Самостійна робота учнів

У навчанні особливе місце посідає самостійна робота учнів над матеріалом, що вивчається. Формування особис­тості учня відбувається не тільки під впливом організованих навчально-виховних заходів, а й завдяки індивідуальним намаганням самих учнів. Відомо, що ніхто просто так не от­римує певну сукупність знань, навичок і вмінь. Їх можна здобути, тільки доклавши чималих зусиль.

Практика свідчить, що найбільш ефективним є навчаль­ний процес у тих освітніх системах, де він спирається на змістовну самостійну роботу учнів. Тому сучасна дидактика більше уваги має приділяти обґрунтуванню методики са­мостійного опанування учнями теоретичних знань, прак­тичних навичок та вмінь.

Самостійна робота учнів — це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких вони самостійно закріплюють і поглиблюють раніше набуті теоретичні знан­ня, практичні навички й уміння, а також оволодівають нови­ми. Вона має надзвичайно важливе значення для формуван­ня й удосконалення знань, мислення й переконань. Тому цей метод є внутрішньою основою будь-якого іншого мето­ду навчання і необхідною передумовою дидактичного зв'яз­ку різних методів навчання між собою. Сучасні освітні про­цеси і науково-технічна революція роблять метод са­мостійної роботи одним із основних.

У різних освітніх системах є свої сприятливі умови для самоосвіти учнів. У школі — це домашня навчальна робота, суть якої полягає в самостійному виконанні завдань учите­ля з метою повторення і глибшого засвоєння навчального матеріалу, його застосування на практиці. Тому для учителя важливо уміло її організувати і методично забезпечити.

До­машні завдання включають:

/ засвоєння нового матеріалу за підручником;

/ виконання усних вправ;

/ виконання письмових вправ;

/ самостійні тренування;

/ виконання творчих робіт з літератури;

/ проведення спостережень з біології, географії, фізики;

/ виконання практичних і лабораторних робіт з біо­логії, хімії, фізики;

/ виготовлення таблиць, діаграм, схем;

/ самостійний перегляд кінофільмів, телепередач, прослуховування радіопередач тощо.

Найбільш складним видом є робота з друкованими дже­релами, тому під час занять необхідно учнів вчити працюва­ти з літературою, надавати їм індивідуальну консультацію та допомогу.

Плануючи й організовуючи самостійну роботу учнів, учитель має враховувати такі моменти:

— психологічні механізми процесу учіння;

— добові біоритми роботи головного мозку;

— велика кількість інформації, отримана під час плано­вих занять, забувається зразу ж після цих занять, тому не­обхідне повторення;

— дуже часті повторення за короткий час, навпаки, гальмують процес запам'ятовування;

— кількість і частота повторень мають залежати від об­сягу матеріалу, що вивчається, і його новизни;

— учні завжди краще запам'ятовують систематизова­ний, корисний для практичної діяльності матеріал;

— будь-який матеріал краще пригадується не відразу після повторення, а через певний час;

— обов'язковою повинна бути зміна виду діяльності учнів, тобто потрібно вміло чергувати їх розумову і фізичну працю та відпочинок;

— заохочення учнів за успіхи в самостійній роботі спри­яють формуванню у них мотивації до цієї роботи тощо.

Правила організації самостійної роботи учнів:

• докладне визначення завдань з відповідних навчаль­них дисциплін як для окремих учнів, так і для всього класу;

• конкретне формулювання певних проблемних завдань для вирішення під час самостійної роботи;

• забезпечення учнів в достатній кількості навчальною літературою, посібниками;

• створення належних організаційно-методичних умов для самостійної роботи;

• всебічне врахування індивідуально-психічних особли­востей учнів, їх здібностей, інтересів, нахилів;

• систематичний контроль і дійова допомога учням під час самостійної роботи.

Отже, щоб самостійна робота учнів у повному обсязі ре­алізувала свої освітні та виховні функції, вона має бути пла­номірною, систематичною та змістовною.

