Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967. 3 страница

Не слід думати, що варвари зайняли всю Іспанію. Більша частина залишалась у іспано-римлян. Перш за все, це були укріплені міста і палаци, куди сховалась частина населення. Іспанія продовжувала знаходились під владою римських імператорів, які тримали на її території свої війська і протягом деякого часу боролися з варварами, що захопили землі Іспанії. Але Римська імперія уже була не в змозі захистити всі пункти, яким загрожувало вторгнення германців, а повний розвал у справах управління провінціями сприяв тому, що зв'язки Іспанії з метрополією ослабли. Утворились напівнезалежні центри, якими керували великі іспано-римські власники.

2. Перше варварське королівство.

Коли перша група варварських племен намагалась оселитися на Піренейському півострові, вестготи на чолі з Аларихом знаходились ще в Італії. Після невдалих перших двох походів Аларих втретє підійшов до Рима, де в цей час відбувалося повстання рабів, які і впустили вестготів в столицю західної імперії. Але спроби вестготів закріпитися в Італії були перервані смертю Алариха в 411 році, а його наступник Атаульф попрямував із своїми військами в Галлію, прагнучи отримати нову територію. і лише при третьому вестготському королі Валії відбулася згода і вестготи зайняли в 419 році частину південної ГаллІЇ від річки Луари до Піренеїв з центром у місті Тулузі. Це було перше варварське королівство, яке виникло на території Римської імперії. Самі вестготи вважали себе на службі в імператора і від його імені здійснили ряд походів в Іспанію, де в цей час свеви, алани і вандали боролися за окремі області. Врешті-решт вестготам удалося розгромити аланів, відтіснити свевів у південно-західний куток півострова, а вандали, які займали Бетіку, змушені були залишити Іспанію і перебратися в північну Африку. Таким чином, вестготи в середині V століття фактично стали хазяями Іспанії.

Утвердження вестготів в Галлії дало початок їх державній організації. Цьому значною мірою сприяв Атаульф, який і був справжнім засновником вестготської держави. У 414 році на землі Піренейського півострова через п'ять років після свевів, вандалів і аланів вперше вступають вестготи. Але Атаульф недовго користувався плодами своїх завоювань. Його прихильність до римських звичаїв і прагнення нав'язати їх своєму народу викликали у вестготів невдоволення. Можливо, це невдоволення і стало причиною загибелі Атаульфа: його було вбито в 416 році в Барселоні.

На чолі вестготів встав Сигерих, прихильник готської традиції і противник римського впливу. Та невдовзі жорстокість Сигериха привела до повалення його з престолу. І на престол сів король Валія, який по­новив зв'язки з імперією і уклав з Гоноріем угоду, за якою Рим зобов'язувався доставляти вестготам продовольство і поступався галльськи­ми землями, завойованими Атаульфом. Таким чином, вестготи добилися формального визнання своєї держави. Валія відмовився від Барселони та Інших іспанських міст, якими в свій час оволодів Атаульф, і оселився в Аквітанії, зробивши своєю столицею Тулузу, яка залишалася центром вестготського королівства аж до початку VI століття. Вестготи увійшли до Іспанії як союзники Риму і таке становище тривало до 456 року, коли, оголосивши себе самостійними, вестготи почали діяти незалежно від імперії.

У 419 році Валія помер і королем вестготів став Теодорих. У 427 році він почав війну з вандалами, які пізніше відправились у Північну Африку, вирішивши, що їм вигідніше оселитися там. В Іспанії залишилися лише свеви, які потроху розширяли свої північно-західні володіння.

Вторгнення спільного ворога гуннів, які раніше загрожували готам на Дунаї, сприяло новому об'єднаню вестготів і римлян. Вестготська і римська армії разом з військами інших народів, що заселяли півострів, дали бій гуннам і розбили їх у 451 році. У цьому бою загинув вестготський король Теодорих.

