У ФРАНЦІЇ 3 страница

3. Як невід'ємний атрибут великої феодальної земельної власності та засіб позаекономічного примусу поширюються імунітетні права феодалів. Власник великого земельного володіння виступає в якості сюзерена-государя для феодально залежного населення. Зокрема, він самостійно встановлює правові норми у межах своїх володінь та одноосібно або опосередковано чинить суд над своїми підданими.

4. Оформлюється система феодальної ієрархії, ретельно регулюються відносини васалітету. Сюзерен має свої права і обов'язки щодо васала, васал - щодо сюзерена. Так, сюзерен повинен надавати покровительство та збройний і судовий захист своєму васалу. В свою чергу, васал має надавати сюзерену збройну і фінансову підтримку в обумовлених випадках (наприклад, вносити гроші на викуп сюзерена з полону, надавати певні суми дітям сюзерена у випадку їх одруження тощо). У разі невиконання покладених обов'язків настають певні правові наслідки: сюзерен може відібрати земельні володіння у непокірного васала, васал має право на збройний опір надмірним претензіям сюзерена. Як наслідок, на практиці конфлікти в середовищі феодалів вирішуються на основі «кулачного права» (в Німеччині аж до XV ст.

включно), коли незадоволений судовим вироком дворянин викликає на поєдинок свого кривдника чи навіть самого суддю.

5. Зрозуміло, що наявність паралельних судових систем та постійна боротьба суб'єктів права за розширення своїх громадянських прав (баронів проти короля, міщан проти «покровителів» - феодалів і т. д. і т. п.) призводила до постійних конфліктів у суспільстві. Надмірні претензії монархів, перів чи церкви зустрічали опір заінтересованих сил, що часто призводило до перетворення декларованих законів у «мертві», нечинні. Як приклад, можна привести канонічну практику продажу індульгенцій. Так, за Іоанна XXII римський папський престол опублікував т. зв. «Таксу апостольської канцелярії», в якій були вказані суми штрафів за різноманітні гріхи і злочини. У документі, зокрема, читаємо: «Тому, хто порушив права впливової особи, а також за контрабанду платити штраф у розмірі 87 ліврів та 3 су». Зрозуміло, що «впливова особа», чиї права були порушені, найчастіше зовсім не брала до уваги факт сплати штрафу римському апостольському престолу! З іншого боку, правовий безкрай був характерний і для тих державних установ, чиїм основним завданням мало б стати зміцнення чинних законів та громадського порядку. Досить пригадати практику безіменних бланків часів Людовіка XIV у Франції -для довічного ув'язнення в Бастилію вимагалося лише вписати ім'я нещасного у вже готовий документ. Такі бланки мали у своєму розпорядженні не лише члени королівської родини та вищі чиновники, ними король міг розплатитися з фавориткою за проведену ніч! Зневага до законів, суперечність правових систем, одночасно діючих у суспільстві,- одна з найхарактерніших особливостей феодального права.

Буржуазне право

Буржуазні революції в Англії та Франції заклали основи принципово нових правових систем. Потреби нового суспільного ладу була покликана обслуговувати буржуазна юстиція. Основні принципові риси буржуазного права легко простежити уже на прикладі «Декларації прав людини і громадянина» (серпень 1789 р.) - одного з перших документів Великої французької революції:

1. Зрівняння в громадянських правах усіх людей, незалежно від походження. Гарантом цих прав виступає держава, більше того -громадяни мають право на «опір гніту» (статті 1-2). Головним правом людини виступає її особиста свобода та безпека.

2. Верховна влада в державі належить народу. Прийняття та скасу-

вання законів, схвалення основ внутрішньої і зовнішньої політики тощо є прерогативою виборних народних представництв (ст. 3).

