Vilar Р. Historia de Espana.- Раris. 1971. 1 страница

Просвещение, 1986.

Розкрити суть селянського питання.

5. В яких напрямках здійснювалась зовнішня політика Католицьких

государів?

6. Державний апарат абсолютної іспанської монархії.

7. Що ви заєте про відкриття Америки?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Христофор Колумб І відкриття Америки.

2. Слідами конкістадорів.

3. Іспанські володіння в Латинській Америці в XV столітті.

Література:

1. Альтамира- и-Крсвеа Р. История Испании, -- М.: fИностр. Лит-ра, 1951,т.1.

2. История средних веков (под ред. Колесницкого Н.Ф.). - М.:

3. Кудрявцев А.Е. Испания в средние века. ~ Л.: Соцзкгиз, 1937.

4. Проблеми испанской истории. 1984.-М.: Наука, 1984.

5. Путешествия Христофора Колумба: Дневники, письма, документи. -4-е издание.-М.: Географиз, 1961.

Розділ VII.

Іспанія - світова держава.

1. Правління Карла І

Виникнення могутньої держави на Піренейському півострові.

Події часів Фердінанда та Ізабелли — це вузлозий, поворотний мо­мент іспанської історії: взяття Гранади завершило один її період, а відкриття заокеанських земель починало нову епоху, наповнену ще більш знаменними подіями. Надзвичайно швидке перетворення Іспанії в колоніальну державу відбувалося паралельно із швидким розширенням Її територій у самій Європі. Завершується цей процес тим, що велика іспанська держава опинилась у складі ще більш широкого утворення — Священної Римської Імперії. Трапилось це внаслідок ряду обставин міжнародного характеру.

У кінці XV століття утворилася не лише іспанська монархія, але й багато інших великих державних об'єднань. Процес збирання земель і влади в руках королів тривав багато століть і вилився у форму затяжних війн, постійної боротьби за спірні території. Іспанія брала часткову участь в цій боротьбі і в попередні віки, але в XV столітті її роль у міжнародних відносинах стає особливо помітною. Уже сам факт виникнення на Піренейському півострові могутньої держави суттєво від­бився на міжнародних стосунках того часу.

Найважливішим питанням європейської політики XV століття було так зване "бургундське питання".Справа полягала в тому, що вже з кінця XIV століття, а особливо в XV, почала виділятися династія бур­гундських герцогів, васалів французького короля. Бургундські герцоги давно прагнули розширити свої володіння шляхом приєднання нових об­ластей. І лише вдалими шлюбами вони змогли приєднати до своїх володінь 17 нідерландських провінцій. Слід підкреслити, що в Нідерландах, особливо в південних графствах, утворилися великі і багаті міста — центри суконної промисловості. Крім того, тут схрещувалися великі торговельні шляхи, а такі міста як Брюгге і Антверпен, перетворювались на центри європейської торгівлі. Володіння цим багатим районом не могло не сприяти зростанню могутності бургундських герцогів і зростанню їхніх домагань. Все це і привело до тривалої і запеклої боротьби між герцогами і французьким королем Людовиком XI. Особливо завзятим у цій боротьбі був герцог Карл Сміливий, але, наштовхнувшись на стійкий опір Людовика XI, він загинув у 1477 році, залишивши після себе єдину дочку Марію, спадкоємицю багатих Нідерландів.

Питання про її шлюб стало великою міжнародною проблемою. З численних претендентів на руку Марії, а отже і на її посаг, вибір упав на сина германського імператора Фридриха ІІІ Максиміліана. Від цього шлюбу народився син Пилип, який мав прізвисько Красивий. З іншого боку у Католицьких государів Фердінанда та Ізабелли була дочка Хуана Божевільна, яку і видали заміж за Пилипа. У 1500 р. від цього шлюбу народився син Карл, майбутній володар Іспанії та Німеччини.

З моменту проголошення Карла іспанським королем він керував своєю країною з Фландрії і перебував під впливом радників, яким іспанські інтереси були зовсім чужі. За свідоцтвом дона Дієго Манріке, єпископа бадахоського, який у 1516 році був у Брюсселі, Карл не знав жодного слова кастильською мовою і у своїх рішеннях цілком покладався на думку ради, а особливо на свого фаворита Ш’євра, який мав такий вплив, що його називали alter rex (другим королем).

