Вступ України до ООН

«Між державами - членами ООН Українська та Білоруська РСР були, як тінь дерева між справжніми стовбурами, але ж були - то була тінь від справжнього дерева, і тому толерувались, бо передбачливим полі­тикам вірилось, що невдовзі і предмет, який відкидає від себе, об'я­виться на картині". (Віктор Батюк, колишній посол незалежної України в Канаді і постійний представник до ООН).

"Щоб підтоптану молодицю показати дівчиною перебірливим захід­ним сватам, Сталін вдався до випробуваного і безвідмовного, тради­ційного на Русі прийому спорудження "потьомкінської деревні" - у 1944 році кожній союзній республіці виділили по гербові, гімнові і прапорі, наділили правом вступати в міжнародні відносини і мати дип­ломатичні місії та заявили про створення опереткових МЗС та оборони (останні невдовзі позакривали за цілковитою непотрібністю)", - влучно зауважив український посол.

Дійсно, згідно із Законом СРСР "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин і про перетворення в зв'язку з цим НКЗС із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат", затвердженим X сесією ВР СРСР 1.02.1944 р., усі союзні республіки отримали право створювати власні НКЗС для укладення угод та встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. Україна першою серед союзних республік зробила реальні кроки на шляху його здійснення. Вже 5.02.1944 р. Указом Президії ВР респуб­ліки НКЗС було призначено відомого драматурга О.Корнійчука (1905-1972 рр.).

Офіційно, про людське око, потреба здійснення подібного екстраординарного заходу (адже йшлося про децентралізацію ключових союзних наркоматів у розпал страшної війни) пояснювалася “політичним, економічним та культурним зростанням союзних республік”, їхньою “зрослою потребою у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами”. Урядовці НКЗС СРСР у приватних бесідах із західними дипломатами стверджували, що зазначені конституційні перетворення запозичені з практики Британської Співдружності, не пояснюючи, щоправда, з якою метою.

Слабо аргументованими виглядають і твердження повоєнної радянської історіографії, нібито відновлення зовнішньополітичних відомств республік СРСР і, насамперед, України було зумовлене подальшим розвитком “ленінської” національної політики, визнанням їхнього внеску в перемогу над фашизмом, підвищенням “міжнародного авторитету” та ін. Навряд чи зазначені зміни були продиктовані й прагненням сталінського керівництва збільшити своє представництво в майбутній організації безпеки і співробітництва – маючи право “вето” в Раді Безпеки ООН, кремлівський диктатор міг не турбуватися про збільшення контрольованих ним голосів у Генеральній Асамблеї, що мала відігравати другорядну роль.

Більш обґрунтованою є поширена на Заході версія, що підвищенням міжнародно-правового статусу союзних республік Кремль розраховував легітимізувати територіальні приєднання 1939-1940 рр., які не визнавалися союзниками, а також розширити після перемоги кордони СРСР за рахунок майбутніх сателітних країн. Слушною здається і поширена серед української діаспори думка, що важливим фактором у цій справі були також внутрішньополітичні міркування Кремля. Наданням союзним республікам формальних прав на зовнішньополітичну діяльність Сталін “саме робив поступку національному розвиткові їх, намагаючись цими поступками злагіднити суперечливі національні відносини і тим зміцнити великодержаву” (Голубничий В. Україна в Об’єднаних Націях. – Мюнхен, 1953. – С.21).

Але безсумнівними виявилися і позитивні наслідки поновлення діяльності НКЗС УРСР після 21-річної вимушеної перерви. Це стосувалося не лише появи поняття “держава Україна” у назвах матеріалів тогочасної закордонної преси і формального набуття нею статусу суб’єкта міжнародного права, а й зрушень усередині самої республіки. Сам факт “виходу республіки на міжнародну арену”, безумовно, сприяв зростанню національної самосвідомості українців, відчуття ними себе нацією, що варта представництва у світовій спільноті. Підвищення значущості українського питання в СРСР обернулося новою загрозою для радянської тоталітарної системи, з якою вона мусила справлятися протягом кількох післявоєнних десятиліть, але так і не змогла подолати.

