Тема 15 1 страница

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ у 1814-1914 pp.

У XIX ст. Франція, на відміну від Англії, пережила кілька кривавих революцій, зокрема і «першу у світі пролетарську державу» - Паризьку Комуну 1871 р. При цьому загальний політичний (і правовий) розвиток цієї держави не надто випереджав англійську альтернативну форму розвитку, основану на еволюційних засадах. Так, запровадивши загальне виборче право для чоловіків восени 1848 р. (у Англії, як відомо, воно було уведене лише у 1884 p.), французькі Законодавчі збори через кілька років зробили спробу увести антидемократичний ценз осідлості, спрямований у першу чергу проти бідняків - сезонних робітників тощо. Небезпека реставрації монархії (причому далеко не у її конституційній формі), як відомо, зберігалася у Франції майже до кінця XIX ст. А справжня перебудова суспільної свідомості, без якої неможлива докорінна зміна суспільного устрою, держави та права, була пов'язана якраз не з революцією. Лише рутинна, як на перший погляд, «справа Дрейфуса» призвела до остаточного утвердження республіканських принципів і, як наслідок, до тріумфальної перемоги республіканських партій на виборах..

Третя Республіка цікава ще й тим, що може вважатися своєрідною ультрапарламентською республікою, яка, видається, не мала і не має аналогів у світі. Середня тривалість перебування при владі урядів не досягала й одного року. До яких наслідків така слабкість виконавчої влади може призвести, показали уже події 1914 р.

Реставрація Бурбонів. Революції 1830 та 1848 pp.

Здобувши перемогу над Наполеоном Бонапартом, монархи європейських країн відновили на французькому престолі династію Бурбонів. Граф Прованський (брат Людовіка XVI) був проголошений французьким королем під іменем Людовіка XVIII. Новий король був змушений визнати де-факто основні результати Великої французької революції: знищення феодальних відносин, буржуазний цивільний

кодекс, перерозподіл земельної власності, зміни в адміністративному устрої та апараті.

Своєрідною конституцією стала Хартія 1814 р., у якій робилася спроба пояснити збереження основних завоювань буржуазної революції... поверненням до традиційних цінностей. Так, наприклад, Національні збори виводилися з архаїчних «березневих полів», на які збиралися вільні общинники-франки за часів Хлодвіга та його наступників. Хартія 1814 р. підтвердила рівність громадян перед законом та рівний допуск до цивільних і військових посад - незалежно від того, до якого стану належав громадянин. Законодавча влада передавалася двопалатному парламенту. Верхню палату перів призначав король, нижню палату депутатів обирало вузьке коло виборців. Активне виборче право надавалося тим громадянам, які сплачували на рік не менше 300 франків прямого податку. Таких у державі налічувалося 100 тис. чол. Пасивне виборче право мали платники прямого податку, не меншого за 1000 франків, їх було усього 15-16 тис.

Виконавчу владу короля обмежувала третя гілка влади - судова. Хартія 1814 р. проголошувала незмінюваність суддів, що робило останніх більш самостійними у своїх рішеннях. Виконавчу владу очолював король. У його повноваження входило командування армією, призначення на усі посади в державному апараті, право оголошення війни і укладення миру, ведення міжнародних переговорів тощо. Король був частково наділений і законодавчими функціями, оскільки мав право видавати регламенти і ордонанси, необхідні для виконання законів та для безпеки держави (ст. 14 Хартії^-).

Принципи Хартії почали порушуватися негайно після її проголошення. Розпочалася чистка державного апарату і, особливо, офіцерського корпусу від республіканців-демократів.

За умовами Віденського конгресу 1814-1815 pp., Франція була введена у кордони 1792 р., зобов'язана сплатити 700 млн франків контрибуції та утримувати на власній території протягом трьох років 150-тисячну армію антинаполеонівської коаліції.

Усе це не сприяло авторитету королівської влади. Країною ширилися чутки про майбутнє повернення земельних володінь дворянам. Буржуазія висловлювала своє невдоволення компромісом 1814 р. мало не відкрито. Король намагався стримувати невдоволення мас політикою терору. За період реставрації Бурбонів у країні було засуджено за політичними звинуваченнями понад 10 тис. чол. Серед них були такі авторитетні особи, як один з найвидатніших полководців Франції маршал Ней. А маршал Брюн, генерал Ремель та інші діячі попередньої епохи впали жертвами самосуду банд «золотої молоді».

