Становлення національних військово-повітряних сил в добу Центральної Ради

Початок Повітряних Сил України

Історія Повітряних Сил України розпочинається від часів Української Народної Республіки (УНР). У її збройних силах наприкінці березня 1918 року було створено Запорізьку повітроплавну ескадру. Вона увійшла до складу армійського корпусу, що утворився на базі запорізької дивізії, і розмістилась у Харкові. Згодом виникли нові авіаційні формування, що були об'єднані у три авіаційні загони (інспектури), а також ескадра важких чотиримоторних бомбардувальників типу "Ілля Муромець". Останні піднімали до 800 кг бомб та мали на озброєнні 7-8 кулеметів. У грудні 1918 року до складу Української Галицької Армії, що була збройним формуванням Західно - Української Народної Республіки, увійшла перша "літунська сотня", а потім був створений і "літунський полк", який нараховував 40 літаків різних типів.

У роки воєнної реформи, 1924-1925 р.р., почалось удосконалення засобів і систем протиповітряної оборони. Були побудовані та випробувані перші літаки-винищувачі І-1.

На території України у великих промислових центрах дислокувались авіабригади: 50-а - в Києві, 25-а - в Запоріжжі, 36-а - в Житомирі, 7-а - в Кіровограді, а також школи льотчиків в Луганську, Севастополі (Кача), Харкові та інших містах.

У загальній системі протиповітряної оборони було задіяно авіацію, зенітну артилерію, інші роди військ.

15 лютого 1929 року у відповідності з директивою штабу Українського військового округу створюється протиповітряна оборона м. Києва.

На початку Великої Вітчизняної війни протиповітряна оборона на території України була складовою частиною загального плану побудови протиповітряної оборони держави та представляла собою струнку систему.

Станом на червень 1941 року на території України було розгорнуто три зони ППО: Київська, Південна та Харківська.

Керівництво протиповітряною обороною здійснювалось командувачами військами військових округів через командувачів зонами ППО, які були їх заступниками.

В останнi роки, особливо пiсля розпаду СРСР i здобуття Україною незалежностi, рiзко зрiс iнтерес до iсторiї України у цiлому, i зокрема - до iсторiї її збройних формувань. Особливо цiкавим в цьому вiдношеннi є перiод 1917-1920 рр. - час нацiонально-визвольної боротьби українського народу за встановлення державностi. Саме в цей час виникають першi регулярнi українськi вiйськовi формування рiзних родiв зброї. Процес утворення українських Збройних сил в даний перiод не можна оцiнювати однозначно - були в ньому i позитивнi моменти, i численi недолiки, якi, в кiнцевому пiдсумку, стали однiєю з причин воєнної поразки українських держав i втрати ними незалежностi. Об'єктивне вивчення iсторiї українських Збройних сил перiоду 1917-1920 рр. та належна оцiнка їх ролi у визвольнiй боротьбi українського народу є одним iз важливих завдань, що постали зараз перед вiтчизняними iсториками.

На протязі 1917-1920 рр. в Україні існувало ряд національних державних утворень - Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західно-Українська Народна Республіка. Кожне із цих державних утворень мало власні Збройні сили, більшою чи меншою мірою чисельні і боєздатні. Саме Збройні сили були на всіх етапах національно-визвольного руху вказаного періоду вирішальним фактором існування української державності, оскільки на кожному з цих етапів незалежність України доводилось захищати із зброєю в руках від чужоземних зазіхань.

Харктерною рисою історії України періоду 1917-1920 рр. було те, що в цей час паралельно протікали два взаємопов’язаних процеси - державотворення і становлення національних Збройних сил. Збройні формування стали одним з головних чинників, що зумовили появу Української Народної Республіки в 1917 році, а недостатня увага з боку Центральної Ради до створення боєздатної армії призвела до відчутних поразок у війні з більшовиками, і, в кінцевому підсумку, - до падіння УНР. За часів гетьмана П. Скоропадського відбувалась планомірна розбудова Збройних сил України, однак цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволив перетворити їх у реальну силу, здатну захистити державність. За часів Директорії УНР національні Збройні сили стали взагалі єдиним фактором, який забезпечував існування української державності. Це ж саме стосується і Західно-Української Народної Республіки. Від самого виникнення ЗУНР у листопаді 1918 року її існування перед обличчям польської загрози підтримувалось завдяки Збройним силам - Українській Галицькій Армії.

Становлення Збройних сил України перiоду 1917-1920 рр. відбувалось з урахуванням національних військових традицій і на основі досвіду Першої світової війни. Ця війна увійшла в історію людства як перша війна моторів, у якій в небачених досі масштабах використовувались новітні технічні винаходи - автомобілі, танки, літаки, засоби радіозв’язку тощо. В арміях воюючих держав поряд iз традицiйними родами зброї, - такими, як пiхота, кавалерiя чи артилерiя, - з’являються і нові роди, в тому числі і авіація. Так само і в Збройних силах України перiоду 1917-1920 рр. iснували новi роди зброї, покликанi до життя Першою свiтовою вiйною. Серед них помiтне мiсце належить вiйськово-повiтряним силам. Вiйськово-повiтрянi (авiацiйнi та повiтроплавнi) формування iснували в структурi українських Збройних сил на всiх етапах нацiонально-визвольної боротьби даного перiоду i взяли посильну участь в цiй боротьбi. Однак протягом десятиліть сам факт існування військово-повітряних сил незалежної України замовчувався радянською офіційною історіографією. Незважаючи на значну активізацію досліджень української військової історії, досі не створено цілісної картини розбудови і бойового шляху військово-повітряних сил України періоду 1917-1920 рр. Розв’язання цього завдання є дуже актуальним і, безумовно, сприятиме утвердженню історичної правди про національно-визвольну боротьбу українського народу в період 1917-1920 рр.

Дата добавления: 2015-05-23