Пройшло чимало часу, перш ніж у листопаді 1517 року Карл після тривалих зволікань увійшов до Вальядоліду як іспанський король, оточений фламандськими придворнними. Для Іспанії настав новий період в її історії. Після того, як Карла в 1519 році обрали германським імператором, Іспанія разом з усіма своїми володіннями, як європейськими -- включаючи Нідерланди, так і заокеанськими, увійшла до складу великої імперії, в якій за словами сучасників, "ніколи не заходило сонце". Але центр цієї імперії виявився не в Іспанії, а в межах Священної Римської імперії. Хід іспанської історії на декілька десятків років різко змінив свій напрямок. Іспанські конкістадори продовжували розширювати колоніальні території в Центральній та Південній Америці, і надходження американських скарбів прискорювало темпи економічного розвитку Іспанії. Вона переживала грандіозний економічний переворот. Та саме на цьому відрізку часу Іспанія була лише складовою частиною більш великого цілого -- монархії Карла V, який був більше германським імператором, ніж іспанським королем. Іспанія зі своїми багатими володіннями в Європі і поза нею була тим джерелом, з якого черпали все нові і нові фінансові кошти для ведення війн, далеких інтересам правлячих груп іспанського суспільства. І це відчули в Іспанії з першого моменту появи на її території нового короля.

2. Причини завойовницької політики.

Політика династичних шлюбів, що проводилась іспанськими королями, із заміжжям Хуани Божевільної досягла великих успіхів. Результати цього шлюбу значно відрізнялися від перших задумів Фердінанда та Ізабелли. Якби інші діти від цього шлюбу не померли, то наслідком, їхніх династичних зв'язків було б посилення впливу Іспанії на міжнародну політику. Таке укріплення позицій Іспанії, яке базувалось на сімейних союзах і угодах, мало б суттєве значення для традиційної боротьби Арагону і Каталонії проти Франції. Але, в свою чергу, не відбулося б і концентрації навколо іспанської корони чужих для Іспанії політичних інтересів, які великою мірою ускладнили діяльність її королів.

Під владою Карла були, з одного боку, об'єднані Арагонське, Кас­тильське і Наваррське королівства разом з їхніми заокеанськими володіннями, завоювання яких почалося в той період, а також Сардинія, Сицилія, Неаполь і Руссільйон, що приєдналися до арагонської корони; а з іншого боку -- володіння Бургундського дому, успадковані від Пилипа. Ці володіння включали Фландрію і Артуа, які були остаточно закріплені за Карлом мирним трактатом 1526 року; Люксембург, захоплений у 1433 році; Франш-Конте -- на схід від Франції, який придбав у 1477 році дід Карла -- Максиміліан Австрійський; Шароле, успадкований від тітки карла Маргарити Австрійської (1529), І нарешті всі землі, розташовані в Північній Фландрії (власне Нідерланди), які в період 1472 -- 1531 років входили в Бургундські володіння.

Всі ці надбання відіграли подвійну роль у подальшому розвитку політичних володінь Іспанії. По-перше, вони призвели до роздрібнення сил і до ускладнення політичних завдань, які стояли перед іспанськими королями; і, по-друге, до загострення відношень з Францією, на територію якої вклинювались деякі з нових іспанських володінь. У цьому сенсі антифранцузька політика Фердінанда знайшла своє завершення в діяльності його онука. Незважаючи на те, що Карл в принципі був противником об'єднання іспанської монархії з Бургундським домом, все ж воно відбулося під безпосереднім впливом Габсбургів.

