Міжнародне становще і зовнішня політика козацької України наприкінці XVII - на початку XVIII СТ. „українське питання” у європейській політиці кінця XVIII – початку XIX ст

Наприкінці 70-х рр. ХVII ст. всі держави, що брали участь у боротьбі за Правобережну Україну (Московія, Польща, Туреччина, Крим), були стомлені й виснажені та бажали хоча б на деякий час миру. Пер­шою пішла на мир з турками Річ Посполита, уклавши 17(27) жовтня 1676 р. Журавненський мирнийдоговір, за яким знову зрікалася Поділля і Пра­вобережної України, за винятком Паволочі й Білої Церкви. У липні 1678 р. Москва з Варшавою продовжили між собою Андрусівський дого­вір, причому Київ залишився за Москвою ціною уступки Польщі части­ни Вітебщини і виплати викупу в 200 тис. рублів сріблом. А 13(23) січня 1681 р. московсько-українські делегати уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років, протягом якого ніхто не мав права заселяти просторів між Південним Бу­гом і Дніпром, Лівобережна Україна залишалася під Московським царством, а Поділля - за Туреччиною. Ця пустеля була немов надгробним пам’ятником на могилі визвольної боротьби народу, що волів зруйну­вати свій край, ніж добровільно скоритися ворожому політичному й соціальному ладові, але не виявив політичної зрілості, щоб зрозумі­ти наміри своїх провідників і підтримати їх, жертвуючи в ім’я даль­шого ідеалу своїми ближчими вигодами.

Тим часом Річ Посполита під керівництвом талановитого й енергі­йного короля Яна III Собєського (1674-1696 рр. пр.), перейнятого ідеєю боротьби христи­янського світу з мусульманським, за кілька років витіснила турків із Поділля за винятком Кам’янця (звільнений 1699 р.). Щоб закріпити за со­бою Правобережну Україну, Ян ІІІ Собєський пішов на відновлення козаччи­ни, 5-тисячний козацький загін у 1683 р. взяв участь у поході поль­ського короля під Відень, а наприкінці того ж року під керівництвом призначеного Собєським гетьмана Степана Куницького (? – 1684 рр.), соратника П.Дорошен­ка, козаки здійснили похід у південну Молдову, що отримав гучний резонанс у Німеччині й Італії.

Однак відновлення козаччини на Правобережній Україні стало од­нією з найважливіших перешкод на шляху до укладення „Вічного миру” між Польщею Московією, ініціатором котрого виступав Ян ІІІ Собєський. Він розраховував, таким чином, підключити Москву до створеної в бе­резні 1684 р. антитурецької „Священної ліги” (Австрія, Польща, Ве­неція, Ватикан). Відповідні переговори почалися наприкінці 1683 р. у Андрусові, але внаслідок протидії лівобережного гетьмана І.Самойловича припинилися в лютому наступного року. Прагнучи до об’єднання українських земель п^;д булавою одного гетьмана, І.Самойлович мав та­ємні зносини з Кримським ханатом і не бажав його знищення, оскільки тоді Коза­цька Україна була б звідусіль оточена московськими володіннями й не мала б на кого, в разі потреби, опертись.

Все ж таки 6(16) травня 1686 р. між Москвою та Польщею було укладено договір про „Вічний мир”, що знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі: Польща відмовилася від протекторату над Запорізькою Січчю, за уступку Києва Москва ма­ла виплатити Варшаві 146 тис. рублів. Північно-західний рубіж Війська Запорізького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясьмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу. Нейт­ральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, Поділля залишалося під владою Туреччини. Москва і Польща укладали антитурецький союз. Наслідком його був невдалий українсь­ко-московський похід на Крим у травні-червні 1687 р., в результаті якого 22 липня 1687 р. І.Самойлович позбувся гетьманства.

Через три дні козацька рада на р.Коломак за наполяганням фаворита цариці Софії Олексіївни князя Василя Го­ліцина обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1639-1709 рр.). Старшина хотіла була добитися права зносин з іноземними державами, але в цьому було відмовлено, і всякі листи, що могли прийти від чужих урядів, негайно наказано пересилати до Москви.

