Шлях поета

Дінець

З поетичного доробку Микити Шаповала

***

Грядущим нашим поколінням,

Новим невідомим людям,

Ми залишаєм загадку-видіння

І хвилювання їх грудям.

Це буде відгук наших дзвонів,

Що в наших грудях прогули,

Молитов наших і поклонів,

Благань, жадань, надій, прокльонів,

Що з нами гостро так жили.

Час хвилювання і горіння,

В стовпах огняних краєвид

Лишає наше покоління,

Як незатертий бурі слід.

І ви зомлієте від туги

За нашим образом ясним,

За нашим дзвоном голосним,

Родитись будете з ним вдруге

Й ніколи не вмирати з ним.

Підперезав село убоге

Тонкий вигадливий Дінець.

Блискуча, вквітчана дорога,

Срібляно хвильний манівець.

Біжить - не спиниться ніколи.

Поміж гаями, по степах,

Лани оре широкополі

І щезне в хащах і горах.

Відкіль течуть срібляні хвилі,

І як простують, і куди,

І що ховається в тій сині,

Що прикотила їх сюди?

Не знаю я цього, і, мабуть,

Ніхто не мав на це снаги.

Як те, що кличе мене й водить

На ці таємні береги.

Відкіль прийшов, куди і по що?

Що там згубив - чи може тут?

І хто мені ту жаль розтроще

І згубні чари злих отрут?

Хто розіб'є старі кайдани,

Хто може "підвести ходи"?

... Якісь таємні серця плани

Взяли і привели сюди.

І буду тут шукать, аж поки

Знайду природи джерело,

Й благать, щоб ясність ця, і спокій,

І моє серце там жило...

Навколо радості так мало!

Який у чорта днів бадьор,

Коли ми крила поламали

У леті марному до зор

В. Сосюра

Складна історична доля випала Україні в 1917-20 роках.

Влітку 1918 року Володимир Сосюра закінчує Кам'янську агрошколу, одержавши посвідчення молодшого агронома. Проте перебіг складних революційних подій у Донбасі не дав присвятити себе сільськогосподарській діяльності. У листопаді 1918 року Володимир Сосюра добровільно стає козаком Української народної армії УНР. При формуванні військового з'єднання його було зараховано до складу 3-го Гайдамацького полку, який одразу ж з Лисичанська було направлено на фронт. Про це В. Сосюра пізніше опише в поемі "Червона зима":

На фронт, на фронт,

А на пероні люди,

Біля вагонів

Ми співаєм "чумака".

У армії Української Народної Республіки Володимир служив свідомо і сумлінно. Про це свідчить і час служби - до лютого 1920 р. (розгром Української армії), і навчання в старшинській школі Кам'янець-Подільська, і служба в особистій охороні Петлюри. Більше того, В. Сосюра кілька разів потрапляв у полон до червоних і білих, але не тільки не залишався у них, а й тікав і знову повертався до Української армії.

Ідея козацтва в петлюрівській армії захопила своєю романтикою українське серце молодого хлопця.

Національні почуття у В. Сосюри були настільки сильними й глибокими, що впродовж десятиріччя він описує в своїх творах лицарські поєдинки українських вояків.

Після розгрому петлюрівської армії у В. Сосюри не було вибору - або смерть, або покаятись, щоб залишитися в Україні. Радянська влада Москви в цей час ефективно починає грати на національних почуттях українців, на словах визнавши деяку самостійність України. Десятки тисяч юнаків, подібних Сосюрі, з петлюрівських та махновських загонів повірили в більшовицьке національне визволення України.

Прийняття нової віри було фактом зради українського визвольного руху. Проте засуджувати чи виправдовувати за це Володимира Сосюру з точки зору сучасності - справа несправедлива і необ'єктивна. Тим більше, що замість вільної еміграції він обрав «синю омріяну Україну».

Український поет радянського періоду, який вже не наважувався прислужуватися новим порядкам, з тавром учорашнього петлюрівця і з любов'ю в серці до України, прирік себе на фізичну і моральну каторгу.

Володимир Сосюра за характером був досить чесною і правдивою людиною, отже неважко уявити, що діялося в цей період в його душі, в його думках і серці. Комуністична ідея аж ніяк не пов'язувалася з почуттям поетового серця.