Але це ще далеко не всі наслідки шлюбу королеви Хуани. Її свекор Максиміліан Габсбург був обраний германським імператором у 1508 році. Інших законних дітей, крім Пилипа Красивого і герцогині Маргарити, у нього не було; ясно, що спадкоємцем імператорського престолу повинен був стати хтось із дітей Пилипа Красивого. Максиміліан зупинив свій вибір на його старшому синові Карлі. У цьому напрямку почались відповідні переговори, про які в Іспанії стало відомо раніше, ніж туди прибув новий король. Таке рішення влаштовувало німців, бо збереження корони в руках могутнього Габсбурга, що володів Бургундією та Іспанією, було гарантією проти честолюбних посягань Франції. Для Габсбургів збереження імператорського скіпетра було найважливішим завданням зовнішньої політики. Саме тому Максиміліан і Карл доклали всіх зусиль для досягнення поставленої мети. Спочатку обставини складались сприятливо для французького короля, який зміг заручитися підтримкою багатьох учасників імперського сейму. Але Габсбурги швидко домоглися переваги і затвердили своє панування в сеймі. Для покриття витрат, по­в'язаних з виборчою боротьбою, Карл звернувся за позикою до банкіра Фуггера (іспанська форма цього прізвища Фукар), який позичив йому 100.000 золотих флоринів. У тому ж 1518 році Карл уже міг розраховувати на бажаний результат виборів. У січні 1519 року Максиміліан помер і Карл був обраний імператором (як король Іспанії він називався Карл І, а як Імператор Німеччини — Карл V).

Таким чином, все штовхало Карла на шлях завойовницької зовнішньої політики: і войовнича, загарбницька політика, успадкована від діда Фердінанда, політика, яка вела до зіткнень не лише з Францією, але і з італійськими державами; і честолюбство; властиве австрійським Габсбургам, які прагнули зберегти панівне положення в Європі і не допустити укріплення своїх суперників; і, нарешті, як наслідок першого і другого — потрійна зненависть до Франції з боку корон Арагону, австрійських Габсбургів і Бургундського дому, об'єднаних в одних руках. До цього слід додати і те, що Карл за своїми особистими якостями був честолюбним і войовничим. Якщо він особисто і не мріяв про всесвітню монархію, все ж був переконаним прихильником об'єднання під своєю владою тих королівств і феодальних володінь, на які він мав права (тут йдеться про старовинні феодальні відносини, в силу яких деякі італійські держави, а також володіння в південній Франції були васалами імператора Німеччини. У XIV столітті ці відносини втратили будь-яке значення тому посилання на "права" Карла тут є лише спробою виправдати агресію), тобто він хотів виконати те, до чого прагнув його дід, і що повинно було зробити його наймогутнішим самодержцем у світі і остаточно затвердити панування Габсбургів як політичного арбітра Європи і заступника християнства. Саме через це Карл був проти проекту своєї тітки Маргарити, в якому передбачалось висунення кандидатом на імператорську корону його брата Фердінанда на той випадок, якщо обрання Карла стане неможливим. Про це свідчить інструкція-пам'ятка Карла, яку він дав 5 березня 1519 року в Барселоні своєму агенту Борену.

Наслідки всього цього складного накопичення інтересів, задумок і компромісів, таких суперечливих, особливо гостро повинна була відчути Іспанія, бо саме вона, як обрана постійним місцем перебування імператора, знаходилась від нього в безпосередній залежності. Титул Ім­ператора не давав Карлу реальних прав у Німеччині в силу надзвичайно складного політичного життя в цій країні.

Васально залежні володіння Бургундського, дому також не надавали відчутної допомоги. Таким чином, весь тягар імперіалістичної політики лягав на плечі Іспанії, яка і без того мала великі витрати, пов'язані з веденням загарбницьких війн в Італії, Африці, Америці і Океанії.

3. Правління Карла І

Карл I Габсбург (син Пилипа І Красивого з династії Габсбургів і Хуани Арагонської) одержав у спадок у 1516 році престоли Арагону і Кастилії, а в 1519 році був. обраний імператором Священної Римської імперії германської нації під іменем Карла V. Саме з цієї причини Карл І бачив центр своєї держави не в Іспанії, а в Священній Римській імперії. Він вів велику боротьбу за владу у Західній Європі, за світову гегемонію, причому Іспанія була постачальником людей і матеріальних ресурсів для ведення майже безперервних війн В Європі: з Францією, з Туреччиною, з германськими князями за цілі, чужі інтересам іспанського народу.

За часів Карла І у Новому Світі іспанські конкістадори завоювали цілі держави. У 1519-1521 роках Кортесом завойована Мексика; у 1531-1533 роках Пісарро захопив державу Інків Преу; у 1535 році Альмагро завоював Чилі, а в 1536-1538 роках Кесада підкорив державу хибчасів, прертворивши ії територію на провінцію Нова Гранада (Колумбія).

