Феодальна держава і право західних слов'ян

Тема 9

Як відомо, Україна належить до числа східноєвропейських народів. Проте, становлення і розвиток її державно-правових інститутів проходив під значним впливом сусідніх західнослов'янських народів, зокрема польського. Польща становить неабиякий інтерес і з огляду на те, що у минулому ця країна мала не 1-2 відсотки дворян від загальної чисельності населення, як це було практично в усіх європейських країнах, а усі 10-12 відсотків шляхти. Саме цим пояснюється не лише територіальний зріст Польщі у XIII—XVII ст., а й її внутрішня слабкість - речі, які, здавалось би, не можуть поєднуватися. Розвиток держави пішов шляхом т. зв. шляхетської демократії. Прошарок шляхти успішно боровся проти королівської влади, безперервно розширюючи межі «злотої вольносці».

Серед сучасних політологічних концепцій значне місце посідають різноманітні теорії «еліти», що їх апологети намагаються протиставити «чистій» демократії. З українських авторів досить згадати В. Липинського чи Д. Донцова. Історія т. зв. Першої Речі Посполитої (до другої пол. XVIII ст.) може служити ніби своєрідною відповіддю цим концепціям.

Поморські та полабські слов'яни -найзахідніша гілка слов'янства

На схід від германських племен жили численні слов'янські племена. Вони поділялися на три групи: західні, східні та південні слов'яни. Західні слов'яни займали території у басейнах рік Вісли, Одера та Ельби. На верхній Ельбі жили чеські і моравські племена, на Віслі та Одері - польські, на південному березі Балтійського моря - поморські. Саме слов'янами були засновані такі міста, як Щецин, Колобжег, Любек, Магдебург. Околиці сучасного Берліна населяли слов'янські племена стодорян. Подібно до германців, західні слов'яни перейшли від родового ладу безпосередньо до феодалізму, проминувши рабовласницький лад.

Утворення класів та держави у них відбулося дещо пізніше, ніж у германців. Так, перші ознаки появи класів у західних слов'ян припадають на VI ст. На час розкладу родового ладу питання управління зосереджувалися в руках народних зборів, в діяльності яких брали участь усі вільні общинники-смерди. Як і германські племена, західні слов'яни знали звичай кровної помсти. Подібним було і те, що усе доросле чоловіче населення носило зброю і брало участь в народному

ополченні. Поморські слов'яни першими зазнали тиску германських племен, що, в свою чергу, зумовило потребу у створенні власної держави. Племені бодричів вдалося установити міцну княжу владу з дієвою адміністрацією та налагодженою податковою системою. Найдовше на додержавній стадії перебували лютичі. Князівська влада тут не лише не змогла утвердити себе, але й була ліквідована у X ст. Окремі поморські племена встигли сформувати майнову аристократію -купців, «десятників», були у них і раби. Обордистська держава балтійських слов'ян загинула в 1160 p., коли саксонський герцог Лев підкорив бодричів і захопив Помор'я. На середину XII ст. припадає і загибель решти невеличких держав поморських і полабських слов'ян під ударами німецьких колонізаторів.

Сьогодні на території сучасної Німеччини продовжують проживати нащадки колонізованих західних слов'ян. Так, за переписами 70-х років у НДР проживало близько 50 тис. лужицьких сербів. Після Другої світової війни за підтримки СРСР прорадянському уряду Польщі вдалося повернути т. зв. «земє одзисканє» - частину слов'янської території, захоплену в ході німецького «дранг нах остен», починаючи з XI ст. Ці території були силою очищені від німецького населення, яке у примусовому порядку виселили до НДР та ФРН.

Кількома роками пізніше в ході сумнозвісної операції «Вісла» українців з східних теренів Польщі масово виселяли на захід країни. Так прокомуністичний уряд Польщі вирішував дві важливі для себе проблеми: боротьбу з УПА у «закерзонському краї» та слов'янізацію новопридбаних територій. Остання ставила за мету запобігти можливим у близькому майбутньому спробам післявоєнної Німеччини претендувати на території, що відійшли до Польщі у 1945 р.

Виникнення і розвиток Польської держави

У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно з легендою, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак на перших порах він зазнавав поразку за поразкою, розважаючись з наложницями, замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження з дочкою богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-като-

лицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З того часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики. Ця тенденція зберігається до сьогодні.