3. Поняття свободи тлумачиться як дозвіл чинити будь-які дії, не заборонені законом. Оскільки закони приймаються в інтересах усього населення, довільні обмеження в інтересах вузьких соціальних груп (землевласників-феодалів, верхівки цехів і гільдій тощо) стають неможливими в принципі. Це сприяє розвитку продуктивних сил і гарантує вільний розвиток особистості.

4. Усі громадяни рівні перед законом, ця рівність поширюється і на можливості доступу до заміщення державних посад (ст. 6). Практика заміщення вищих державних чи військових посад представниками виключно вищих класів (дворянства та духовенства) - нелегітимна.

5. У галузі карного права вводилися презумпція невинності (ст. 9), відповідальність виключно за дії, передбачені як карані законом («нема злочину, не вказаного у законі») та відповідальність винятково в рамках санкцій, що їх встановлює закон,- не більше і не менше.

6. Громадянам гарантувалися буржуазні свободи думки, слова і друку, обмежені погрозою «відповідальності за зловживання цими свободами».

7. Подібно до Англії, громадянам було надано право брати участь у визначенні розмірів оподаткування та право притягнення до звіту і відповідальності посадових осіб.

8. Заключна стаття 17 Декларації оголошувала недоторканність та священність приватної власності, рівний захист прав власності усім членам суспільства.

Сучасне буржуазне право розвиває і розширює ці принципові положення, не заперечуючи їх суті. Гарантуються права жінок, расових, національних чи навіть сексуальних меншин. Розширюються обсяги цих прав. Проте, в окремих випадках деякі права дещо звужуються. Так, якщо в роки французької буржуазної революції власник земельної ділянки мав невід'ємне право на надра і повітряний простір, то тепер спостерігається прямо протилежний підхід.

Загалом же, сучасна концепція прав людини визнає за усіма людьми певні природні та невід'ємні права (на життя, на власність, на особисту свободу, на захист честі і достоїнства, на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, на участь в управлінні державою, на отримання достовірної інформації тощо). Як правило, обсяг цих прав встановлюється міжнародними документами і конвенціями. Вони не можуть довільно бути скасовані чи обмежені, а обов'язки -розширені державними актами. Крім того, ці права у разі потреби мають судовий захист, незалежно від характеристик особи, яка по-

требує захисту. Як приклад можна навести рішення Європейського суду з прав людини (липень 1999 р.) за позовом торгівця наркотиками, над яким п'ятеро французьких поліцейських вчинили насильство у 1991 р. За моральний та фізичний збиток Франція має виплатити позивачеві штраф у розмірі 100 тис. доларів. Привілеї тих чи інших соціальних груп чи дискримінація людей за расовими та іншими ознаками не допускаються, пільги та переваги для окремих груп (інвалідів, пенсіонерів) можуть бути встановлені лише у відповідності до закону.

Дві головні системи буржуазного права

Історично склалося так, що сучасне буржуазне право існує у формах двох основних систем - континентальної та острівної. Історичною батьківщиною першої вважається Франція, другої - Англія та її колишні колонії. Характерною особливістю континентальної системи виступає її опора на кодекси, острівна - заснована на судових прецедентах. Переваги і недоліки кожного підходу - зрозумілі. Так, в країнах континентальної системи права відповідальність можлива лише за дії, передбачені як карані у законі. Злочинець усвідомлює караний характер своїх дій, рішення судді легко піддаються контролю заінтересованих сторін і оскарженню. Недоліком цієї системи є її певна закостенілість - неможливо покарати фізичну чи юридичну особу, якщо це прямо не передбачено законом,- навіть якщо дії цієї особи завдають вагомої шкоди суспільним чи приватним інтересам. Наприклад, наприкінці ХГХст. з'являються перші порнографічні карточки (жінка злягається з поні), в 70-х роках XX ст. на Заході поширюються перші злочини, пов'язані з комп'ютерною технікою,- несанкціоноване проникнення у чужу базу даних, створення і поширення комп'ютерних вірусів тощо. А законодавець якийсь час просто не встигає за цими змінами. На пам'яті українських громадян діяльність різноманітних пірамід і трастів, компаній «товари - поштою» і т. п. Парадокс полягав у тому, що, незважаючи на очевидну підозрілість усіх цих МММів, Тибетів, Імперіалів, формальних підстав для притягнення до кримінальної відповідальності чи навіть просто призупинення їх діяльності не існувало аж до моменту повної зупинки ними виконання своїх зобов'язань перед акціонерами.