В особі нового гетьмана Лівобережна Україна дістала талановитого політика і дипломата. Ступінь його дипломатич­ної вправності засвідчив не лише спосіб, яким І.Мазепа здобув собі посаду, але й виявлена ним здатність надалі утримувати її. Після другого невдалого походу В.Голіцина на Крим 1689 р. І.Мазепа з пишним почтом у 307 осіб прибув до Москви, щоб засвідчити свою повагу ца­риці Софії та її впливовому фавориту, але, перебуваючи в столиці, став свідком того, як зведений молодший брат Софії Петро І відібрав у неї та В.Голіцина владу. І.Мазепа не лише не пішов слідом за своїм патроном, як це завжди було в таких випадках, але й отримав від царя похвалу козакам за їх службу під час кримських походів. Скориставшись із такого всту­пу, гетьман у відповідь наголосив на труднощах свого уряду, помилках В.Голіцина й на власній відданості новому цареві. Вдоволений гетьманськими словами та манерою поведінки, Петро І щедро обдарував І.Мазепу та його службовців і милостиво дозволив їм повернутися на батьківщину. Це був початок тісних політичних і особистих стосунків - аждо 1708 р.

В останнє десятиліття ХVІІ ст. І.Мазепа проявив неабияку послуж­ливість, коли Петро І почав наступ на турок і татар на чорноморсь­кому узбережжі. Саме запорожці принесли остаточну перемогу під Азо­вом у 1697 р., крім того, гетьман постійно давав своєму володареві проникливі поради щодо зносин із поляками і турками. На становище гетьмана не вплинув навіть виступ військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), що 26 травня 1692 р. уклав від імені „Удільного князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового й народу малоросійського” договір „Про вічний мир і брате­рство” з кримським ханом Селімом І Гереєм, який передбачав взаємну оборону від Москви і Поль­щі.

За цим договором із 16 пунктів українське князівство мало обі­ймати окрім Гетьманщини ще Правобережну Україну й частину Слобідсь­кої (полки Сумський і Охтирський), а Харківський і Острогозький по­лки передбачалося перевести на правий берег Дніпра, щоб відкрити татарам вільний шлях для наскоків на Москву. Окремо застерігалося право вільної торгівлі для обох сторін без уяского мита, а для ук­раїнців надавалося право вільного рибальства і звіроловства з гир­лі Дніпра та безплатного видобування солі. Кілька разів протягом 1692-1696 рр. Петрик за допомогою хана Селіма І Герея, колишнього со­юзника II.Дорошенка, робив походи на Гетьманщину, але невдало.

Тим часом, 16 січня 1699 р. Польща заключила з Туреччиною Карловицький мирний договір, за яким до її складу поверталася більша частина Поділля з Кам’янцем, ще раніше з війни вийшла Австрія. Петро І зму­шений був шукати порозуміння Туреччини і 3(13) липня 1700 р. уклав Константинопольський мирний договір на 30 років, за яким від Московського царства відходило північне узбережжя Азовського моря з Азовом. Обид­ві сторони зобов’язувалися не будувати ніяких укріплень на нижньому Дніпрі й зруйнувати існуючі фортеці - Таванську й Кизикермень.

На поч. XVIIІ ст. Козацька Україна була силоміць втягнута в бо­ротьбу Московського царства за вихід до Балтики, хоча її інтереси безпосередньо не були зачеплені. По суті, Петро І перетворив Україну на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Фридериком (1697-1706, 1709-1733 рр. пр.) про спільні дії про­ти шведського короля Карла ХІІ (1697-1718 рр. пр.), він обіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. З відповідними „та­ємними статтями” до гетьманської столиці Батурина було відряджено дяка Бориса Михайлова. Як досвідчений дипломат, І.Мазепа не пішов на конфронтацію з Петром І і після дворазової зустрічі з послом погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля на правому березі Дніпра. Але зажадав зафіксувати цю угоду в кон­ституції на Сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. На всі ж інші пропозиції гетьман не пристав.