О.Корнійчук чи не вперше безпосередньо зіткнувся з міжнародною проблематикою при підготовці (за вказівкою Кремля) статті для “Радянської України” з приводу встановлення повоєнного радянсько-польського кордону. Вона побачила світ 19 лютого 1943 р. і започаткувала обговорення в офіційній пресі так званого “польського питання”, зокрема державної належності західноукраїнських і західнобілоруських земель. Наступного дня стаття О.Корнійчука була передрукована московською “Правдою”, а невдовзі драматурга було призначено заступником наркома закордонних справ СРСР В.Молотова у справах слов’янських країн. Це мало загалом символічне значення, бо Польща, Чехословаччина і Югославія на той час були окуповані нацистською Німеччиною та її союзниками, а Болгарія навіть належала до останніх. Усе ж протягом річного перебування в кабінетах союзного МЗС О.Корнійчук мав змогу тісніше познайомитися із функціями, структурою та особливостями діяльності зовнішньополітичного відомства.

Вдалий “пристосуванець” О.Корнійчук усерйоз сприйняв своє призначення і вже через кілька днів передав голові РНК УРСР М.Хрущову начерки концепції діяльності зовнішньополітичного відомства республіки. “Військова могутність і міжнародний авторитет СРСР, а також перетворення УРСР за роки радянської влади на велику індустріально-колгоспну державу, - зазначалося в ній, - дають нам усі підстави розраховувати на широкі міжнародні зв’язки з іноземними державами”.

Обґрунтовуючи право республіки на участь у повоєнних мирних конференціях, нарком наголошував на тому, що воно зумовлене, передусім, тими великими втратами, яких зазнала Україна під час боротьби з фашистською агресією. Важливим завданням зовнішньополітичної діяльності НКЗС О.Корнійчук називав і встановлення дипломатичних зв’язків “з дружніми нам Польщею, Чехословаччиною та післявоєнною Румунією”.

Паралельно вихід УРСР на міжнародну арену мало забезпечити встановлення дипломатичних відносин з Великою Британією і США. “Якщо ми встановимо дипломатичні зв’язки з цими країнами, - пояснював О.Корнійчук, - або тільки з однією з них, то багато інших країн антигітлерівської коаліції наслідують їх приклад, оскільки уряди цих країн у своїй політиці переважно орієнтуються на Велику Британію і США, Цим актом ми не тільки прискоримо встановлення необхідних нам зв’язків з іноземними країнами, але й забезпечимо позитивне вирішення питання про нашу участь у мирних переговорах”.

Для виконання цього завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до В.Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні та Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР. Крім того, він вважав за доцільне організувати через Англо-Російський парламентський комітет спеціальний запит до британського парламенту з цього питання. Нарком інформував голову уряду УРСР про те, що британський і американський посли в СРСР Керр та Аверелл Гарріман у бесіді з В.Молотовим, а пізніше і з ним самим висловили бажання відвідати Київ і, крім того, надіслали на ім’я О.Корнійчука теплі вітальні листи у зв’язку з його призначенням на посаду. В разі їхнього прибуття до Києва нарком розраховував влаштувати послам теплий прийом, а за умов позитивного вирішення зазначеного питання посольствами СРСР у Великій Британії та США відразу встановити дипломатичні відносини з цими країнами.

О.Корнійчук наголошував і на необхідності активізувати пропагандистську діяльність на зовнішньополітичній арені щодо роз’яснення ролі України як великої європейської держави, її внеску в боротьбу з нацистською Німеччиною, політичного, економічного та культурного розвитку за роки радянської влади. З цією метою він пропонував, зокрема, запросити до Києва групу західних кореспондентів і влаштувати для них прес-конференцію за участю наркома закордонних справ УРСР.

9 лютого 1944 р. О.Корнійчук представив М.Хрущову також план організації НКЗС. За ним наркому належало мати двох заступників – по країнах та по кадрах і господарству. До компетенції І-го відділу мали входити зв’язки з сусідніми державами – Польщею, Чехословаччиною і Румунією, 2-го – з Великою Британією і США, 3-го – з Болгарією, Угорщиною, Туреччиною, Грецією та Югославією. Четвертий відділ повинен був вирішувати питання, пов’язані з Німеччиною, зокрема, готувати матеріали для мирної конференції.

Планом передбачалося утворення й низки інших відділів – протокольного, правничого, консульського, друку, кадрів, шифрувального, адміністративно-господарського, а також організація бібліотеки, архіву, друкарського бюро, експедиції, навчальної частини (для вивчення співробітниками іноземних мов), швейної майстерні, гаражу, бюро обслуговування іноземців, їдальні, бухгалтерії тощо.