Внаслідок чистки з державного апарату було вигнано понад 100 тис. чиновників, 12 тис. офіцерів звільнено з військової служби. Навіть зі складу Академії було виключено 19 видатних учених. Вибори в палату депутатів 1815 р. проходили в обстановці монархічного терору, через що більшість палати склали ультраправі депутати-роялісти. Реакційна законодавча діяльність цієї, за висловом Людовіка XVIII, «незрівнянної палати» викликала заворушення селян, стурбованих небезпекою втрати землі, отриманої в ході революції. Під тиском мас король був вимушений розпустити «незрівнянну палату» у 1816 р. та призначити нові вибори. В новому складі нижньої палати (1816-1820 pp.) більшість становили уже помірковані монархісти, білий терор пішов на спад.

Після смерті Людовіка XVIII королем Франції у вересні 1824 р. був проголошений його брат граф Артуа під іменем Карла X. В роки революції саме Артуа очолював збройні сили еміграції, а після відновлення Бурбонів - крайню праву роялістську опозицію в помірковано монархічних Національних зборах. У квітні 1825 р. було прийнято постанову про виплату компенсації колишнім емігрантам за втрачені під час революції земельні володіння, сума її визначалася у 1 млрд франків. Для покриття цих витрат королем були суттєво підвищені податки, а також знижені відсоткові ставки по облігаціях внутрішньої державної позики (їх тримачами були в основному представники фінансової буржуазії).

Того ж 1825 р. був прийнятий закон про покарання за виступи проти релігії, в якій формі вони б не проявлялися. Заходи покарання передбачали не лише ув'язнення чи заслання, але й смертну кару з попереднім відсіченням правої руки. Невдоволення діями Карла X було настільки глибоким, що на виборах 1827 р. перемогу здобули ліберали. Перечекавши два роки, король у 1829 р. сформував радикально правий уряд Поліньяка, що складався виключно з колишніх емігрантів. Поліньяк негайно розпочав підготовку до прийняття нової конституції, яка, за задумом, повинна була ізолювати від участі у виборах ліберальну буржуазію.

Палата депутатів почала вимагати відставки кабінету і король розпустив її у березні 1830 р. Вибори на початку липня 1830 р. принесли ще більший успіх лібералам, у новому парламенті прихильниками уряду були лише 145 депутатів з 428. 26 липня 1830 р. уряд Поліньяка опублікував 4 королівські ордонанси, які фактично скасовували і без того куцу конституцію. Розпускався парламент, вводилася суворіша цензура для преси тощо.

У відповідь 28 липня в Парижі повстали близько 80 тис. чол. 29 липня король зрікся престолу і втік у Англію. 7 серпня 1830 р. коро-

лем був проголошений Луї-Філіпп Орлеанський, який до і після свого обрання намагався будь-що здобути репутацію демократа. Король ходив Парижем у поношеному одязі і подавав руку кожному, хто його вітав.

У 1830 р. Луї-Філіпп увів нову конституцію, яка розширила права Законодавчих зборів, скасувала спадковість палати перів і розширила виборчі права буржуазії (240 тис. активних виборців замість колишніх 100 тис). Спадкове звання перів скасовувалося. Король був позбавлений права видавати закони в обхід парламенту, але за ним зберігалося право законодавчої ініціативи. Крім цього, новий уряд провів чистку армії і державного апарату від крайніх реакційних елементів, відновив місцеве самоуправління, а також скасував усі колишні закони, які розширювали права католицького духовенства.

За визначенням німецького економіста К. Маркса, «липнева монархія була нічим іншим, як акціонерною компанією для експлуатації французького національного багатства; дивіденти її розподілялися між міністрами, палатами, 240 000 виборцями та їх близькими. Луї-Філіпп був директором цієї компанії».