Особливе обурення в Україні викликав подвійний тягар Північної війни 1700-1721 рр.: з населенням у 1,1 млн. чол. вона виставила на поле бою 40 тис. чол. у той час як Росія з населенням 13,5 млн. чол. мала в 1700 р. 112-тис. військо. До того ж козаки воювали не поряд з домом із традиці­йними ворогами, а з модерними шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та Центральній Польщі. Ці далекі походи, які призводили до 50-70 % втрат особового складу, показали, що козаки вже не можуть змагати­ся з регулярними європейськими полками. Саме проблема захисту Ге­тьманщини від Карла ХІІ і його польського ставленика (у 1704-1711 і 1733-1734 рр. – короля) Станіслава Лещинського підштовхнула І.Мазепу до серйозних переговорів з ворогом.

За свідченням генерального писаря IIилипа Орлика (1672-1742 рр.), коли Карл XII вторгся в Росію, між Ма­зепою і Петром І відбулася розмова, в ході якої гетьман попередив царя, що „ми військом нашим безсилим, частими походами й війною зруйнованим і зменшеним, не можемо оборонитися від військ шведських і польських, і тому просив я царську величність, щоб принаймі 10000 від військ своїх регулярних на допомогу зволив дати, а його велич­ність мені відказав: „Не тільки 10000, але й десять чоловік не мо­жу дати, як можете, самі бороніться”. Для І.Мазепи така відповідь означала, що Переяславсько-Московська угода 1654 р. - підстава його вірності Петру І - більше не була обопільно вигідною і не могла його зо­бов’язувати.

Ще восени 1705 р., коли Мазепа стояв із військом у Замості, С.Лещинський прислав до нього священника Францішека Вольського з таєм­ними пропозиціями, але гетьман допитав його наодинці, а тоді зааре­штував і передав російському командувачеві. Проте вже наступного року, пі­сля відречення Августа ІІ, І.Мазепа погодився обговорити конкретні пропозиції С.Лещинського: гетьман отримував княжий титул, а Україна стала б третьою і рівноправною частиною Речі Посполитої. Відповідні універсали новий польський король таємно послав Мазепі 1707 р. для розгляду і розповсюдження в слушну годину. Навесні того ж року частина козацької старшини, що була частково проінформована відносно переговорів, зустрілася в Києві й таємно вивчала копію Гадяцької угоди, отриману з Печерської бібліотеки.

Порозуміння зі С.Лещинським проклало шлях Мазепиним контактам із Карлом ХІІ, до того ж схвалення королем угоди гетьмана зі С.Лещинським значно збільшило ймовірність того, що ця угода виконувати­меться. Причому спершу монарша солідарність утримувала молодого Ка­рла ХІІ від зносин із васалом-дворушником, проте коли шведи зіткнулися влітку 1708 р. з великими труднощами у Східній Білорусі, Карл ХІІ поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше. Крім того, шведський король планував позбавити Петра І трону, як це було раніше зро­блено з Августом II, а І.Мазепа мав тісні зв’язки зі старою мо­сковською аристократією, критично настроєною до Петрового правління.

Серед дослідників немає одностайності з приводу того, чи була до вступу шведів в Україну підписана офіційна угода між І.Мазепою та Карлом XII. Численні тогочасні джерела згадують якусь неофіційну домовленість між ними, у якій король пообіцяв зважати на україн­ські інтереси. Єдине джерело, де чітко вказано на існування такої угоди, - це „Вивід прав України”, з яким у 1712 р. звернувся до єв­ропейських монархів П.Орлик (оригіналу документа й досі не знадено, існує передрук 1925 р., підготовлений І.Борщаком). Він міс­тить 6 пунктів угоди між Мазепою і Карлом XII, начебто підписаної 1708 р.: 1) Україна має бути незалежною і вільною; 2) шведський король зобов’язаний захищати її від усіх ворогів і надсилати до­помогу, коли про це попросять гетьман і „стани”, 3) всі загарбані Москвою землі, що колись належали „руському” народу, повинні бути повернені українському князівству,... 6) для стратегічних потреб шведське військо може займати 5 українських міст.