З метою підготовки кадрів для посольств, місій та консульств передбачалося зарахувати до наркомату старшими референтами та референтами по Польщі й Чехословаччині, відповідно, по 2 і 6 чол., по Румунії – 1 і 4, по Великій Британії та США – по 2 і 9 чол. Загалом же штат НКЗС УРСР без урахування працівників допоміжних підрозділів мав становити 156 чол., з них 42 – в основних чотирьох відділах.

Але до липня 1944 р. було утворено лише політичний (займався складанням етнографічних карт західноукраїнського реґіону та історичних довідок до них, а також добіркою матеріалів довідкового характеру про окремі країни), секретно-шифрувальний, протокольно-консульський, кадровий і управління справами відділи. За штатним розкладом на той час НКЗС УРСР мав складатися з 75 працівників, проте реально в ньому разом із допоміжно-технічним персоналом налічувалося лише 40 чол.

У розпал організаційної роботи, 11 липня 1944 р. по поверненні до Києва з Одеси, де він проводив переговори з представниками союзних держав щодо можливості встановлення консульських зв’язків, О.Корнійчук дізнався від М.Хрущова про увільнення з посади наркома. Як не дивно, воно мотивувалося тим, що відомий драматург і керівник зовнішньополітичного відомства... не володіє іноземними мовами! М.Хрущов повідомив О.Корнійчука, що на його місце “рекомендується тов. Мануїльський, який досконало володіє французькою та іншими іноземними мовами”.

Наступного дня Указами Президії Верховної Ради наркомом закордонних справ і заступником голови уряду було призначено Д.Мануїльського (1883-1959 рр.), а О.Корнійчука – переведено на посаду голови Комітету в справах мистецтв при РНК УРСР. На Заході утвердився погляд, що увільнення О.Корнійчука було пов’язане, головним чином, з міжнародною діяльністю його дружини – голови Спілки польських патріотів Ванди Василевської, котра невдовзі, 21 липня, стала заступником голови Польського комітету національного визволення, тобто промосковського тимчасового уряду Польщі. Отже, чоловік нібито мав зустрічатися за столом переговорів із власною дружиною, як представники різних держав.

Але, на нашу думку, причини кадрових змін у НКЗС УРСР були зумовлені внутрішніми аспектами української політики Кремля. О.Корнійчук виявив зайву активність у плануванні розбудови зовнішньополітичного відомства республіки, зокрема, щодо встановлення безпосередніх дипломатичних контактів України з іноземними державами. Йому явно не вистачало ані “повного розуміння політичного моменту”, ані практичного єзуїтського більшовицького досвіду Д.Мануїльського. Не випадково останній не лише крім наркомівської посади став ще й заступником М.Хрущова в уряді, а й того ж дня, 12 липня 1944 р. заочно був обраний членом політбюро ЦК КП(б)У, в котрому очолив “ідеологічну роботу”.

Під час Великої Вітчизняної війни Д.Мануїльський працював у Раді воєнно-політичної пропаганди при Головному політуправлінні Червоної армії, а у вересні 1943 р. увійшов до складу комісії політбюро ЦК ВКП(б) з питань мирних договорів та повоєнного устрою. Тому його призначення було цілком логічним кроком Кремля, недарма відразу ж після цього в інтелігентських українських колах поширилися чутки про можливу заміну голови Раднаркому республіки М.Хрущова “за перегини у національній політиці” вірним сталінським посіпакою А.Ждановим.

Д.Мануїльському було доручено розробити проект Положення про наркомати закордонних справ союзних республік. На відміну від аналогічного документу О.Корнійчука у ньому не наголошувалося на необхідності налагодження прямих дипломатичних відносин республік СРСР з іноземними державами. Лише з власної ініціативи республіканські уряди могли ставити перед НКЗС СРСР питання щодо урегулювання в бажаному для республік дусі взаємин із сусідніми країнами (кордони, відшкодування втрат, дипломатичні представництва тощо). На час політичних або торговельних переговорів Кремля з іноземними урядовими делегаціями відповідні зацікавлені республіканські НКЗС мали лише “залучатися”. Їхні працівники могли також включатися до складу загальносоюзних дипломатичних місій, передусім, у тих країнах, де були компактні групи емігрантів, що переселилися в різні часи з відповідних республік.