Франція бурхливо розвивалася: за півтора десятиріччя обороти Французького банку зросли з 6 млрд франків до 44 млрд; довжина залізниць збільшилася у 40 разів; кількість патентів, що видавалася щорічно, виросла у 8 разів у порівнянні з періодом Реставрації (з 250 до 2000); обороти зовнішньої торгівлі зросли вдвічі, прогресувало сільське господарство. Держава всіляко заохочувала ці процеси. Так, уряд надавав величезну підтримку залізничним компаніям: купував за державні кошти необхідні для будівництва залізниць земельні ділянки, будував вокзали і привокзальні приміщення. Зовнішня торгівля перебувала під протекціоністським патронатом держави. Робітничі виступи безжалісно придушувалися урядовими військами (Париж у 1832 та Ліон у 1834 рр.). Невдоволення буржуазії викликала лише надто пасивна колоніальна політика - незважаючи на те, що Франція за рівнем розвитку промисловості обіймала друге місце у свіїі після Англії, пошук нових ринків збуту і сировини проходив мляво.

«Картопляна хвороба» і неврожаї зернових у середині 1840 років поставили Францію на межу голоду. Уряд боровся з голодними бунтами силою зброї. У 1847 р. європейські країни охопила циклічна економічна криза, майже половина промислових підприємств Франції була закрита, безробіття призвело до різкого зниження заробітної плати працюючих (до 30-50 відсотків від докризового рівня). Буржуазія вимагала від уряду Гізо активніших заходів по подоланню кризи.

Методи боротьби були дещо специфічними - ліберальна буржуазія, що групувалася навколо газет «Насьйональ» та «Реформа», влаш-

товувала... банкети, на яких і лунала критика уряду. Банкет-мітинг 22 лютого був урядом заборонений, його учасники вийшли на демонстрацію, до якої приєдналися національні гвардійці. Наступного дня на розгін демонстрантів кинули регулярну армію. Вранці 24 лютого на вулицях столиці виросло 1500 барикад. Втеча короля Луї-Філіппа спричинила створення тимчасового уряду. Вперше в історії до складу уряду потрапили і двоє представників пролетаріату - Луї Блан та Альбер.

25 лютого Франція була проголошена республікою. Того ж дня уряд погодився на видання декрету про право на працю. 28 лютого була сформована урядова комісія праці (робітники вимагали «міністерства»). Коштів у своєму розпорядженні ця комісія не мала. Під тиском пролетаріату уряд відновив свободу слова і друку, амністував політичних в'язнів, ввів десятигодинний робочий день тощо.

Водночас були не лише збережені, але й збільшені усі податки, що існували в період липневої монархії Луї-Філіппа. 16 квітня 1848 р. на Марсовому полі відбулася 100-тисячна демонстрація під гаслом знищення експлуатації людини людиною. Проти демонстрантів були кинуті війська і національна гвардія, однак вони так і не насмілилися відкрити вогонь.

23 квітня відбулися вибори до Установчих зборів. Вони розпочали свою роботу 4 травня. Було сформовано новий уряд - Комісію виконавчої влади, до складу якої робітничі лідери Блан і Альбер уже не увійшли. Пропозицію про заснування міністерства праці і прогресу було відкинуто, обмежувалося право народу на подання петицій. 15 травня 1848 р. 150 тис. паризьких робітників організували свою демонстрацію, в ході якої проголосили розпуск Установчих зборів і початок формування нового уряду за участю Бланкі, Барбеса, Распай-ля, Луї Блана, Альбера. Урядові війська зуміли цю демонстрацію розігнати, т. зв. Люксембурзька комісія була розпущена, почалася чистка державного апарату в'щ лівих.

Буржуазія розуміла, якого «джина було випущено з пляшки» в ході антимонархічної революції у лютому 1848 р. Найбільшу небезпеку для неї становили тисячні маси робітників, зайнятих у Національних майстернях. Спочатку на земляні роботи в Солонь були відправлені усі неуродженці Парижа, а 21 червня було видано декрет про звільнення неодружених робітників Національних майстерень (звільненим пропонувалося зачислення до армії). 23 червня розпочалося робітниче повстання, у місті було зведено 600 барикад. Повсталі вимагали розпуску Установчих зборів, суду над членами уряду, виконання декрету про право на працю, виведення військ з Парижа тощо. На барикадах

поширювався список нового уряду, який мав би прийти до влади у разі перемоги повстання.