Між тим свеви продовжували розширювати свої володіння на Піренейському півострові, але Теодорих II, вступивши з ними в боротьбу, одержав у 456 році перемогу. Теодорих II зробив дуже багато для укріплення політичної могутності вестготів. Він не лише розширив території в Галлії, але після Атаульфа був першим королем вестготів, який захопив території в Іспанії і діяв незалежно від Імперії. У 456 році він рішуче виступив проти свевів і наніс їм поразку, а потім напав на іспано-римське вельможне панство. У подальшому він весь час лавірував між своїми двома супротивниками, захоплюючи потроху території як в Іспанії, так і в Галлії. Але центром цієї найбільшої тоді варварської держави залишалась ще південна Галлія з містом Тулузою.

В Іспанії в цей період відбувалася складна і заплутана боротьба, яка продовжувалась і при наступному королі Ейріху (467-485 рр.), який у 467 році убив свого брата Теодориха II і зайняв престол.

Завоювання Піренейського півострова Ейріх почав у 468 році, коли римська армія в Італії була розбита і був повалений останній римський імператор Ромул Августул 3, а в Римі укріпився один з варварських вождів Одоакр (476 р.). У 476 році Ейріх завоював ряд північних областей в районі Піренейських гір, заволодів Тарраконською провінцією, в Лузитанії захопив Меріду, Ліссабон і Коімбру. В Галлії оволодів Провансом і майже всім південним заходом, а на півночі дійшов до Луари. В результаті цих перемог вестготське королівство стало наймогутнішою і найвпливовішою державою в Європі. Ейріх приділяв багато уваги внутрішньому управлінню своєї держави, регулюючи правові стосунки.

Та на північ від кордонів вестготського королівства виросла могутня держава франків. Прагнучи розширити свої володіння за рахунок вестготів, король франків Хеодвіг у 507 році відвойовує у них всю південну Галлію, внаслідок чого центр вестготського королівства перемістився в Іспанію, куди трохи пізніше (в середині VI століття) королі перенесли і свою резиденцію, яка була розташована в місті Толедо.

3. Королівство вестготів в Іспанії.

Таким чином, починаючи з 507 року вестготи займали лише Піренейський півострів.

Слабкість вестготського державного устрою полягала в тому, що тут не був установлений тривкий порядок наслідування престолу, як це було, наприклад, у франків. Королі обирались, або, вірніше, висувались тією або іншою групою панства в ході нескінченної міжусобної боротьби. У великій кількості випадків зміна на престолі мала характер кривавої розправи з попереднім королем. Вже це одне свідчить про надзвичайну гостроту протиріч, які панували на півострові з його строкатістю окремих земель та різних угрупувань панства.

Становище вестготів було в цей час важким і вони вже не могли розраховувати на допомогу такого могутнього монарха, як Теодорих II. Необхідно було знайти людину з виключними здібностями, щоб перемогти труднощі. Вибір прийшовся на колишнього правителя однієї з областей Іспанії Тевдіса. Після свого обрання він зразу ж почав війну з франками. Франків переслідували дві вестготські армії і одна з них, під командуванням самого Тевдіса, у 532 році одержала перемогу над франками біля Сарагоси, і Тевдіс примусив франків відмовитися від подальших посягань на Іспанію. У 548 році Тевдіс був убитий.

При одному з найближчих наступників Тевдіса Ахілі (549-554 рр.) особливо різко загострилися відносини між вестготським та іспано-римським панством. Слід зауважити, що вестготи сповідували аріанство (течія в християнській церкві в IV-VI століттях, яка не приймала один з основних догматів офіційної церкви про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа). Ахіла, ставленик вестготів, суворо пере­слідував католиків і настроїв проти себе всю південну Іспанію. Між католиками і вестготами почалася війна і біля Кордови війська Ахіли потерпіли поразку.

Між тим Східна Римська Імперія, де імператором був знаменитий Юстініан І (527-565рр.), проводила успішну завойовницьку політику в басейні Середземного моря. Закріплення Візантії в Італії і в Північній АфрицІ окрилювало надії іспано-римського населення південної Іспанії. Чинячи опір жорстокому режимові Ахіли, іспано-римське панство висуває претендентом на престол Атанагільда, який і звертається по допомогу до візантійського імператора Юстініана І.