Принципово інший підхід практикується в країнах т. зв. острівної системи. Кодексів тут не існує як таких, їх замінюють прецеденти, тобто судові рішення, винесені щодо конкретної справи. Надалі вони використовуються як зразок, судді діють ніби за аналогією. У разі

виникнення карної або цивільної справи, яка не мала прецедентів у минулому, суддя на свій розсуд виносить рішення за аналогією з певними подібними вироками. По суті, такий суддя виступає як творець норм права. Що ж стосується заінтересованих сторін, вони можуть або погодитися з винесеним рішенням, або вимагати передачі справи у суд вищої інстанції для її перегляду і винесення рішення по суті. Зрозуміло, що у кожному випадку витрати на послуги адвокатів (до речі, дуже і дуже значні) лягають на учасників судового спору. В принципі, навіть повний бідняк може розраховувати на висококваліфіковану юридичну допомогу, якщо зуміє зацікавити адвоката - чи то відсотком від виграної суми, чи то можливістю створення собі гучного імені на здавалось би «мертвій» справі.

Проілюструємо це на прикладах.

У 1998 р. увага громадян Канади була привернута до судового процесу двох лесбіянок, які проживши разом десять років і вирішили розлучитися. Суд нижньої інстанції визнав претензії однієї з партнерш на аліменти безпідставними. Тоді справу було передано у суд провінції Онтаріо, який постановив, що виключення гомосексуальних пар із законодавства щодо сім'ї є дискримінаційним. Зрештою партнерки помирилися, хоча в принципі справа могла б бути передана на розгляд і вище. Але прецедент уже створений, і наступні справи такого характеру розглядатимуться за аналогією. Навесні 1999 р. у Великобританії суд виніс рішення, яке створило дуже важливий прецедент. Співак Елтон Джон виграв процес проти папараці, які фотографували гостей на вечірці, що проходила у маєтку співака. Відтепер подібні дії стануть караними автоматично, що повинно дещо остудити запал надто причіпливих репортерів. Знаменитості можуть зітхнути полегшено.

Можливі випадки, коли санкції, передбачені існуючим законом, виявляються недостатніми. У суддів судів континентальної системи можливості обмежені кодексами - від і до. Наприклад, підліток зухвало порушує правила дорожнього руху на мопеді чи мотоциклі, створює надмірний шум у вечірні чи ранкові години тощо. Його можна покарати штрафом, накладеним на батьків, вилучити транспортний засіб, але далеко не кожного такі покарання виправлять і утримають від подальшого повторення правопорушень. Американські судді у таких випадках можуть винести цілком оригінальне рішення. Наприклад, зобов'язати порушника протягом кількох місяців відвідувати розтин трупів жертв дорожніх пригод у міському морзі. Неповага до рішення суду, якщо така буде виявлена, каратиметься більш суворо, ніж бучні розваги на мотоциклі,- роками ув'язнення чи вели-

чезним штрафом. Трапляються прецеденти, коли зловмисники роками здійснюють незначні правопорушення, розраховуючи на адміністративну відповідальність^. Наприклад, Дж. Харт, власник скляної фірми «Кришталь» у Нью-Йорку, нерідко піднаймав людей, які на замовлення... розбивали вітрини магазинів. Засклення пошкоджених віконниць принесло Харту 150 тис. доларів чистого прибутку. У 1998 р. нью-йоркський суддя оцінив талант підприємця п'ятьма роками тюремного ув'язнення. Подібні приклади можна наводити десятками.