У Х-ХІ ст. в Польщі виникають перші міста - Краків, Вроцлав. Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько З тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброю, коней, харч, одяг, гроші), але не ленні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015-1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Свя-тополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину.

Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинсь-ких статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

У XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кінці XIII ст., селянство потрапляє у залежність від феодалів.

Клас феодалів у цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали - єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати -знать, можновладці; в) шляхта - дрібне рицарство. Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни становили разом з духовенством близько одного відсотка населення, в Іспанії та Португалії -два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних

і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив підмурок збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак численна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську феодальну державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане магдебурзьке право.

Подібно до Західної Європи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнити своє становище. Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом II, продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецьких хрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333-1370). За Казимира III Великого були розширені кордони держави (до Польщі після 1340 р. насильно включено Галичину). Шлюбом з дочкою угорського короля та співпрацею з римським святійшим престолом в організації хрестового походу 1345 р. на Литву Казимир III зумів зміцнити міжнародне становище держави. Це дозволило провести внутрішні реформи. Розпочалося будівництво укріплених замків, чиї гарнізони очолювали каштеляни. Шляхта була примушена служити в королівському ополченні. Знаті дозволялося формувати власні загони. Певну кількість воїнів мала виставляти своїм коштом церква. Для забезпечення потреб тилу використовували міщан та селян.

Цей же король провів уніфікацію польського права, про що піде мова далі. Однак саме за його королювання шляхта зуміла дещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінсь-ким договором 1355 p., престол міг переходити лише по чоловічій лінії. Оскільки Казимир НІ мав лише дочок, це означало б кінець його династії і нове безкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир III домовився (можливо, ще в 1339 р.) зі своїм зятем Людовіком Угорським про перехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому у Казимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі - син.

Перебування Людовіка Угорського на польському престолі (1370— 1384) проходило в умовах постійної загрози бунту можновладців. Намагаючись забезпечити їх лояльність, король йшов на значні поступки. В 1374 р. він був змушений видати т. зв. Кошицъкий привілей.

За умовами останнього, феодали звільнялися від податків на користь корони, за винятком символічних 2 грошів з ділянки землі чи будівлі. Шляхта мала призиватися у військо лише у випадку «сильного нападу ворогів», тобто зі служилого класу ставала привілейованим. Для порівняння: в Росії право дворян самостійно вирішувати питання перебування на державній службі було надане Катериною II у «Жалуваній грамоті дворянству» аж у 1765 р., до цього військова чи цивільна служба дворян короні вважалася обов'язковою.

Згідно з Кошицьким привілеєм, рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володіння землею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала пожитгєвою, призначатися на неї могли лише представники місцевої знаті. Під контроль каштелянів таким чином переходили 23 міста, що раніше були оплотом королівської влади. Одночасно скасовувався обов'язок феодалів брати участь у будівництві нових та ремонті старих замків. Умовні тримання земель (на умовах служби королю) знаті були замінені на спадкові. Нарешті, знать звільнялася навіть від обов'язку приймати на постій короля і його військо.

З метою зберегти особисту владу в Польщі Людовік Угорський зробив такі серйозні поступки місцевій знаті і шляхті, що це практично унеможливило подальший перехід до станово-представницької, а згодом - і абсолютної монархії у цій країні. Віднині розвиток Польщі пішов особливим, відмінним від решти Західної і Центральної Європи, руслом. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушений постійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку.

На території Польщі поступово оформлюються до 60 місцевих само-управлінських органів - сеймиків. Сеймик - це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває на службі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участі регіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках, формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (та ще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньої політики, кварцяного війська. До них він звертається у разі необхідності формування ополчення для ведення великої війни.

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 p., коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще до цього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочки Людовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.) обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно з Кревською унією, новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднати Литовське велике Князівство до Польщі, перенести

спільну столицю до Кракова, перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом зі своїм народом у католицизм. Тобто не король складав свої умови польській знаті, а вона диктувала йому свої. Фактично ж, у 1385 р. магнати вибороли собі право обирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престол в складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. За Нешавськими статутами 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів - Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями. Нешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякі категорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхта урівнюва-лася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.