“Проект Мануїльського” відрізнявся від “проекту Корнійчука” і посиленою увагою до української еміграції. Це було викликане як наростанням експансіоністських намірів сталінського керівництва на завершальному етапі війни, так і його занепокоєнням щодо антирадянської налаштованості абсолютної більшості емігрантських угруповань. У пункті “в” Положення йшлося про необхідність “вивчення політичної еміграції, що переселилася в різні часи з теренів Росії в іноземні держави, вивчення її питомої ваги в політичному, економічному житті цієї держави, її організацій національного й культурного характеру, рівно як і стану тих національних меншин в іноземних державах, основні національні маси яких мешкали на території СРСР”. А в наступному пункті Д.Мануїльський навіть спробував поширити це завдання на Радянський Союз, наголошуючи на необхідності вивчення також “усіх іноземних підданих, що мешкають на території даної республіки”, і навіть “радянських громадян іноземного походження” та їхньої “реєстрації з метою політичного контролю і ідейно-політичного обслуговування цих груп населення”. Таким чином, поліцейські функції, що їх раніше в основному виконували органи держбезпеки, нарком рекомендував частково передати республіканським зовнішньополітичним відомствам.

Пункти “а” і “б” проекту Положення стосувалися вивчення внутрішньої й зовнішньої політики суміжних держав, а також країн, у котрих відповідні республіки якоюсь мірою були політично чи економічно зацікавлені, чи у випадку, коли діяльність певних держав суперечила інтересам окремих радянських республік.

Розвиваючи пропозиції свого попередника про підготовку республік СРСР до повоєнної мирної конференції, Д.Мануїльський вважав доцільним здійснити перевірку узагальнених Надзвичайною Комісією даних про економічні та людські втрати і збитки, що їх завдали окупанти радянським республікам. Республіканські НКЗС мали також з санкції Москви організувати поїздку дипломатичних представників та іноземних журналістів на території, які були тимчасово окуповані.

В пункті “д” визначалися заходи, спрямовані на підвищення кваліфікації працівників республіканських НКЗС, вказувалося на потребу налагодження систематичного вивчення ними всесвітньої історії, історії міжнародних відносин, сучасної світової політики, географії, економіки й особливо іноземних мов (англійської, французької та мов прикордонних держав). Завдяки зусиллям Д.Мануїльського 1 листопада 1944 р. в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка було відкрито факультет міжнародних відносин.

Але в цілому “проект Мануїльського” не тільки суттєво обмежував участь союзних республік у міжнародній діяльності, але й фактично зводив її нанівець. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише в якості своїх допоміжних філій іноземних державах, що мали слухняно вирішувати геополітичні та пропагандистські завдання сталінської дипломатії.

Щоправда, певний час після призначення Д.Мануїльського наркомом закордонних справ УРСР Кремль продовжував досить уміло розігрувати “українську карту” на дипломатичній арені. Під час передачі повноважень від попереднього наркома до нового в акті від 20 липня 1944 р. констатувалося, що “утворений в березні місяці поточного року НКЗС УРСР знаходиться... в такій стадії організації, що може забезпечити початкове виконання безпосередніх функцій дипломатичних зв’язків з іноземними державами”. І надалі представники НКЗС УРСР на зустрічах із членами зарубіжних делегацій висловлювали впевненість у встановленні найближчим часом дипломатичних відносин. Так, на запитання прем’єр-міністра коаліційного емігрантського уряду Югославії Івана Шубашича, який наприкінці листопада 1944 р. побував у Києві, чи має уряд УРСР намір встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими державами, завідувач консульсько-протокольним відділом К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема НКЗС України, створені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв’язків республіки.

Навіть під час Установчої конференції ООН у Сан-Франциско в травні 1945 р. Д.Мануїльський наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною. Серед держав, з котрими вже найближчим часом передбачалося встановлення прямих контактів, найчастіше називалися Польща і Чехословаччина. Їхні промосковські уряди також неодноразово висловлювали бажання налагодити безпосередні зв’язки з Києвом. Так, чехословацький президент Едуард Бенеш улітку 1945 р. заявив про те, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку.