Безсумнівно, що острівна система права має і свої, що називається, правила гри. Так, по-перше, судам однієї інстанції не рекомендується приймати рішення, які значно відрізняються між собою. Якщо за крадіжку батона ковбаси один суд накладає штраф, то інший може дати кілька тижнів суспільних робіт, але аж ніяк не розстріл. Хоча і тут є свої особливості. Наприклад, в ході «монікагейту» президента Клінтона виявилася цікава юридична деталь. Якби він займався оральним сексом не на території столичного округу Колумбія, а на кілька кілометрів південніше, то за законами даного штату формально міг би отримати до п'яти років ув'язнення! А загалом закони майже половини американських штатів передбачають відповідальність за збочений секс навіть за умови обопільної згоди партнерів. Друге правило - рішення вищих судів є обов'язковими для нижчих і для найвищих. Третє - формально звернення до прецедентів у часі не обмежене, але фактично воно ніколи не йде далі початку XIX ст. Це й зрозуміло -у тій же Англії на поч. XIX ст. понад 200 складів злочину каралися смертною карою. Подібна архаїка цивільних спорів також видається маловідповідною для сучасних умов.

Острівна система має й ту характерну особливість, що заплутана прецедентна система змушує громадян в усьому покладатися на адвокатів. За сотні років юридичної практики накопичилися сотні тисяч чи навіть мільйони прецедентних рішень судів (понад 500 тис. у Англії та понад 2 млн у США), які у принципі можуть бути застосовані при розгляді нових справ. Зрозуміло, що орієнтуватися у цьому морі можуть лише висококваліфіковані юристи. З іншого боку, існуюча система дозволяє громадянам «захищати» свої права там, де, здавалось би, і захищати нічого. Так, злодій-рецидивіст Френсіс Сміт судився у^ 1998 р. з властями штату Нью-Йорк за позовом у 10 млн доларів. Його відпустили на вихідні з в'язниці, а він забув повернутися. У втраті пам'яті Сміт звинувачує... в'язницю, яка не надала йому належного медичного догляду під час ув'язнення. В'язень Томас Хіг-гінс, який відбував покарання за зґвалтування і убивство дитини, бачив ущемлення своїх прав у тому, що під час поломки тюремної

пральної машини йому нерегулярно змінювали постільну білизну. Інший убивця Ентоні Гілл вимагав 4,3 млн доларів компенсації за своє здоров'я, підірване пасивним курінням у камері - при тому, що й сам курить. Інколи завдяки зусиллям адвокатів подібні процеси тріумфально завершуються перемогою. Мільйонні суми регулярно програються тютюновими компаніями за позовами хворих на рак легенів курців - попередження про шкідливість куріння стали друкуватися на сигаретних коробках аж у 70-х роках. Адвокати беруться, здавалось би, за найбезнадійніші справи - або за відсоток від можливого виграшу, або в надії створити собі ім'я. Недаремно в Америці кажуть, що бідний адвокат така ж дивина, як живий Санта-Клаус чи Білосніжка.

Конституційне право. Виборче право

Першою буржуазною державою, що прийняла конституцію, стала Англія («Знаряддя управління» 1653 р.). Сам Кромвель здебільшого мало зважав на декларовані в цьому документі принципи (розганяв парламент, здійснював військове управління регіонами тощо). Здавалося б, після утвердження основ буржуазного ладу в суспільному житті, Англія повернеться до конституційної ідеї. Однак у майбутньому ця держава відмовилася від писаної конституції - її замінили численні акти конституційного характеру, що постійно поповнюються парламентом. Такий підхід невипадковий, оскільки тривалий час правлячі класи намагалися вказаним способом залишати для себе потенційну можливість порушення громадянських прав нижчих прошарків населення.