У 1492 р. Казимир IV помирає. Його син Ян-Ольбрахт (1492-1501) змушений іти на нові поступки магнатам і шляхті. За Петраковським статутом 1496 p., магнати дістали право самостійно вести торгівлю із зарубіжжям. Це привело до збагачення феодальної верхівки на дешевому імпорті та одночасно до підриву позицій власного виробника.

У Західній Європі королівська влада змогла підсилити свої позиції у боротьбі з великими феодалами завдяки підтримці міст. В Польщі ж королівська влада не змогла спиратися на міста і міщан з двох причин. По-перше, міська верхівка, особливо на заході країни, складалася з німців; високим був відсоток непольського населення міст і на сході держави, де зберігалися вірменські, українські, єврейські квартали. По-друге, статут 1496 р. серйозно підривав основи матеріального благополуччя багатьох польських міст, чиї цехи не витримували конкуренції з європейським чи турецьким імпортом. Небагаті міста і могли небагато. Конкуренції з магнатами також не витримувало і купецтво. За цим же Петраковським статутом шляхта отримала монополію на виготовлення спиртних напоїв. Нове самостійне джерело доходів знову ж таки зменшувало заінтересованість у державній і королівській службі. Звичайно, були й у Польській державі класи та прошарки, заінтересовані у зміцненні центральної влади: міщани, дрібна безземельна шляхта, частина духовенства. Але політична ініціатива повністю перейшла у руки олігархії, «крулев'ят».

Новий король Олександр IV (1501-1506) був ще слабшим за своїх попередників. Радомська конституція 1505 р. підвищувала значення Сейму в державно-політичному житті: король втратив право видавати закони та роздавати коронні землі. Фактично його функції зводилися до представницьких.

1 липня 1569 p., всупереч позиції литовських автономістів Миколи

Радзивілла та Яна Ходкевича, було укладено Люблінську унію. Згідно з нею, Польське королівство і Велике князівство Литовське створили єдину Річ Посполиту. Вони разом обирали короля, якого проголошували і Великим князем. Сейми обох держав мали стати спільними. Спільною мала бути і монета. Польська і литовська шляхта отримувала право володіння землями в обох частинах Речі Посполитої. Однак зберігалися окремі уряди. Також окремими залишалися: печатка, герб, фінанси, адміністрація і військо. У литовській частині держави руська мова лишалася як урядова, а Литовський статут зберігався у якості чинного права. Одним із наслідків 1569 р. стало приєднання до Польщі українських Волині, Підляшшя, Київщини та Брацлавщини. Ще раніше до її складу увійшли Галичина, Холмщина та Поділля. Реальну владу в об'єднаній державі мав не король, а Сейм, що скликався один раз на два роки.

У 1572-1576 pp., коли помер король Сигізмунд II Август (1544-1572), Польща переживала період безкоролів'я. У 1576 р. королем був обраний молдавський господар (титул правителя країни) Стефан Ба-торій, причому до участі у виборах вперше була допущена шляхта (бо 1385 р. проголошення Владислава-Ягайла королем відбулося за участі самих лише магнатів). Безкоролів'я після смерті Стефана Баторія завершилося обранням у 1587 р. на польський престол Сигізмунда III Вази, сина шведського короля. 45-річне королювання Сигізмунда III (1587-1632) проходило у безперервних війнах за шведський і московський престоли - в 1588 р. шведським королем став дядько Сигізмунда Карл, а в 1598 р. у Росії вимерла династія Рюриковичів. Як не дивно, цей король, чиї армії кілька разів окуповували Москву, у власній державі був фігурою другорядною.

Згідно з т. зв. Генріховими артикулами 1573 p., затверджувався виборний характер королівської влади. Кожних два роки король зобов'язувався скликати сейм, без згоди якого заборонялося оголошувати війну чи укладати мир. Закони приймав лише сейм. Якби король відмовився від дотримання артикулів, шляхта отримувала б право на повстання. Контроль над діями короля мала здійснювати постійно діюча Рада сенаторів.