У 554 році Юстініан І направив в Іспанію могутню армію, яка ололоділа південним узбережжям Іспанії, а Ахіла біля Сарагоси потерпів поразку. У цьому ж році королем вестготів стає Атанагільд (554-567 рр.). За надану допомогу Атанагільд уступає Візантії південно-східну частину півострова. Але візантійці цим не задовольняються і, спираючись на симпатії великих іспано-римських землевласників, самовільно займють велику територію на півдні Іспанії. Атанагільд змушений був вести з візантійцями трирічну війну. Одночасно він чинить опір франкам і намагається підкорити своїй владі непокірних басків. Незважаючи на всі труднощі, Атанагільд зміцнює становище королівства. Він веде примирливу політику по відношенню до католиків і користується великим впливом як всередині держави, так і за її межами.

Стосовно цього періоду не можна сказати, що вестготи були повними хазяями на півострові. На південному заході зберегло свою незалежність свевське королівство, Візантія привласнила собі Бетіку і частину Картахени, на півночі існували майже незалежні невеличкі землі, якими правили князьки і представники панства (Ов'єдо, Леон, Заморра та інші); і, нарешті, нікому не підкорились баски. Такою була Іспанія в середині VI століття.

Наступнику Атанагільда Ліувігільду (567-586 рр.) довелося діяти в дуже складній ситуації; Будучи могутнім представником королівської влади, він прагнув об'єднати всі розрізнені території півострова і зламати опір численного панства шляхом твердої політики. Ліувігільд реорганізовує систему управління: створює більш дрібне ділення на провінції. На чолі кожної з цих провінцій стояв герцог, а на чолі кожно-

!!!пропуск 68-69

який почав титулувати себе королем, носити свої зовнішні ознаки, притаманні королівському достоїнству, заснував також відповідний церемоніал і тим самим підкреслив самодержавний характер королівської влади Та її відповідність до влади римських імператорів. При королі існувала рада із представників панства. З плином часу були створені інші політичні установи, в роботі яких брали участь єпископи, вестготське та іспано-римське панство. Точно не відомо, яке походження цих установ, що називалися соборами, але вони мали одночасно дорадчий і консультативний характар і були головними осередками культури. У Вестготській державі.

Осівши в стародавніх римських провінціях, вестготи прагнули упорядкувати систему управління на римський зразок. У міру завоювання нових територій вестготські володіння підрозділялись на велику кількість провінцій. На чолі кожної з них стояв правитель з титулом герцога, великими містами правили намісники, які називалися графами. У столиці королівства були верховні керівники різних адміністративних відомств. Це були члени канцелярії при палаці, яка була організована за римським зразком. У містах продовжували існувати муніципалітети в тій формі, яка була встановлена в період занепаду Римської імперії.

Сільським населенням управляли чиновники, які називались препозитами. У населення сільський місцевостей були особливі збори, які вирішували питання про права володіння землею та земельні межі, про тваринництво, переслідування втікачів, колонів, а також обговорювали інші справи. Існувала також посада захисника міст.

Державні фінанси поповнювалися головним чином за рахунок податків. Найважливішими податками були поземельна рента і так званий трибутулл, який вносився або грошима, або натурою у відповідності до врожаю. Податки сплачували лише іспано-римляни.

Військова служба у вестготів була обов'язковою. Військо ділилося на загони по 100 чоловік на чолі з сотником. Були й більші загони по 1000 чоловік, так звані тіуфадії, військовий підрозділ германського походження. Постійним військом була лише королівська гвардія, яка набиралася із рабів, клієнтів і вільновідпущеників короля, або ж із вільних людей, яким видавали платню чи давали землю.

Католицька церква зберегла свою організацію і звичаї періоду Імперії. З часів Рекареда, коли католицька церква визнавалась офіційною, вона почала розвиватися нормально. З іншого боку, церква значною мірою втратила минулу незалежність, бо королі неодноразово втручалися в її внутрішні справи і врешті-решт, почали призначати єпископів. Католицькій церкві в цей період доводилося боротися з аріанською "єрессю", яка будучи національною релігією вестготів, мала великий вплив на населення.

Таким був соціально-політичний устрій Вестготського королівства.