Перші чинні конституції буржуазних держав з'являються наприкінці XVIII ст. в США (конституція 1787 р. діє з поправками донині) та Франції (1791, 1793, 1795 і т. д.). Приблизно тоді ж, у травні 1791 p., конституцією (її важко назвати буржуазною) обзавелася шляхетська Польща. Наполеонівські війни прискорили буржуазний розвиток Європи та світу. Писані конституції з'являються в Іспанії (1812 p.), Норвегії (1814 р., діє з поправками до сьогодні), Португалії, Бельгії, Швейцарії. «Весна народів» 1848 р. впровадила конституції в німецьких державах, включаючи Пруссію, в Австрії, Данії, Нідерландах, П'ємонті, Румунії, Сербії, Болгарії. За межами Європи в XIX ст. конституціями облаштувалися деякі країни Латинської Америки та Японія.

Для конституцій цієї історичної доби характерні високі майнові цензи виборців, позбавлення виборчих прав жінок, часто - наявність вищої палати законодавчого корпусу з числа представників знаті та чиновницької верхівки, а також і система виборів по куріях. Поступо-

во парламенти здобувають право на законодавчу ініціативу, на контроль над урядом та на внесення поправок в урядові законопроекти, утверджується принцип парламентської недоторканності.

Конституція Франції 1848 р. вперше вводить таємну процедуру голосування.

У першій половині XX ст. виборче право поширюється на жінок (в Новій Зеландії та Австралії - ще до Першої світової війни, в решті буржуазних демократій - на період між світовими війнами), касуються різноманітні цензи (крім мінімального вікового) виборців тощо. Після Другої світової війни західні держави отримують т. зв. «конституції другого покоління». Характерною рисою цих конституцій є те, що вони в значно більшому обсягу, ніж попередні, виходять за чисто юридичні рамки, повертаючись обличчям до соціально-економічної тематики. Конституції містять норми, які легітимують зросле втручання держави в економічну та соціальну сфери, роблять менш різкими відмінності між суспільством і державою, збагачують розуміння економічних свобод, вказуючи на їхні соціальні цілі. В цілому слід відзначити суттєве розширення конституційних положень, що зачіпають економічні та соціальні відносини. Прийняття конституцій «другого покоління» в окремих країнах Західної Європи суттєво затримувалося наявністю тоталітарних режимів. Лише крах диктатури Салазара у Португалії, Франко в Іспанії та «чорних полковників» в Греції сприяв появі конституцій «другого покоління» в цих країнах (відповідно 1976, 1978 та 1975 pp.).

Конституції сучасної доби встановлюють загальне виборче право при прямому таємному голосуванні. Закон може обмежувати право голосу лише за умови недосягнення мінімального віку, громадянської неправоздатності та засудження за деякі тяжкі карні злочини. В деяких країнах досягнення вікового цензу виборців обчислюється за спрощеною схемою - вважається, що усі особи народжені у певному календарному році, мають ніби умовною датою народження 1 січня (це дозволяє брати участь у перших у житті виборах одночасно усім народженим в цьому році). Цікаво, що в окремих країнах (Бельгія, Люксембург, Греція та ін.) участь у виборах є не лише правом, але й обов'язком громадянина. Передбачаються санкції аж до карного переслідування (як правило, спочатку застосовуються адміністративні -відмова у видачі посвідчення водія чи закордонного паспорта, заборона займатися певними видами діяльності, штрафи). Разом з тим, політичні права окремих категорій населення навіть у сучасних умовах в окремих випадках можуть обмежуватися. Останнє особливо характерно для Великобританії, що пояснюється історичною традицією.

В цій країні встановлені надзвичайно жорсткі правила політичної поведінки державних службовців у політичній сфері, якщо вдатися до порівняння з іншими західними демократіями.

Загальноприйнято, що державний службовець повинен зберігати лояльність до уряду, який перебуває при владі, добросовісно служити цьому уряду, незалежно від своїх політичних переконань. Циркуляр 1953 р. приписує державним службовцям дотримуватися стриманості у політичних питаннях: відмовитися від висунення своїх кандидатур на політичних виборах, не посідати будь-яких партійних постів у політичних організаціях, не висловлювати публічно свої оцінки тих чи інших політичних подій тощо.