У Франції і Англії, кінець XVI - початок XVII століть, став періодом зеніту королівського абсолютизму. Сигізмунд III був сучасником Єлизавети І, яка мало зважала на власний парламент. А у Польщі Сейм мав права, нечувані в жодній країні світу. Складався цей орган з двох палат. До Сенату входила аристократія за правом спадковості, а також вищі посадові особи держави та її церковні ієрархи. Посольську палату створили депутати, обрані на місцевих сеймиках. Кожний такий депутат мав імперативний мандат, тобто не міг голосувати інак-

ше, ніж було погоджено на сеймику. У 1589 р. депутати обох палат Сейму отримали право liberum veto, тобто вільного вето. Для прийняття рішення сеймом вимагалася одноголосність його учасників, один-єдиний депутат своїм «нє позвалям!» міг зірвати вироблене колективне рішення. Спершу цим правом не зловживали, бо використано воно було аж у 1652 р. Зате з 1652 по 1764 pp. з 55 сеймів (раз у два роки) зірвано було аж 48! Це й не дивно. Річ Посполита була величезною, як на той час, державою: Польща, Литва, українські, білоруські, частково російські і німецькі землі. Інтереси її складових частин,- такі, як питання війни і миру, податків тощо,- суттєво різнилися.

З 1666 р. право liberum veto було поширене і на місцеві сеймики. Якщо взяти до уваги імперативні мандати депутатів, стає зрозумілим, що вироблення спільно узгодженого - усією шляхтою держави! - рішення стає майже недосяжним ідеалом. Але без згоди Сейму король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки і витрачати кошти. Самого короля також обирав Сейм. Розгул шляхетської демократії вів до прямого свавілля, коли бажане для частини магнатів рішення нав'язувалося решті силою зброї. Звичним явищем у політичному житті Польщі стають конфедерації, тобто збройні об'єднання шляхти для захисту своїх інтересів та насильного їх нав'язування законодавчій та виконавчій владі. Магнати мають не лише власну адміністрацію та суд, але й власні армії. Коли Владислав IV, польський король у 1632-1648 pp., перебував у маєтку Яреми Вишневецького, його зустрічала особиста гвардія магната - 5 тис. чоловік. Король не мав ні такої армії, ані таких багатств.

Міста, за винятком Кракова, ніколи не відігравали в Польщі самостійної ролі і не залучалися до участі в Сеймі. Через це, на відміну від Генеральних штатів у Франції, Земського собору в Росії чи інших аналогічних середньовічних установ, польські сейми були органами виключного представництва класу феодалів. Станова монархія в Польщі історично не склалася.

Особливістю Польської держави стало колосальне затягування у часі періоду феодальної роздробленості. Як наслідок, виявилися слабкість королівської влади і пізній розвиток буржуазних відносин. Зусилля польських королів виправити становище залишалися марними, а часто призводили і до цілком зворотних результатів. Так, у 1646 р. Владислав IV разом з канцлером Оссолінським виношували план посилення королівської влади шляхом створення міцної королівської армії під приводом війни з Туреччиною. Були укладені таємні угоди з козацькою делегацією у складі Ілляша, Нестеренка, Барабаша та Хмельницького. Зокрема, за підтримку короля козакам обіцялося збіль-

шення реєстру з 6 тис. до 20 тис. чоловік (пізніше Хмельницький скористається цим документом для підбурення низових та реєстрових козаків до виступу). Польський король також погоджував свої військові плани з Венецією. Однак шляхта наполягла на припиненні військових приготувань проти Туреччини, наймана армія була на вимогу шляхти розпущена, а королівська влада вийшла з цього протистояння навіть слабшою, ніж була до нього.

На елекційному Сеймі 1669 р. обрання короля проходило в обстановці безперервних сутичок між приблизно 80000 прибулих на сейм шляхтичів. Королем став Михайло Вишневецький (1669-1673), тобто представник роду, хай і магнатського, але не «королівського». Його наступник Ян Собеський (1674—1696) також був не королівського походження. Здавалося, що відмова від династичного принципу дозволить Польщі зміцнити центральну королівську владу, перейти в перспективі до абсолютної монархії. Особливо посилилися ці надії після того, як Ян Собеський 12 вересня 1683 р. під Віднем ущент розбив 200-тисячну турецьку армію.