Та ще при Вамбі на північно-африканському узбережжі з'явилася нова сила, яка насувалась на півострів. Це були араби, які встигли підкорити собі всю Середню Азію і Єгипет, звідки вони просувалися далі на захід. Правда, Вамба зміг нанести поразку арабам у 677 році, але цим небезпека не усувалась, оскільки в самому Вестготському королівстві почали даватися взнаки занепад і ослаблення. Причиною того було засилля церкви, аристократизація всього суспільного ладу і встановлення кріпосницьких відносин, близьких до рабських форм залежності. У 710 році королем був призначений один з герцогів південної Іспанії Родріго -- останній король вестготів, якому довелося мати справу з арабами уже на території королівства, тобто на Піренейському півострові.

Пояснення до теми:

1. Гонорій -- (384-423) імператор Західної Римської імперії з 395 р. При Гонорії в 410 р. був взятий Рим вестготами на чолі з Аларихом І.

2. Гунни -- кочовий народ, який підкорив германські та Інші племена. Найбільшої могутності вони досягли при Аттілі. Просування гуннів на захід було зупинено на Каталунських полях (451).

3. Ромул Августул -- останній імператор (475-476) Західної римської імперії, скинутий Одоакром.

Питання до теми:

1. Хто був засновником Вестготської держави?

2. Що ви знаєте про королівство вестготів в Іспанії?

3. Яку політику проводив Рекаред?

4. В чому полягала суть соціальної і політичної організації Вестготського королівства?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Причини завоювання Піренейського півострова вестготами.

2. Наслідки панування вестготів на Піренейському півострові.

Література:

1. Испания и Португалия. (Под ред. Петрова Н.А.) -- М.: ОгиЗ 1947

2. Корсунский А.Р. Готская Испания. -- М.: ЛГУ, 1969.

3. Historia de España Habana 1980.

Розділ IV. Іспанія під владою арабів.

1. Нові завойовники Іспанії.

Завойовників, які прийшли з Африки і сприяли падінню вестготського панування, називали завжди арабами, і ця назва вживається і зараз. Але слід дати дещо точніше визначення цього поняття.

На початок VIII століття араби уже завоювали всю Північно-Західну Африку, яка раніше належала Візантійській імперії. Тут араби зустріли корінне населення -- берберів. Це був народ іншого походження, ніж візантійці, у якого існувала племінна організація така, як і у арабів. власне, бербери і відомі під назвою маврів. Вони відрізнялися від арабів більшим фанатизмом, бо ними керував особливий клас священнослужителів ("святих"), яких бербери поважали більше, ніж вождів племен -- шейхів.

Бербери неохоче прийняли арабське панування, але змушені були підкоритися силі. Мусульманські війська, які перетнули кордони Іспанії під командуванням Тарика в 711 році, складалися в основному з племен берберів. Згодом Муса привів на півострів велику кількість арабів. Але в Іспанії і берберів і арабів називали або маврами, або арабами.

2. Завоювання і укріплення арабів в Іспанії.

Становище, що склалося в Іспанії на кінець VII -- початок VIII століття, сприяло завойовникам, які на цей час міцно укріпилися в теперішньому Марокко. Країна роздиралася боротьбою між різними великими родами цілком сформованого феодального панства. Сам король Родріго укріпився на престолі, скинувши свого попередника, представника іншого великого роду Вітіцу.

Історія має дуже мало відомостей, та ще й суперечливих, про те, що араби були запрошені на півострів тією частиною панства, до якої належав скинутий король Вітіца. Інша гіпотеза базується на такому факті: комендант іспанської фортеці Сеути на північному заході африканського узбережжя граф Юліан звернувся по допомогу до арабів, щоб помститися королю Родріго за наругу над його дочкою Флориндою. Ця остання версія стала темою створення цілої серії романсів присвячених протиборству між графом Юліаном і королем Родріго. Муса, правитель північної Африки, або Мавританії, не відмовив у проханні і доручив ведення військових операцій одному з найздібніших полководців Тарику. Останній підібрав невеликий, але міцний загін з африканських племен берберів, що жили в горах Агласа, і в 711 році висадився на крайньому півдні Іспанії.