Розширення заморських володінь Іспанії відбувалось одночасно з укріпленням абсолютизму всередині країни. У своїй боротьбі за всесвітню абсолютну монархію іспанські королі спирались на католицизм як на ідеологічну базу. У той же час вони не визнавали верховенства папи. Одним із головних протиріч між папою і королем було питання про владу над іспанським духовенством. Недивлячись на те, що у своїй боротьбі із суперниками Карл І і його наступник Пилип II виступали як захисники католицизму, вони не допускали втручань папи в церковні справи самої Іспанії і перетворили духівництво та інквізицію у знаряддя абсолютизму.

Але незважаючи на успіхи в зовнішній політиці, становище в самій Іспанії було дуже складним. Невдоволення системою фаворитизму і продажу посад проявлялось у численних скаргах і петиціях, які подавалися королю від різних міст (Бургоса, Вальядоліда, Саламанки, Леона, Самори) і навіть від королівської ради (1517р.). У відповідь на протизаконні дії короля утворився союз кастильських міст (25 квітня 1517 р.). Приїзд Карла І ще більше ускладнив ситуацію; призначення фламандців на високі посади частішали в залежності від того, як збільшувався вплив Ш'євра на короля. У 1518 році проти такої поведінки Ш'євра виступили кортеси Вальядоліду і король був змушений пообіцяти змінити свою політику, але швидко забув про обіцянку і продовжував віддавати перевагу фламандцям.

Згодом з'явилась і інша причина невдоволення мас. Збільшення витрат двору і жадоба фламандських радників викликали зростання податків. Ш'євр розробив новий проект: він вирішив оподаткувати дворянство, яке вважало себе вільним від будь-яких податків. Частково це йому вдалося, хоча і не без опору значної частини дворянства. Одночасно він домігся від папи спеціальної булли, яка зобов'язувала іспанське духовенство сплачувати протягом трьох років 1/10 частину своїх прибутків. Таке нововведення викликало невдоволення іспанського єпископату і послужило причиною пропаганди проти короля і його фаворитів.

Слід зауважити, що поширення податків на іспанське панство викликало сильну опозицію в країні. Першим піднялося толедське панство на чолі з рехідором (член міської ради) кабальєро Хуаном Падильєю, який виступав проти інших рехідорів, підкуплених Ш'євром, що голосували за оподаткування ідальгії (нижчі верстви дворянського суспільства). До цих причин слід додати і те, що за наказом Ш'євра були вилучені всі подвійні дукати (золота монета, яка карбувалася католицькими королями). Ця монета зовсім зникла з ужитку, залишившись у кишенях фаворита. Її вивозили з країни разом з іншими коштовностями, які фламандці награбували в Іспанії. І все ж вальядолідськІ кортеси в 1518 році надали королю велику субсидію, але і вона незадовольнила його.

Уже наступного року була підвищена орендна плата за королівські ренти, що означало нове підвищення податків. Цей захід схвилював всю країну, і міська рада Толедо направила до короля представників з метою попередити його про важкі наслідки політики Ш'євра і одночасно повідомили інші міста про своє рішення і закликали їх підтримати рішення толедської ради. 18 вересня 1518 року представники прибули до двору, але Карл І відмовився їх прийняти і написав до толедської міської ради листа, в якому засуджував її поведінку. Та все ж рада продовжувала наполягати на зустрічі Карла з її представниками.

4. Імперські вибори.

Так склалась ситуація в Іспанії на кінець виборів у Германській імперії, в результаті яких імператором було обрано Карла І (V).

Передвиборча діяльність закінчилась успіхом: 28 червня 1519 року Карл І був обраний імператором і, не питаючи згоди кортесів, виїхав до Німеччини. Це викликало невдоволення в Іспанії. Не подобалось іспанцям і те, що Карл прийняв титул "Величність", який не був прийнятий до цього часу в іспанських королів. Подорож до Німеччини і коронація вимагали великих витрат, і субсидія, вготована кортесами в 1518 році, виявилась недостатньою. Карл вирішив знову зібрати кортеси і звернутися до них за новою субсидією.