Прагнув покінчити з традиціями «злотої вольносці» і відновити в польсько-литовській державі спадкову центральну владу і Август II, саксонський курфюрст, обраний польським королем у 1697 р. не без підтримки Петра І. В ім'я власних династичних інтересів Август II шукав підтримки з боку Пруссії, якій обіцяв за допомогу винагороду землями Західної Польщі. Магнати і шляхта виступили на захист своїх «свобод» і в 1715 р. організували конфедерацію у Тарнограді. На вимогу Петра І, війська якого зайняли значну частину Речі Посполитої, між конфедератами і Августом в 1716 р. був укладений Варшавський трактат. Цей документ зобов'язував Августа II вивести саксонські війська з Речі Посполитої, забороняв надалі будь-які конфедерації і обмежував чисельність найманого коронного війська 18 тис. чол., а литовського - 6 тис. Варшавський трактат у грудні 1717 р. без дебатів був затверджений Сеймом, який дістав назву «німого».

Так внутрішні негаразди Польщі призвели до іноземного втручання і диктату. Росія, Пруссія та Австрія уклали в Берліні договір про співробітництво трьох держав при обранні наступника Августа II і про недопущення змін внутрішнього устрою Польщі. Цей договір, названий «союзом трьох чорних орлів», встановлював режим фактичного протекторату над Річчю Посполитою. Будь-які зміни її внутрішнього устрою, подолання феодальної анархії і децентралізації ставали неможливими через протистояння сусідніх централізованих держав. Польського короля Станіслава Лещинського, який здійснив спробу спертися на Францію, російські війська фактично вигнали з країни.

За погодженням з Петербургом і Віднем королем було проголошено сина Августа II - Августа III (1733-1763). За його королювання шляхта зірвала 13 зі 14 скликаних сеймів.

У другій половині XVIII ст. назріла необхідність реформ стала очевидною. У 1764 р. вперше було обмежено право liberum veto, однак Надзвичайний сейм 1768 р. відновив його «на вічні часи».

Навіть частина магнатів розуміла потребу змін. Ці політичні погляди представляла т. зв. «патріотична партія». її супротивником була «старошляхетська партія». Прихильники «патріотичної партії» добилися продовження на два роки повноважень Надзвичайного сейму, скликаного в 1788 р. Рішення на цьому сеймі приймалися звичайною більшістю голосів, без застосування liberum veto.

З травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв Конституцію Польщі - одну з перших конституцій у світі. До речі, 3 травня - національне свято сучасної Польщі. Конституція зберігала привілеї пануючих класів. Заможна частина міщанства отримувала право на заміщення деяких адміністративних і судових посад. Міщани з високим рівнем прибутків, земельними володіннями чи ті, які мали особливі заслуги перед державою, могли звертатися до сейму з проханнями про нобілітацію, тобто про присвоєння шляхетства.

Щодо селян, то єдиною поступкою для них стало зобов'язання держави узяти під свій нагляд дотримання домовленостей між селянами і феодалами. Найсуттєвіші зміни були внесені в структуру влади та компетенцію її гілок. Право liberum veto анулювалося, імперативні мандати скасовувалися. Проголошувалася перевага посольської палати перед Сенатом.

Главою виконавчої влади ставав король. Виборність королів замінювалася виборністю династій. Місцеве управління переходило від старост до військово-цивільних комісій, тобто фактично від магнатів до загальнодержавного апарату.

Третьою гілкою влади була судова. Вона оголошувалася незалежною, однак вибори до її органів здійснювалися на станових засадах.

Автором польської Конституції був Ігнацій Потоцький. В таборі її ворогів - Фелікс Потоцький, коронні маршали Браницький і Ржевусь-кий. Старопольська партія проголосила конфедерацію в Торговиці та звернулася за допомогою до... Петербурга. Російське військо витіснило нечисельні польські сили з Правобережної України. В 1793 р. було проведено другий поділ Польщі (перший відбувся ще 1772 р.). Росія змусила короля відступити Київщину, Поділля та значну частину Волині і Білорусії. Пруссія дістала більшу частину Великопольщі та Данціг. Тим самим Польщу було відрізано від моря.

Навесні 1794 р. вибухнуло польське повстання під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Після нетривалої боротьби російські війська під командуванням О. Суворова узяли Варшаву. В передмісті столиці -Празі — росіяни вирізали до 12 тис. повстанців і цивільного населення.