У першій же сутичці з вєстготським загоном Теодомира виявилася перевага арабів. Король Родріго був у цей час далеко на півночі, зай­нятий придушенням повстання в Памплоні. Одержавши повідомлення про вторгнення арабів, король почав поспіхом збирати війська, надзвичайно строкаті за своїм складом. Це були зігнані силою і примушуванням раби і кріпаки, які йшли пішки, а також представники панства та інші суспільні елементи. Більшість з них мріяли про те, щоб перейти на бік ворога або поживитися в загальній метушні. Суперництво і ворожнеча окремих родів не затихала і в годину зовнішньої небезпеки.

Між тим Тарик потроху стягував на півострів все нові і нові загони войовничих берберів. 19 липня 711 року обидва війська зустрілися недалеко від сучасного міста Медіна-Седонія, де відбулася жорстока битва, яка тривала три дні. Чисельна перевага була на боці Родріго, але під його знаменами воювали люди мало знайомі з військовою справою. Крім того, підлеглі селяни байдуже ставились до наслідків битви, а серед панства були і кровні вороги короля. Саме вони і вирішили кінець битви, відкрито перейшовши на бік арабів. Війська останнього вестготського короля Родріго були оточені. Велика кількість його солдатів була перебита, а рештки разом з Родріго врятувалися втечею. Ця перемога арабів по суті вже вирішила участь вестготської держави.

Далі Тарик продовжував діяти, явно порушуючи наказ Муси, який наполягав, щоб після битви Тарик повернувся до Африки. Але становище, яке склалося на півострові, відкривало привабливі перспективи перед переможцем. Тарик просувався зі своїми військами до столиці королівства, до міста Толедо, направляючи одночасно загони в міста, що траплялися на їхньому шляху і беручи їх приступом. Армія Тарика без буд-яких зусиль оточила Толедо: їй ніхто не чинив опору. Гарнізон, що охороняв місто, дезертирував, і мусульманські війська увійшли в місто, наполовину пограбоване Іспанськими солдатами. Населення, що залишилося, зустрічало їх не як ворогів, а як союзників і рятівників.

Взяття Толедо віддавало до рук переможців майже весь півострів. Окремі загони Тарика без особливих зусиль зайняли найважливіші міста південної Іспанії. Залишилось оволодіти провінціями, що лежали на північ від річки Тахо. І Тарик був би спроможний це зробити, якби не наштовхнувся на протидії свого володаря Муси, який ревно слідкував за успіхами полководця.

У червні 712 року на півострові висадився вісімнадцятитисячний загін самого Муси. Цей загін складався головним чином з арабів. Муса заволодів незайнятими ще містами південної Іспанії, спочатку Севільєю, а потім Меридою, багатою і сильно укріпленою столицею колишньої римської Лузитанії. Заволодівши півднем, Муса спішно пішов на Тодедо, боячись подальших успіхів Тарика. Між володарем і полководцем відбувся розрив, і Тарика було заарештовано. Пізніше за наказом халіфа з Дамаска обидва полководця примирилися і разом пішли на північ, завойовуючи території, які пізніше стали називатися Стара Кастилія і Кантабрія. До вересня 713 року були підкорені великі центри північної Іспанії. Лише гірські райони Галісії, Астурії і Басконії залишалися за межами досяжності для арабських завойовників.

Слід зазначити, що до 713 року війна велась досить гуманно. Наприклад, при взятті Мериди Муса залишив на свободі всіх жителів міста і зберіг їхнє майно. Переможці конфісковували лише те, що належало убитим, емігрантам та церквам. Але кампанія 714 року була вже жорстокою і араби вдавались до пограбувань і знущань, хоча і залишали християнам їхні храми.

Для закріплення своїх завоювань араби створювали в різних містах військові колонії. У провінції Вальядолід Муса зустрів упертий опір і змушуний був затриматись там на деякий час. Згодом він напав на астурів. Та останні сховалися в недоступних горах Пікос-де-Еуропа і нанесли арабам жорстокий удар. У цей час. Муса отримав наказ халіфа прибути до нього і подати звіт про свою поведінку, бо було багато скарг на цього полководця.