Паралельно з галасливою метушнею навколо можливості встановлення дипломатичних відносин Української РСР з іноземними державами сталінська дипломатія вчинила потужний тиск на партнерів по антигітлерівській коаліції з приводу членства радянських республік в ООН. В останній день роботи першого етапу підготовчої конференції з вироблення Статуту ООН у Думбартон-Оксі – 28 серпня 1944 р. – голова радянської делегації, посол СРСР у США А.Громико зробив заяву про те, що в число первісних членів майбутньої міжнародної організації безпеки і співпраці мають увійти всі 16 союзних республік. Це викликало роздратовану реакцію з боку президента США Ф.Рузвельта, який у посланні Сталіну радив відкласти вирішення питання до офіційного створення ООН. У своїй відповіді від 7.09.1944 р. радянський дик­татор цілком слушно зауважив: " Вам, звичайно, відомо, що, наприклад, Україна і Білорусія, котрі входять до Радянського Союзу, за кількіс­тю населення та за їх політичним значенням перевищують деякі держави, відносно яких ми усі згодні, що вони мають бути віднесені до числа ініціаторів створення Міжнародної організації".

Вдруге проблема була піднята наркомом закордонних справ СРСР В.Молотовим лише через півроку – 6 лютого 1945 р. на Кримській зустрічі глав держав антигітлерівської коаліції. Але на цей раз Кремль змінив тактику і вирішив поступитися в малому, щоб зберегти головне, - йшлося вже не про прийняття всіх республік, а про те, “щоб три, чи, принаймі, дві з радянських республік перебували серед ініціаторів міжнародної організації”. Малися на увазі Україна, Білорусь і Литва, що “зазнали найбільших жертв у війні і були першими територіями, на які вторглись німці”. До такої пропозиції досить прихильно поставився британський прем’єр В.Черчілль, який сам був зацікавлений у забезпеченні членства в ООН для Індії, Австралії, Канади, Нової Зеландії та Південноафриканського Союзу.

Наступного дня, 7 лютого 1945 р., вже особисто Сталін нагадав співрозмовникам про прийняття України і Білорусі в члени-засновники ООН, тим самим погодившись зняти з обговорення кандидатуру Литви. Як конфіденційно інформував тоді свого держсекретаря Едварда Стеттініуса американський президент, кремлівський диктатор у приватній розмові зізнався, що його позиція в Україні дуже непевна, а її голос є потрібним для збереження єдності СРСР. “Ніхто не міг визначити розмір труднощів в Україні, - згадував Е.Стеттініус, - але ми у Вашинґтоні, звичайно, чули під час німецького наступу, що Україна може відірватись від СРСР... Президент був обурений свого часу радянською вимогою в Думбартон-Оксі надати голоси для кожної з 16 республік. Він сказав мені, що було б цілком логічним, якби ми вимагали для нас 48 голосів. Одначе тепер він сказав мені, що, зважаючи на географію і населення, він більше не думає, ніби російська вимога додаткових голосів для України і Білорусі є нерозумною”.

Компромісний варіант вирішення проблеми був зафіксований у підсумковому протоколі роботи Ялтинської конференції від 11 лютого, де зазначалося, що “коли відбуватиметься конференція про всесвітню організацію, делегати Об’єднаного Королівства і Сполучених Штатів Америки підтримають пропозицію про допущення до первинного членства двох Радянських Республік, а саме, України та Білорусі”. 23 квітня 1945 р., напередодні відкриття Установчої конференції ООН, нарада міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю ухвалила спільне рішення про запрошення на неї української й білоруської делегацій. Через 4 дні воно було одностайно продубльовано на другому пленарному засіданні учасників конференції, а 30 квітня Виконавчий комітет зібрання надіслав урядам УРСР і БРСР офіційні запрошення відрядити своїх делегатів до Сан-Франциско.

1 травня 1945 р. українська делегація на чолі з Д.Мануїльським (усього 12 чол.) вилетіла через Москву, Сибір і Канаду до США, до неї увійшов цвіт тогочасної політичної й наукової еліти республіки: заступник Голови РНК УРСР Іван Сенін; віце-президент АН УРСР, засновник української школи біохіміків Олександр Палладін; директор Інституту історії АН УРСР, професор Микола Петровський; ректор Київського університету ім. Т.Шевченка, основоположник тектоорогенії, професор Володимир Бондарчук; член-кореспондент АН УРСР, один з основоположників порівняльної фітоекології Петро Погребняк.