Цікаво, що поруч з іменами Бланкі, Прудона, Луї Блана та інших робітничих лідерів у ньому було й прізвище Луї Бонапарта, племінника Наполеона. У повсталих був план дій, розроблений колишнім гусарським офіцером Керсозі. На здійснення цього плану барикади стягувалися до центру столиці. Установчі збори передали усю повноту влади до рук військового міністра Кавеньяка. Під його керівництвом армія 26 червня розправилася з повсталими. Близько 11 тис. робітників були убиті, 12 тис- засуджено до ув'язнення, а ще 4 тис- заслано у колонії (близько половини з них померли уже у перший рік заслання).

Поразка паризького пролетаріату пояснювалася не лише тим, що проти нього об'єдналися сили буржуазії, армія і поліція, а також і тією обставиною, що проти надмірно претензійних «робітничих» вимог виступили середні прошарки населення, дрібна буржуазія, інтелігенція, селянство і люмпен-пролетаріат. Пізніше світовий комуністичний рух урахував ці причини поразки, намагаючись за будь-яку ціну розширити соціальну базу «пролетарського руху».

Друга республіка та Друга імперія

12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка проголошувала у Франції буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім'я, праця, власність і суспільний порядок» (як відомо, Перша республіка 1790 років девізом мала «Свободу, рівність, братерство»). Недоторканними залишалися стара організація управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. Законодавча влада передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.

Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право ведення переговорів з іншими державами, оголошення війни і укладення миру, призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо. Ознакою влади президента стало закріплення у його повноваженнях права помилування (король Франції був позбавлений цього права ще Конституцією 1791 р.!).

Буржуазія прагнула створити в особі президента такий центр сили, який би став гарантом соціальної стабільності і недопущення повтору подій червня 1848 р. Хоча ст. 19 гарантувала принцип розподілу влад, але призначення суддів і прокурорів також потрапило до президент-

ських прерогатив. Тим самим виконавча влада убезпечувала собі лояльність судової.

На пост президента балотувалися Луї-Наполеон Бонапарт (племінник імператора Наполеона І, засуджений у 1840 р. на довічне ув'язнення за спробу підняти повстання проти Луї-Філіппа Орлеанського), генерал Кавеньяк (душитель паризького червневого повстання 1848 p.), Ледрю-Роллен (лівий республіканець, член Комісії виконавчої влади) та Распайль (від соціалістів). 10 грудня 1848 р. президентом став Луї-Наполеон Бонапарт, який зібрав голоси 5400 тис. виборців від загального числа 7300 тис. Ця перемога була, в основному, забезпечена голосами селянства (75 відсотків населення), яке йшло на вибори під гаслом: «Геть податки, геть багачів, геть республіку, хай живе імператор!»

Як уже вказувалося, республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію Бурбонів чи Орлеанів. Ім'я Наполеона асоціювалося у народній свідомості з буржуазними перетвореннями, які закріплювали за селянами їхнє право власності на колишню поміщицьку землю, а також з військовою величчю Франції на поч. XIX ст.

Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конституції Законодавчим зборам. Монархісти усіх мастей (прихильники династій Бурбонів, Орлеанів чи Наполеонів) отримали 500 мандатів з 750, 70 мандатів мали помірковані республіканці, ще 180 - республіканці ліві. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних політичних течій - республіканської і монархічної.

11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про віддання під суд президента та усіх членів уряду за порушення Конституції (йшлося про використання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і незалежності інших народів).

Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі, Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї. 34 депутати-республіканці були віддані під суд, решта лідерів цієї політичної течії втекли за кордон. Газети і клуби республіканського напряму були закриті.

31 травня 1850 р. Законодавчі збори прийняли новий виборчий закон, за яким вводився трирічний ценз осідлості та інші антидемократичні обмеження. Близько 3 млн сільських наймитів та робітників-поденників втрачали право голосу.