На чолі арабських військ залишився Абд-аль-Азиз, син Муси, який захопив Малагу і Гранаду і здійснив ряд походів до Португалії, Андалузії. На території Мурен граф Теодомир вчинив Абд-аль-Азизу великий і енергійний опір, в результаті якого була прийнята угода, де говорилось про незалежність Теодомира і його підданих, що проживали на територіях Оріуели, Валентенти, Аліканте, Мули, Бегастро, Анайї і Лорки. Іспанці могли сповідувати свою релігію і зберігались їхні храми. Араби лише зобов'язали їх сплачувати невеликі податки грошима або натурою.

Абд-аль-Азиз був убитий, так і не завершивши завоювання Іспанії. Справу, яку почав він, завершив новий правитель Аль-Хурр. Спочатку Аль-Хурр вирішив, що завоювання півострова вже закінчилося, а опір іспанців подолано протягом семирічних боїв з 712 по 718 рік. Тому він перейшов Піренеї і окупував Галлію. Але Аль-Хурр помилявся, бо саме в цей час проти арабських завойовників почалася нова і вже не оборонна, а наступальна війна.

3. Політика мусульман у період завоювання Іспанії.

Влада арабів над населенням завойованих провінцій на перших по­рах не була міцною перш за все через невелику кількість мусульмансь­кого елемента на території Іспанії. І порядок, який вони встановили на півострові, не можна було назвати занадто суворим, якщо не врахо­вувати окремих випадків жорстокості і насильства. Араби залишили повністю недоторканим все попереднє управління і не зазіхали на міс­цеві вірування та звичаї. Вони надавали право вибору: приймати іслам чи, крім поземельної ренти, ще сплачувати й подушну данину. Взагалі завоювання нових територій не було для арабів справою релігійної пропаганди, а являло собою більшою чи меншою мірою систематичне пограбування. Тому землі найчастіше залишалися їхнім господарям, а конфісковувалися головним чином церковні землі та землі тих осіб, що втекли або чинили опір арабам. 1/5 всіх земель -- це конфісковані землі, які були виділені в державний фонд, з якого давали наділи арабам, що прийшли на півострів. Землю обробляли кріпаки, становище яких змінилось при арабах на краще: при них легше можна було викупитись на волю. Нові властителі не вимагали обов'язкового прийняття магометанства і проявляли велику терпимість, але саме населення не було міцно пов'язане з християнством і досить часто добровільно переходило в іслам, що давало йому полегшення від данини або визволення від залежності. Державні землі в більшості роздавалися невеличкими наділами і це сприяло зростанню кількості дрібних власників. Найбільше постраждала католицька церква: її рухоме і нерухоме майно було конфісковане, а багато храмів перетворено на ісламські мечеті.

Таким чином, основна маса іспано-римського і вестготського населення продовжувала жити в умовах повної громадянської незалежності під владою мусульман: ними продовжували управляти свої графи, судді, єпископи, а також вони користувалися своїми храмами. Еміри встановили для них два законних податки: подушний, розмір якого коливався від кількості майна, того хто сплачував цей податок, і поземельний, який сплачували і мусульмани, правда, лише з тих маєтків, які раніше належали християнам або євреям. Слід зауважити, що подушну ренту не сплачували жінки і діти, ченці, каліки, жебраки і раби. Церкви і монастирі також сплачували податки. Що ж стосується приватних осіб, воїнів і нобілів, які капітулювали чи підкорились, завойовникам, то араби визнавали за ними право власності на все їхнє майно або на його частину і при бажанні могли вільно його продати.

З плином часу угоди, які укладались з підкореним населенням, порушувались, а податки збільшувались. Все це було причиною постійних хвилювань і сутичок між арабами і місцевим населенням.