Якщо державний службовець намагається висунути свою кандидатуру на виборах, він попередньо мусить відмовитися від своєї посади. Причому, у випадку поразки на виборах, ця посада за ним не зберігається. Службовець не може оприлюднювати конфіденційну інформацію (не обов'язково секретну чи закриту, не має також значення, якщо обговорювані факти уже відомі громадськості), йому забороняється участь у політичних дискусіях, виключається обговорення вказівок міністра та поточної політики міністерства.

Еволюція буржуазного карного права та пенітенціарної системи

Може видатися дещо дивним, але утвердження буржуазного ладу спочатку призвело до посилення жорсткості карного законодавства. Так, у Англії на 1660 р. 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку XIX ст. таких складів злочину уже налічувалося близько 240! Навіть дрібне злодійство каралося шибеницею. Буржуазія не тільки своєрідно захищала недоторканність священної приватної власності. Загалом будь-яка епоха революційної ламки політичного укладу знецінює вартість людського життя. Законодавець, утверджуючи основи нового ладу (який бачиться йому як найсправедливіший із можливих) наївно намагається засобами жорстокого терору боротися з тими відсталими елементами, які не хочуть розуміти величі епохи, намагаються паразитувати на труднощах чи просто відмовляються «жити чесно». Тут можна проводити паралелі з Великою французькою революцією (якобінська диктатура), Жовтневою революцією 1917 р. в Росії (не тільки сталінський ГУ ЛАГ, але й жорстока карна відповідальність за дрібні крадіжки «соціалістичної власності», самовільний невихід на роботу, «спекуляцію» тощо) чи «червоними кхме-

рами» нещасної Кампучії. Відзначимо також надмірну жорстокість процедури страти - колесування, четвертування, публічне повішання тощо. Тут знову ж таки законодавець розраховує на стримуючий фактор покарання.

Однак уже в XIX ст. буржуазія в якості правлячого класу суспільства кардинально переглядає основи карної політики, різко скорочуючи кількість складів злочину, що караються смертю - в тій же Англії у 1861 р. їх залишилося лише 4. Поступово законодавець вилучає з практики членоушкодження (наприклад, відрізання язика за богохульство), тілесні покарання (різки, шпіцрутени). Натомість ефективніше використовуються майнові покарання - конфіскація, штрафи тощо. Принципово новим видом покарання стає заслання у колонії. Саме так були покарані паризькі комунари; заслання у Австралію та Нову Зеландію до 1868 р. застосовувалося британським урядом для бродяг та повій; Росія наводнювала Сибір та Далекий Схід політично неблагонадійними та колишніми каторжанами. Цим намагалися вирішити дві проблеми: позбавити суспільство від соціально неблагона-дійних елементів та колонізувати територію колоній білими поселенцями. Так чи інакше, сфера застосування смертної кари різко звузилася.

Початок XX ст. ознаменувався пошуками засобів боротьби з професійною та рецидивною злочинністю. Цікаво, що робляться навіть спроби визначити науково параметри людей злочинного типу (роботи Чезаре Ломброзо) з тим, щоб саме до них застосовувати більш жорсткі санкції. До рецидивістів застосовують т. зв. превентивне покарання, яке додається після виконання основного. І навпаки - для неповнолітніх та осіб, що вчинили злочини уперше, починають застосовувати умовне засудження (в Англії - з 1887 p., Бельгії - 1888 p., Франції- 1891 p.), що також стало віхою часу.