З січня 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. Росія узяла собі рештки Волині та Литву, Пруссія - Великопольщу з Варшавою, Австрія - Малопольщу з Краковом та Любліном. Тим самим Польська держава припинила своє існування аж до 11 листопада 1918 р. Польські визвольні повстання 1830 та 1863 pp. були безуспішними.

Серед причин загибелі Польської держави провідне місце займає навіть не стільки агресивна політика її могутніх сусідів - Росії, Австрії та Пруссії, скільки недалекоглядна поведінка магнатів і шляхти, небажання позбутися привілеїв та «злотих вольносцей».

Польське право доби феодалізму

Першим відомим зводом польського звичаєвого права вважається т. зв. Ельблонгська книга. Написана вона німецькою мовою у XIII ст. як посібник для суддів-хрестоносців. На цей час частина польських селян була уже повністю закріпачена. Іншу частину становлять напів-вільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюють стан дрібного рицарства - шляхти, тобто остаточного розмежування між класами поки що не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого становила 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука).

Право XIII ст. захищає не лише життя, а й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у 12 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково - 12 гривень, але з князівського підвалу - уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета - до пана, а дружині зостається лише постіль.

Подібно до германського, польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій - випробувань поєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинку виставити свого кмета. Крім грошових штрафів, застосовуються ще й інші засо-

би покарання - кваліфікована смертна кара та вигнання. Ув'язнення як самостійний вид покарання відсутнє.

Як уже зазначалося, систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для Малої Польщі близько 1347 р. було створено Віслицький статут, для Великої Польщі у 1346-1347 рр.,- Петраковський. Цими актами було систематизовано правові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків з селянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема, обмежувалося право «мертвої руки». Селяни отримували право відходу від поміщика, але не більше двох на село. Поміщик, який приймав селян понад установлену норму, мусив повернути решту «з усіма речами». Власник помістя був самостійним у своєму володарюванні. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король - герцог - граф - рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі).

Нагадаємо: після смерті Казимира III магнати і шляхта суттєво розширили свої права. Нешавські статути 1454 р. вивели дворян з-під королівської юрисдикції. Судові права перейшли до сеймиків. А в особливих випадках - до загальнодержавного сейму. Вільне селянство мало власний «копний суд», який обирався на громадському вічі. Суд над кріпаками чинив пан. В межах своїх володінь магнати довільно змінювали чинні норми права, диктували свою волю не лише селянам, а й безземельній шляхті.

Чеська держава

Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було князівство Само (623-658 pp.) - об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства виникло Великоморавське князівство. Останнє проіснувало до 906 p., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Велико-моравської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів. Однак, в 1055 р. і ця держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора.

В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Проте, саме за Отгона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнено з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган - снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем затвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

В історії Чехії період XV - поч. XVI ст. вважається епохою станово-представницької монархії, хоча остання у цій країні і не набрала таких закінчених форм, як у Західній Європі. Скликався снем (сейм), в якому засідали пани, владики і міщани. Останніх запрошували у тих випадках, коли потрібно було вишукати нові податкові надходження. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розглядалися найважливіші справи, включаючи судові. Місцеве управління перебувало у руках феодальної знаті. Загалом державний устрій Чехії йшов у руслі дворянської демократії, характерної для сусідньої Польщі. Цей процес перервала чеська Реформація і Селянська війна 1524-1525 pp.

Чеський реформатор церкви Ян Гус (1369-1415) ще за 100 років до Лютера виступив з критикою духовенства та обґрунтував тезу про законність секуляризації церковних багатств. Одночасно цей професор богослов'я виступив проти практики продажу індульгенцій.

Після висилки з Праги Гус став одночасно національним героєм і борцем проти папства, якого підтримувало не лише дрібне дворянство, але й робітники гірничих округ, ремісники міст, значна частина селянства. 6 липня 1415 p., за наказом папи Мартина V, церковний суд засудив Яна Гуса до спалення на вогнищі. Приблизно через 10 місяців в тому ж м. Констанці був спалений Ієронім Празький, друг та однодумець Гуса.