ДИДАКТИЧНІ ІГРИ

У глибоку давнину дитячі ігри виникли як стихійне наслідування дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче покоління готувалося до праці, полювання, війни, виконання норм поведінки, тобто гра мала важ­ливі соціальні функції. З розвитком людства, нагромад­женням знань, засобів матеріальної і духовної культу­ри, прискоренням темпів життя гра поступово втрачала свою навчальну функцію. Універсальний засіб народної педагогіки, вона починає вважатися "несерйозним" за­няттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних класів, обслуговує лише дозвілля. У школі, з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця, довго для гри не було місця.

Гра багатогранна, вона розвиває, виховує, розважає, соціалі­зує. Але історично одна з головних її задач — навчання. З мо­менту свого виникнення гра постає основною формою відтворен­ня реальних життєвих ситуацій, сприяє виробленню необхідних людських рис, якостей, навичок, звичок, розвитку здібностей. Так, у давніх Афінах (УІ-ІУ ст. до н. е.) процес виховання й на­вчання здійснювався в дусі змагань: діти постійно змагалися з гімнастики, у танцях, музиці, малюванні, самостверджувались і відшліфовували свої кращі якості. У Західній Європі в епоху Відродження й реформації Т. Кампанелла й Ф. Рабле пропагували принцип ігрового навчання (коли учні в грі опановують основи наук). У ХУ-ХУИ ст. Я. А. Коменський закликав усі «школи- майстерні» перетворити на місця ігор. На його думку, навчання в будь-якій школі може стати універсальною грою, яка відповідає віку кожного учня. У своїх трудах гру як особливу форму навчан­ня рекомендували Ж.-Ж. Руссо й Ф. Фрабель.

Сучасна психологія визнає, що гра охоплює всі періоди життя людини. Це — важлива форма її життєдіяльності, а не вікова ознака. З грою людина не розлучається все життя, змінюються лише її моти­ви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емо­цій. Розробкою теорії дитячих ігор, з'ясуванням ролі, структури і значення гри для виховання і навчання дітей займалися психологи Ж.Піаже, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін та ін.

А.С.Макаренко вважав дитячі рольові ігри такими ж важливими для розвитку дитини, як для дорослого справжню працю. Однак, зазначав він, тільки та гра є педагогічно цінною, в якій дитина активно діє, мислить, будує, комбінує, моделює людські взаємини. За цих умов вона може грати в грі різні ролі — бути командиром, виконавцем, творцем, знаходити умови для виявлення своїх здібностей та життєвої активності.

Використання ігор у навчанні робить недоречною авторитарну позицію вчителя в спілкуванні з дітьми. Адже, щоб зацікавити дітей майбутньою діяльністю, внести у навчання ситуації несподіванки, вільного ви­бору, яскраві позитивні емоції, педагог повинен сам стати учасником гри.

Особливо важливе поєднання гри з навчальною ді­яльністю в початкових класах, коли складний перехід від дошкільного дитинства до школи зумовлює поступову зміну провідних видів діяльності — ігрової на навчальну.

У дитячих іграх вільна ігрова діяльність виступає переважно як самоціль. У дидактичних іграх, створених педагогікою (в тому числі й народною), ігрова діяльність спеціально планується і пристосовується для навчаль­них цілей. Дидактичні ігри — різновид ігор за прави­лами. Їх основне призначення - підвищувати ефективність навчання школярів, сприяти вирішенню окремих пізнавальних завдань.

Дидактичні ігри, які використовуються в початко­вій школі, виконують різні функції: активізують інтерес та увагу дітей, розвивають пізнавальні здібності, кміт­ливість, уяву, закріплюють знання, вміння і навички, тренують сенсорні вміння, навички тощо. Правильно побудована цікава дидактична гра збагачує процес мис­лення індивідуальними почуттями, розвиває саморегу­ляцію, тренує вольові якості дитини. Не варто оцінювати дидактичну гру лише з позицій навченості дитини. Її цінність передусім у тому, що вона виконує роль емоцій­ної розрядки, запобігає втомі дітей, знижує гіподинамію. Якщо вчитель часто використовує цікаві дидактичні ігри, молодші школярі раптом роблять відкриття: "Мені подобається думати, дайте мені таке завдання, щоб я поламав голову", тобто зароджується інтерес до розумо­вої праці.

