфічні риси.

Це, по-перше, наявність медичних спеціальних норм, пов’язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучного запліднення, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми є біологічними і технічними (техніко-біологічними) і водночас правовими, оскільки їх додержання обов’язкове для мед. працівників усіх лікувально-профілактичних закладів незалежно від форм власності.

По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні до неї медичного впливу. Зокрема, при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановленних законом випадках обовязкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо.

По-третє, тісний зв’язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають у медичному праві нормами-принципами, які полягають у безоплатності гарантованого мінімуму медичної допомоги, неможливості відмови лікаря від надання медичної допомоги пацієнтові, безоплатності донорства, забороні евтаназії, забезпеченні лікарської таємниці.

За своєю суттю медичне право є соціальним правом, єдиним правовим механізмом, за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одержання медичної допомоги. Основою дії цього механізму є суспільні засади, а саме:

ü закріплене в Конституції та Законах України право громадян на медичну допомогу і державне гарантування цього права (переважно, декларативне);

ü наявність та функціонування державних і комунальних закладів системи охорони здоров’я;

ü державне фінансування встановленого законом гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги;

ü загальність спеціалізованих медичних правил та обов’язковість їх додержання усіма медичними працівниками.

Для медичного права характерні поєднання суспільних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соціально забезпечувальна спрямованість; медична спеціалізація; чітко визначені етико-правові принципи.

Основні принципи медичного права: рівність можливостей кожного громадянина в отримання медичної допомоги; її доступність; безоплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини; відповідальність держави за стан охорони здоров’я населення; заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнтові.

Структура системи медичного права як об’єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права складається із загальної та особливої частин.

До загальної частини належать положення щодо організації надання медичної допомоги в цілому. Вона включає норми, які встановлюють предмет і завдання медичного права; його основні принципи та джерела; поняття і зміст медичної допомоги та медичної діяльності особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медиків санітарної допомоги; суб єкти медичного права; права та обов’язки сторін медичних правовідносин.

До особливої частини належать правові положення, які регулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов’язки учасників цих відносин.

Основними інститутами медичного права є:

- медико-санітарна допомога матері та дитині і планування сім’ї;

- правове регулювання репродуктивної функції людини;

- забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригуючим засобами;

- правовий статус пацієнта;

- етико-правовий статус медичного працівника;

- медико-дослідницьке право;

- мед. експертиза.

 

Ядром медичного права є інститут медико-санітарної допомоги.

Заклади охорони здоров’я — підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

 

Категорії медичних працівників

Назва закладу Основні функції
Міністерство охорони здоров’я України Обласні управління охорони здоров’я (Облздрав) Міські управління охорони здоров’я (Міськздрав, ГУОЗ) Районні управління охорони здоров’я Органи влади Виконують організаційні функції. Здійснюють контроль за якістю надання медичної допомоги. Самостійно не надають медичної допомоги.
Академія медичних наук Спеціалізовані науково-дослідні інститути Медичні центри республіканського значення Надання високоспеціалізованої (третинної) медичної допомоги. Наукова медична база.
Обласні лікарні, поліклініки Міські спеціалізовані лікарні Пологові будинки Міські/ районні поліпрофільні лікарні Лікарні швидкої допомоги Надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги
Станції швидкої медичної допомоги Амбулаторії сімейної медицини Районні поліклініки Фельдшерсько-акушерські пункти Медичні пункти Надання першої медичної допомоги (первинна, неспеціалізована)

 

Витяг із Закону України N 2802-XII від 19.11.92р. ―Основи законодавства України про охорону здоров’я.

Стаття 15. Органи охорони здоров’я

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Стаття 16. Заклади охорони здоров’я

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами визначаються актами законодавства України.

(Частина друга статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3370-IV від 19.01.2006).

Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом. Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з охороною здоров’я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.

 

Медичний працівник – це спеціаліст, який має відповідну професійну освіту, підготовку та кваліфікацію і завданням якого є здійснення медичноїдіяльності.

Документи, які засвідчують належність освіти, ми поділили на дві категорії: обов’язкові та додаткові.

До обов’язкових документів відноситься диплом про медичну освіту, виданий державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, щодо них прирівняні, у т.ч. диплом підготовки спеціаліста за напрямком «Народна та нетрадиційна медицина».

Додатковими документами, які засвідчують рівень освіти, є наступні:

ü сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста;

ü свідоцтво (довідка) про присвоєння / підвищення (підтвердження) рівня кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, щодо них прирівняні;

ü атестаційно-експертний висновок Української асоціації народної медицини;

ü свідоцтво про присвоєння відповідної кваліфікаційної категорії особам, які закінчили вищий медичний заклад закордоном, щодо відповідності рівню кваліфікації заявника кваліфікаційним вимогам.