Лише 8 квітня 1709 р. під Полтавою в Будищах, аби заспокоїти запорожців, Карл ХІІ підписав з українцями просту відверту угоду. Найважливішим був її перший пункт, за яким Карл XII обіцяв захищати Україну і не укладати миру з царем доти, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і приві­леїв. Решта положень стосувалися другорядних питань: шведське вій­сько не повинне завдавати українському населенню збитків, а запо­рожці мали переконати селян, щоб ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи і забезпечували союзників продовльством.

Маючи широкі зв’язки і великий дипломатичний досвід, І.Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників: передбачалося за­лучити до антимосковської коаліції запорожців, кримських татар, донських козаків, башкирів, калмиків і черкесів. Вже восени 1708 та взимку 1709 рр. гетьман відрядив делегації до Криму (Д.Болбота, згодом К.Мокієвський), на Січ, на Дон і до некрасівців на Ку­бань. Брак часу, а також намагання декого з можливих партнерів зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Однак за прикладом І.Мазепи через кілька років П.Орлик намагатиметься сформу­вати далекосяжну протиросійську коаліцію. Охолоджуючий ефект на донських козаків, кримського хана Девлета ІІ Герея (1699-1702, 1709-1713 рр. пр.) і Порту мало й зруйнування Запорізької Січі 8 травня 1709 р.

Після полтавської поразки 27 червня (7 липня) 1709 р. Карл XII і І.Мазепа з тисячею шведів і двома тисячами запорожців (згодом їх чисельність зросла до 5 тис.) перетнув біля Очакова турецький кордон. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували пе­ребратися ближче до Бендер, де перебував сераскер (губернатор). Коли Карл ХІІ почав знову встановлювати зв’язки з різними урядами Європи, місто набуло космополітичного характкру, шведський король та його союзники дедалі більше розглядали Бендери як базу, з котрої сподівалися відшкодувати втрати під Полтавою та Переволочною.

Центр Північної війни несподівано для Петра І перемістився на південь, і перед ним замаячила перспектива протистояння з грізними турками. Щойно Карл ХІІ прибув до Бендер, кримський хан установив із ним зв’язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо Порта відмови­ться. За допомогою дипломатів європейських держав (особливо Франції), уряди котрих непокоїла російська експансія, напруженість між Портою і Москвою було доведено до крайньої межі. Зрештою, 19 листопада 1710 р. диван (османський уряд) оголосив Петру І війну.

Напередотні цього на шляху до Константинополя Девлет ІІ Герей ненадовго зупинився в Бендерах і мав розмову з П.Орликом, а через місяць, після повернення хана із столиці, до Криму вирушила козацька делегація в складі полк. Д.Горленка, ген. судді Клима Довгополого і ген. писаря І.Максимовича. 23 січня 1711 р. після кількатижневих переговорів у Бахчисараї було укладено союзний українсько-кримськотатарський договір: 1) під жодним приводом не може бути завдано шкоди українським і запорізьким козакам та їх родинам (як у договорі 1648 р. між Б.Хмельницьким та Ісламом ІІІ Гереєм); 2) козаки мають право мешкати, рибалити і полювати на тих землях, де віддавна це робили; 3) козаки мають право на свободу релігії. Договір завершувався словами: „ Коротше, дозволити їм (козакам) бути вільним народом і вільним краєм”. Одначе татари відмовилися взяти будь-які конкретні забов’язання щодо тогочасної політичної ситуації. До того ж татари не включили в договір пунктів, що стосувалися визнання Карлового заступництва над козаками (Девлет ІІ Герей сам мав намір стати козацьким зверхником), поширення влади гетьмана на донських козаків і допомоги татар проти внутрішніх ворогів П.Орлика.