Зміцнення більшовицької диктатури після громадянської війни впродовж десятиріччя відбувалося мляво, повільно і двоїсто. В період становлення соціалістичної економіки вождям було не до ідеології і не до національних проблем. Тож поряд співіснували комуністична і національна ідеї. Відкриття українських шкіл, театрів, видавництв набуло широкого розмаху. Письменники писали, про що думали, що відчували, а не на замовлення революційної влади. Це все прийде пізніше. Тогочасні вірші Володимира Сосюри надихані великим бажанням служити українському народові, оспівувати його славетне минуле. Ці твори відверто оспівували любов і смерть, розпач і п'яні освідчення. За вдяки глибокому проникненню в людську душу поезія В. Сосюри стає досить популярною в Україні. Радянська цензура в період українізації була лояльною до "вольностей" письменників типу В. Сосюри. Яскравим прикладом цього є публікація його поеми «Мазепа» у 1929 р. Ця поема - пряме протиставлення пушкінській "Полтаві". Вона є своєрідною політично-національною реабілітацією І. Мазепи. Твір однозначно антиросійський:

Вкраїну полонив поляк,

І, наче оводи ті злі,

її обсіли москалі...

***

я хочу швидше звідсіля

віддячить москалю і ляху,

що мій народ ведуть на плаху

під сміх царя і короля!

Звичайно, за радянських умов В. Сосюра ніколи не був націоналістом, але національна українська ідея була яскраво у нього виражена. Поема "Мазепа" - свідчення непереможності української національної ідеї, що жила і живе в серці кожного чесного українця. Та доба була настільки дволика, що важко було людині не тільки розібратись у найближчому оточенні, а навіть у самій собі. Найповніше цей стан поет охарактеризував словами:

В мене на кашкеті зірка п'ятикутна,

а на серці - тьма...

Такий стан душі Володимир Сосюра назвав в одному із своїх віршів "розхристаним" серцем. Залившившись у підрадянській Україні, В. Сосюра не зрадив української національної ідеї і намагався її своїми творами підтримати, донести до розуміння кожного читача. Це місія складна і трагічна.

Далі настають часи сталінського перелому. Українізація згортається під прикриттям комуністичної ідеї, впроваджується великодержавна шовіністична політика Росії, метою якої стає знищення всього українського. Така зміна політичного курсу глибокими ранами відбилася на українській творчій інтелі Ґ енції, на серці чесного і ніжного Володимира Сосюри. Доречно нагадати, що саме в 1931 році виходить друком його поетична збірка "Серце". Це, з впевненістю можна сказати, була остання збірка Володимира Миколайовича, в якій він говорив так, як відчував і думав.

Терзаючись протиріччями української радянської дійсності, В. Сосюра покидає Харків і їде до Ленінграда в пошуках відповідей на питання, що гнітили його мозок і серце. Полегшення не настає, відповіді на жагуче питання життя не знайдено. У творах ленінградського буття "Серце" і "Два Володьки" поет зображує безвихідь даного становища і глибоке провалля своєї трагедії роздвоєння.

Цензори 1930-х років правильно зрозуміли основні напрямки сталінського перелому, тож вони швидко вгледіли "націонал-більшовизм" В. Сосюри і небезпеку його нової книги. Збірка "Серце" була заборонена і вилучена з бібліотек і книгарень.

Проте ці два роки життя для В. Сосюри не були настільки жахливими, як наступний, 1933 рік.

Жах голодомору в Україні в 1933 році читачам відомий. Спустошення українського села, що призвело до смертей мільйонів людей, планувалось і скеровувалось із московських кабінетів. Це була розправа за широкий "український націоналізм" простих і чесних трударів села - нашого «золотого фонду» нації. Терор ішов не тільки голодною ходою, він нищив широкомасштабну культуру України. Небачені в світовій практиці репресії: розстрілювались у підвалах, ярах, лісах вчені, письменники, доводилися до самогубства кращі дочки й сини України. Москва на українській землі апробувала загальносоюзну репресію 1937-38 років. Чекістський наган не встигав охолоджуватися від нічної роботи. Всевидяче око і караюча рука чекістів не поминули жодного письменника України!