ü

Категорії медичних працівників та ступінь їхньої відповідальності

№з/п Категорія медичних працівників Вимоги до освіти Ступінь відповідальності
Лікарські спеціальності
1. Головний лікар (має право підпису, посадова особа) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною спеціальністю та з організації охорони здоров’я + клінічна ординатура / аспірантура або докторантура Можливо, друга вища освіта з менеджменту в охороні здоров’я   Повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників медичної установи
2. Заступник головного лікаря з медичної частини / з лікувальної роботи (має право підпису, посадова особа) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура / аспірантура Можливо, курси з організації охорони здоров’я Відповідальність за впровадження системи якості надання медичної допомоги, а також за безперебійну роботу всіх служб медичного закладу. Під час заміщення головного лікаря - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників медичної установи
3. Заступник головного лікаря по хірургічній (терапевтичній) службі (має право підпису, посадова особа) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення валіфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура / спірантура Відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідною службою (хірургічною або терапевтичною). Під час заміщення заступника головного лікаря з медичної частини / з лікувальної роботи - відповідальність за впровадження системи якості надання медичної допомоги, а також за безперебійну роботу всіх служб медичного закладу
4. Завідувач ідділенням (службою) (має право підпису, посадова особа) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення валіфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура Можливо, аспірантура   Відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідним відділенням службою). Під час заміщення заступника головного лікаря по хірургічній (терапевтичній) службі -відповідальний за якість табезперервність надання медичної допомоги відповідною службою (хірургічною або терапевтичною)
5. Старший черговий лікар медичного закладу (має право підпису, посадова особа – протягом чергування) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною пеціальністю Можливо, клінічна ординатура / аспірантура Відповідальність за якість та безперервність надання медичної допомоги всіма службами медичного закладу – протягом чергування
6. Лікар-ординатор (під час заміщення завідувача відділенням (службою) - має право підпису, посадова особа) Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною пеціальністю Можливо, клінічна ординатура / аспірантура Відповідальний за якість надання медичної допомоги. Під час заміщення завідувача відділенням (службою) - відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідним відділенням (службою)
7. Лікар-клінічний ординатор Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною пеціальністю + навчання в клінічні ординатурі.Можливо, аспірантура (рідко) Працює з навантаженням 25% від ставки лікаря-ординатора. Відповідальний за якість надання медичної допомоги. Відповідальність солідарна із лікарем-куратором (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
8. Лікар-інтерн   Вища медична + навчання для отримання спеціалізації за певним фахом Працює з навантаженням 25% від ставки лікаря-ординатора. Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
9. Лікар-стажер Вища медична + спеціалізація за Відповідальний за якість надання певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю + в теперішній час проходження стажування за цією спеціальністю на робочому місці (за умови, що не працював 3 роки і більше) медичної допомоги. Відповідальність солідарна із лікарем-куратор (завідувач відділення або призначений лікар- ординатор)
10. Лікар-субординатор Незакінчена вища медична + навчання на 6 курсі медичного вузу   Навантаження не більше 25%. Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор) та викладач медичного вузу.Спеціальності середнього медичного персоналу
Спеціальності середнього медичного обслуговування
1. Головна медична сестра/акушерка або Заступник головного лікаря з медсестринської роботи (має право підпису, посадова особа) Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю + курси з організації охорони здоров’я для медсестер Повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
2. Старша медична сестра відділення (має право підпису, посадова особа) Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом ідділення. Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
3. Старший фельдшер станції швидкої медичної допомоги (має право підпису, посадова особа) Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом станції швидкої медичної допомоги. Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
4. Старший лаборант (має право підпису, посадова особа) Середня спеціальна медична або біологічна освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом відділення
5. Медична сестра (палатна, маніпуляційного кабінету, кабінету ЛФК тощо) Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
6. Фельдшер бригади швидкої медичної допомоги Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
7. Фельдшер-лаборант або лаборант (клінічного, біохімічного, бактеріологічного тощо відділів) Середня спеціальна медична або біологічна освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю Персональна відповідальність за якість надання медичних послуг
8. Санітарний фельдшер Середня спеціальна медична освіта + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
Спеціальності молодшого медичного персоналу
1. Молодша медична сестра Навчання на виробництві основам першої медичної допомоги Персональна відповідальність за якість виконання робочих обов’язків
2. Сестра-господиня (має право підпису, матеріально відповідальна особа) Навчання на виробництві основам першої медичної допомоги Персональна відповідальність за збереження матеріальних цінностей

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 1153; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.