Стаття 45 Конституції виключала повторне обрання президента. Владі Луї-Наполеона протистояли і дві монархічні течії в Законодавчих зборах - легітимісти, чиїм кандидатом на престол був граф Шам-бор, та орлеаністи з кандидатурою графа Паризького. Президента підтримувало Товариство 10 грудня, створене з його прихильників і назване на честь перемоги на президентських виборах 1848 р. Користуючись правом призначення вищих посадових осіб, президент призначив командуючого паризьким гарнізоном та начальника столичної поліції з числа своїх прихильників.

2 грудня 1851 р. під приводом захисту Конституції 1848 р. президент здійснив державний переворот. Були заарештовані 16 лідерів опозиції та інші впливові політики - за звинуваченням у «змові проти держави». В прокламації, датованій 2 грудня, президент «іменем французького народу» розпустив Законодавчі збори. Термін повноважень президента був розширений до 10 років, замість попередніх чотирьох. Розробку законопроектів було передано Державній раді. Для урівноваження майбутнього Законодавчого корпусу вводилася друга палата - Сенат. У відповідь на переворот ліві республіканці організували «Комітет опору» і вивели на барикади 3-4 грудня кілька тисяч своїх прихильників. Президент придушив цей виступ за допомогою регулярної армії. Близько 2 тис. загиблих за своїм соціальним походженням належали швидше до дрібної буржуазії, ніж до пролетаріату, обезкровленого червневими боями 1848 р. Лояльність основної маси населення президенту була забезпечена формальним поверненням загального виборчого права для чоловіків, звуженого виборчим законом 1850 р. Однак після перевороту 2 грудня 1851 р. Законодавчі збори, Сенат, Державна рада мали суто формальний дорадчий характер.

14 січня 1852 р. Луї-Наполеон Бонапарт опублікував нову Конституцію. Влада президента, який обирався на десять років, поширювалася не лише на питання управління державою, а й на законодавство (міг проголошувати осадне становище і видавати декрети, оминаючи парламент. Закони країни також утверджував президент). В листопа-ді-грудні 1852 р. спочатку Сенат, а потім загальнодержавний плебісцит проголосили президента імператором під іменем Наполеона III. Цікаво, що в загальних рисах етапи сходження до імператорської влади Наполеона III дуже нагадували еволюцію Наполеона І після відсторонення від влади Директорії у 1799 р. Племінник ніби «двічі увійшов у ту саму річку».

3 поваленням Другої республіки змінилася лише форма, але не зміст державної влади. За своєю суттю Друга імперія була диктатурою буржуазії. Зберігалися Законодавчий корпус і сенат, щоправда,

в період імперії вони відігравали швидше декоративну роль - засідання їх проходили закрито, звіти не публікувалися. Для заспокоєння мас використовувалися й інші нехитрі прийоми. Так, професійні робітничі спілки очолював... найближчий родич імператора.

Наполеон III своєрідним девізом свого панування обрав лозунг: «Імперія - це мир», маючи на увазі не стільки зовнішньополітичні проблеми, скільки внутрішній спокій. Це, в свою чергу, забезпечувало швидкий прогрес економіки. Національний дохід Франції за період з 1852 по 1869 pp. зріс вдвічі. Обороти зовнішньої торгівлі виросли з 3,1 млрд до 8 млрд франків.

На зовнішньополітичній арені Франція спільно з Англією завдали ганебної поразки Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. (народна свідомість сприйняла цю перемогу як своєрідний реванш за 1813 p.).

У 1859 р. Франція у союзі з Сардинією розгромила Австрію, що дозволило приєднати Савойю і Ніццу.

Однак на фоні цих безперечних успіхів особливо впадали в око невдачі внутрішньої і зовнішньої політики. Невигідний торговий договір 1860 р. з Англією відкрив французькі ринки для дешевших і якісніших товарів військового союзника - економіку принесли у жертву політиці. У 1862 р. зазнала краху спроба Франції створити унію скандинавських держав. У 1863 р. закінчилася невдачею спроба Наполеона III втрутитися в російсько-польський конфлікт (повстання в Царстві Польському). В 1867 р. завершилася провалом авантюра з відновленням монархічного режиму в Мексиці. Один з лідерів буржуазної опозиції в Законодавчому корпусі А. Тьєр навіть заявив: «Немає такої помилки, якої б уряд не допустився». В галузі зовнішньої політики це майже відповідало реальному стану справ. Козирною картою імператора залишалася економіка, але з 1867 р. у Франції розпочалася циклічна криза виробництва (явище на той час закономірне, але від того не менш неприємне).