Коли англійські буржуазні революціонери в січні 1641 р. за вироком суду відрубали голову королю Карлу І, страта стала чи не найяскравішою ілюстрацією нових принципів карного права. Феодальна юстиція вилучала особу монарха з-під будь-чиєї юрисдикції - світського та церковного суду чи навіть суду перів. Революція поставила цю раніше священну фігуру на один рівень з рештою громадян в питаннях карної відповідальності за державні злочини. Щоправда, пізніше, в ході становлення парламентської монархії, відповідальність за державні злочини з монархів була знята разом з... можливістю чинити такі злочини. Акт про влаштування 1701 р. вводив контрасигнатуру відповідних міністрів на усіх королівських розпорядженнях і циркулярах (ст. 2 Акта). Пізніше, в англійському праві утверджується принцип, що в питаннях державного управління «король не може чинити зла», відпо-

відальність у випадку делікту покладається на відповідного міністра. Але таке розуміння де-факто означає не стільки виключне становище короля у системі суб'єктів карного права, скільки зведення королівських функцій в державному житті до чисто представницьких - без самої можливості вчинення карного політичного злочину. Тим самим, можна говорити про остаточне встановлення принципу рівності громадян перед законом, включаючи карне законодавство (раніше особа монарха була найбільш яскравим прикладом вилучення з-під караючої дії закону привілейованих груп населення).

Французька буржуазна революція пішла набагато далі в питаннях становлення карного права нового типу. Кодекс 1791 р. відмовився від «уявних злочинів» (тобто відьомства, чаклування тощо). Цим же документом судді були зобов'язані неухильно виконувати вимоги закону, аж до заборони тлумачення закону в судовій практиці. Революція відмовилася також від кваліфікованої смертної кари, застосовуючи гільйотину в усіх випадках смертних вироків - щодо короля чи грабіжника, убивці чи шпигуна. Була відкинута безстроковість чи по-життєвість покарання (за винятком заслання), заборонені тілесні покарання, скасована конфіскація майна злочинця. У певних випадках допускалася амністія засуджених, але виключно у силу закону.

Карне укладення Наполеона І 1810р. вводило принцип «закон зворотної сили немає», тим самим виключалася відповідальність за будь-які дії, не визначені законом злочинними на момент їх здійснення. Разом з тим Укладення 1810 р. знову поверталося до ідеї пожиттє-вого покарання (до каторги виносили вирок на термін і пожиттєво), тілесних ушкоджень (публічне таврування на правому плечі каторжника). Вводилося поняття рецедивної злочинності, у випадку повторного злочину покарання було важчим (статті 56-58). Посібники злочину, за невеликим винятком, каралися нарівні з виконавцями та співучасниками (ст. 61). Не було проведено різниці між зумисним злочином та злочином, вчиненим з необережності. Єдиною пом'якшуючою обставиною визнавалося неповноліття (до 16 років) злочинця. Серед переліку додаткових покарань передбачалася, зокрема, і конфіскація майна. Після відбуття каторги звільнений протягом 20 років мав перебувати під наглядом поліції.

Укладення 1810 р. було у певному розумінні кроком назад, якщо порівнювати з Кодексом 1791 р. Втім, воно мало величезне прогресивне значення: було покінчено з феодальною юстицією (єдине для усієї держави право, єдині для усіх громадян суди без огляду на привілеї тих чи інших соціальних груп), заборонялася зворотна дія законів, з-під санкції закону вилучалися злочини проти релігії.

Якщо проаналізувати позитивні зміни у карному праві провідних буржуазних держав у XIX ст., можна відзначити такі спільні моменти:

а) звужується сфера застосування смертної кари (як правило, майнові злочини караються позбавленням волі, а не стратою);

б) проходить поступове скасування тілесних покарань;

в) законодавець веде пошук засобів для боротьби із рецедивною злочинністю;

г) пом'якшується підхід до неповнолітніх та осіб, які вчинили злочин з необережності;

д) різко скорочується сфера застосування заслання у колонії як особливої форми покарання за карні злочини і проступки;

є) передбачаються умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, що стали на шлях виправлення;

є) законодавець силою санкцій намагається боротися не тільки зі здійсненими деліктами, а й супроводжуючими причинами і явищами (наприклад, примусово лікувати хронічних алкоголіків-злочинців).