Після невдалої спроби взимку 1711 р. відшкодувати свої втрати допомогою сили і за підтримки татар, емігранти – мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Основу для цих зусиль створила перемога турків над росіянами на Пруті 1711 р. Однак замість захоплення в полон (чи знищення) царя та його війська, великий візир Махмет Балтаджі дозволив росіянам вийти з оточення. За це згідно умов Прутського миру 12(23) липня 1711 р. Петро І обіцяв віддати Порті Азов, зруйнувати Таганрог і російські фортеці на Дніпрі, піти з України і не втручатися більше в україн­ські та польські справи.

Розглядаючи засоби, які б дали змогу тве­рдо запанувати в Причорномор’ї, турки воскресили проект створення васальної козацької держави в Україні. Коли ж на переговорах у Стамбулі з приводу ратифікації мирного договору царські по­сли П.Шафіров і Б.Шереметьєв відмовилися розглядати питання про ви­ведення російських військ з України і передачу влади в ній П.Орлику, 10 грудня 1711 р. візир Юсуф-паша оголосив Петру І війну.

Але це була скоріше погроза, намагання примусити Петра І вико­нати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові опера­ції. Після згоди царя віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно, і 5 березня 1712 р. українська делегація на Д.Горленка отримала грамоту за підписом султана Ахмеда III (1703-1730 рр. пр.). Її зміст викликав у козацьких делегатів гірке розчарування: Київ з околицями і Лівобережжя залишалися у володінні царя. Право­бережна Україна від імені султана і хана надавалася в управління II.Орлику; козакам і всьому українському населенню гарантувалася, свобода; Порта зобов’язувалася не втручатися в козацькі справи; Ко­зацька Україна звільнялася від виплати Порті податків чи данини. Натомість козаки брали на себе зобов’язання завжди бути вірними Порті, брати участь у захисті та військових походах Османської ім­перії, визнати протекторат султана.

Таким чином, на поч. ХVІІІ ст., коли Османська імперія перейшла до стратегічної оборони на всіх напрямках (на відміну від апогею її воєнної могутності у 60-70-х рр. ХVІІ ст.), турецькі політики роз­глядали Україну як буфер проти російської експансії, 5 великих ві­зирів підряд протягом 1710-1713 рр. підтримували український план. Але проти його реалізації виступили могутні польські східні магна­ти на чолі з коронним гетьманом А.Сенявським, котрий уже наприкін­ці літа 1712 р. відправив на Правобережжя своїх польових команди­рів захищати край від запорізьких загонів К.Гордієнка. II.Орлик не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина (поновленого на престолі Августа II), аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому П.Орлик прагнув заво­ювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою і сподіватися, що це дасть йому і його людям зайняти Правобережжя.

Але поляки рішуче відкинули Орликові спроби до примирення, і 22 квітня 1714 р. між Портою та Річчю Посполитою було підписано дого­вір, який повертав Правобережжя Польщі й відновлював дію Карловицького миру. Так зазнала поразки дипломатична акція П.Орлика домогтися за допомогою Стамбула якщо не возз’єднання Козацької України, то відродження Правобережного гетьманства. Змушений восени 1714 р. разом із Карлом ХІІ залишити Туреччину, він, перебуваючи в еміграції, не припиняв упродовж усього свого життя спроб створення дипломатичним шляхом антиросійської коаліції за участю Австрії, Франції, німецьких держав та інших країн, що звільнила б шляхом воєнної інтервенції Україну.

Рецидив такої „інтервенціоністської орієнтації” частини української еліти козацько-старшинського походження в Російській імперії стався напр. ХVІІІ ст., коли група патріотів-„традиціоналістів” (прибічників поновлення автономної Гетьманщини) Полтавщини відрядила до Берліна з секретною місією відомого літератора, сина миргородського полковника Василя Капніста (1758-1823 рр.). 24 квітня 1791 р. він мав зустріч з канцлером Королівства Пруссія Евальдом-Фрідріхом Герцбергом, після чого той проінформував короля Фрідріха Вільгельма ІІ (1786-1797 рр. пр.) про те, що В.Капніст назвався представником українців і намагався з’ясувати, чи могли б вони розраховувати на протекторат Пруссії в разі відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. Однак прусський монарх відмовив В.Капністу з огляду на невизначеність ситуації.