Погіршення становища всередині країни загрожувало революцією. Імператриця Євгенія визнала: «Якщо не буде війни, моєму сину не правити». Вихід з кризи пов'язується імператорською владою з якоюсь переможною війною, яка б дозволила згуртувати французів навколо свого імператора. Наполеон III починає підшуковувати собі жертву агресії.

В результаті іспанської революції 1869 р. було повалено уряд королеви Ізабелли. Сформований уряд генерала Прім запропонував вакантний престол родичеві прусського короля Леопольду Гогенцолле-рну. Наполеон III, вважаючи панування однієї династії в Пруссії та Іспанії загрозою інтересам Франції, почав вимагати від Гогенцоллер-нів відмови від іспанського престолу. Згода Леопольда викликала

у Наполеона III розчарування: «Це мир! А шкода - нагода була дуже доброю!».

Услід першій ноті Наполеон III вимагає гарантій того, що ніхто з Гогенцоллернів ніколи не претендуватиме на іспанський престол. Ввічлива відповідь стривоженого прусського короля була уміло відредагована його канцлером Бісмарком. Текст набував зневажливого тону, хоча позитивний характер відповіді зберігався. Французька буржуазія сама зажадала від Наполеона III і від Законодавчого корпусу оголошення війни Пруссії. 19 липня 1870 р. Франція оголосила її. Проти 508-тисячної прусської армії Наполеон III спромігся виставити усього 220 тис. чоловік. Не було єдиного плану ведення бойових дій. На чолі французької армії стояли бездарні паркетні генерали. Вже у перших боях біля Вейссенбурга і Верта в Ельзасі та біля Спіхерен-Вербаха в Лотарингії французькі війська зазнали поразки і були вимушені розпочати відхід. Французька армія розкололася на дві частини -одна була оточена у фортеці Мец, друга вела криваві бої під Седаном.

Генеральна битва під Седаном 1-2 вересня закінчилася ганебною капітуляцією. До прусського полону потрапили 100 тис. солдатів і офіцерів, близько 40 генералів, маршал Мак-Магон і навіть сам імператор Наполеон III. Це стало кінцем Другої імперії.

Паризька комуна - перша пролетарська держава

А) Передумови Комуни

Поразка армії Наполеона III в Седані призвела до падіння Другої імперії. 100-тисячна армія капітулювала через шість тижнів після початку бойових дій. Ще через два дні, 4 вересня, відбулася революція, яка скинула прогнилий бонапартистський режим. У вересні 1870 р. в Парижі сформовано 215 батальйонів національної гвардії, тоді ж виникла масова політична організація - Республіканська федерація національної гвардії Сени. Центральний комітет цієї організації згодом став органом керівництва пролетарським повстанням.

Одночасно у Парижі сформувався буржуазний уряд, що проголосив себе «урядом національної оборони». Прусська армія продовжувала свій наступ і після проголошення Франції республікою. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм 1 Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. Південнонімецькі держави (Баварія та ін.) приєдналися до Пі-внічнонімецького союзу і увійшли до складу Німецької імперії. На той час німці окуповували північ та північний схід Франції, тривала облога Парижа. Французький уряд національної оборони, очолю-

ваний генералом Грошю та адвокатом Жулем Фавром, зосередив свої зусилля на досягненні перемир'я з новопроголошеною імперією. Це перемир'я було укладене 28 січня, за його умовами французький уряд погоджувався на здачу столиці, що де-факто означало повну капітуляцію і попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру.

Даний крок пояснювався не лише силою ворога, але й неприязним ставленням французької буржуазії та її уряду до широких народних верств, які творили національну гвардію. В свою чергу, населення Парижа двічі, 31 жовтня 1870 р. та 22 січня 1871 p., намагалося повалити цей уряд.

Для схвалення умов перемир'я з німцями уряд національної оборони 8 лютого провів вибори до Національних зборів. Більшість новообраних депутатів - відверті монархісти. Головою уряду, сформованого Національними зборами, був призначений Адольф Луї Тьєр.