Ті, хто вцілів від голоду та розстрілу і не наважився приставити до своєї скроні нагана, зазнавали моральних тортур. Жах допиту був не меншим від жаху арешту.

Тюрми й допити зробили більшість письменників покірними співцями режиму або вимусили глибоко зачаїтися. Через горнила чекістського перевиховання пройшли М. Рильський, М. Бажан, Остап Вишня, П. Тичина та інші. Таланти згинались у дугу лояльності до режиму і з'являлись замовлені допитами твори про вождя всіх народів, єдину і непогрішну партію. А хто не скорився диктаторському режиму, той, як Остап Вишня, відправлявся вдосконалювати своє мистецтво до Сибіру чи до Воркути.

Не оминула ця лиха година і Володимира Сосюру. Ніжного, чутливого поета зламати було неважко, йому не потрібно було тюрми, вистачило кілька чекістських допитів. Тут уже пригадали "знавці людських душ" у погонах всі його мандри за вільну Українську державу в армії С. Петлюри, і «Мазепу», і Махна, і "більшовицький націоналізм", і особисту дружбу з М. Хвильовим.

Якщо в 20-і роки Володимир Сосюра в Україні був лідером у поетиці, то М. Хвильовий - у прозі.

Під впливом М. Хвильового та В. Сосюри формувались найвідоміші творці української літератури. Обидва були з пролетарського Донбасу, обидва пройшли шляхами української армії.

Дружба Хвильового і Сосюри була настільки міцною, що їм заздрили майже всі з письменницької братії. Слід зауважити, що М. Хвильовий у цьому дуеті дружби був лідером. В. Сосюра обожнював друга і вважав його ідеалом інтелі Ґ ентності.

Твердий і послідовний Микола Хвильовий гнутись на допитах не зміг і прийняв однозначне рішення - самогубство.

Смертельний постріл друга 13 травня 1933 року потряс чутливого Володимира Сосюру. Смерть близької людини і принизливі підозри зламали психіку поета.

Впродовж ночі Володимир Миколайович пише поему про самогубство М. Хвильового, а вранці поспішає до видавництва. Отримавши відмову в друкуванні поеми, заходить до Будинку літератора, щоб знайти підтримку у колег по перу. Та даремно.

У глибокому розпачі Володимир Сосюра сходинками збігає на останній поверх і кидається між сходів.

На щастя, спроба самогубства була невдалою. Швидка допомога доставляє поета в психіатричну лікарню - Сабурову дачу. Не виключено, що тимчасове божевілля врятувало В. Сосюру від арешту, а то й розстрілу. Вірогідно й те, що достатньо було допитів і божевільні, щоб поет своїм іменем і популярністю серед народу служив прикриттям злочинів влади.

Дарування життя вимагало і зобов'язувало прийняти правила гри НКВС. Інші письменники теж сповна випили гірку чашу своєї долі. Але й після божевільні В. Сосюра повністю не виконав замовлення диктаторської влади, не став партійним співцем.

Велика всенародна популярність поета 1920-х років залишилась в минулому. Як не задобрювала московська влада В. Сосюру - квартира в центрі Києва, нагородження орденом - творча наснага поета не збільшувалася.

Патріотизм українського серця Сосюри знову вповні висвітився під час Великої Вітчизняної війни. Національна ідея знову оволодіває поетом. Диктаторській пропаганді тимчасово це було вигідно, щоб він знову говорив чесно і проникливо, щоб його палке слово кликало до помсти.

Сосюрі дозволили писати про свою "синю омріяну Україну", про синівську любов до неї, про споконвічну мрію - волю і ненависть до окупантів.

Звичайно, що в поезіях В. Сосюри за років війни немає навіть і натяків проти радянського ладу. Своє він залишив у собі, а слова на папері були віддані повністю існуючому ладу. Безпосередньо щирі почуття поета рядками йшли від самого серця:

подарунок Україні

серця бідного мого.

У роки війни сталінський режим для підкріплення патріотизму народів Союзу повертає митців до історичних тем. Суворов, Нахімов, Б. Хмельницький уславлюються на екранах кінотеатрів, на сторінках журналів, газет та книг.