Правила дидактичної гри діти сприймають як умови, що підтримують ігровий задум; їх невиконання знищує гру, робить її нецікавою. Без заздалегідь визна­чених правил ігрові дії розгортаються стихійно, і дидак­тичні завдання можуть лишитися невиконаними. Тому правила гри задаються вихователем до її початку і мають навчальний та організуючий характер. Спочатку дітям пояснюється ігрове завдання, а потім — спосіб його виконання.

Успіх дидактичних ігор значною мірою залежить від правильного використання в них ігрового обладнан­ня, іграшок, геометричних фігур, природного матеріалу (шишок, плодів, насіння, листків) тощо.

Підбиття підсумків гри в зв'язку з такою віковою особливістю дітей, як нетерплячість, бажання відразу дізнатися про результати діяльності, проводиться відразу після її закінчення. Це може бути підрахунок балів, визначення команди-переможниці, нагородження дітей, які показали найкращі результати тощо. При цьому слід тактовно підтримати й інших учасників гри.

При проведені ігор керівна роль належить вчителю. Він пропонує конкретну гру, знайомить дітей з її змістом, готує дидактичні матеріали, розподіляє ролі, стежить за виконанням правил, оцінює результати. Кожна гра має мету, матеріал для проведення гри, хід гри.

Різноманітність ігрових засобів створює широкі мож­ливості для того, щоб учитель міг вибрати саме таку гру, яка найбільше відповідає меті уроку.

Проте, як показали дослідження вчених-психологів (Д.Б.Ельконін, Л.В.Артемова та ін.) і педагогів (І.О.Школьна, О.Я.Савченко та ін.), гра не забезпечує стійкого позитивного ставлення молодших учнів до нав­чального процесу, якщо використовується епізодично. Дидактичні ігри можна включати у систему уроків. Це передбачає попередній відбір ігор та ігрових ситуацій для активізації різних видів сприймання та обмірко­вування, де їх використання найбільш своєчасне й ефек­тивне порівняно з іншими методами. Найбільш оптимальні способи вико­ристання ігрової діяльності в системі уроків:

• весь урок будується як сюжетно-рольова гра (на­приклад, деякі уроки навчання грамоти, що мають на меті ознайомити дітей з новими звуком і літерою; уроки-мандрівки; уроки ознайомлення з навколиш­нім, розвитку мовлення тощо);

• під час уроку як його структурний елемент;

• під час уроку кілька разів створюються ігрові ситуації (за допомогою казкового персонажа, іграшки, не­звичного способу постановки завдання, елементів змагальності тощо).

Головні умови ефективності застосування дидактичних ігор — органічне включення в навчальний про­цес; захоплюючі назви; наявність справді ігрових еле­ментів, зокрема зачинів, римування; обов'язковість пра­вил, які не можна порушувати; використання лічилок; емоційне ставлення самого вчителя до ігрових дій (його слова й рухи цікаві, несподівані для дітей).

Коли якусь гру використовують надто часто, виникає небезпека втрати інтересу дітей до неї, бо зникає но­визна. У цьому разі, лишаючи незмінними ігрові дії, в зміст треба вносити щось нове: ускладнювати пра­вила, змінювати предмети, включати елементи змаган­ня, починати гру з несподіваної лічилки або ігрового зачину.

Пояснення вчителя під час проведення гри має бути лаконічним і зрозумілим, пробуджувати інте­рес. І чим молодші учні, тим доцільніше не тільки пояснювати, як фати, а й показувати, як це робити.

Отже, дидактична гра в усіх своїх видах виконує різні функції, але домінує — мотиваційна; саме з цих позицій слід оцінювати и переваги порівняно з іншими методами навчання.

Дата добавления: 2015-05-23