Водночас „українським питанням” тоді зацікавився Комітет закордонних справ Конвенту і МЗС революційної Франції. У 1790 р. Комітет доручив представнику Франції в Петербурзі Жене скласти меморіал про народи, які населяли Російську імперію. Подавши змістовний матеріал до Парижа, французький дипломат радив підготувати повстання в різних районах імперії, в т.ч. в Україні. А посол Франції у Венеції Лелеман отримав рекомендацію „придивитися, чи немає поміж поляками (емігрантами) українців, бо Польща та Україна мають поширити гасла свободи на всій Півночі”.

Міністр закордонних справ Франції Лебрен, зі свого боку, у 1792 р. надіслав послу в Туреччині Сомонвілю вказівку обговорити з великим візирем можливість організації антиросійського повстання в Україні, Грузії й на Кубані. Таким чином міністр розраховував за допомогою союзу із Швецією й Туреччиною створити „східний бар’єр” проти катерининської Росії, в якому Україна мала посісти вагоме місце. У вересні 1796 р. член Директорії Французької Республіки Ревель заслав в Україну таємного агента Муасонюра, який навесні наступного року побував у Києві, Полтаві й на Правобережжі. Він наполягав на організації пропагандистської роботи серед українського населення й заперечував план відновлення Речі Посполитої з включенням до її складу Правобережної України.

Натомість агент вважав за доцільне надіслати до Північного Причорномор’я французьку ескадру з експедиційним корпусом. На його думку, царські війська, дислоковані в Україні, не допомогли б російському урядові, оскільки складалися переважно з опозиційно налаштованих козаків. „А відірвавши Україну від Росії, - підсумовував Муасонюр, - Франція завдасть останнього вирішального удару, від якого ця хижацька держава ніколи не зможе опам’ятатися, бо єдине хворе місце Російської імперії – це Україна”.

З приходом до влади у Парижі в 1799 р. Наполеона Бонапарта (1769-1821 рр.), який уперше в історії використовував пропагандистські методи боротьби в країнах, якими прагнув заволодіти, Франція посилила ставку на антиімперські сили в Росії, приділяючи основну увагу Польщі, Україні й Дону. У вересні 1805 р. французький посол у Стамбулі генерал Севастіані прийняв депутацію козаків Задунайської Січі, пообіцявши після розгрому Росії повернути колишнім запорожцям стародавні вольності, гарантом яких став би Наполеон І. Посол передав козацькій депутації певну суму грошей, а також прокламації для розповсюдження на території України.

Але після вступу французьких військ на польські етнічні землі й створення згідно Тільзитського мирного договору з Олександром І від 25 червня (7 липня) 1807 р. „Великого герцогства Варшавського” (зі входженням до нього Холмщини та Підляшшя) „українське питання” стало сприйматися Наполеоном І крізь призму „польського”. Під тиском полонофільского оточення французького імператора з’явився проект утворення на Правобережжі окремого князівства для наполеонівського маршала Йосифа Понятовського. Колишні запорозькі землі, Таврія і басейн Сіверського Дінця з Приазов’ям мали скласти Наполеоніду на чолі з одним із маршалів чи свояків Бонапарта.

Як зазначав у 1812 р. у своєму меморандумі політичний директор МЗС д’Отерів, ця держава, „маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідну звичаям цих народів з можливою перспективою політичної незалежності, витворить із себе цивілізовану націю, що буде одним з найміцніших бар’єрів проти амбітних проектів Росії та її претензій на Чорне море”. Полтавщина і Чернігівщина „по течії Дніпра від Десни до Орла” також мали утворити „незалежну державу, інвеститура якої належатиме лише великому імператорові”. Але, на відміну від попередніх воєнних кампаній, перед московським походом Наполеон І не використав національне (й соціальне) питання для дезорганізації супротивника, внаслідок чого втратив можливих союзників і прискорив свою поразку.

Дата добавления: 2015-05-23