З 6 травня члени української делегації активно включилися в роботу комісій і комітетів конференції, а Д.Мануїльський, який за рівнем наближеності до Сталіна фактично очолив усе радянське представництво, був удостоєний честі сформувати перший комітет першої комісії, котрий готував текст преамбули і першого розділу Статуту ООН – “Цілі і принципи” міжнародної організації. Український нарком також брав участь у роботі першого комітету третьої комісії, де розглядалися структура і процедурні питання Ради Безпеки. А 26 червня, одним із перших, він підписав одноголосно схвалені попереднього дня Статути ООН і Міжнародного Суду, тоді ж Україна приєдналася до Адміністрації допомоги і відбудови Об’єднаних Націй. Взагалі, Д.Мануїльський справив велике враження на делегатів Установчої конференції своєю ерудицією і знанням кількох іноземних мов, що дало привід окремим західним дослідникам писати про “еру Мануїльського в ООН”, “золотий вік української радянської дипломатії”.

Але, на нашу думку, якщо про “еру Мануїльського” ще можна говорити, то “золотим віком” української радянської дипломатії 1944-1952 роки, коли Д.Мануїльський очолював зовнішньополітичне відомство республіки, слід вважати досить умовно. Оскільки Українська РСР не була самостійною державою, вона не могла мати незалежної зовнішньої політики, на всій її міжнародній діяльності лежав відбиток чіткої лімітованості, НКЗС республіки не поновив свою роботу після 1923 р., а був заново створений як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для ефективнішого здійснення зовнішньополітичних намірів кремлівського керівництва.

Про обмеженість та неповновартість дипломатичного представництва УРСР у другій половині 40-х рр. переконливо свідчать хоча б такі факти:

1) Договори, в котрих було зафіксоване врегулювання територіальних проблем та проходження кордонів УРСР з Польщею (від 16 серпня 1945 р.) і Чехословаччиною (від 29 червня 1945 р.), підписувалися від імені СРСР;

2) Укладені Українською РСР 10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією стали дійсними лише після їхньої ратифікації Президією Верховної Ради СРСР, яка поширила дію цього акту на УРСР та БРСР;

3) Перед підписанням 18 серпня 1948 р. нової Дунайської конвенції на Бєлградській конференції з режиму судноплавства глава делегації СРСР міністр закордонних справ А.Вишинський виступив із офіційною заявою про те, що оскільки в Дунайську комісію входитиме по одному представнику від кожної країни регіону, то СРСР належить у ній, враховуючи Україну, фактично 2 голоси. Проте “уряд СРСР, - наголосив міністр, - керуючись принципом рівноправності всіх придунайських країн, відмовляється від права мати у Дунайській комісії два голоси і буде мати тільки одного представника, який одночасно представлятиме як СРСР у цілому, так і Радянські республіки, що входять до нього, в тому числі УРСР”;

4) Хоча УРСР формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включно з обміном дипломатичними місіями, відповідна пропозиція британського уряду в 1947 р. викликала роздратовану реакцію В.Молотова, який “запевнив” Лондон у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

І все ж специфічну дипломатичну діяльність Української РСР та помітну роль у ній Д.Мануїльського не слід відкидати. Так, у вересні 1945 р. в Лондоні нарком закордонних справ УРСР був обраний першим віце-головою Підготовчої комісії ООН, яка мала прийняти тимчасовий порядок денний перших сесій Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради по опіці, вирішити питання про місце перебування ООН тощо.

Коли ж 10 січня 1946 р. у британській столиці відкрилася І сесія Генеральної Асамблеї ООН, Українська РСР терміном на 1 рік стала членом Економічної і Соціальної Ради (повторно у 1977-1979 рр.), а також увійшла до ревізійної Комісії ООН і Комісій з прав людини (до 1971 р. та у 1983-1988 рр.) та народонаселення (до 1953 р. і у 1984-1988 рр.). На цій же сесії очолювана Д.Мануїльським делегація рішуче виступила на захист кольорового населення Південної Африки, переслідуваного расистами. Водночас, 21 січня, Д.Мануїльський адресував Раді Безпеки ООН спеціального листа, в котрому наголошувалося, що британо-нідерландські військові дії проти Індонезійської республіки створили загрозу миру і безпеці в регіоні, та пропонувалося провести належне і об’єктивне розслідування внутрішньополітичної ситуації в країні й прийняти відповідні заходи. У республіканському журналі “Індонезія” відзначалося, що представник УРСР “захищав справу індонезійського народу так наполегливо, як це міг зробити лише сам індонезійський народ”.