Їх іменами називають навчальні заклади для хлопців-підлітків, на орденах і медалях карбуються їх портрети.

Володимир Сосюра не ризикує, як він це робив у 1920-ті роки, звертатися до історичної військово-визвольної тематики. Він добре завчив уроки НКВС з переломами кісток під час нічних допитів.

Тож його вірші безпечні для існуючого ладу, і він завзято присвячує твір за твором Україні, рідному краю, спогадам про минуле. До 30-ліття від початку літературної діяльності (1947 р.) виходить збірка саме таких творів В. Сосюри «Щоб сади шуміли».

Влада вміла відзначати зломлених діячів, в її арсеналі було багато «пряників» - ордени, медалі, почесні звання, сталінські премії. Впродовж двох років (1947-48 рр.) Володимира Сосюру неабияк відзначають - сталінська премія за збірку, орден Леніна.

За цей короткий проміжок часу Володимиру Миколайовичу влада влаштовує чергову «операцію» - розпочинається цькування за вірш «Любіть Україну», який поет написав і надрукував ще у 1944 році. Три роки в Україні читали цей патріотично-палкий вірш, а ось у новій, вже повоєнній збірці він став на заваді. Звичайно, не читачам. Ворога було розбито, режим себе зміцнив всебічно, та на заході України точилася визвольна боротьба з більшовизмом. Саме з цих причин «кадебісти» починають новий період нищення всього українського.

Таких періодів доля «подарує» Україні ще декілька. Справді, «справа Сосюри» через твір «Любіть Україну» була голосною. Нашому поетові-земляку було несолодко, проте трагедії не сталося.

Трагедія для нього, як відзначалось вище, була в 1930-і роки. Після тієї страшної доби В. Сосюра перестав бути самостійним у житті і в творчій діяльності. Він став виконувати волю влади, що залишила йому життя і можливість писати на замовлення. Величезний талант В. Сосюри розкрився на початку творчості на повні груди, а потім кисень було перекрито. Трагедія його душі, його творчості тож і залишила нам єдине сприйняття поета як майстра інтимної лірики.

Чергове нищення В. Сосюри в 1948 р. було настільки штучно закручене, що владні структури не знали, як знайти вихід з цього. Та вихід теж прийшов з Кремля - Володимира Миколайовича нагородили вищим орденом країни.

Якщо зважити події 1947-48 років, то дяльність режиму навколо В. Сосюри була трагікомічною. Хоча все оточення поета сприймало цю «виставу» автоматично, без позитивних чи негативних проявів, бо таким тоді був стандарт поведінки влади з надломленими інте볥ентами. Досить влучно про той час написав Павло Тичина:

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двісті розіп'ятий я...

В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості навіть після смерті диктатора і відомих партійних з'їздів. Він був генієм української душі, тож чудово розумів анатомію трагедії особистості і трагедії українського народу - зі смертю диктатора владний режим не змінив політики стосовно України.

Уже після смерті В. Сосюри по Україні прокотяться чергові хвилі нищення українського духу в 1970-80-і роки.

Майже 75 років знати свою мову, культуру, любити свою Батьківщину для українців було страшним «злочином».

У нарисі «Редактор Карк» Микола Хвильовий писав: «Невже я злочинець, що безумно люблю свою Батьківщину?» Злочинним був існуючий режим. Він історично був приречений на загибель, але забрав життя у багатьох українців, подібних М. Хвильовому та В. Стусу; понівечив людську і творчу долю митців, подібних В. Сосюрі!

«Ніде репресії, чистки, страти не мали таких страхітливих розмірів, як в Україні, в боротьбі з могутніми прикритими прагненнями українських мас до великої свободи і незалежності», - ось такі зізнання одного з авторів червоного терору та репресій Л. Троцького.

Панорама

* 1927 рік. У Артемівському районі за невиконання «твердих завдань» були конфісковані матеріальні цінності у 314 селян. Це майно продане з торгів, а земля перейшла у державну власність. У червні суд засудив 4 осіб до розстрілу, 145 - до позбавлення волі, а 58 - вислані за межі району.