Проте, смертна кара зберігається у законодавстві усіх, без винятку, країн світу. Спроби німецького рейхстагу при першому обговоренні Карного кодексу 1871 р. виключити смертну кару з переліку покарань зіткнулися з рішучим опором виконавчої влади в особі канцлера. Законодавство буржуазних країн в цей період передбачає дуже жорсткі заходи не тільки щодо революційних груп і організацій (наприклад, анархістів), але й проти неекстремістських політичних течій. У Німеччині, Японії, Франції, інших країнах приймаються закони, за якими карному переслідуванню піддаються члени соціалістичних партій, міжнародних робітничих організацій, учасники мітингів і страйків.

XX ст., і особливо його друга половина ознаменувалися такими еволюційними змінами в карному законодавстві, судовій кримінальній практиці та у системі покарань за карні злочини:

а) після Другої світової війни повсюдно, без винятку, перестають вважатися карними злочинами політичні дії, не пов'язані із застосуванням насильства. Навіть заклики до зміни суспільного ладу чи до порушення територіальної цілісності держави не переслідуються, якщо тільки така пропаганда не пов'язана з терористичною діяльністю;

б) законодавець встановлює посилену і безстрокову відповідальність за злочини проти людства, геноцид за расовою чи етнічною ознакою;

в) залишається і навіть посилюється відповідальність за майнові злочини, пов'язані з ухиленням від сплати податків. Держава намагається захистити свої економічні інтереси з допомогою дуже жорстких санкцій;

г) широко застосовуються покарання, не пов'язані з позбавленням волі. В правовій думці утверджується переконання, що перебування в

місцях позбавлення волі допомагає професійній злочинності рекрутувати нові кадри. Крім того, утримання в'язнів лягає важким тягарем на державний бюджет. Штраф, суспільні роботи, заборона займатися певними видами діяльності та інші покарання, не пов'язані із позбавленням волі, у нетяжких випадках мають перевагу над жорсткими санкціями;

д) проходить певна лібералізація режиму утримання в'язнів. Так, у розвинутих буржуазних демократіях питання праці ув'язнених вирішується на добровільній основі - в'язень має змогу, але не обов'язок заробити певні суми. Подекуди практикується звільнення в'язнів засуджених за нетяжкі злочини на вихідні і навіть надання їм щорічної відпустки (Швеція).

Особливо дискусійним на сучасному етапі є питання про можливість застосування смертної кари за карні злочини. Воно по-різному вирішується карним правом розвинутих буржуазних країн. Так, європейські країни проголосили право людини на життя непорушним. Умовою для прийняття нових членів до будь-якої загальноєвропейської організації виступає безумовне виключення смертної кари з числа карних санкцій національного законодавства. Порушникам цього принципу загрожує європейська часткова політична та економічна ізоляція. Натомість у Сполучених Штатах Америки, де смертна кара була скасована в 1972 p., Верховний суд 7-ма голосами проти 2-х проголосував за її повернення в 1976 р. Тоді це питання було залишено на розгляд юрисдикції окремих штатів. Починаючи з Юти (1977 p.), ще 37 штатів відновили смертну кару, а 33 почали її застосовувати. Ще в 12 штатах та федеральному окрузі Колумбія її не застосовують. Законодавство деяких штатів забороняє страчувати підлітків та престарілих, але в 14 штатах жодних вікових обмежень не існує. Хоча за статистикою «вишку» в США дають лише за одне з особливо жорстоких убивств з 500, після відновлення смертної кари в 1976 р. за 20 років було страчено понад 400 злочинців і ще понад 3200 чекали своєї черги. Лідерами щодо числа страт виступають південні штати на чолі з Техасом (138 чоловік за 10 років).

Дата добавления: 2015-05-23