Скликанням кортесів король хотів також стримати рух протесту, який почав поширюватися по всій країні. 19 лютого 1520 року Карл І видав спеціальний королівський указ міській раді Толедо, який заборо­няв їй присилати своїх представників до двору у зв'язку із тим, що місто могло присилати своїх депутатів безпосередньо до кортесів, а також забороняв звертатися по допомогу до інших міст. Це рішення було викликане тим, що Толедо звернулося 7 листопада 1519 року до найбіль­ших міст Кастилії з пропозицією разом просити, короля не залишати кор­донів Іспанії, заборонити вивіз золотої монети і не роздавати іноземцям державні посади. Ці умови були висунуті і в другій петиції, в якій говорилось, що в разі, якщо король не зможе відмовитись від виїзду за кордон, то нехай залишить замість себе досвідчених і чесних намісників з іспанців і надасть народу ті права, які в подібних випадках надають Іспанські закони і надавали попередні королі, коли виникала необхідність у намісниках.

Міська рада Толедо наполягала на тому, щоб до короля послали представників замість призначення депутатів у скликані кортеси. Визначні "батьки" цього незалежного і деякою мірою бунтівного міста належали до найвищої аристократії і духовенства, яке у своїх проповідях засуджувало короля.

У березні 1520 року посланці толедської міської ради зустріли короля у Вальядоліді, але він відмовився їх прийняти. Замість цього король попросив субсидію в 300 млн., яку відхилило міське самоврядування тому, що вона призначалась "для іноземних держав". Одержавши звістку про дії короля, місто обурилось. Почалося повстання, у ході якого була зроблена спроба убити Ш'євра і затримати Карла. Останньому вдалося утекти з міста лише за допомогою зброї. У Тордесільясі король прийняв нарешті представників Толедо разом із посланцями від Саламанки. Посланці вимагали, щоб король не залишав Іспанію, а у випадку від'їзду, щоб було створено таке правління, в якому будуть брати участь представники міст. Замість відповіді вони одержали сувору догану від короля та його ради з повторним наказом призначити депутатів у кортеси, що зібралися в Сантьяго. Але представники вирішили їхати за королем, сподіваючись досягти врешті-решт кращих результатів.

5. Кортеси в Сантьяго і Коруньї.

31 березня 1520 року відбулась інаугурація кортесів і уже перше засідання показало, як далеко зайшло невдоволення міст. Депутати від Саламанки, Кордови і Леону відмовились принести присягу, доки король не задовольнить їхні петиції, що були подані раніше. Коли повстало питання, що розглядати раніше -- петиції депутатів чи затвердження субсидії королю, то депутати від Кордови, Леону, Хаену, Вальядоліда, Торо, Сеговії, Єамори, Гвадалахари, Сорії, Куенки та Мадрида проголосували за те, що вирішення першого питання є необхідною умовою для розгляду другого. Але королю вдалося наполягти на своєму, і депутати змушені були змінити свою позицію.

Четвертого квітня засідання кортесів було перервано і перенесене до Коруньї. Представники Толедо не. були допущені на засідання під тим приводом, що вони не є депутатами. Але в результаті переговорів із Ш'євром толедці отримали дозвіл знаходитися в чотирьох лігах від місця засідання кортесів і мати одного представника в Сантьяго, який буде турбуватися про зменшення покарання. Одночасно за наказом короля були запрошені особисто Падилья та інші рехідори Толедо для пояснення того, що відбулося. Невдоволення зростало, духовенство проводило антиурядові проповіді, навіть мав місце хрестовий хід, який організувало церковне братство милосердя, щоб молити Бога "просвітити розум і укріпити волю короля, щоб він краще керував Іспанськими королівствами".

Кількома днями пізніше в Толедо почався народний бунт, який, мабуть, підняв Падилья із своїми друзями. Бунт був направлений на зрив королівського указу. Згодом він перетворився на революцію. Повстанці захопили фортецю і вигнали з міста корехідора та його ставлеників, заявивши, що діють від Імені міської общини та від імені короля і ко­ролеви. Вони вибрали депутатів і створили подобу автономного керівництва. Ці події стали відомі Карлу І, але він не надав їм значення і наказав, щоб все владнали "спритно і обережно".