Чехія була охоплена найсильнішим невдоволенням проти папства. Гусити настільки зміцніли, що прогнали з країни майже усіх католиків та німців. Мартин V був готовий на усе, аби тільки звільнити «хвору» Німецьку імперію від страшної «чеської виразки». Папа виношував ідею хрестового походу проти Чехії. Починаючи з 1419 р. хрестоносна армія Мартина V збиралася п'ять разів, і кожного разу вона була змушена рятуватися втечею від гуситів. Всередині самого гуситського руху гору узяли найрішучіші і найпослідовніші елементи, відомі під іменем таборитів (за назвою міста Табор). Таборити пропо-

відували війну не лише проти німців і папістів, але й проти усіх багатих, землевласників і власників взагалі. Ідеалом таборитів була община, заснована на рівності її членів. Цей рух мав характер селянсько-плебейської єресі, яка вимагала відновлення ранньохристиянської рівності між усіма членами общини, а також визнання цієї рівності як норми громадських відносин. Тобто, з рівності «синів божих» виводилася громадська рівність і, частково, майнова рівність. Зрівняння дворян із селянами і привілейованих бюргерів з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв та найбільш визивних майнових нерівностей стали найважливішими вимогами таборитів. «Празькі компактати» 1433 р. вимагали свободи віросповідання, секуляризації церковного майна, скасування церковної юрисдикції з карних справ.

Зрозуміло, що радикальні вимоги народних низів відлякували від таборитського руху дрібне дворянство та багатих бюргерів. Коли ж таборити почали на практиці здійснювати деяку спільність майна, чеське дворянство, яке до цього перебувало в рядах гуситів, спробувало домовитися з німецьким імператором Сигізмундом. Імператорові вдалося зібрати велику армію хрестоносців, яка ЗО травня 1434 р. під с Ліпани у вирішальному бою розбила таборитів.

У 1436 р. німецький імператор Сигізмунд у Празі був коронований на чеського короля. Поразка таборитів обернулася різким посиленням феодального гніту, т. зв. «другим виданням кріпосництва». Постановами Земського суду 1437 р., сеймів 1454, 1467, 1487 pp. встановлювалася заборона переходу селян від одного пана до іншого та прийому втікачів. У 1512 р. селянам заборонили відчужувати чи навіть заповідати будь-що з власного майна без згоди пана. Після розгрому таборитів встановлюється новий порядок роботи снему. Засідають, як і раніше, три стани: пани, дрібна шляхта (владики) і міщани. Але першими питання обговорюють пани, прийняте рішення передають для схвалення владикам, і аж потім — міщанам. Такий порядок гарантував збереження привілеїв аристократії, але також залишав королівській владі можливість грати на протистоянні трьох станів. У Англії та Франції королівська влада зуміла саме таким способом зміцнити свої позиції.

В середині XV ст. за Іржі Подебрада центральна влада дещо зміцніла, але ненадовго. Уже Законник Владислава IV (1500 p.) відсторонив міський патриціат від участі в роботі снемів. Після смерті цього короля у 1516 р. магнати перебрали у свої руки регентство.

Розвиток Чехії у своєму руслі дещо відмінний як від Західної Європи (від станово-представницької монархії до абсолютизму), так і від сусідньої Польщі. В останній, як відомо, шляхта зуміла без протиставлення себе магнатам домогтися розширення власних прав і здійснення

своєрідної «дворянської демократії». Цей чеський шлях був перерваний у 1526 р., коли об'єднані чесько-угорські війська зазнали поразки від турків під Могачем. Створилася реальна загроза турецької окупації країни. Тому у 1526 р. чеським королем було обрано Фердінанда Габсбурга, представника австрійської правлячої династії. Своїх обіцянок чехам новий король не дотримав. Були введені нові податки, розпочалося переслідування протестантів. Результатом стало невдале повстання 1547 p., після якого у міст були відібрані усі залишки колишніх привілеїв та земельні володіння. Віднині сейм мав скликатися не інакше, як за волею короля. Чеський трон став спадковим для Габсбургів.

Закінчилося поразкою і повстання 1618-1631 pp., після чого національний гніт суттєво посилився. Компетенція королівської влади розширювалася на шкоду правам станів. Чехія почала управлятися королівською канцелярією, яка перебувала у Відні. Влада короля наближалася до абсолютної, йому належало право видавати закони, бути верховним суддею та призначати на всі посади в країні.