Початковий період арабського володарювання на півострові, тобто перші десятиліття після 714 року, були заповнені внутрішніми

міжусобицями і суперництвом емірів, які укріпилися в окремих провінціях Іспанії. Виникла, різниця між арабами, що осіли на півдні в Андалузії, і берберами, які зайняли північні землі. Чималу роль у цих міжусобицях відігравали нові вихідці з Малої Азії -- сирійці, яких направляв сюди дамаський халіф. Сирійці осідали головним чином в південних іспанських містах, але поселення в цих пунктах ставало можливим лише в результаті жорстокої боротьби з арабами, при чому сирійці використовували кріпосних християн як військову силу. Все це послаблювало натиск арабів на північ півострова, де основним центром опору стала гориста Астурія. Місцеві жителі рішуче вставали на захист своєї території. Повідомлення про загибель Родріго в Сегоюлелі змусило їх обрати нового короля, який би керував їхніми військовими операціями. Магнати і єпископи обрали королем Пелайо. Не відомо, чи існував в Іспанії інший центр опору, крім Астурії. Королівство Теодомира в Мурсії та інші маленькі королівства і графства, хоч і були незалежними, фактично підкорились маврам чи підтримували з ними добросусідські відносини. У той же час на Кантабрійському узбережжі із залишків вестготської монархії утворилося декілька невеличких держав, які тулилися в гірських ущелинах і вузьких долинах, захищених від плоскогір'я стіною високих гір. Тут ще зберегли свою незалежність і примітивний варварський лад давні племена, які частково злилися з іншими народностями, як, наприклад, в Галісії, колишнє Свевське королівство, а частково збереглися від давніх кельто-іберійських часів, як, наприклад, баски. Серед цих маленьких земель найбільшою була Астурія. Саме сюди направлявся з півдня потік біженців, представників панства і вищого духовенства. Вони несли з собою не лише коштовності і церковні святині, які врятували від погрому і конфіскації, але й уклад життя, який склався у вестготському королівстві, релігійний фанатизм і виховану віками схильність до самоуправства. Але перед лицем загальної небезпеки ці різнорідні сили на короткий час об'єдналися, включивши до свого союзу Галісію і Басконію. Королівство Астурія в 718 році силами місцевого ополчення нанесло поразку маврам під Ковадонгою. Так було покладено початок реконкісті -- відвоюванню народами Піренейського півострова територій, які захопили маври.

Астурійський двір продовжував традиції толедського. Тут, як і там, велася жорстока боротьба між панством і королем, тому боротьба проти завойовників не мала особливого успіху. Після Пелайр правив його син Фавіла. Пізніше на престол вступив Альфонс І, герцог Кантабрії і зять Пелайо. Скориставшись громадянськими війнами арабів і берберів, він здійснив ряд походів на Галісію, Кантабрію і Леон, але не зміг остаточно укріпитись на завойованих територіях. Перемоги королів, що правили після Альфонса І, потроху розширяли кордони королівства, але мова ще не йшла про те, що християни ведуть наступ на маврів. Кордон, який розділяв християнські і мавританські володіння, був не зовсім ясний і чіткий. Араби міцно володіли лінією річки Дуеро, а їх укріпленими пунктами були Коімбра, Талавера, Толедо, Гвадалахара і частково Помплона.

Північні держави володіли територією, яка примикала до моря. Вона включала Галісію, Сантандер, частково Бургос і Леон. Між цими двома лініями залишилась майже пустельна площина, яка постійно заперечувалась то однією, то іншою стороною. Таке нетривке становище в проміжній смузі зберігалося до XI століття. Астурія разом з прилеглими землями була не лише основним опорним пунктом у боротьбі проти арабів, але й тим зародком, з якого почала виростати в подальші століття сучасна нам іспанська народність.

4. Незалежний емірат. Правління Омейядів.

З середини VIII століття в арабській Іспанії відбулися великі зміни, пов'язані з ще більш значними зрушеннями в Передній Азії і Західній Європі. Майже увесь тодішній світ належав декільком великим державам: на азіатському сході простяглася велика арабська держава, кордони якої сягали Індії і Середньої азії. Візантійська імперія, яка займала Малу Азію, Архіпелаг і Фракійське узбережжя. На заході Європи швидко зростала Франкська держава, яка в кінці VIII століття перетворилась на велику імперію від Піренейських гір до річки Ельби та Адріатичного моря.

Дата добавления: 2015-05-23