* 1930 рік. Судовий процес над Спілкою визволення України, який тривав з 9 березня до 19 квітня у Харкові, перетворився на репресійну кампанію винищення української національної еліти - чільних діячів української науки і культури, духовенства, керівників промисловості.

* 1933 рік. За ініціативою центру розпочалася чистка радгоспів від «куркульських елементів». Репрессивна кампанія перекинулася на колгоспи і підприємства. Під час чистки 19-річна комсомолка радгоспу ім. Калініна Ганна Кострубова зізналася комісії, що вона дочка розкуркуленого. Їй оголосили догану і залишили на роботі. Але цілий рік секретар комсомольського осередку В. Нагорний і директор радгоспу П. Тесленко мордували дівчину і в 1931 році виключили її з комсомолу та звільнили з роботи. Ганна не пережила такої несправедливості і скінчила життя самогубством.

У листопаді на пленумі ЦК КП(б)У прийнято резолюцію про нищення української освіти і культури та подальшу русифікацію.

Зі шкіл району звільнили 28 вчителів-«націоналістів», 12 працівників культури, повністю звільнили всіх працівників відділу освіти та культури від «классово-враждебных элементов».

* 1937 рік. Заарештовано і засуджено 118 мешканців району через «притупление классовой бдительности» та виникнення «контрреволюционных групп». Серед них: М. Жданов (лікар), О. Іванов (директор школи), В. Татаринов (учитель), С. Пархоменко (колгоспник), Д. Сокольський (співробітник Артемівського НКВС) та інші.

* 1933-38 роки. Масові репресії проти діячів української науки, освіти і культури ("розстріляне покоління"). В ці жорна потрапляють понад 70 осіб району: 3 страчено, 15 засуджено, 44 виселено в райони Крайньої Півночі та Казахстану.

* 1935-1938 роки. Проводяться неодноразові партійні чистки в об'єднаному Артемівському міськрайкомі КПУ; виключено з партії 604 особи. Основні звинувачення: "петлюрівець", "куркуль", "білогвардієць", "буржуазний націоналіст", "троцькіст", "шпигун", "зв'язок зі шпигунами".

Нова хвиля антиукраїнських акцій, які прокотилися не тільки Західною Україною, але й мали системний характер, починається після основних військових антиукраїнських подій Другої світової війни на території України.

Ось текст наказу, унікального за своєю цинічністю:

«Совершенно секретно.

Приказ № 0078

22 июня 1944 г.

г. Москва

по Народному Комиссариату внутренних дел Союза ССР и Народному Комиссариату обороны Союза ССР.

Содержание: О ликвидации саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины...

Приказываю:

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать возможности скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

завести в особых отделах специальные дела на каждого;

все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный Комиссар

внутренних дел Союза ССР Берия

Зам. народного Комиссара

обороны Союза ССР Жуков».

* 1971 рік. 6 січня в Сіверській школі № 4 відкрито меморіальний музей Володимира Сосюри. Автор музейної експозиції - дитячий друг поета Микола Опанасович Гришин. Підготовчу групу по збору матеріалів для музею очолював завідувач райвідділу освіти В.К. Пеленов.

1986 рік. Після реекспозиції 26 березня меморіальний музей В. Сосюри відкрито в Сіверській СШ № 1. Автори реекспозиції завідувач районного відділу народної освіти В.Т. Терещенко, директор школи Яковенко Л.М. і краєзнавець Ачкеєва Є.Я.

У цей день відбулися перші обласні сосюринські читання «Я від Дінця, що сяйвом грає, в сади Донеччини прийшов» під керівництвом заступника директора обласного інституту вдосконалення вчителів В.Є. Пушкарьової і завідувача кабінету української мови і літератури В.В. Оліфіренка.

* 1998 рік. На честь 100-річчя від дня народження В. Сосюри відбулося районне свято в м. Сіверську, вийшла з друку книга «Ямські зорі Володимира Сосюри» (упорядник В. Терещенко), випущено пам'ятний значок, встановлено гранітну брилу і пам'ятний знак на садибі, де колись проживала сім'я поета.

Дата добавления: 2015-05-23