Особистість політичного лідера в політичному процесі

Питання для самоперевірки

1. Що таке політична соціалізація?

2. Що має на меті процес політичної соціалізації?

3. Охарактеризуйте процес політичної соціалізації протягом життя людини.

4. Назвіть і охарактеризуйте типи політичної соціалізації.

Тема 8. Особистість і політика. Політичне лідерство

Мета: охарактеризувати особистість політичного лідера в політичному процесі; розкрити природу, концепції та класифікацію політичного лідерства.

Зміст самостійної роботи

1. Особистість політичного лідера в політичному процесі.

2. Природа, концепції та класифікація політичного лідерства.

Література

Базова:

1. Ганслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К., 1996

2. Основы политологии (наука о политике): Учеб. для вузов / Под ред. А.Боднара. — К., 2010

3. Политические учения: история и современность. Домарксистская политическая мысль. — М., 1991

4. Потульницький В. Теорія української політології — К., 2000

5. Політологія: Курс лекцій / За ред. І.С.Дзюбко. — К., 2010

6. Політологія: Підручник / За ред. О.І.Семківа. 2-е вид. — Львів, 1994

7. Санистебан Л.С. Основы политической науки. — М., 1992

8. Политология: Курс лекций / Под ред. В.В.Миронова. — М., 2000

9. Демидов В.И., Федосеев А.А. Основы политологии: Учеб. пособие. — М., 1995

10. Короткий політологічний словник. — К., 1991

11. Бебик В.М. Політологія. Теорія. Методологія. Практика. — К., 1997

12. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. — М., 1997

13. Гаджиев К.С. Политическая наука. — М., 1998

14. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіна, В.П.Горбатенко. — К., 2011

15. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. — К., 2012

16. Основи політології / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К., 2012

17. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна. — К., 1997

18. Брегеда А.Ю. Основи політології. — К., 2012

Допоміжна:

19. Дзюбко І.С., Циганков П.А. До питання про предмет політології // Український історичний журнал. — 1991. — № 7

20. История политических и правовых учений: Учеб. пособие / Под ред. В.С.Нерсесянца. — 2-е изд. — М., 1988

21. Каверин С.В. Потребность власти. — М.,1991

22. Луковская И.Д. Политические и правовые учения: Историко-теорети-ческий аспект. — Л., 2000

23. Михальченко М., Цимбалюк П. Політична ситуація в Україні. Перспективи розвитку // Розбудова держави. — 1993. — №1

24. Молчанов М. Ідеологія влади: віхи історії // Політичні читання. — 1992. — Вип. 2. — С.144—160

25. Шевченко В.Ф. Філософія поступу і стратегія України // Віче. — 1993. — №1. — С. 35—45

26. Шинкарук В. Громадське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. — 1993. — №5. — С. 51—54

27. http://politics.ellib.org.ua/pages-cat-71.html

28. http://the-law.at.ua/_ld/2/268_MyX.pdf

29. http://books.br.com.ua/themes/272/357

Методичні рекомендації

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб´єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім´ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До функцій належать:

діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об´єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов´язаний з суб´єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов´язані прискоренням історичного розвитку.

Дата добавления: 2015-05-23