Новообраний уряд спробував придушити революційний Париж з допомогою німецьких багнетів. 1 березня німецькі війська увійшли в столицю Франції, але Центральний комітет національної гвардії віддав вказівку національним гвардійцям уникати будь-якого контакту з ворогом. Вулиці міста спустіли, вікна були завішені фіранками. Через три дні німецька армія покинула негостинний Париж. Уряд Тьєра зрозумів, що розганяти національну гвардію доведеться власними силами.

Національні збори, скликані первісно у Бордо, перебираються у Версаль - поближче до бунтівної столиці. В суботу, 18 березня рано-вранці була розпочата спроба захопити артилерію національної гвардії на Монмартських висотах. Війська гвардії вступили у бій. Уже опівдні майже уся дивізія версальців перейшла на бік повсталих гвардійців. Голова уряду Тьєр під охороною озброєних жандармів втік до Версалю. Увечері над Паризькою ратушею було піднято червоний прапор. Повстанці зайняли будівлі департаменту поліції, усіх міністерств, вокзалу, військові казарми.

Повстання 18 березня розпочалося стихійно, але надалі влада опинилися в руках Центрального комітету національної гвардії, який і став першим революційним урядом.

Серед членів цього революційного уряду найбільшим авторитетом користувалися: робітник-палітурник Луї Ежен Варлен (1839-1871) -один із керівників Паризьких секцій І Інтернаціоналу; робітник-ливар Дюваль (1841-1871) - керівник префектури поліції, а згодом - один із керівників збройних сил Комуни; студент-медик Еміль Ед - генерал Комуни; робітник-капелюшник Шарль Амуру (1843-1871) - представник Комуни в Ліоні та Марселі; власник дрібної пральні Греньє - фактичний міністр внутрішніх справ; Франсуа Журд - делегат (міністр)

міністерства фінансів, швець Едуард Пільє - керівник міністерства освіти. До складу ЦК національної гвардії входили робітники, ремісники, художники, літератори. Настільки ж різнорідним був його «партійний» склад - бланкісти, прудоністи, неоякобінці, безпартійні з демократичним світоглядом.

Постановою 19 березня Центральний комітет скасував становище облоги, скасував військові суди і зобов'язав усіх солдатів, які залишалися в столиці, зголоситися до складу національної гвардії. Це були заходи, що свідомо ставили на меті знищення «військового деспотизму». Ліквідуючи постійну армію і поліцію, революційний уряд зберігав як єдину збройну силу національну гвардію, тобто добровільне за своєю суттю народне ополчення.

Виконуючи директиву Тьєра, службовці державних установ перестали виходити на роботу. Вже 19 березня в офіційному оголошенні ЦК національної гвардії заявлялося: «Новий уряд республіки узяв у свої руки усі міністерства і всі адміністративні органи». Управляти міністерствами і відомствами були послані члени ЦК національної гвардії - робітники, студенти, ремісники, журналісти. Досвіду державного управління ці люди, зрозуміло, не мали жодного, але намагалися компенсувати брак його революційним ентузіазмом.

За час перебування при владі (по 28 березня) Центральний комітет національної гвардії спробував розширити свою соціальну і військову базу. Так, в його постанові вказувалося, що «усі, спроможні до військової служби, громадяни вступають до лав національної гвардії». Були здійснені кроки, спрямовані на зміцнення підтримки з боку широких народних мас: відкладено на різні строки квартирну плату, встановлено шестимісячний мораторій на сплату по векселям, введено безоплатне повернення закладених у ломбард речей першої необхідності їх власникам.

Однак тимчасовий характер цієї влади був більше, ніж очевидним, перш за все для самого Центрального комітету національної гвардії. Вже 19 березня він у своєму зверненні оголосив, що «тепер наші повноваження вичерпуються і ми повертаємо вам (тобто громадянам Парижа.- Авт.) ваш мандат, бо не прагнемо зайняти місце тих, кого тільки-но змела буря народного невдоволення. Готуйтеся ж негайно до комунальних виборів...».

Дата добавления: 2015-05-23