Кортеси нарешті затвердили суми, які просив король. Як поступку перед недовірливими містами, Карл видав два королівських укази, в яких обіцяв, що в період його відсутності іноземцям не будуть надані особливі права і що буде залишатися намісник, вивіз дзвінкої монети і коней буде заборонено. На період відсутності короля керівництво судовим відомством було покладено на королівську раду та його голову.

Намісником залишався єпископ Тортосський -- кардинал Адріан, правда, з сильно урізаними правами. Проти призначення кардинала Адріана виступили депутати від Мурсії, Вальядоліду, Кордови і Леону. Вони вимагали, щоб намісником був призначений іспанець. На цьому 20 травня 1520 року кортеси закінчили свою роботу і король відбув до Німеччини, залишивши в країні зародок того повстання, яке незабаром поширилося по всій країні.

6. Повстання комунерос.

Поведінка депутатів в Сантьяго та Коруньї і мотиви, за якими во­ни задовольнили вимоги короля, не тільки не сприяли заспокоєнню руху, а, навпаки, сприяли його посиленню. Мало того, що депутатів звільнили від клятви, яку вони дали своїм виборцям, їх ще й купили різними підношеннями і грошима. Помста за таку поведінку сталася негайно. У Сеговії почалося повстання. Слід підкреслити, що у багатьох повстаннях разом із дворянством брали участь ремісники та інші представники нижчого стану. У багатьох місцях чітко вимальовувалась класова ненависть. Панство Гвадалахари змогло придушити перше повстання і суворо покарати ватажків. Панівна верхівка звернулась із проханням до кардинала анулювати субсидію, яку затвердили кортеси, повернутися до старої податкової системи і позбавити іноземців посад, що вони обіймають. Це свідчить про те, що панство визнавало справедливість вимог міст. Кардинал погодився з проханням, але самостійно не ризикнув прийняти рішення і запросив короля.

Винуватців повстання у Сеговії кардинал все-таки вирішив покарати, незважаючи на думку своїх радників. Він спорядив спеціальний загін вершників на чолі з алкальдом Ронкільйо, відомим своєю жорстокістю. Та міське населення не підкорилося, а, навпаки, активізувало свої дії: велика кількість людей була озброєна і вчинила алкальду сильний опір. Ронкільйо не ризикнув атакувати місто. За прикладом Сеговії повстало місто Авіла. Продовжувало чинити рішучий опір Толедо, а Сеговія звернулась по допомогу до інших міст і багато міських общин підняли повстання. Деякі міста прагнули знайти базу для порозуміння, Інші запевняли намісника у своїй покірності як, наприклад, Медіна дель Кампо та Кордова, але більшість міст чинили рішучий опір.

Отримавши повідомлення про ситуацію в країні, король вирішив заручитися підтримкою деяких міст. З цією метою він звільнив Вальядолід від податків, дозволив вільну торгівлю на ринку і скасував податок на торгівлю рибою, пшеницею та ячменем. Кардинал у цей час стягував війська, закликаючи на допомогу кастильське панство і звертаючи по грошову допомогу до короля. Серед вищої аристократії панували помірковані настрої. Доказом цього є листи коннетабля Кастильського і герцога Альбукерке кардиналу. Герцог писав: "Тому, що міста належать королеві та королю, треба пам'ятати, що хоч кінь і може ударити господаря копитом, але з цього не витікає, що його треба убивати за це. Тому нехай міста користуються охороною закону".

У цей час Толедо закликає інші міста приєднатися до руху і вибрати своїх депутатів на верховні збори, які готувалися в Авілі. В деяких містах, наприклад, у Саламанці, росли антидворянські настрої. Медіна стала на бік повстанців Сеговії. Нарешті, 29 липня 1529 р. в Авілі зібралися делегати повстанців з Толедо, Мадриду, Гвадалахари, Сорії, Мурсії, Куенки, Сеговії, Авіли, Саламанки, Торо, Самори, Леона, Вальядоліда, Бургоса і Сьюдад Родріго. Делегати представляли всі соціальні класи і професії, але більшість належала до нижчого стану. Делегати утворили хунту, яку назвали священною і поклялися померти "на службі короля і комун". Хунта скинула корехідора і призначила командуючим об'єднаних сил Хуана Падилью, який почав організацію військ на кошти королівської ренти, що перейшла до скарбниці хунти. Потім хунта оголосила себе незалежною від намісника і королівської ради і погрожувала Ронкільйо суворими карами, якщо він насмілиться посягнути на територію Сеговії. Повстання комунерос досягло своєї найвищої точки і прийняло форму відкритої політичної боротьби проти існуючих порядків.