За деякими ознаками Д.Мануїльському Кремлем відводилася в тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: у якості представника “суверенної” УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня – 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у вирішенні проблеми грецько-болгарського кордону, коли Афіни, посилаючись на “стратегічні мотиви”, вимагали відторгнення від Болгарії 1/10 частини її території на півдні.

Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції листа-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, котрі ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, а у своєму виступі 14 серпня заявив, що “саме наша пошана до грецького народу зобов’язує нас виступити найрішучіше проти територіальних домагань грецької делегації на землі сусідніх народів. По якому праву, - небезпідставно запитував міністр, - грецька делегація претендує на споконвічну болгарську землю, де на 300 тисяч населення є всього 150-200 чоловік грецької національності?” Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів закордонних справ п’яти великих держав (4 листопада – 12 грудня 1946 р., Нью-Йорк) висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на внесенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ведуть ворожу пропаганду проти Об’єднаних Націй. Конференція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов’язувала Італію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядкування Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна “турбота” Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

Член делегації УРСР і заступник голови Ради міністрів Анатолій Барановський (1906-1987 рр.), що 10 червня 1952 р. замінив Д.Мануїльського на посаді міністра закордонних справ (до 17.06.1953 р.), на Паризькій мирній конференції був обраний головою комісії для Румунії. Він рішуче виступив проти поправки делегації Південно-Африканського Союзу щодо встановлення “справедливих”, тобто завищених, цін для колишніх союзників Німеччини за товари, придбані у громадян Об’єднаних Націй у рахунок репарацій. Кремль був переконаний у тому, що ця пропозиція являла собою спробу створення привілейованого становища для іноземних нафтових компаній у Румунії. Компенсація іноземним власникам за втрачене майно на території колишніх союзників Німеччини визначалася у дві третини від фактичних збитків.

У дещо делікатному становищі А.Барановський опинився, коли його обрали головою підкомісії Паризької мирної конференції з вирішення проблеми угорсько-чехословацького кордону біля Братислави. Чехословацька сторона наполягала на його перенесенні на 12 миль у південному напрямку, до того ж невизначеним залишалося становище 650-тисячного угорського населення Південної Словаччини, що поверталася до складу ЧСР. Підкомісія рекомендувала внести чехословацьку поправку до проекту мирного договору, а Д.Мануїльський підтримав пропозицію Праги щодо здійснення між обома державами обміну населенням, по-єзуїтському посилаючись на українсько-польський досвід.

На ІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 листопада 1947 р. Українська РСР була обрана на дворічний термін непостійним членом Ради Безпеки (США висували на місце, призначене для країн Центрально-Східної Європи, кандидатуру Чехословаччини, але Прага за порадою Москви підтримала кандидатуру УРСР; повторно – у 1984-1985 рр.) і в цій якості входила до складу Комісії з атомної енергії (в лютому 1948 р. навіть очолювала її), Комісії ООН з озброєнь звичайного типу та Комітету з прийому нових членів ООН. Тоді ж республіка стала членом Економічної комісії для Європи і приєдналася до Міжнародної організації радіомовлення та телебачення. На ІІІ сесії Генеральної Асамблеї представник УРСР очолив Комітет по перевірці повноважень делегацій.

7 квітня 1948 р. Українська РСР стала однією з держав-співзасновниць Всесвітньої організації охорони здоров’я, того ж року вона вступила до Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої метеорологічної організації та Міжнародного союзу електрозв’язку. Навіть у розпалі “холодної війни” УРСР виявляла певну дипломатичну активність, саме в той час її представники увійшли до Всесвітньої Ради Миру, а у вересні 1951 р. у Києві відбулася Українська республіканська конференція миру. В ООН Д.Мануїльський активно підтримав прохання про вступ до міжнародної організації Цейлону та Лаосу.

Незважаючи на відсутність в Української РСР власної лінії дипломатичної діяльності, її вихід на міжнародну арену в “еру Мануїльського” мав велике позитивне значення. Він сприяв збереженню у певних верствах населення державницьких настроїв і водночас розкривав очі на кричущу невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом України, котра своєю участю в діяльності ООН дістала певне визнання світового співтовариства, та її фактичним становищем абсолютно залежної частини радянської імперії.

Дата добавления: 2015-05-23