Вважається, що з 1627 р. Чехія припиняє існування як самостійна держава. Німецька мова була оголошена державною. Чеське дворянство повністю розорене і винищене. Конфісковані у чеських феодалів землі передані іноземним авантюристам, що прийшли з Фердінандом II, переважно німцям-католикам. Міське самоуправління було знищене, і влада в містах перейшла до королівських чиновників. Щоправда, зберігався снем, чиї права були значно урізані. Зазначимо, що від імені усіх міст виступати у снемі мав право лише представник Праги, а загалом міста мали в цьому державному органі 6 місць.

Відновлення незалежності чеської держави припадає на час після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р.

Особливості чеського феодального права

Першою відомою пам'яткою чеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186-1192), повний текст цього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права, такі, як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних від нього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав, за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра). Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічні злочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи. Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна. Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.

Стосовно пізнішого чеського феодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації мають приватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, що називається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням. Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збірки законів не було (чи, принаймні, не виявлено). її появі опиралося дворянство, головним чином, його верхівка - пани. Відсутність офіційної кодифікації дозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.

Найбільш об'ємною приватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датована XIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.) налічує 93 статті. В 1400 р. було укладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507р. Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, з другої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило у васальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі у чеському і німецькому праві. Іншим чинником, що мав свій вплив на чеське право, був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічного права.

Вищим судовим органом для вільних був Верховний Земський суд у Празі. Складався він з панів-засідателів та чотирьох т. зв. «корінних суддів». Кріпосні селяни перебували у повній залежності від свого феодала. На початку XVII ст. панщина досягала 6 днів на тиждень, тоді ж селянам було навіть заборонено одружуватися без дозволу поміщика. Як правило, суд над цими селянами чинив або безпосередньо поміщик, або призначений ним суддя за його ж вказівкою. Це характерно для феодальної Європи, де власник землі виступає для залежних груп населення в якості государя, тобто вищої законодавчої, адміністративної і судової влади.

Становлення держави у західних слов'ян проходило в умовах боротьби проти німецьких рицарів-тевтонів. Саме цією обставиною пояснюється відносна затримка економічного і державно-правового розвитку слов'ян та їх пізніший вступ на шлях капіталізму. Характерний для Західної Європи шлях - від родової демократії до ранньофеодальної держави, від феодальної роздробленості до станово-представницької та абсолютної монархій,- західні слов'яни так і не змогли пройти в рамках національної державності. Польський шлях розвитку взагалі суттєво вирізнявся у загальноєвропейському контексті - тут склалася дворянська демократія, відсоток дворян на порядок перевищував середньоєвропейські показники, сам дворянський клас не був чимось закостенілим, а постійно поповнювався за рахунок вихідців з духо-

венства, заможного селянства і навіть козацтва. Чехія, на відміну від Польщі, так і не зуміла позбавитися протистояння між крупними і дрібними феодалами (панами і владиками), що особливо рельєфно виявлялося на ранніх етапах гуситського руху. Ослаблення королівської влади у цих країнах призвело до втрати національної незалежності та онімечення частини населення.

На правові інститути чехів і поляків певний вплив робило римське і німецьке право та авторитет римської церкви і канонічного права. Як відомо, перша давньоруська кодифікація «Руська правда» Ярослава Мудрого, була укладена ще в XI ст. на власній оригінальній основі. Польська «правда» - Ельблонгська книга - датується XIII ст., Статути Конрада Отгона в Чехії - кінцем XII ст. Це не означає, що феодальний суд у чехів і поляків оформився на 100-200 років пізніше, ніж у Київській Русі. Складання держави і її установ проходило у східних слов'ян аж до монгольської навали 1237-1240 pp. загалом у більш сприятливій внутрішньо- та зовнішньополітичній обстановці, чим і пояснюється більш раннє завершення перших кодифікаційних робіт («Руська правда», Правда Ярославичів, «Судебник») на сході слов'янського світу.

Рекомендована література

Історія південних слов'ян. Підручник для іст. фак. вузів.- К.: Вища школа, 1987.

История Польши. В 3-х томах.- М.: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 1. История Чехословакии. В 3-х томах.- М: Изд-во АН СССР, 1959. Т. 1. Подвиги таборитов.- М., 1961.

Дата добавления: 2015-05-23