7. Програма комунерос

Щоб уявити собі політичну суть руху комунерос, слід детально розглянути зміст петицій, які були видані до і після хунти в Авілі.

У листі до короля від 7 липня 1520 року коннетабль підсумовує скарги міст таким чином: нелюбов короля до іспанців і небажання користуватися їхніми послугами, що підтверджується роздаванням милостей і посад іноземцям; вивіз дзвінкої монети, що важко відбивається на національній економіці; призначення іноземців на церковні посади; відміна поступки, яку надали вальядолідським кортесам з питання про встановлення системи розподілу податків; підкуп депутатів кортесів, що зібралися у Коруньї вготували нову субсидію в той час, коли ще не закінчився термін субсидії 1518 р.; порушення законів та звичаїв Кастилії і, нарешті, відсутність короля в країні і трудність спілкування з ним. Таким чином, претензії стосувались не лише податків, але й інших різноманітних питань, у вирішенні яких були зацікавлені всі верстви населення.

Ці та деякі інші причини невдоволення, указані в петиціях, були пред'явлені на розгляд кортесів у Сантьяго депутатами від Кордови, але ці петиції були повністю відкинуті.

Коли зібралася Авільська хунта, то деякі міста прислали своїм депутатам подібні накази. Найбільш відомими стали Вальядолідськй та Бургоський накази, які вважались політичного програмою повстання комунерос. У 108 розділах цих документів порушені майже всі найважливіші питання, що стосуються управління країною. Вальядолідці вважали за необхідне з'ясувати все про стан здоров'я королеви, переглянути склад королівського двору і замінити радників-іноземців іспанцями; захистити Іспанію від панування "людей чужих за мовою і своїми звичаями"; провести адміністративну і судову реформи, забезпечити незалежність від короля виборів депутатів у кортеси містами і общинами; дозволити (з відома королеви) збори представників міст, що послали своїх делегатів до кортесів для захисту рішень хунти; необхідною умовою скликання кортесів повинен бути попередній розгляд порушень королівською владою виданих раніше постанов та їхнього виконання, а також розгляд окремих претензій, які уже зустрічалися у попередніх петиціях.

Наказ Бургоса у своїй основі не розбігається з наказом Вальядоліда, але в ньому порушуються й інші питання, наприклад: якщо беруться податки, то не можна брати грошові субсидії; у містах не повинно бути коррехідерів, які знаходяться на утриманні у короля; надрукувати заповіт королеви Ізабелли і копії роздати депутатам; представникам міст надати право збиратися не рідше одного разу на рік для прийняття рішень, виконання яких повинно забезпечуватися королем; затвердити привілеї міст і обмежити права королівських алкальдів і алгвасилів; прибутки з церковних володінь не повинні йти на користь римської курії; монастирі, навіть жіночі, повинні сплачувати десятину; створити військові сили міських общин для надання допомоги тим, хто її потребує; опікуватися повсталими селянськими поселеннями, а також тими, хто ще буде піднімати повстання; король при поверненні до Іспанії повинен мати при собі не більше 200 чоловік гвардійців;

Ш'євра, єпископів Валенсії і Бадахоса та інших фаворитів слід позбавити маєтків і вивести з королівської ради; головним містам провінцій необхідно надати право скликати свої збори для розгляду питань про надання взаємної підтримки.

Накази Хаена мало чим відрізнялися від розглянутих вище. В них слід лише підкреслити вимоги виконання заповіту королеви Ізабелли і короля Фердінанда, а також вимоги про відміну тортур для всіх, крім тих, кого звинувачували у єресі та інших особливо важких злочинах.

Ці маніфести мали за мету відродження реформ і планів Католиць­ких королів. І все ж більшість вимог була лише повтором тих, що вже існували.

Дата добавления: 2015-05-23